У п’ятницю, 27 квітня, я отримав на свою електронну пошту лист з повідомленням про рейдерську атаку на журнал «Всесвіт», а у суботу, 28 квітня, з цього приводу відбулася прес-конференція в столичному Українському незалежному інформаційному агентстві новин («УНІАН»). Але перш, ніж розповісти про її перебіг, стисло познайомлю читачів зі самим журналом, щоб масштаб події та загроз журналові були більш зрозумілими.

«Всесвіт» – українське вікно у світ
Журнал «Всесвіт» є виданням одночасно спеціалізованим і універсальним. У кожному його номері читач може ознайомитися з тим чи іншим твором світової літератури, і у цьому – універсалізм журналу – він охоплює увесь літературний всесвіт. А спеціалізація журналу проста – усі надруковані тут переклади здійснені вітчизняними перекладачами тільки українською мовою. Цей факт має величезне значення для українізації духовного світу наших сучасників, особливо молоді, студентства, до уваги яких безліч перекладів з тих же авторів, але мовою російською.
Бажаючи познайомитися з творчістю якогось світового письменника, український читач часто може взяти російський чи український переклад його твору. Якщо він візьме якісний український переклад і через українську мову пізнає твір іншомовного письменника – це ще одна маленька перемога української культури, ще одна цеглинка у структурі українського світу, який формується у свідомості людини, насамперед, молодої. Ось тому роль «Всесвіту» така значна.
Засновано «Всесвіт» у 1925 році трьома великими вітчизняними діячами культури – Миколою Хвильовим, Василем Елланом-Блакитним та Олександром Довженком – які розуміли значення світової літератури та важливість ознайомлення з її скарбами, обраними тими літературними новобранцями, які долучалися до створення молодої української словесності нової доби.
Існування такого журналу протягом 86-ти років стимулювало формування великої когорти перекладачів, які сукупно складають блискучу школу українського перекладу і такої важливої філологічної дисципліни, як перекладознавство.
Одне ім’я загальновизнаного українського генія перекладу – Миколи Лукаша – чого варте! А за ним існує і не губиться ціла армія не менш обдарованих майстрів – і тих, що уже відійшли у засвіти, і тих, хто ще, на щастя, живе, працює і дарує українським шанувальникам всесвітньої літератури нові і нові переклади. Серед них можна назвати Євгена Поповича, Анатоля Перепадю, Дмитра Павличка, Романа Лубківського, більш молодих – Максима Стріху, Дмитра Дроздовського та багатьох інших.
Якщо подивитися, хто став лауреатом заснованої журналом у 1989 році щорічної літературної премії «Ars Translationis» («Мистецтво перекладу»), і з яких мов були здійснені ці переклади, то можна краще усвідомити масштаб того культурного потенціалу, який накопичила українська школа перекладу.
Починаючи з першої за рахунком премії у 1989 році, якою був нагороджений Віктор Шовкун за переклад з англійської роману Гора Відала «Сотворіння світу», наступні лауреати отримували премії за переклади ще й з німецької, португальської, французької, давньофранцузької, італійської, фарсі, китайської, японської, польської, чеської мов. А ще більше розмаїття мов та авторів у доробку тих перекладачів, які цієї премії поки що не отримали, але працюють на високому літературному рівні і заслужено вважаються майстрами перекладу.
А це означає, що в Україні, зокрема, і навколо журналу «Всесвіт», утворилася група високоосвічених знавців різних мов світу, літераторів, що відчувають не тільки букву, але і дух твору, який було написано в іншій країні, часто й іншу епоху – іншою мовою – і уміють майстерно перекласти це українською, збагачуючи своїми перекладами і рідну мову, і рідну літературу.
Оцей загін справжньої української культурної еліти, на відміну від усіляких псевдоеліт, потрібно берегти і плекати, створювати їм усі умови для життя та роботи, і жодним чином не позбавляти тієї трибуни, того творчого майданчика, на якому вони можуть оприлюднювати свої переклади і робити їх надбанням української інтелігенції, студентства, молоді. Таким майданчиком ось уже протягом восьми десятиліть був і поки що залишається журнал «Всесвіт».

