"На межі XIX-XX ст. у мистецтві всіх країн Європи з великою інтенсивністю поширився новий оригінальний художній напрям. Він отримав різні назви: "ар нуво", "юґендстиль", "ліберті-стиль", "модерн", "сецесіон". Саме під впливом останнього, прийнятого в Австро-Угорщині терміну (в перекладі з німецької - "відокремлення"), на західних землях України в науковій літературі й широкому вжитку цей стиль традиційно називали "сецесія".

Улітку 1889 року, щоб познайомитися з прихильниками М. Драгоманова й організувати перевезення через кордон нелегальної літератури, Львів відвідали молоді кияни Сергій, Наталія, Марія Дегени, Богдан Кістяківський та Аполлінарій Маршинський.

Напередодні австрійський консул у Києві Франц Шпонер, отримавши від якогось польського дідича відомості, що група молоді за дорученням М. Драгоманова вибирається до Галичини з метою соціалістичної пропаганди, негайно поінформував про це міністра закордонних справ Австро-Угорської монархії графа Ґустава Кальнокі.

1811 р. Фрідріх Людвіг Ян у Берліні відкрив перший у Європі спортивний майданчик. Фрідріха Яна німці шанують як фундатора масового спортивного руху, який водночас сприяв поширенню німецького націоналізму й об'єднанню Німеччини. За цим прикладом чехи створили свій "Сокіл" 1862 р. У Львові польський "Сокіл" заснували 1867 р., український - 1894 р.

У 1970-ті роки львівські екскурсоводи раптом почали розповідати туристам з інших міст СРСР (інших не було) різні небилиці. Наприклад, нібито в давнину між монастирями бернардинів і кларисок існував підземний хід; уночі монахи ходили до монашок, а дітей, які народжувалися, скидали в криницю, що була в подвір'ї Бернардинського монастиря; що нібито бароковий пам'ятник на площі Галицькій - саме цим невинно убієнним.

Науковцям добре відомо ім'я Кирила Студинського. Його дослідницький діапазон охоплював загальне мовознавство, слов'янську філологію, українську літературу, історію національного руху, взаємин із поляками та чехами, історію і філософію християнства, патрологію Церкви тощо - всього близько 500 публікацій. Володів шістьма стародавніми та десятьма живими мовами. Його перу належать також поезії, повість "Поема молодості" (1919) та мемуари.

Професор М. Панчишин належав до трійки найвизначніших лікарів Львова міжвоєнного часу. До його приймальні на вул. Корнеля Уєйського (тепер Миколи Устияновича, 12) їхали кіньми за сотні кілометрів й іноді чекали своєї черги впродовж декількох днів. Нічого дивного: "народний професор" не лише міг не взяти плати за лікування, а й дати грошей на дорогу.

Ця істина стосується і сина другого після Шевченка українського літератора.

Петро народився в Нагуєвичах 28 червня 1890 року. Навчався в Академічній гімназії та "Львівській політехніці", де студіював хімію. 1910 р. брати Петро й Тарас Франки заснували у Львові пластовий відділ - один із перших у Галичині, з 1913-го - члени парамілітарної організації "Січові Стрільці". На початку Першої світової війни Петро добровольцем вступив до легіону Січових Стрільців. Оскільки мав диплом інженера й узагалі був схильний до техніки, отримав скерування до авіаційної школи в Сараєво. Відтак служив в авіаційній частині австрійської армії.

Францішка Ліске (народився 18 жовтня 1838 р. в Шльонскові на Познанщині) перетягнула до Львова професура Львівського університету - їм дуже розходилося про перебудову історичної науки у Львівському університеті на засадах позитивізму; на нього покладали великі надії як на учня Леопольда фон Ранке, Ґеорґа Вайца й інших світочів німецького історичного цеху. Із самого початку оточений великим респектом Ф. Ліске посів становище професора всесвітньої історії, був першим директором Крайового архіву (1878-1891 рр., тепер - Центральний державний історичний архів України у Львові), головним редактором II-XV томів фундаментального видання Akta grodzkie i ziemskie, його обирали деканом філософського факультету (1876-1877 рр.) і ректором університету (1879-1880 рр.).