Справа- наліво: Юрко Михайлів, Остап Антонюк, Іван Бернацький, Володимир Курило, Христина Місюк, Василина Пастернак

Шевченкіана Івана Бернацького поповнилася

Уже третій тиждень наш часопис рапортує про відзначення цьогорічних Шевченківських днів українськими громадами в різних куточках Америки.

Широко відзначені вони і в Нью-Йорку. Відбувся не один захід, серед яких – традиційна наукова конференція в НТШ (Н-Й), гастрольний концерт Капели бандуристів із Канади під керівництвом В. Мішалова. Кульмінаційною, найбільш масовою була вистава народного артиста України Івана Бернацького з циклу його Шевченкіани за назвою «І на оновленій землі врага не буде супостата...» Щорічно відомий майстер театрального мистецтва – Іван Бернацький – як театральний режисер, автор сценічних дійств, як актор вшановує Шевченківські дні з великим пієтетом, з величезною творчою наснагою. Цих днів з нетерпінням чекає громада, прихильники його таланту. З великим хвилюванням чекають цього дня самі учасники – актори драматичної студії Івана Бернацького.

Загальне враження від цьогорічної вистави сильне, хвилююче, незабутнє. Дозволю собі процитувати головного редактора «Нової газети» Валентина Лабунського, який знайшов найвлучніші слова для пояснення першопричини успіху нової роботи: «Напевно, нема ані в Україні, ані ніде більше в світі людини, яка б знала так Шевченкове слово, як Іван Бернацький – безмежно талановитий й безмежно відданий Кобзареві митець».

Народний артист України Іван Бернацький

Зупинюся на досягненнях вистави, які для мене, як глядача, очевидні.

Іван Бернацький, як автор сценарію, з багатогранної творчої спадщини Великого Кобзаря зумів дуже вдало вибрати та скомпонувати у виставі «І на оновленій землі...» ті твори, які сьогодні надто актуальні. Не вперше нам чути і знати, що Шевченко – актуальний навіки. Але при сьогоднішній критичній ситуації в Україні, яку так безбожно грабують, ґвалтують владомужці та скоробагатьки, слова Тараса Шевченка звучать особливо влучно і разюче.

Правда, його новий твір – це не проста публіцистика, не просте відтворення слів Шевченка, який у багатьох випадках ніби «списує» моменти із сьогоднішньої ситуації в Україні, дає їм нищівні оцінки. Ні, це не так. Він створив справжній мистецький твір, використовуючи всі можливі засоби сценографії: дуже вдало підібраний музичний супровід, пісенну складову дійства, оформлення сцени, костюми та максимум взяв від можливостей акторів. Якби були продекламовані лиш одні Шевченкові

	Сцена з вистави

слова, вони б так не зачепили нас «за живе». В цьому і полягає сила драматичного мистецтва, сила індивідуальності кожного мистця. На базі одного і того ж словесного матеріалу можна створити різні речі. Одні лише інформують, а інші – хвилюють, примушують сприймати їх кожним із нас близько до серця, бути співавтором. «І на оновленій землі...» хвилювала і продовжує хвилювати, спонукає до роздумів, скільки б не слухав виставу в записі. Це і є, на мій погляд, ознака приналежності до категорії мистецтва.

Вічно актуальний Шевченко

Ще і ще раз переконуюся в тому, що творчість Шевченка безсмертна. Актори в цій виставі разом з пророком Шевченком волають до сьогоднішніх владоможців сплюндрованої України: «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!» Допоки ж буде така ситуація в Україні, допоки будуть новітні пани панувати, а народ страждати? І якщо вони не звертають увагу на критичну думку світу, то може прислухаються до слів світського пророка Шевченка. В поемі «І мертвим, і живим...» чи не кожна думка – це аналогія зі сучасністю: «Всі мови

Володимир Курило

знаєте, а своєї?»,«Доборолась Україна до самого краю», «Схаменіться, недолюди» і т. д. Або в «Розритій могилі»: «А тим часом перевертні нехай підростають та поможуть москалеві господарювати» – аналогія зі сьогоднішніми перевертнями – тушками у Верховній Раді. Або шевченківське переконання в тому, що Богдан Хмельницький зробив помилку, коли пішов на возз’єднання з Москвою. Коли ще і нині Росія так настирливо вмішується в наші справи, то вже на всі відсотки розумієш Тарасове про Богдана: «Якби була б знала, у колисці б задушила, під серцем приспала»....