	Мрідула Гош вітається з Дмитром Павличком

Прес-конференція: як збиралися
Щоб зрозуміти стан українського суспільства, варто було подивитися, як збиралися на прес-конференцію, скликану керівництвом журналу «Всесвіт», скільки журналістів і, зокрема, телекамер, були присутніми у залі.
Збиралися погано, повільно, журналістів було обмаль, телекамер усього 2-3. Для порівняння скажу, що на прес-конференціях з якихось другорядних у культурному сенсі, але так званих «гарячих» тем, журналістів набивається повна зала, а крізь щільний ряд понад десяток телекамер важко протиснутися, щоб сфотографувати.
Оскільки журналісти, як правило, самі не ходять, а їх посилає керівництво, з цього можна зробити простий висновок – в уявленні тих вузьколобих керівників ЗМІ, які сьогодні визначають інтелектуальний рівень нашого інформаційного простору, культура є темою нецікавою, що не дає рейтингів і не підвищує показники глядацької зацікавленості тим видом ЗМІ, який цю тему висвітлює.
Так і формується замкнене коло примітивізації, коли людей одурюють, заявляючи, що їм нецікава культурна та високоінтелектуальна інформація, а з часом одурені вже самі її не потребують, «підсідаючи» на примітивізм. Вже давно і, зокрема, сьогодні, така політика є частиною «культурно-інформаційної» політики влади.
Отже, тест на інтерес до драматичних загроз унікальному журналові «Всесвіт» вітчизняні ЗМІ та їхні власники у цілому не пройшли. Я мав можливість це спостерігати, бо прийшов завчасно, коли у залі були тільки керівники журналу та Дмитро Павличко.
Що цікаво, однією з перших прийшла Мрідула Гош (Mridula Ghosh) – індійська жінка, яка живе в Україні понад 20 років. Окрім своїх історико-політичних занять, пані Мрідула є також перекладачем, автором перекладу на бенгалі української поезії, зокрема, «Лісової пісні» Лесі Українки. Очевидно, індіанку ця подія зачепила набагато більше, аніж її українських колежанок, які у залі так і не з’явилися.

Д. Павличко, О. Микитенко, Д. Дроздовський, Н. Харчук відкрили прес-конференцію

Прес-конференція: що почули присутні
Керівництво журналу представляли шеф-редактор – Олег Микитенко, син відомого українського письменника Івана Микитенка, який загинув у 1937 році, а також – заступник редактора – Дмитро Дроздовський та відповідальний секретар журналу – Ніна Харчук. За стіл з ними сів і дуже активно виступав Дмитро Павличко, який у 1970 – 78 рр. був головним редактором «Всесвіту» і досі відчуває журнал, як власне дитя.
Група підтримки у складі народного депутата України – Миколи Кульчинського та науковця, громадського діяча і перекладача – Максима Стріхи – сиділа у першому ряду і, судячи з їхнього вигляду, була готова у будь-який момент долучитися до розмови.
Дмитро Дроздовський привітав присутніх і коротко повідомив про ситуацію. За його словами, 26 квітня стався рейдерський напад на редакцію журналу «Всесвіт». Якісь невідомі особи зайшли до редакції і почали вимагати звільнити приміщення, ходили по кімнатах, навіть вибивали двері, хотіли заволодіти якимись паперами, отримати підписи, що приміщення передається їм тощо.
83-річному шеф-редактору – Олегові Микитенку – вони, нібито, повідомили, що він уже не є керівником і вимагали здати усі документи. У результаті стресу пан Олег змушений був звернутися до лікарні.
Д. Дроздовський підкреслив, що цей напад було продумано – адже все відбувалося у день Чорнобиля, коли все керівництво держави було там, біля реактора, а попереду були декілька вихідних днів – у зв’язку з першотравневими святами.
Тим не менше, про цей напад було негайно проінформовано усіх, кого можна – і Президента України, і керівника столиці – О. Попова і Громадську Раду при Президентові України, і міліцію.

Хто приходив і від кого?
Редакції вдалося вияснити наступне: приходив якийсь Клименко С. Д., голова правління закритого акціонерного товариства «Шевченківський універмаг», з «юристами» такого атлетичного вигляду, що редакція назвала їх «амбалами».
До чого тут універмаг? – запитають читачі. А ось до чого: з цим паном Клименком пов’язують знищення видавництва та журналу «Вітчизна», який був в одному домі і спорідненому коридорі з журналом «Всесвіт». Приміщення журналу було, начебто, відібране, продане, і журнал «Вітчизна» ось уже 2,5 роки не виходить, попри обіцянки тих рейдерів його матеріально підтримувати. Отже, можливо, нападники продовжують експропріацію житлоплощі на цьому поверсі.
Але найцікавішим було те, що один з рейдерів необережно прохопився і назвав ім’я можливого замовника цього візиту-нападу. Чи то з необережності, чи з бажання залякати працівників журналу, один з нападників сказав, що у журналістів нічого не вийде, хоч кого б вони не викликали – міліцію, прокуратуру тощо. А все тому, що, як висловився рейдер, «за нами стоїть нардеп Харлім».
Дійсно, у фракції Партії регіонів є нардеп Валерій Харлім, син колись високопоставленого чиновника Київської мерії, начальника Головного управління житлового господарства – Михайла Харліма. Але який він має стосунок до цього нападу, наразі поки що нічого невідомо.

