«Причина бідності країн, що розвиваються, та пост-комуністичних країн, полягає у тому, що земля і нерухомість вартістю у трильйони доларів є мертвим капіталом. Права на цю власність не мають форми, яка дозволяє її обіг та заставу»

Ернандо де Сото, перуанський економіст

Формування правової культури, правових звичаїв, української ментальності, правосвідомості та праворозуміння українського народу нерозривно було пов'язано з уявленням про землю. Саме питання про землю ставало наріжним каменем усіх соціальних та політичних перетворень і рушійних процесів, через які пройшли українці у своєму розвитку як нація. Становлячи переважно землеробську культуру, український соціум сформував особливе самобутнє ставлення до землі, що має важливе соціальне, політичне, економічне, правове значення для існування й розвитку нації та задоволення її найбільш значущих потреб та інтересів.

Звичайно, що у кожної країни є своя найболючіша тема. Для України - це земля. Адже основне багатство України - це її земля. Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є національним багатством і перебуває під особливою охороною держави. Саме той факт, що в Конституції України є норми, спеціально спрямовані на регулювання земельних відносин, на всебічну оцінку землі є свідченням того, що земля є найціннішим, унікальним і пріоритетним об'єктом природи. Саме тому «право власності на землю гарантується державою, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону» (ст. 14). На превеликий жаль, в Україні чомусь конституційні норми (і не лише про землю) - не завжди дотримуються. Саме про це ми поговоримо у цій статті.

Принагідно подамо трошки статистичних і географічних даних. Україна розташована у центрально-схiдній Європі, у південно-східній частині Східноєвропейської рівнини. Географічне розташування України достатньо вигідне. Через її територію проходять найважливіші транспортні магістралі, які зв'язують Західну Європу із країнами Закавказзя та Центральної Азії.

З півночі на південь територія України простягається на 893 кілометри, із заходу на схід - на 1316 кілометрів. Україна є найбільшою країною, кордони якої не виходять за межі Європи.

Загальна площа України становить 603 700 кв. км, що складає 5,7% території Європи i 0,44% території світу. За площею Україна перевищує Францію (544 тис. км2), Іспанію (505 тис. кв. км), Швецію (450 тис. кв. км), ФРН (356,3 тис. кв. км), Польщу (312,7 тис. кв. км).

Загальна довжина кордонів: 6992 км.

Довжина сухопутних кордонів: 5637 км.

Довжина морської ділянки кордону: 1355 км. (по Чорному морю - 1056,5 км; по Азовському морю - 249,5 км; по Керченській протоці - 49 км)

Географічний центр Європи знаходиться на території України, неподалік міста Рахів, Закарпатської області. Це місце, яке було визначено ще у 1887 р. фахівцями Австро-Угорщини, позначене стелою і геодезичним знаком. Латинською мовою тут викарбувані слова: «Locus Perennis. Dilicentissime cum libella librationis guae est in Austria et Hungaria confecta cum mensura gradum meridionalium et paralleloumierum Europeum. МD ССС LХХХVІІ», які в перекладі означають: «Постійне, точне, вічне місце. Дуже точно, із спеціальним апаратом, який виготовлений в Австрії і Угорщині, з шкалою меридіанів і паралелей, встановлений Центр Європи. 1887».

Сусідні держави. На заході Україна межує із Польщею, Угорщиною та Словаччиною, через території яких проходить найкоротший шлях, що зв'язує Україну із країнами Західної та Центральної Європи. На сході та півночі України - кордон із Росією, на південному заході - з Молдовою та Румунією. На півночі Україна межує з Білоруссю, через яку здійснюється зв'язок із країнами Балтії. З Румунією та Росією Україна має не тільки сухопутний, а й морський кордон.

Вихід до морів

Україна має широкий вихід до Чорного і Азовського морів, що зв'язує її із країнами середземноморського басейну. Також через море Україна межує із Республікою Болгарія, Туреччиною та Грузією. Площа виключної (морської) економічної зони України становить понад 82 тис. кв.км. Найбільшими чорноморськими портами є Одеса, Іллічівськ, Херсон, Севастополь, азовськими - Маріуполь, Бердянськ, Керч.

