Міфи країни живуть своїм окремим життям. Вони перебувають у неформальній складовій суспільного договору, там, де мешкають етика, традиції, забобони тощо. Міфи – це «тонкі матерії» життя народу. Але вони чинять відчутний вплив на формальну складову суспільного договору – царину законів і норм, бо відображаються в ній.

Народ, який від минулого очікує більше, ніж від майбутнього, – приречений. Бо він сакрально помер.

Для того, щоб відповісти на зазначене питання, потрібно спершу відповісти на подібне ж: «Що робити з Україною?»
Щоб встановити закони функціонування системи і сформулювати їх правильно, потрібно вийти за межі формалізму системи.

«Люди вже відчувають землетрус, ле ще не розуміють, що почали рухатись материки»

Минуле повинно переосмислюватись у досвід і бути основою поступу суспільства, спільноти. Воно не повинно бути доктриною моменту, бо тоді не просто перестає бути обґрунтованою підставою для планування зважених дій і визначення майбутніх викликів, а навпаки – спотворене і нав’язане ситуативною доцільністю кон’юнктури, дезорієнтує людей, так як чинить розгардіяш в існуючому продуктивному досвіді.

Майдан тільки починається!
Великий Микола Васильович Гоголь зазначав: «… буває час, коли не можна інакше спрямувати суспільство чи навіть усе покоління до прекрасного, поки не вкажеш усю глибину його дійсної мерзенності…»
Для того, щоб дати об’єктивні оцінки тому, що відбувається, потрібно усвідомити масштаби подій, свідками й учасниками яких ми є.

Те, що відбувається в Україні, можна без перебільшення назвати Першою революцією постдемократії, Першою соціогуманітарною революцією.

Постдемократія відзначається наступними особливостями: при формальному збереженні демократичних процедур результат їх застосування не має нічого спільного з очікуваннями людей. Такий фокус досягається наступним чином. Шляхом маніпуляцій суспільству нав’язується чуже йому соціальне замовлення.

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.

Класик достославного постмодернізму Жан Бодрійяр у книзі «Символічний обмін і смерть», що вийшла у 1976 році, зазначав: «Політика вмирає від занадто регулярної гри своїх відмінних опозицій. Сфера політики (та й, взагалі, сфера влади) стає порожньою. В певному сенсі – це плата за виконання бажання політичного класу – безроздільно маніпулювати суспільним представництвом.

Закінчуючи свою чудову книгу «Загадка капіталу», присвячену проблемам побудови капіталізму в країнах, що розвиваються, Ернандо де Сото робить відверте зізнання: «Для мене набагато важливішими є свобода, співчуття до бідних, повага до суспільного договору і рівність можливостей. Але в даний час тільки капіталізм може допомогти в досягненні цих цілей. Це єдина відома нам система, що дозволяє в значному обсязі створювати доданий продукт».

Якщо спробувати проаналізувати уроки і наслідки, які продемонстрував Майдан і подальші події, то інтегральну їхню характеристику можна сформулювати наступним чином: побудова в країні олігархічної влади, яка супроводжується стратифікацією суспільства по «нішах виживання».

Оцінка, без зайвих особистісних характеристик, того що відбулось одразу після 2004 року, показує наступне: Президент намагався створити «патріотичних» олігархів, Прем’єр-міністр, зокрема, намагався цими олігархами керувати.

Сучасна світова економіка може вважатись втіленням кейнсіанської моделі.

Умовно її можна визначити як «управління попитом».
Поки таке управління обмежувалось вивченням попиту та його задоволенням, парадигми суспільства приватної власності та ініціативи коректно координувались із загальнолюдськими цінностями, і у співвідношенні супероснов «