1985 р. н. Прозаїк, критик. Автор прозової збірки «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот» (К., 2008). Друкувалася в альманахах «Кальміюс» (Донецьк), «Київська Русь» (Київ), «Пектораль» (Івано-Франківськ), на літературних сайтах «Захід – схід», «Інша література». Мешкає в м. Донецьк.
До вашої уваги 4 оповідання контроверсійної авторки Ольги Пуніної, котра пише під псевдонімом - Барбара Редінґ
Всі кажуть, що можуть годинами дивитися на те, як падає сніг. Всі кажуть, але годинами не дивляться, брешуть. А я не кажу, тому що ані годинами, ані брешу. Я дивлюсь на те, як падає сніг, але не годинами: я починаю дивитися на те, як падає сніг, і дивлюсь, як він падає, а от згодом я просто дивлюсь і того, що падає сніг, я не бачу, хоча те, що падає сніг, безперечно, тому що він і справді падає, навіть незважаючи на те, що згодом я просто дивлюсь.
Ця історія зі снігом, який падає, та якого не бачу, зайвий раз підтверджує неспростовне твердження про мої сексуальні бажання і невміння їх задовольнити за допомоги чоловічого різнобарв’я – мене цікавить єден напружений м’яз.
У понеділок пронизують дрижаки, це при тому, що іще слід дотюпати до напівпідвального приміщення й відсидіти там кілька годин пізнавальної лекції з питань розрахунку шпонкових і шліцьових з’єднань. Власне, проблема не стільки в дрижаках чи то напівпідвальному приміщенні, не говорячи про кілька годин пізнавальної лекції з питань розрахунку шпонкових і шліцьових з’єднань, скільки в моєму сусіду по парті. Мій сусід по парті відверто залицяється, що мене неабияк коробить. Але навряд чи це коробить мого сусіда по парті, відповідно: його це не коробить і він із легкістю залицяється, а я не в силах дати зугарну відсіч. Мені годиться докладно обмислити. І я обмислюю, допоки мій сусід по парті продовжує марудну справу, таке залицяння. Йому ходить про мої феноменальні здібності, які начебто стали для нього доступні. Лишень близько місяця він є моїм сусідом по парті, про які такі мої феноменальні здібності може ходити, поготів – що вони стали для нього доступні. Тому я не соромлюсь і дрібочу: про які такі мої феноменальні здібності може ходити, і невже вони справді стали для нього доступні. Мені, звісно, цікаво, невже вони справді стали для нього доступні, але більше кортить – що за такі мої феноменальні здібності. Сусідові по парті трохи ніяково говорити про всі ці речі під час пізнавальної лекції з питань розрахунку шпонкових і шліцьових з’єднань, тому він робить пропозицію провести мене до автобусної зупинки і по дорозі все докладно стлумачити. Гаразд, мені теж не дуже зручно говорити про всі ці речі під час пізнавальної лекції з питань розрахунку шпонкових і шліцьових з’єднань, тому я погоджуюсь і приймаю його пропозицію провести мене до автобусної зупинки і по дорозі все докладно стлумачити. Ми слухаємо пізнавальну лекцію з питань розрахунку шпонкових і шліцьових з’єднань, хоча одночасно я обмислюю, як дати зугарну відсіч, а мій сусід по парті мовчки (але так само відверто) продовжує залицятись.
Всі кажуть, що можуть годинами говорити про те, що думають. Всі кажуть, але годинами не говорять, брешуть. А я не кажу, тому що ані годинами, ані брешу. Я кажу про те, що думаю, але не годинами: я починаю говорити про те, що думаю, і кажу, що думаю, а от згодом я просто кажу і про те, що думаю, я не кажу, хоча те, що думаю, безперечно, тому що я і справді думаю, навіть незважаючи на те, що згодом я просто кажу.
Те, про що я кажу і не кажу, вкотре пов’язане з неспростовним твердженням про мої сексуальні бажання і невміння їх задовольнити за допомоги чоловічого різнобарв’я – мене і досі цікавить єден напружений м’яз.