Загальна площа земель сільськогосподарського призначення в Україні - 42 млн. 868,7 тис. га, що становить 71% всіх земель України, і їх загальна вартість становить 468,8 млрд. гривень, або 58,7 млрд. дол. США. Загальна площа розпайованих сільськогосподарських земель - 27,5 млн. га. Вартість цих земель становить 326,3 млрд. грн., або - 40,9 млрд. дол. США. Сільськогосподарські угіддя державної форми власності, що не використовуються - 4,2 млн. га, їхня вартість становить 46,9 млрд. гривень або 5,9 млрд. дол. США. Решта земель сільськогосподарського призначення в Україні (так звані несільськогосподарські угіддя) використовуються під господарськими шляхами, полезахисними смугами, під дворами, господарськими будівлями, землі тимчасової консервації і землі запасу. До речі, при здачі цих земель в оренду можна було б отримати 1,4 млрд. гривень (при орендній платі 3% від вартості землі).

Отже, право власності на землю завжди було і залишається одним з найгостріших питань соціального розвитку кожної держави. Революційні події і численні земельні реформи у державах, що існували на території України, не сприяли стабільності у земельних відносинах. Різні форми права власності на землю змінювали одна одну.

Розвиток права власності на землю в історії України можна прослідкувати за земельними реформами, які проводилися з найдавніших часів і до сьогоднішніх днів. Зокрема, можна виділити такі історичні періоди земельних перетворень в Україні: 1) від первіснообщинного до феодального ладу; 2) земельні відносини в Київській Русі; 3) виникнення феодального землеволодіння у Галицько-Волинській державі (1199-1349); 4) зміна форм власності в період входження українських земель до Литовсько-Руської держави та Речі Посполитої; 5) зміна земельних відносин у результаті Визвольної війни 1648-1654 років; 6) українські землі в складі Російської імперії; 7) земельна реформа УНР та ЗУНР; 8) розвиток земельних відносин у Галичині, Буковині та на Закарпатті; 9) радянський період земельних перетворень (1917 - 1990 роки); 10) земельна реформа незалежної України, починаючи з 1992 року.

На початку проведення земельної реформи в Україні була поставлена мета про передачу землі у власність тим, хто на ній працює. У зв'язку з цим більша половина сільськогосподарських угідь України, які були виключною власністю держави, були передані у власність селянам (27,5 млн. га). Земельна реформа в Україні була проведена в декілька етапів і тривала майже 10 років, тобто, аж до 2000 р., відколи селяни почали отримувати державні акти на право власності на свої земельні паї. Необхідно внести ясність і пояснити, що таке земельний пай, тому що таке поняття є лише в Україні. Земельний пай - це земельна частка, на яку мав право кожен член колишнього колгоспу або колгоспний пенсіонер. До речі, при здачі цих земель в оренду можна було б отримати 1,4 млрд. гривень (при орендній платі 3% від вартості землі).

Слід зазначити, що величина паю в кожному регіоні і навіть населеному пункті різна, в залежності від наявності землі, яку було виставлено на розпаювання. Так, найменший пай в Івано-Франківській області - 1,10 га, а найбільший - у Луганській області - 8,69 га. Тому вартість земельної частки (паю) в залежності від регіону може відрізнятися до 8 разів, тобто, від 1350 дол. США в Івано-Франківській області, до майже 11000 дол. США в Луганській області.

Таблиця 1

Процеси етапів земельної реформи показали, що паювання земель ще не перетворило селян у власників, господарів як землі, так і майна своїх підприємств. Однією з істотних причин такого становища є те, що здійснювана в Україні земельна реформа розпочиналася необдумано, без достатньої правової бази. Як вже було сказано вище, земельна реформа проводилася в декілька етапів, кожний з яких мав свої недоліки, які негативно позначилися на соціально-економічних процесах в суспільстві, зокрема, на жителях сільської місцевості. Процеси приватизації та реорганізації на селі зумовили ситуацію, за якої українське село ще до цього часу перебуває у певному соціально-економічному стресі, викликаному новизною реформаційних процесів.