Вважаю, що основний лейтмотив вистави – біль та тривога за Україну. Хочеться вірити, що стурбованість діаспори почують в Україні і відреагують на наше обурення тим, що в нинішній Україні зневажають мораль, правосуддя, закони... У фіналі під час виходу акторів до публіки сильним голосом автора вистави пролунало оптимістичне: «І на оновленій землі врага не буде супостата. А буде син. І буде мати, і будуть люди на землі!»

Режисерські знахідки

Цьогорічна вистава з циклу Шевченкіани Івана Бернацького відрізняється від попередніх своїм аскетичним сучасним оформленням, відсутністю звичного національного антуражу. Сцена та задник драповані тканиною чорного кольору. По центру задника – портрет Шевченка, обрамлений в червоного кольору шовкову драпіровку, що ллється до самого подіуму. Сучасне, «скупе» оформлення. Учасники вистави в сучасних костюмах чорного кольору. Акторки у вишуканих, елегантних сукнях, оздобленими лише червоним намистом або дукатами, були такими красунями, що очей не відірвати. Таке оформлення відповідало задуму: прочитання Шевченка нашими сучасниками, якими і були молоді виконавці. В такому суворому оформленні ніщо не відволікало від суті Шевченкового слова.

Серед режисерських знахідок – початок вистави. На фоні сильного звучання хору Іван Бернацький та юний Максим Лабунський декламували «Заповіт» українською та англійською мовами. А потім – почерговий вихід акторів під супровід прекрасної композиції «Плач чайки». Хода кожного – урочисто-повільна, елегантна, мовчазна. До сцени кожен не йшов, а «плив» через всю залу. Далі – зупинка, довгий вивчаючий погляд на портрет Шевченка, а потім – погляд на глядацьку аудиторію: ділилися з нею тим, хто для кожного з них є Шевченко. А ще згодом – кожен з акторів урочисто «плив» до свого «п’єдесталу» поряд з подіумом. І залишався там до кінця вистави, чекаючи свого виходу. Приголомшливо, вражаюче! Лише музика і хода, а яка велика сила емоційної напруги у глядача!

Ця вистава зрозуміла всім. І неукраїнцям теж

Думаю, доречно саме тут долучити слова першого враження від вистави відомого українського художника Петра Грицика: «Дуже гарна переконлива вистава. Дуже добре структурована. Відчувається, що цю виставу робила людина високопрофесійна, яка досконало володіє матеріалом. Автор вистави виступає, як співавтор великого генія – Шевченка.
У виставі залучені люди різного віку, але цього не відчувається, створена певна цілість. Форма не домінує над змістом. На мій погляд, матеріал великої емоційної сили. І хоч задіяні відомі речі, сила мистецтва переважає. Вона набагато сильніша від сили факту. Відчувається тонка психологічна матерія – цінна і самобутня. Якби в залі були присутні люди неукраїнського походження,то ми виглядали би дуже добре. Її зрозуміли б. Використання наприкінці твору Франка «Великі роковини» дуже органічне. Це момент модернізму – поєднати непоєднувані речі. Одкровення Т. Шевченка ще більш актуалізує запальний заклик І. Франка. Це дуже гарний хід, який не порушує тканину дійства. Це моя суб’єктивна думка». Суб’єктивна, але висловлює думку більшості.