Інформація шеф-редактора
Коли ведучий запросив до слова шеф-редактора, Олег Микитенко розповів, що редакція журналу – у самісінькому центрі міста, на Печерську, у кількохстах метрах від Верховної Ради України, на першому поверсі старого, але престижного будинку. Може й тому приміщення є спокусливим об’єктом для різного роду зазіхань.
Коли у перші роки Незалежності фінансування журналу було припинене, колектив утворив акціонерне товариство, розподілив акції та приватизував приміщення.
40% акцій на сьогодні належить чи то нинішній редакції, чи то, власне, сім’ї Микитенка (це якось було сказано не зовсім чітко), а 60% – іншим членам товариства, які на сьогодні у журналі не працюють, але акції мають.
Якщо вірити нападникам, то вони викупили ті 60% акцій і тому вимагали переобрання керівника ЗАТ – О. Микитенка – та звільнення приміщення.
Про цих колишніх працівників, володарів 60% акцій, Олег Микитенко повідомив, що вони є присутніми у залі, але був стриманим і нікого не критикував.

Виступ колишнього редактора
Зате колишній редактор журналу «Всесвіт», лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, Герой України – Дмитро Павличко – був, як зазвичай, палкий та промовистий, про що свідчить чільна світлина даного репортажу. Згадавши, як важко працювалося під гнітом компартійної цензури у сімдесяті роки минулого століття, Д. Павличко, тим не менше, з гордістю нагадав тогочасні показники журналу «Всесвіт» – тираж 83 тисячі примірників, з них – біля 60-ти тисяч підписників.
Також пан Дмитро зазначив, що у ті роки «Всесвіт» заслужено вважався кращим журналом іноземної літератури у всій Східній Європі. Нагадавши присутнім, що офіційним фаворитом радянської влади в ту пору був московський журнал «Іностранная література», екс-редактор, посміхнувшись, зазначив, що бували моменти, що «Всесвіт» перекладав раніше, ніж «Іностранка» деякі хіти тодішньої зарубіжної літератури, і тоді московська, і – загалом – російська інтелігенція шукала «Всесвіт», щоб почитати переклад.
Так, зокрема, було і з хітом тодішньої світової літератури романом Маріо Пьюзо «Хрещений батько». Першим на теренах СРСР тоді переклав і опублікував цей бестселер саме «Всесвіт».
Гнівно покритикувавши владу, яка за його словами не тільки не припиняє, але і дозволяє рейдерство, Д. Павличко різко відгукнувся про тих власників 60% акцій. Якщо вони продали, сказав він, то продали не акції, а журнал і, загалом, Україну.
Завершальним закликом знаменитого поета і перекладача були слова про те, що не треба здаватися, потрібно боротися і відстояти журнал і, загалом, усе українське, яке нинішньою владою ігнорується і відкидається.

	Н. Харчук

Жіночий погляд
Заслужений журналіст України, відповідальний секретар журналу – Ніна Харчук – емоційно, з болем говорила про те, якими надзвичайними зусиллями усі ці роки видається журнал, яку мізерну зарплатню отримують його працівники, як важко оплачувати усі шалені комунальні платежі, що зростають з року в рік.
Вона підкреслила, що на основі діяльності «Всесвіту» за кордоном вивчається перекладацька школа України і українознавство загалом і повідомила, що днями вона з Д. Дроздовським вилітають у Англію на черговий літературний форум, де не тільки розкажуть про здобутки української перекладацької школи, але і обов’язково повідомлять про усе те неподобство, що творять із «Всесвітом» рейдери та їхні покровителі.