Аналіз нинішнього стану сільських територій дає підстави стверджувати, що в українському селі незворотного характеру набули кризові явища, поглиблення яких у майбутньому може привести не лише до повного його занепаду, а й до зникнення. Аналізуючи нинішню ситуацію на селі, можна виокремити чотири групи найголовніших проблем, які набули надзвичайної гостроти за часів реалізації земельної реформи: екологічні, економічні, соціальні та правові. Зазначені проблеми притаманні всім без винятку селам, відмінністю є лише гострота прояву цих проблем.

Екологічні проблеми. Вони й раніше були доволі гострими, а останні роки ще більше посилилися, зокрема: 1) продовжується знищення верхнього шару ґрунту, який є найціннішим для родючості; 2) збільшуються площі забруднених ґрунтів радіонуклідами, важкими металами, пестицидами, тощо (шляхом безконтрольного внесення в ґрунт різних хімічних і мінеральних добрив); 3) зростає кількість випадків порушення екологічних вимог до використання земельних, водних та лісових ресурсів; 4) велика кількість родючих земель не використовується в зв'язку з відсутністю як матеріальних так і технічних засобів, що сприяє знищенню їх родючості бур'янами; 5) спостерігається повсюдне недотримання сівозмін; 6) не здійснюються роботи з охорони земель та відтворення родючості ґрунтів; 7) у структурі посівних площ залишається значною частка використання земель для посівів так званих енергетичних культур (соняшника, ріпаку), що сприяє деградації і виснаженню земель; 8) збільшується кількість випадків нецільового використання земель (наприклад, землі сільськогосподарського призначення виділяють під будівництво житлових масивів, доріг); 9) зростають випадки господарської діяльності на землях сільськогосподарського призначення (будівництво різних об'єктів), тощо.

Економічні проблеми. Головними з них є: 1)занепад агропромислового комплексу, що призвело до значного скорочення в Україні обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, і тому Україна дуже багато сільськогосподарської продукції завозить з Польщі, Туреччини і навіть Китаю (гречка);

2) майже повністю знищена матеріально-технічна база АПК (розкрадена, зіпсована, застаріла, економічно невигідна при використанні, яку отримали члени Колективних сільськогосподарських підприємств в процесі переходу від колгоспів як майновий пай, тощо); 3) постійне зростання цін на паливно-мастильні матеріали, запчастини; 4) відбувся занепад інфраструктури села (якщо раніше дороги (вулиці), системи газо- та водопостачання тощо перебували на балансі колгоспів (радгоспів), то сьогодні місцеві адміністративно-територіальні громади не в змозі за ними доглядати через відсутність коштів, а новостворені фермерські та інші господарства не відраховують грошей на ці об'єкти, а про існування фельдшерсько-акушерських пунктів чи бодай медсестри в селі - говорити нічого); 5) широкого розповсюдження набуло безробіття в селі, яке породжує низку негативних проблем, зокрема, соціально-економічного та демографічного характеру; 6) відбувся тотальний занепад багатьох галузей АПК (тваринництва, бджільництва, свинарства, конярства тощо); 7) майже зовсім відсутня галузь переробки продукції (внаслідок чого товаровиробник постає перед проблемою збуту виробленої продукції); 8) відсутність державної програми замовлення і закупівлі вирощеної сільськогосподарської продукції, що ставить селян у ситуацію, коли вони вимушені збувати свою продукцію комерційним посередникам (які, як правило, представляють інтереси олігархічних владних структур) фактично за безцінь, тощо.