Талановиті актори студії Івана Бернацького

	Юрко Михайлів

Глядачі були щиро захоплені виконавцями і тішилися за нашу театральну трупу. Тим більше, що, за винятком ветерана сцени – Володимира Курила – всі учасники – із середовища новоприбулих. Зокрема, і талановита Людмила Грабовська, яка працює з перших днів студії і набула великого професійного досвіду. Саме вона починала виставу епілогом з поеми «Марія», започаткувавши енергетику дійства. Велика честь батькам, які сприяли захопленню своїх дітей українством, його мистецтвом зокрема. Це батьки Юрія Михайліва – Роман і Неля, Остапа Антонюка – Ростислав і Оксана, Христини Місюк – Олег і Валентина, Максима Лабунського – Валентин і Катерина, Наталі та Надії Павлишин – Ігор і Віра, Наталі Лисецької – мати Марія. Долучилися до студії нещодавно Василина Пастернак, яка виконала «Осії, глава XIV» бездоганно та Наталя Лисецька, яка зуміла донести величезну змістовну напругу «Розритої могили». Приємною несподіванкою була участь у виставі юних сестер Павлишин, яких громадськість знає як естрадних співачок.

«Лілея» Наталі та «Русалка» Надії, як для початківців, та ще «оздоблених» виконанням ними ж двох пісень – дуже пристойна мініпрем’єра. До речі, їхнє щастя – потрапити в руки народного майстра – думаю, не дасть поглинути їхню творчість лише модним стилям попкультури, вони зможуть проявити себе і в драматичному мистецтві, долучатися до високого естетичного смаку. Цей смак, як всім відомо, виховує і висока класика, і народна пісня. «Йшли корови із діброви» – пісня, виконана ними акапела, була чудово сприйнята публікою. Побажаємо Наталі та Надії і в своїх концертних програмах не цуратися народної пісні. Адже органіка дівчат ніби створена для народної пісні.

Христина Місюк

До професійного рівня крокують вихованці Івана Йосиповича – Остап Антонюк (Думка «Тече вода», «Суботів») та Христина Місюк («Вітре буйний», «На панщині пшеницю жала»). Іван Бернацький запросив їх до студії, коли вони навчалися ще в 10 класі Школи українознавства, де він був їхнім учителем літератури. І не помилився. Обоє виявилися здібними, зацікавленими, наполегливими, талановитими. І тепер – уже досвідченими. Як ділиться, наприклад, Христина, вона давно зуміла побороти страх сцени. Коли на першому виході до публіки ледь не зомліла, то зараз відчуває себе впевнено. А учитель абсолютно впевнений в перспективності молодих талановитих драматичних акторів – Христини і Остапа.

Глядачі та оглядачі преси однозначно відзначають професійний рівень Юрка Михайліва. Він прийшов у студію одним із перших і до цього часу залишається відданим їй. Очевидно, що театр є його покликанням. Це актор тонкого психологічного складу, чуттєвого нерву, вміння моментально схоплювати режисерське надзавдання, а, крім того, вносити у роль своє розуміння. Це те, чого не навчиш. Це те, з чим потрібно народитися. Як на моє та моїх друзів сприйняття, два виконаних ним Шевченкових твори – «Тяжко, важко» та «І виріс я на чужині» – це невеличкі моновистави. Юрко їх проживає на сцені. Саме так: не декламує, не грає, не виконує, а проживає, виплескуючи, не кваплячись, свої біль, страждання, розпуку, роздуми, надії. Він – мислячий актор, а тому вміло модулює голосом – від форте до піанісимо та володіє мовою жестів. І все це дуже органічно. Побажаємо Юрієві відбутися на театральній сцені України, куди він невдовзі повертається. Завдяки його відданості та любові до театру – це обов’язково здійсниться.