Дрижаки потроху переходять у стан енервації (нервове безсилля), це при тому, що тюпати з напівпідвального приміщення варто додому, а кілька годин пізнавальної лекції з питань розрахунку шпонкових і шліцьових з’єднань стекли. Утім, проблема в моєму сусіду по парті все далі порядком коробить: як дати зугарної відсічі, я не намислила, а він не зупиняє своїх відвертих залицянь. Я пробую триматися длявою, але роздуваюсь: сусід по парті проводжає мене до автобусної зупинки і таки не стлумачує, що за такі мої феноменальні здібності та невже вони справді стали для нього доступні, відьмлю: що за такі мої феноменальні здібності та невже вони справді стали для нього доступні!? Бачу, що сусіду по парті направду якось ніяково, хоча уже не час пізнавальної лекції з питань розрахунку шпонкових і шліцьових з’єднань. Я розлючена через цього сусіда по парті, енервацію і дрижаки, тому спуску не дозволяю. Кажу, що обіцяв і най тлумачить, доволі з мене його відвертих залицянь. Сусід по парті знічується ще більше, але вибору в нього нема і він говорить про всі ці речі: з відомих способів з’єднання деталей (зубчастих, черв’ячних коліс, шківів, зірочок) з валом для передачі обертального моменту найбільше поширення отримали з’єднання з призматичними шпонками або прямобічними шліцами, діаметральні розміри в місці розміщення шпонкового, шліцьового з’єднання визначаються при розрахунку вала, тому розрахунок шпонкових і шліцьових з’єднань зводиться до перевірочного розрахунку, про що, звісно, мені відомо, але мого сусіда по парті непокоїть один момент: чи більш доцільно замінити шпонкове з’єднання шліцьовим при перевищенні більш, ніж на 30 % фактичною напругою напруги, що допускається, аналіз отриманих ним результатів перевірочного розрахунку міцності шпонкового з’єднання досить незграбний, а через те, що наразі йому начебто стали доступні мої феноменальні здібності, зрозуміло, які, можливо, я погоджусь йому допомогти і все ж з’ясувати, чи більш доцільно замінити шпонкове з’єднання шліцьовим при перевищенні більш, ніж на 30 % фактичною напругою напруги, що допускається. Нарешті мені ясно, я не длява і не роздуваюсь, коли відповідаю сусідові по парті, що допомогти не погоджусь, хоча при перевищенні більш, ніж на 30 % фактичною напругою напруги, що допускається, більш доцільно замінити шпонкове з’єднання шліцьовим.
Всі кажуть, що можуть годинами хотіти того, із ким кохаються. Всі кажуть, але годинами не хочуть, брешуть. А я не кажу, тому що ані годинами, ані брешу. Я хочу того, із ким кохаюсь, але не годинами: я починаю хотіти того, із ким кохаюсь, і хочу, із ким кохаюсь, а от згодом я просто хочу і того, що кохаюсь, я не розумію, хоча те, що кохаюсь, безперечно, тому що справді кохаюсь, навіть незважаючи на те, що згодом я просто хочу.
І навіть це безпосередньо вказує на неспростовне твердження про мої сексуальні бажання і невміння їх задовольнити за допомоги чоловічого різнобарв’я – мене цікавить лишень єден напружений м’яз.
Я сподіваюсь, ви думаєте саме про серце.
27 січня 2008 р.
Мій коханець Панас
Панас замовляє пиво. Дудлимо. Погоджується мляво, неквапом. Ми іще не знайомі. Із Панасом ми познайомимось трошки пізніше. За цим столиком, де наразі просто дудлимо пиво. Все закінчиться сумно. Зрештою, як і з усіма попередніми Панасами.
Один з попередніх Панасів зустрів мене в плацкартному вагоні. Сказав, що красива, приваблива. Панас хотів тепла. (Про це дізнаюся після того, як Панас задовольнить нас удвох). Я їхала на семінар з патронування порошкового амоніту, а Панас повертався до свого села. Панас працює комбайнером. Утім, про комбайни ми зовсім не говорили. Ми сливе ні про що, коли не враховувати його зізнання про дружину і чотирьох дітей, не говорили. На початку Панас пригостив мене чаєм з лимоном. За цим лигали самогон і закусували молодими огірками. Разом з нами їхав дідок. Дідок розклав на столику ковбаску, хліб і часник. Панас запропонував дідкові випити разом з нами, дідок відмовився. Він схожий на маніяка, поділилася із Панасом за цигарками. Звичайний, так заперечив Панас. В тамбурі стояв спертий запах, попросила Панаса повернутися до вагона. Дідок уже постелив, спав. Панас стягнув для мене матрац і попередив, що трахатиме мене прямо тут, на нижній полиці. Ми допивали другу пляшку і я подумала, що навряд чи Панас мене взагалі трахатиме. Панас стяг штани, светр чомусь Панас стягувати не схотів. Поклав мене на полицю і ліг зверху. Нічого не робив. З рота перло перегаром, але все одно кортілось Панаса. Першою почала я, залізла рукою в труси. Панас замугикав і попросив витягти руку: він не любить жінок, що багато на себе беруть. Панас занурює голову до волосся і просить розказати про амоніт. Панасу сорок два роки і він працює комбайнером, Панасові не відомо, що таке амоніт. Кажу, Панасе, здається, дідок прокинувся і він таки маніяк. Дідок почав ритися у своїх клунках, дістав недоїдені ковбаску, хліб і часник, вечеряв. Панас натяг штани, ми потяглися до тамбура. Стояв той же спертий запах, було накурено. Панас рвучко ввійшов, застогнала. Прошепотів, що хоче тепла і просить (знову) розказати про амоніт. Тримаю його член, піднімаю голову й кажу, що захисний водостійкий амоніт Т-19 – це порошкова промислова вибухова речовина четвертого класу, яка застосовується в копальнях, небезпечних по газу всіх категорій і від пилу, для вибухових робіт в умовах, де дозволене застосування вибухових речовин четвертого класу запобігання, а також для хитного підривання на пластах, небезпечних через несподівані викиди вугілля, породи чи газу. В руках стає вогко і тепло. Панас дякує.