Соціальні проблеми. Вони багатоаспектні: 1) автори та виконавці земельної реформи «забули» про те, що в селі живуть люди, а не «колгоспники»; 2) у процесі приватизації земель «забули» також про молодь, яка не може реалізувати себе в селі і вимушена емігрувати, як правило, до інших країн (Італія, Португалія, Німеччина, Англія, Польща, Іспанія, США, Канада); 3) в селі залишаються, здебільшого, люди пенсійного віку, дуже мало молоді, і тому дуже малий процент народжуваності, зменшується чисельність працездатного населення. Якщо в селі є 4-5 дітей, які повинні йти в перший клас, то вчителі тішаться, що школу не закриють; 4) поступово зникають об'єкти соціальної інфраструктури: школи, дитячі садки, лікарні, будинки культури, музичні школи, бібліотеки тощо, (а на їхньому місці відкриваються бари, кав'ярні, корчми, грально-розважальні заклади, магазини) і тому поширюється алкоголізм навіть серед дітей; 5) небажання молодих фахівців іти працювати в село лікарем, вчителем, вихователем, бібліотекарем. Слід відмітити, що заклади освіти, лікувальні та культурні об'єкти до проведення земельної реформи перебували на балансі колгоспів (радгоспів), а сьогодні вони належать місцевим та районним громадам, які не в змозі їх утримувати; 6) в зв'язку з такими умовами життя, підвищується рівень захворюваності населення, обезлюднення малих поселень, зникнення сіл. Лише за період 2001-2011 років в Україні померло 7 мільйонів 489,9 тис. осіб, з них 2 мільйони 942,1 тис. - сільське населення.

Зокрема, згідно з експрес-випуском Державного комітету статистики України від 17 січня 2011 р., за січень - листопад 2010 р. в Україні народилися 456,9 тис. дітей, що на 14,5 тис. менше, ніж у 2009 р. Показник природного скорочення населення зріс зі 172,6 тис. (у 2009 р.) до 181,5 тис. - у 2010 р. А кількість померлих із січня по листопад 2010 р. в Україні становила майже 638,4 тис. Таким чином, бачимо, що смертність в Україні перевищує народжуваність у півтора рази.

Станом на 1 грудня 2010 р. чисельність населення в Україні становила 45 млн. 795 тис. 911 осіб, що майже на 184 тис. менше, ніж у 2009 р. (нагадаємо, що за даними Всеукраїнського перепису населення, проведеного у грудні 2001 р., чисельність населення становила 48 млн. 415,5 тис. осіб).

Найвищі показники коефіцієнта смертності (більше, ніж 17 на 1000 осіб) зафіксовано у Кіровоградській, Луганській, Сумській та Чернігівській областях, найменша (менше ніж 12 на 1000 осіб) - у Закарпатській, Львівській, Рівненській, Чернівецькій областях та місті Києві. Серед причин смерті на першому місці залишаються хвороби системи кровообігу (424,7 тис. померлих). Від новоутворень померли 81,2 тис. осіб, від зовнішніх причин - 39,6 тис., від хвороб органів травлення - 24,5 тис., від хвороб органів дихання - 17,7 тис., від інфекційних та паразитарних хвороб - 13,3 тис. (включаючи 7 тис. від туберкульозу та 5 тис. від хвороб, зумовлених ВІЛ-інфекцією). Причина смерті 19,3 тис. українців не уточнена або невідома.

Показник міграційного скорочення населення в Україні у січні - листопаді 2010 р. також зріс порівняно з 2009 р. і становив 14,5 тис. осіб (проти 11,8 тис.). В Україні також зменшується кількість шлюбів - 290,6 тис. у січні - листопаді 2010 р. (302,6 тис. - у 2009 р.), та кількість розлучень - 119,4 тис. за перші 11 міс 2010 р. (132,2 тис. за аналогічний період 2009 р.). (За матеріалами www.ukrstat.gov.ua).

 

Правові проблеми. Вони проявилися в недосконалості українського законодавства, що породжує низку недоліків, зокрема, і в частині оцінки землі, справляння плати за землю, в тому числі орендної, що призводить до суттєвих втрат надходжень до місцевих та державного бюджетів. До речі, оцінка землі в Україні здійснюється на підставі такого документу, як «Порядок нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів», прийнятого ще в 1996 році. Згідно з цим Порядком визначено, що за нормативною грошовою оцінкою вартість 1 гектара ріллі в середньому по Україні становить 11тис. 800 гривень або 1480 дол. США. Це середня вартість землі. Найдешевша земля оцінена в Житомирській області - 7821 грн. за 1 гектар (менше, ніж 1 тис. дол. США). Найдорожча земля в Черкаській області - 15 126 грн. (майже 2 тис. дол.. США). І це тоді, коли Україна має найкращі ґрунти в світі і колись вона вважалася житницею Європи.