	Наталя Лисецька

Володимир Курило – ветеран студії. Всі визнають його талант, очевидно, успадкований від батька – актора. Для професійного виконання він має все: могутній голос, фактуру, чуттєвість, знання законів жанру і вміння ними користуватися. Він виконує дуже важливі для розуміння авторського задуму вистави твори: «За байраком – байрак» (текст, покладений на музичний супровід, сприймається з високовольтною напругою), уривок з «Гайдамаків» (погляд разом з Шевченком в козацьку історію – це крик душі – і його, і всіх глядачів). Особливе навантаження має фінальний твір вистави у його виконанні – це твір Івана Франка «Великі роковини». Ніхто інший не зміг би виконати з такою емоційною напругою франківські заклики, які є органічним продовженням Шевченківських, але більш осучаснених: «Хоч пропадь, але не зрадь!» «Нині вчися побіджати, завтра певно побідиш», «Далі – крикнем: ще не вмерла і не вмре!» До слова, в певних моментах йому допомагали всі учасники, які хором повторювали ключові слова із виконуваних актором. Вдала режисерська знахідка. На фоні повтореної гуртом репліки «І не вмре…», вступав музичний супровід, актори та глядачі разом виконували гімн України.

Без сумніву, прикрасою сцени в цій виставі, як і в попередніх, була професійна оперна актриса Любов Щипчик. Її пісні на слова Шевченка – окраса музикальної складової театрального дійства: «На що мені чорні брови», «Ой, одна я одна», «Летіла зозуля».

Професійний композитор, музикант, аранжувальник – Сергій Душанковський – виступає у ролі співавтора вистави, оскільки Іван Йосипович справедливо надає музиці надзвичайну роль. Змонтований Сергієм музикальний супровід у виконанні різноманітних хорових колективів, народних пісень,солових співів, оркестрів, церковних дзвонів Києво-Печерської Лаври, а ще – спів зозулі, солов’я, жайворонка бездоганно «працював» на канву дійства. Режисер-постановник завжди підкреслює величезну роль високої професійності та бездоганного естетичного смаку свого помічника – Сергія Душанковського.

Любов Щипчик

І, насамкінець, сам майстер – сценарист, режисер-постановник і учасник вистави – народний артист України Іван Бернацький. На сцені Львівського театру ім. Заньковецької він зіграв біля сто ролей, зокрема, велику кількість провідних. У Нью-Йорку він продовж років – керівник драматичної студії, власне – авторського театру. Від задуму до втілення кожного проекту – це його невтомна творчість, праця високого рівня професіонала з характером лідера, чудового організатора. А в результаті – громада Нью-Йорка та його околиць має театр, яким дуже пишається. Як артисту, в даній виставі йому належить виконання творів основного ключового навантаження: «І мертвим, і живим, і ненародженим» та «Мені однаково». Ще, здається, ніхто з акторів не зумів так, як Іван Бернацький, донести слово і думу Шевченка. Виникає бажання слухати і ще раз слухати виставу у записі. І кожен раз дивуватися і бути вдячним.

Оцінка громади: «Дякуємо,
що ви у нас є». Відповідь громаді: «Щасливий працювати для вас»

	Остап Антонюк

Найкращою оцінкою вистави, її творців та виконавців став бурхливий прийом публіки по її закінченню. Безпосередня, перша її реакція – це найбільш промовиста та вірна оцінка. Аплодисменти, вигуки «Браво», багаторазові виклики акторів на поклін. Публіка довго не розходилася, у всіх був пожвавлений, урочистий настрій. Обмінювалися враженнями між собою, багатьом хотілося подякувати Іванові Бернацькому особисто. Це було воістину урочисте Шевченківське свято, яке тривало на сцені майже дві години і ще довго продовжувалося в залі. Директор Народного Дому, де відбувалася вистава, Андрій Ластовецький аж затурбувався: «Чому люди не розходяться?» Між іншим, якщо порівняти формальний, короткий «захід» відзначення Шевченківських днів на державному рівні в Київському оперному театрі, то можна впевнено сказати, що наш виявився більш гідним генія Шевченка – за змістом, насиченістю, щирістю, теплотою, ентузіазмом. А якщо врахувати, як широко, з творчим підходом відзначили його всі українські громади, зокрема, в Чикаго, Філадельфії, Клівленді та всіх інших, то напрошується висновок: настали такі «окаянні» часи, що діаспора по 20-ти роках незалежності рятує прогалини материкової державної політики. І це при тому, що в її розпорядженні обмежені, порівняно з Києвом, можливості, бо спираються лише на патріотизм та ентузіазм аматорів.

