По мутній віконній шибці, сором'язливо прикритій запилюженою і сто років непраною фіранкою, повзла сонна муха. Час від часу зупинялась, потирала лапкою об лапку і повзла далі, певно, хотілось їй, бідолашній, вибратися на вулицю. Там - життя, а тут - мовби застигло воно, заклякло, злякалось чогось.

Росія.
Що першим спадає на думку? Може, безкраї поля і ліси? Ошатні села з доглянутими квітниками і веселими, усміхненими віконечками? Чи красиві тінисті алеї з вишуканими ліхтарями? Може, архітектурні пам'ятки чи роботи великих майстрів живопису? Чи якісь літературні надбання?

Щоразу дивуюсь: скільки горя може впасти на одну голову?.. Як люди витримують це все, де беруть сили боротись?..

Лілія Мусіхіна (псевдо «Зозуля»; нар. 21 вересня 1978, м. Тернопіль, Україна) — українська письменниця, етнограф, громадська діячка, активістка тернопільської «Самооборони», волонтер.

Щоранку, прокидаючись, стомлено повзеш до ванної і з жахом дивишся у дзеркало. Кожна ніч минає так, ніби й зовсім не спала: під очима – синці ледь не до середини вилиці, погляд – затравлений, зіниці підкотились догори і здається, дивишся в дзеркало не на жінку, якій нема й сорока, а стару людину, позбавлену будь-якої статі, яка все життя провела у страху і чеканні, яка щодня, щохвилини, бачить щось потойбічне і страшне. Бачиш когось, хто щохвилини зіштовхується зі смертю і горем…

Здавна одним із видів суто чоловічих занять була військова справа. Самооборона, захист своєї родини, рідної землі і нині вважається священним обов’язком кожного справжнього мужчини. Так, здається, було справіку…