За період незалежності України було ухвалено більше 900 Законів, та прийнято понад 4 тисячі нормативних актів, в яких прямо чи опосередковано розглядаються певні питання державної аграрної політики. Упродовж цього часу практично не здійснювалися заходи, пов'язані з охороною землі і, відповідно, відчутними стали негативні наслідки. Через суперечливість законодавства так і не була реалізована основна мета земельної реформи та положення Конституції щодо визначення людини у якості найвищої соціальної цінності. Відчутною залишається недосконалість системи нормативно-правової бази щодо доцільного використання земель в умовах наявності мільйонів дрібних землевласників. Зокрема, це стосується питання оренди земельних паїв, так як селяни самостійно не мають змоги обробляти свої земельні ділянки. Тому вони вимушені здавати їх в оренду фермерам, або іншим господарствам майже за безцінь. Зокрема, станом на 01.01.211 року в Україні укладено договорів оренди земельних часток - 4 620 241 од. (67,8% від осіб, що отримали земельні паї. Площа земель, переданих в оренду - 17млн.396, 7 тис. га. Загальна сума виплат згідно з укладеними договорами - 5 млрд. 278 млн. грн. Тобто, плата за 1 гектар за рік становить всього 303 гривні (менше як 40 дол. США). Зокрема, в 2010 році (за 2011 рік ще немає даних) від здачі свого паю в оренду власники отримали в середньому 1204 грн. за рік, що становить близько 150 дол. США. Найменші доходи від здачі паю в оренду отримали селяни Закарпатської і Івано-Франківської областей (275 - 313 грн.) за рік. Найбільші - власники паїв Луганщини та Запоріжжя (більше 2000 грн. за рік), тому що там паї коливаються від 6 до 8 га. на одну особу.

Аналіз сучасного українського земельного законодавства дозволяє зробити висновок про те, що теоретично воно передбачає високу соціальну спрямованість, тобто ніби орієнтоване на задоволення інтересів працівників села. Тобто, в законах все правильно. В той же час, практична реалізація реформ показала наявність значного розриву між існуючою теоретико-правовою базою реформування та реальним її впровадженням. Наслідком є порушення прав власників земельних часток і майнових паїв, невиплата за оренду землі, їх незахищеність, що не сприяє схвальному ставленню населення до земельної реформи та участі в її реалізації. Кризові явища продовжують набирати обертів та незворотного характеру.

Перед українською владою, сучасною наукою, і всім українським селом, стоять важливі завдання підвищення продуктивності сільського господарства, створити умови для притоку молоді до села, зменшити рівень соціальної, демографічної та екологічної напруги, а з іншого - зупинити процеси деградації ґрунтів, активізувати ґрунтовідновну та ґрунтоохоронну діяльність, раціональніше використовувати угіддя, поліпшити екологічний стан водних ресурсів, зупинити деградацію малих річок тощо.

Що буде, якщо запровадити ринок землі?

Верховна Рада України у 2011 році прийняла в першому читанні Закон України «Про ринок землі» (реєстровий номер 9001-д). Що ж дасть Україні нова земельна реформа?

Як вже згадувалося вище, згідно з Конституцією України, земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави. У свою чергу, держава гарантує кожному громадянину право власності на землю. Правда, на сьогоднішній день в Україні землі сільськогосподарського призначення не підлягають продажу, тому що продовжено мораторій (заборону) на продаж цих земель до 1 січня 2013 року. Тому навіть ті громадяни, які мають у власності землю, що дісталася їм у результаті розпаювання, не мають права її продавати. Але це лише теоретично. Так, згідно зі статистичними даними, станом на 01.01.2011 р. загальна кількість нотаріально посвідчених переходів права на земельну частку (пай) на підставі договорів становить 1 мільйон 286 тисяч 810 од. З них: успадковано - 1 мільйон 174тисячі 307 паїв, подаровано - 95 тисяч 575 паїв, обміняно - 2 тисячі 761 пай, продано - 14 тисяч 167 паїв. Як бачимо, закону про ринок землі не було, але земля (сільськогосподарська) продавалася.

