Коли трапляється мені бувати у Михайлівському Золотоверхому соборі, що так гармонійно вписався у вісь із Софійським катедральним собором, згадую, як ще донедавна на Дніпрових кручах біля пам'ятника Володимирові Великому лежали його останки. А це ж була архітектурна пам'ятка світового значення, якій нинішнього року виповнюється 900 літ. Урочистості з нагоди цього ювілею широко відзначаються в Україні, бо це одна з наших святинь, яка нагадує про славетне минуле України. Храмом нині опікується Українська православна церква Київського патріархату, а намісником собору є владика Даниїл.

Чорний диск сонця на червоному тлі – в такий символ обарвлена виставка, присвячена давньоруській пам’ятці “Слово о полку Ігоревім”, що відкрилася в Музеї книги та друкарства України. Похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича (1151-1202 роки) на половців-ханів Гзи та Кончака закінчився поразкою та його полоном. І хоча вже минуло понад 800 літ від тієї події, однак відлуння її озивається в перекладах, переспівах, ілюстраціях, художніх та музичних творах, наукових дослідженнях. Власне, друге народження цього твору пов’язане з іменем О. Мусіна-Пушкіна, якого російська (царська, радянська) історіографія вважає альтруїстом-любителем старовини, що врятував “Слово” від цілковитого забуття.

На ринку "Юність" запитую: "Почім зеленина?" - "Рубль", - відказує селянка. "Гривня, а не рубль", - виправляю її. "Не всьо лі равно", - зауважує поруч московка. Це на кшталт того, що "і не всьо лі равно, на каком язикє гаваріть!" Звичайно, на їхньому. Те, що багато людей, може, за інерцією чи нехтуючи, не називають правильно наші гроші, не дивує в Києві. Але таке можна почути і в Західній Україні. Так, у Стрию Львівської області на базарі, купуючи продукти в чоловіка, дорікнула: "Чому неправильно називаєте нашу національну валюту: гривень?" - Зніяковілий, він запитав: - "А як треба?" - "Гривня, а прикраса на шиї - гривна". - "Ну, добре, тепер буду знати".

Мультиплікаційні фільми люблять майже всі - дорослі й діти. Дотепні, із хвацько закрученою інтригою та динамічним сюжетом, із цікавим підтекстом вони не старіють і не тьмяніють з часом. І ось нинішнього року українській анімації вже виповнюється 80. Зустрічає вона свій ювілей непомітно, без усілякого параду. Нинішній владі, яка сама може стати недолугим героєм мультфільмів, не до мистецтва. Але, як кажуть, "живий курилка". Загнана у фінансову безвихідь, українська анімація, як і за радянських часів, нині вважається однією з найцікавіших у світі, про що свідчить злива нагород.

Прикметною ознакою нашого часу стало розвінчання пропагандистських міфів, зокрема тих, якими впродовж століть задурманювали мізки українцям. Один із них про Полтавську битву. Пригадуєте, як цю вже хрестоматійну подію описав Пушкін: "злодєй" Мазепа і увінчаний славою Петро I. Що ж, поет одержував платню від царя, тому й слугував імперській ідеї. Однак цю битву, як стверджують сучасні українські історики, однозначно оцінювати не можна. Тут сплелися в гордіїв вузол різні обставини: перемога й поразка, благородна мета й інтрига, інтереси імперії і колонії, ну, й ще ж отой фатум, який непередбачувано розвіює певні сподівання й задуми.

Власне, ім'я художника Івана Сошенка передусім пов'язане з Тарасом Шевченком. Уже хрестоматійною стала розповідь поета про зустріч із своїм земляком у Літньому саду нічного Петербурга. Про це Шевченко писав у повісті "Художник" та в автобіографічному листі до редактора "Народного чтения". Насправді ж такої зустрічі не було: просто деякі епізоди та обставини власного життя Тараса Григоровича зазнали певної мистецької трансформації. Цей епізод справді стався, але з найближчим другом Шевченка Василем Штернбергом і живописцем М. Лебедєвим.

Старці вважали себе посередниками між ж Богом і людьми, і свою місію свято виконували. Тарас Шевченко не випадково свою першу збірку назвав "Кобзар", усвідомлюючи символічність цієї постаті в Україні. Про народних музикантів він дуже часто згадує в своїх творах: "Бандуристе, орле сизий!", "Все співають, як діялось, сліпі небораки", "На розпутті кобзар сидить та на кобзі грає", "Перебендя старий, сліпий - хто його не знає..." Але знання про них, як виявилося з часом, поверхові. Справжні кобзарі були сліпцями і володіли певними таємними знаннями.

- У своєму романі "Дні Турбіних" М. Булгаков, зображуючи Київ часів гетьмана Павла Скоропадського, з великою симпатією показує "военную косточку" - російських офіцерів, майбутніх білогвардійців, які воюватимуть із армією УНР в 1919 році.

- Як сказав той же Булгаков: "Рукописи не горят", документи - теж. Їх треба віднайти, вони розпорошені в архівах різних країн. Уряд УНР був змушений залишити терени України, і його документи розійшлися по всьому світові.

Оте безголосе, примітивне, оголене до непристойності, що скаче нині на телеекранах, стало нині вже звичним явищем. Плюємося, але нічого вдіяти не можемо, бо канали належать олігархам, які спеціально одурманюють наші мізки за принципом "що гірше, то краще". І це при тому, що Україна така багата на таланти, про це свідчать хоча б фестивалі "Червоної рути". Про них і розповідає виконавчий директор фестивалю Мирослав Мельник.

"Міф про Голодомор. Винахід маніпуляторів свідомістю" - такий буклет видали "на гора" і роздавали у Верховній Раді комуністи під час розгляду президентського законопроекту про визнання Голодомору геноцидом. Чому ідеологічні нащадки Сталіна заметушилися, зрозуміло: рильце в пушку. Вустами такого собі Цибенка вони прорекли: "Це гра на темі голоду. Помаранчеві терміново виписали зі США такого собі голодоморного фантазера доктора Джеймса Мейса".