Підтримка
Але і до візиту дзвінки і телеграми підтримки надходять до редакції «Всесвіту». Зокрема, народний депутат України – Ольга Герасим’юк – скерувала депутатський запит до Генпрокуратури України.
Підтримали і «Києво-Могилянська академія» та Український ПЕН-клуб. Президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу – Мирослав Маринович – сказав: «Цей напад не є поодиноким явищем в Україні. Під прицілом опинилася ціла низка осередків українського культурного життя та незалежної думки. Як відомо, злочинців упізнають за «почерком» їхніх злочинів: вжахнути брутальністю нападу, паралізувати роботу й так залякати обраних жертв, щоб вони визнали за краще поступитися – віддати приміщення, згорнути діяльність, зректися незалежної позиції…
Творча інтелігенція України стривожена. Відповідальність за стан справ у державі несе її керівництво. Неспроможність його забезпечити порядок є підставою для відставки. Небажання його втрутитися, щоб не допустити беззаконня, змушує робити висновок, що права рука знає, що робить ліва. Проте варто врахувати: можливість вплинути на ситуацію і вивести країну з крутого піке беззаконності все ще залишається».
На це Інтернет-користувач Jurdumm 28.04.2012 08:18 відреагував так: «Нема причин дивуватися. Бандитська влада заохочує власних шісток на кшталт Харліма використовувати ті ж самі засоби, якими користувалися самі. А натхнення до бандитів приходить тому, що їм не дає відсіч влада, яка тримає силові структури тільки для одного – залякування народу. Так би мовити – кругова порука великих бандитів з малими».
Були відгуки і з-за кордону. Ось якого листа надіслала до редакції міністр культури Вірменії – Асмік Погосян: «Вірменська інтелігенція вкрай стурбована тим, про що вчора, 27 квітня, дізналися з міжнародних новин… Ми всі в Єревані дуже стривожилися, довідавшись про цю жахливу подію. Для Республіки Вірменія подібні акції просто немислимі. Республіка Вірменія готова допомогти Вашій редакції на міжнародній арені, готова надати усю необхідну юридичну допомогу при зверненні до світового співтовариства…»

 

Д. Павличко, М. Кульчинський	М. Стріха

 

Задумайтеся, читачі – де Єреван і Вірменія, і де Міністерство культури України?
Вірменія за тисячі кілометрів від Києва, а Мінкультури України – за кілька кілометрів від редакції «Всесвіту». Так чомусь вірменський міністр культури – Асмік Степанівна Погосян – стурбована і захищає, а наш міністр культури – Михайло Андрійович Кулиняк – і в вус не дує. Може тому, що перед тим, як обійняти державну посаду – грав на скрипочці на весіллях, розважав по клубах і там сформувався? Як то кажуть, скрипка грає, серце крає…
Та й культурна, точніше, антикультурна, політика нинішньої влади шанує ось таких-от весільних скрипалів та клубних розважальників, а не духовну еліту країни.
Тим не менше, влада може й заступитися за «Всесвіт» – і не тому, що розуміє його значення, а тому, що попереду вибори, і треба хоч якось втримувати імідж, уже й так суттєво зіпсований. Та й Харлім не така фігура, щоб заступатися за нього.
Он навіть Рінат Ахметов відступив, коли піднялася хвиля громадського протесту проти руйнування ним вулиці-музею Києва під назвою Андріївський узвіз з метою побудувати на місці історичних споруд велетенський торговельно-офісний центр. І не тому відступив, що влада шанує узвіз і історію, а тому, що не шанує самого Ріната, бо той посмів сперечатися із «Самим», а до того ж – ще й на носі вибори київського мера, тому й дистанціювалася влада від Ахметова, а він це відчув та відступив.
Ось і на такі мінливі фактори мусять нині спиратися захисники вітчизняної культури, бо заяв про те, що знищуються осередки культури, нині замало. На це ніхто не реагує. Можуть захистити не тому, що захищають культуру, а тому, що мова йде про можливість прищемити бізнес-конкурента, чи про вибори та необхідність підтримувати псевдоімідж «захисника культури».
Згадується недоброї пам’яті Геббельс, який казав: «Коли я чую слово «культура», мені хочеться схопитися за пістолет»…
А у залі прес-конференції журнал «Всесвіт» підтримали виступами ще й народний депутат М. Кульчинський та М. Стріха. Зокрема, пан Стріха попередив присутніх у залі власників отих самих 60% акцій, щоб вони не віталися з ним, не підходили до нього, бо він буде змушений ще більш різко окреслити свою позицію.
Ці власники акцій, правда, прагнули щось сказати на своє виправдання, зокрема і те, що акцій вони, начебто, нікому не продавали, але слова їм не дали, і вони щось пояснювали бажаючим щось почути уже в кулуарах.
Як би то там не було, є два аспекти питання. Одне – це стосунки між усіма власниками акцій товариства «Всесвіт». Тут ми не втручаємось, це внутрішня справа акціонерів.
А є безцеремонний, нахабний наїзд рейдерів на найстаріший літературний журнал України. І тут інтелігенція має сказати таке вагоме слово, щоб влада – хоче вона того, чи ні – була змушена відреагувати і припинити беззаконня.
Українське духовне поле – і, зокрема, журнал «Всесвіт» – треба зберегти попри усі явні і таємні «наїзди» безкультурних особин. Їх безкарність не безкінечна.
А «Всесвіт», сподіваємося, гуртом із небайдужими відіб’є цей нахабний натиск і продовжить свої героїчні творчі та організаційні зусилля, щоб надалі дарувати українському читачеві іншомовні твори рідною українською мовою.