Та й ринок землі в Україні, на думку експертів, зовсім не ринок в цивілізованому розумінні, з чітко виписаними процедурами та прозорими механізмами, а, скоріше, сектор тіньової економіки, (як у нас називають «дерибан»). А численні спроби «відкрити» цей ринок терплять фіаско. Адже, скасувавши мораторій на продаж земель с / г призначення, Україна серйозно ризикує: великі бізнесмени можуть скупити землю за безцінь або частина її може опинитися в руках іноземців - тоді про національне багатство можна буде забути. Аналізуючи цей законопроект, можна визначити, що в ньому передбачені такі ключові положення, як позитивні так і негативні:

1. Землю можна продавати, але не всім

Важливим і, мабуть, одним з найбільш істотних моментів законопроекту є зняття заборони на продаж земель сільгосппризначення. Крім того, законопроект обмежує коло осіб (суб'єктів), які можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення: купувати або продавати таку землю зможуть тільки громадяни України, держава та територіальні громади. Правда, не зовсім зрозуміло, як бути, якщо власник земель сільгосппризначення вирішить змінити громадянство?

Далі законодавець пропонує ввести максимальний розмір площі земель сільськогосподарського призначення, яка може перебувати у власності однієї фізичної особи - не більше 100 га, незалежно від місця їхнього розташування. На сьогоднішній день жодний селянин не зможе купити не те що 100 га. землі, але й 10 га. Отже, купувати землю по 100 га. зможуть лише заможні або впливові особи, які оформлять безліч таких ділянок на своїх родичів, знайомих і просто підлеглих, а фактично володіти будуть самі. Проглядається аналогія з веденням бізнесу, коли формально компанія належить не чиновнику чи народному депутату, а наближеним до нього людям, але він є її фактичним власником і розподільником грошових потоків. Дуже подібна ситуація і з агрохолдингами, які сконцентрують величезні масиви земель. З метою недопущення надмірної концентрації земельних ресурсів у руках великих сільськогосподарських підприємств законопроектом встановлюється обмеження по площі земель сільськогосподарського призначення, які можуть перебувати в користуванні однієї юридичної особи (фермера або іншого підприємства) - не більше, ніж 15% загальної площі земель сільськогосподарських угідь у розрізі району. Але ж кілька формально не пов'язаних між собою компаній цілком зможуть сконцентрувати у своїх руках великі земельні ресурси.

2. Хто і яку землю зможе купувати?

Згідно з пояснювальною запискою до законопроекту, документ спрямований ніби на соціальний розвиток села та збереження його соціальної інфраструктури. Однак, незважаючи на такий підхід, мова в законопроекті йде не тільки про землі сільгосппризначення - перелік об'єктів ринку землі досить об'ємний: це і земельні ділянки державної або комунальної власності (зокрема, разом із розташованими на них об'єктами, що підлягають приватизації), і земельні ділянки, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, тощо.

Для прикладу, 227 земельних ділянок несільськогосподарського призначення загальною площею 47, 77 га та вартістю 12 млн. 500 тис. грн. було продано в 2010 році на Тернопільщині. При цьому, середньозважена ціна 1 кв. метра склала 26 грн. 15 коп., що на 36 коп. вище від минулорічного показника. Отже, з цього можна зробити висновок, що фактична ціна землі за 1 кв. м. сягала не 26 грн. 15 коп., а щонайменше 1,5 - 2 тис гривень (200 - 250 дол. США) які «пішли» в кишені представників влади.

3. Як купити і як продати?

Документ чітко описує процедури продажу тих чи інших об'єктів залежно від форми власності. Законопроектом передбачено створення головного державного регулятора - Земельного банку. Він повинен контролювати всі угоди купівлі-продажу та оренди землі, проводити земельні аукціони та слідкувати за дотриманням правил торгів і навіть зможе кредитувати покупців, причому ставка за такими кредитами не повинна перевищувати 3%. Але це не означає, що так воно буде в дійсності.