Ще під час виходу акторів на сцену Нью-Йоркського Народного Дому вийшла одна з прихильниць таланту режисера емоційно висловлювала йому своє захоплення та передала основну думку громади: «Дякуємо, що ви у нас є».

Василина Пастернак

Відбулося після вистави її обговорення у колі друзів. Як керівник студії, учитель та вихователь місцевих театральних талантів – Іван Бернацький – перш за все, висловив подяку акторам, красномовно підкреслив особливості таланту кожного. Він наголосив, що цю виставу їм було важко грати на «оголеній» сцені, коли їх не «підпирали» ні декорації, ні партнери, ні костюми. Кожен з них був сам на сам з Шевченком та публікою, але всі впоралися дуже добре. Подякував батькам за виховання дітей у дусі українства. Передусім, дякував своїм спонсорам: Богданові Курчаку – Президентові Кредитової кооперативи «Самопоміч» у Нью-Йорку, Андрієві Ластовецькому – директорові Українського Народного Дому, інформаційним спонсорам-редакторам часописів – Валентинові Лабунському («Нова газета»), Андрієві Мельнику («Міст»), Петрові Рибчуку («Закордонна газета»). Неможливе існування студії без заступництва та благословення церкви св. Юра, зокрема, пароха Вернарда Панчука. Йому завжди – найперше признання.

На виставу працювало багато активістів громади. Зокрема, її автор завжди підкреслює, що і в попередні роки, і тепер вистави не відбулися би без практичної допомоги Галини та Анатолія Рідких. Зокрема, Анатолій виготовляє декорації, оформляє сцену, разом з дружиною «на касі» забезпечує глядацьку аудиторію та виконують разом безліч інших організаційних та технічних питань. Ось така дієва любов до театру!

	Людмила Грабовська

Не менш активну прихильність до театрального мистецтва та керівника театральної студії щорічно проявляють «Матері в Молитві» при церкві святого Юра та молоді дівчатка, об’єднані в групу «Чисті серця» при цій же церкві. Всі вони, на чолі із натхненною майстринею своєї справи – Наталею Гришко, готують смачне частування, оформлене з великою творчою фантазією. Це величезна доброчинна праця, з вдячністю оцінена всіма.

Отож, між громадою та лідером драматичної студії всі роки існує взаємозахопленість та взаємодопомога. Представники громади Нью-Йорка мали можливість висловити і своє враження від вистави і подяку за невтомну працю для загального добра керівникові цієї студії – Іванові Бернацькому.

Високу оцінку виставі, зокрема, її актуальне звучання висловили журналісти – Валентин Лабунський, Степан Слуцький, Лідія Корсун. Від імені громадських діячів говорили Ірена Куровицька, д-р Роман Трохимчук, Наталя Гришко, Ольга Кекіш. Від імені митців мали слово художник Петро Грицик та автор музикального супроводу вистави, музикальний оператор – Сергій Душанковський. Він говорив про невичерпний творчий потенціал Івана Бернацького, а тому попереду нас чекає ще багато чого цікавого. Один із спонсорів – Микола Дробенко – директор ресторану «Кльойстер», висловився коротко, але влучно: «Дякувати Богові, що Україна подарувала нам Івана Бернацького, а мені дала можливість йому допомагати».

Іван Бернацький у відповідь наголосив, що він і далі готовий працювати для громади, що він щасливий тим, що знайшов себе як мистець тут, в українському Нью-Йорку, де, він – впевнений, – може зробити для українського національного театру і улюбленого Шевченка більше, ніж за сучасних умов в Україні. Має мрію показати свою Шевченкі-ану в Україні до 200-річчя з дня народження великого Кобзаря. Дай, Боже, мріям здійснитися!