Щасливу вдачу має людина, котра зберігає вміння бути дитиною впродовж життя. І все, що робить її такою бодай на мить, – дороге, миле серцю!

Круглі столи сімейних чи святкових обідів не кожному даровано: частенько батьки накривають дітям окремо від дорослих. Керуються при цьому – хто чим. В одних родинах оберігають ніжні дитячі вушка від розгулу лексики розімлілих від спожитого алкоголю гостей.

Кожного травня у наші храми чистою весняною хвилею віночків на дівчатках, майже дорослих костюмів на хлопчиках входить очікування Причастя, Божої благодаті і таємниці тіла й душі – людини й Бога.

Маленький після цього стає великим, бо бере частку відповідальності за свої вчинки перед Господом.

Ви любите грудень? А чим поганий місяць? Ну і що, що мороз і студений вітер, а на вулицях лише поодинокі перехожі...Зате зазирнімо в наші душі, які з приємним щемом чекають закінчення посту, початку зимових веселих свят, чудових планів, чудесних їхніх здійснень...

Недурно сказано, що очікування радості – сильніше самої радості. І ми з вами, дорогі читачі, як малі діти, чекаємо свята Різдва, Нового Року так самісінько, як і енну кількість років тому, коли ще дерева були великими.

З приємністю та якимось сумом читаєш літературні згадки творчої інтелігенції минулого і позаминулого століття (тоді це взагалі було нормою) про поетичні вечори у колі, котре прагло слова небуденного, освяченого Генієм, висіяного між люди...

Ми, сьогоднішні, мобільні й гнучкі для новітніх технологій у царині комунікацій. Проте розлоге коріння пам’яті утримує спогади про ту розкіш хвилювання душі на вечорах поезії, а то й просто від зустрічі з причетним до обраної когорти...

– А що ти, Галю, бачиш в Україні?
– Багато цікавого і повчального, мій маленький!
Наприклад, я познайомилася з однією київською Вороною. Час від часу вона живе і в інших містах, проте на Хрещатику, а це така головна вулиця у головному місті в Україні, – її справжній дім. Тут вона – господиня: походжає тротуарами у ранковий час, коли люди ще мало виходять з Метро, не зганяють з лавки навпроти кіоска, де не доступне для Ворони смакотеньке висить, лежить і манить.

У Київ мене вела приємна мета: присутність на презентації книжки людини, котра все своє свідоме життя намагається відкрити світ для людини і людину для людей...

Лідія Корсун - давня дописувачка до "Час і Події", цікава видобувачка вражень із своїх численних подорожей, яка з дитячою свіжістю сприймає, вбирає у соти пам'яті, фото і відеоапаратів те, що викладає пізніше у колоритних розповідях, фотографіях на сторінках газети.

Найбільше багатство у світі - це спілкування. Розкіш обміну думками, знаходження розуміння, гарячковитість полеміки, відкриття правильності чи помилковості опонента - скільки роботи мислення, вибудови стежок істини, реалізації себе як співрозмовника! Особливо плідним воно стає, коли заявлено цікаву для всього кола учасників тему. Не буде зайвою інфраструктура зібрання: вигідне місце, можливість паркування для гостей, простір для пересування, фуршет. Якісно покращить атмосферу спілкування музика, художнє слово, фото-і відеозйомки, якщо ми у гостях у людини творчої.

Поети і поезія - світ нереалістичної і нереальної краси, образної втечі у фантазійне існування, вибір особливого життя, де теж є калібровка, яка вже походить від темпераменту, освіти, почуття стилю, який народжується разом з поетом. Ніколи не вабили мене вірші-маніфести, вірші-заклики, штучно- оптимістичні проголошення, а от ліричні роздуми про зміст і форму, про розгалуження та сплетіння доріг людини, про відкриття Божого в людській особі, про любов та дружбу - мої улюблені теми в поезії, нехай навіть не класиків літератури, а поки що наших з вами сучасників, які займаються своїми звичайними справами;

Та де ті опришки?

Лиш рижки

Стежками опришків.

А тут

Новітні безштаньки - опришки,

Що дудлять чужий "Абсолют".

(Марія Матіос "Жіночий аркан у саду нетерпіння").

 

арод збирався спроквола: чи то від спеки лінькувато, чи то від недільного неділа... Тінь давав тільки великий намет біля центрального фонтану, та розлога крона старого каштана, що млів у червневих променях.

Івано-Франківська філармонія вже багато років є тим місцем, де незмінно хвилююся. Це ще з тих часів, як вона була музично-драматичним театром ім. Івана Франка, коли на вистави своїх ходили за квитками, що розповсюджувалися через профком кожної організації, а на гостей вони виключно "діставалися". І навіть тоді - це було особливе місце, що своєю камерністю, стильною витриманістю європейського інтер'єру спонукало стишити кроки, м'якше реагувати, почуватися причетною до великої таємниці західної культури. Статус філармонії звузив напрямки цього закладу, значно посиливши їх. Розливане море музики часто кликало в свої струмини; та й зараз, коли тут, дома,- не проминаю цього свята - розкошів душі...