На даний момент відомо, що землі, які перебувають у державній або комунальній власності, підлягають продажу лише через аукціон як форму проведення земельних торгів. Власне згідно законопроекту виконавцем таких торгів може бути не тільки Земельний банк, а й будь-яка юридична особа, яка має ліцензію на проведення земельних торгів та уклала з організатором торгів (тобто ініціатором) відповідний договір. Втім, не можна сказати, що ця новаторська ідея має винятково прозорий характер - як і раніше, є ризик, що найбажаніші лоти будуть реалізовуватися «своїми» виконавцями для «своїх». Грубо кажучи, чиновники найвищого рангу будуть через свої ж компанії продавати собі ж землю.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що даний законопроект має як переваги, так і недоліки.

Так, земля ніби не піде в руки іноземних громадян (що є дуже сумнівно), але за копійки може перейти з рук власників паїв в руки недобросовісних бізнесменів, як це відбувається зі скуповуванням вирощеної сільськогосподарської продукції у селян, коли вони скуповуються за дуже низькою ціною, а до кінцевого споживача надходять втридорога, при цьому не збагативши тих, хто витратився на їхньому вирощуванні чи виробництві. Щоб уникнути цього, можна було б, наприклад, встановити мінімальну ціну за пай, нижче від якої він не може бути проданий, а подальшу градацію ціни прив'язати, скажімо, до місця розташування, стану земельного наділу і т. д.

Отже, вчені провели дослідження і прийшли до висновку, що населення земної кулі тисячоліттями вирішувало проблему земельних відносин, і постійно виявлялося, що не зовсім вдало. Майже кожна така спроби призводила до війни. І хоча в незалежній Україні війни не було, наслідки для аграрного сектору такі ж самі. Такої ж думки дотримується і доктор економічних наук М. Калінчик, з Національного наукового центру «Інститут землеробства УААН».

На його думку, наші «реформатори» поступово знищують село, оскільки: 1) маємо 4 млн. безробітних (із 5-ти, які працювали в сільському господарстві до реформи); 2) втрати аграрного потенціалу - приміщень, техніки тощо - становлять понад 800 млрд. грн. у сьогоднішніх цінах; 3) втратили зарубіжні ринки збуту через нестабільність виробництва та низьку якість продукції, підвищення якої потребує значних капіталовкладень; 4) реалізація (в розрахунку на 1 га ріллі) сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки майже в 20 разів менша, ніж у країнах ЄС, результатом чого 10 - 15 млн. га ріллі заросла чагарником і бур'янами; 5) дрібні господарства (1 - 100 га ріллі) не можуть бути продуктивними (за незначним винятком - спеціалізація по вирощуванні, наприклад, ягід, яблук та інших садових культур), і тому селяни прийняли єдино правильне рішення - здали землю в оренду (близько 92% площ розпайованих земель) бізнесовим структурам, які прийшли в АПК з інших сфер діяльності; 6) на думку вчених 1000-кратне зростання в ґрунті та у воді вмісту отрутохімікатів.

Ініціатори законопроекту «Про ринок землі» висували аргументи, що цей закон вкрай необхідний,тому що в Україні вже давно існує тіньовий ринок землі, але це не може бути причиною щодо прискорення її продажу, хоча тепер всі про це говорять, включаючи Президента. Просто має місце цинічне невиконання чинних законів, а точніше - українські закони так виписані, що можна обійти і мораторій, тобто заборону на продаж земель сільськогосподарського призначення.

Бажання людей продати землю зростає від безвиході: бідні селяни після розвалу аграрного потенціалу ніколи самостійно не зможуть організувати конкурентоспроможне виробництво та збут продукції. Крім того, не слід забувати, що в селах (як вже вказувалося вище) залишилося більша половина людей пенсійного віку, які готові продати свої паї, надіючись отримати хоч якісь гроші, поки не забрали за безцінь. Тому продаж землі призведе до того, що власники часток землі продадуть землю за безцінь (130 - 150 дол. США за 1 га), насамперед, далеко від міст та транспортних магістралей, а виграють з цього ті, хто купить землю.

Через те, що конкурентоспроможними можуть бути лише великі підприємства (понад 1000 га ріллі), створення яких потребує значних інвестицій, селяни України приречені бути безземельними. Мало того, вони заважатимуть інтенсивному, без затрат ручної праці, виробництву, що спонукатиме латифундистів очистити свої території від поселень, жителі яких заважатимуть вести високоприбуткове виробництво. Хоч як це дивно, але й за реформи 1861 р. в Царській Росії поміщики намагалися будь-якою ціною позбутися зайвих селян, які були для них тягарем. Якщо звернутися до практики цивілізованих країн, то можна сказати, що там регламентація всіх питань земельних відносин не залишає місця нераціональному, із суспільного погляду, використанню навіть дрібного клаптика землі.

Тепер «реформатори» прикриваються гучними фразами про зворотну «трансформацію» подрібнених господарств у великотоварні. Слід нагадати, що реформа 30-х років минулого століття називалась не трансформацією, а колективізацією, оскільки селяни втрачали свою власність, а нерідко - і своє життя, що привело село до страшного голодомору 1932 - 1933 років.

Нині у світі має місце зворотний рух землі - у власність держави. Це Скандинавські країни, Голландія, Франція, Китай, Ізраїль, США та інші, де землю здають в оренду від імені держави для високоефективного виробництва, і земельна рента надходить до бюджету (а не латифундистам). Окремі країни підрахували, що за державної власності на землю Державний бюджет може на 50% наповнитися за рахунок земельної ренти. Землю ми втратили - розпаювали й розтринькали. Земельну ренту одержуватимуть латифундисти, а Державний бюджет залишатиметься без надходжень від найбагатшого і невичерпного (поки існуватиме людство) джерела - землі.

Який вихід з цієї ситуації? Є різні пропозиції, але те, що вже зроблено, є незворотним. На селі практично не залишилося працездатного населення, яке мало б можливості (фізичні і фінансові) для обробітку землі і вирощування сільськогосподарської продукції. Народний депутат А. Гриценко, лідер партії «Громадянська позиція», наприклад, вважає, що земельна реформа Януковича перетворить Україну в колонію. Про це він заявив у прямому ефірі Шустер Live.

На переконання Гриценка, впровадження земельної реформи за сценарієм президента позбавить тих, хто працює на землі, жодної перспективи, а всенародне обговорення цієї реформи є фікцією. Крім того, він попередив, що нині вже відбувається масова скупка підприємств, які мають право оренди, адже за урядовим законопроектом саме такі особи матимуть переважне право на придбання у власність землі, до того ж - у необмеженому обсязі.

Обіцянки влади залучити потужні інвестиції на розвиток аграрного сектору Гриценко також назвав ілюзіями: «Якщо у державі шалена корупція, немає суду і ніхто не може захистити своє право, то не має значення, яка форма власності». Ніхто з фермерів, які реально працюють і живуть на землі, її не куплять. На думку Гриценка, державна політика має полягати в іншому: виробництві продовольства, а не зерна, створенні робочих місць на селі. Крім того, він пропонує впровадити механізм довготермінової оренди, яка передається у спадок і може бути заставою у банку. Тоді на село прийдуть люди, зацікавлені у технологічному розвитку, стратегічній перспективі, збереженні земель. На думку політика, експортувати потрібно не зерно, а продовольчу продукцію - йогурти, сири, м'ясні вироби, макарони. Інакше Україна, за словами Гриценка, перетвориться на європейську колонію, хоча мала б бути продовольчою метрополією.

Отже, набутий в процесі реформи досвід переконливо свідчить, що суть, глибина, якість і темпи земельної та аграрної реформ є у прямій залежності від вдосконалення земельних відносин, які були однією з головних причин занепаду сільського господарства. Йдеться про те, що при розв'язанні корінного завдання земельної реформи - питання власності на землю - не можна керуватися суто політичними та ідеологічними догмами правового чи ділового характеру. Тут має бути, з одного боку, виважений підхід, з іншого - розуміння того, що в здійсненні реформування власності на землю не існує уніфікованих рішень.

Таким чином, українцям можна покладати надію лише на Бога!

О. Паславська, кандидат юридичних наук, доцент.

Тернопільський національний економічний університет,

юридичний факультет