Наступний, після комбайнера, Панас, на щастя, не цікавився амонітом. Він рибалив на озері і працював водієм директора швейного комбінату. Панаса надибала по дорозі додому: зупинила, попросила підвезти. Панас неоднозначно посміхався, підвіз. Робили в машині, поспіхом. Мені не сподобалося. Запросила Панаса до своєї халупки. Панаса чекала дружина, але він затримався. Було добротніше. Пили в ліжку коньяк, теревенили про всяке. Панаса переймає одна двадцятидвохрічна незаймана мантелепа. Вона працює швачкою на комбінаті його шефа. Мантелепа живе з мамою, вони разом снідають і вечеряють, дивляться телевізор. Він хоче взяти мантелепу, але ніяк не вмовить. Його вставляють саме такі (або – подібні), але ж – ніяк не вмовить. Панас уже знайомий з її мамою, у неї ще працьовиті органи, Панас уже спробував. Можливо, вдасться через маму, видає Панас. Із мамою Панас використовував презервативи. Мантелепу Панас марить робити без. Вже відпускаючи Панаса до дружини, мами і двадцятидвохрічної незайманої мантелепи не стримуюсь: патронування амоніту кваліфікують як небезпечну операцію, воно здійснюється на автоматах патронування й встановлюється в залізобетонних кабінах. Смачно цілую і перепрошую у Панаса.
Панас молодший на кілька років. У нього кучеряве руде волосся. Роблю спроби спокусити Панаса. За пиво платитиму я. Ми виходимо з бару і Панас зізнається, що байдужий до жінок і мене взяти не може. Виявляється, Панас ласий до хлопчиків-однолітків. Посміхаюся і зізнаюсь, що він найкращий з моїх коханців. Тисну Панасові руку, обіймаю; розходимося. Зауважую до себе: для переходу до виготовлення амоніту іншої марки вищого класу запобігання обладнання має бути промите спочатку виготовленим амонітом. Така невигадлива порада.
19-20 червня 2007 р.
Барбара РЕДІНҐ
Проблема неформальних зв’язків (психологічний аспект)
Міркую: скільки можна писати автобіографічних скиглінь? І не пишу. Продовжуючи: не зайво пофантазувати. Та – фантазую. На початку складно визначитись із напрямком для вигадувань. Але – визначаюсь. На час функціонування цього вутлуватого тексту зосереджуюсь на проблемі неформальних (сексуальних) зв’язків між студенткою і представником професорсько-викладацького складу, виступаючи в ролі передового аспіранта.
На першому занятті з психології та педагогіки вищої школи, де був оголошений ряд вимог для отримання залікової оцінки, зокрема й написання наукового реферату в об’ємі одного друкованого аркуша із обов’язковим списком джерел й експериментальним розділом, вирішую зупинитись на проблемі неформальних (сексуальних) зв’язків між студенткою і представником професорсько-викладацького складу (психологічний аспект). Мене, передовсім, цікавлять вузлові моменти, на кшталт причин, обумовленості й наслідків, про що не забуваю зухвало повідомити своїй сусідці по парті, переповненій питаннями на рівні неякісного побутового укладу. Сусідка не розуміє, а я вже трохи нервую: маю тему, ілюстрований матеріал, але абсолютно не оперую теоретичними засадами з обраної проблематики. (Справді – нервую.) Лектор пропонує ретельно обдумати варіянти наукових досліджень реферативного характеру з соціальної (та деяких інших) психології і запрошує на свою консультаційну годину по вівторках і четвергах о другій половині дня. Більше нічого не обдумую, зосередившись на формулюванні вступного слова до лектора на початку нашого скрупульозного обговорення обраної мною теми.
О другій половині дня в четвер (або вівторок) я нарешті рихтуюсь відвідати консультаційну годину лектора, щоби обговорити питання теоретичних засад з обраної мною проблематики. Налаштована серйозно, войовничо, по-рішучому. Питаю в лектора, чи можна, фіксуючи в пам’яті процес миттєвого забування сформульованого напередодні вступного слова. Так, відповідає лектор, можна. Я сідаю на стілець біля його робочого стола на небезпечній відстані, в зону тісного інтимного контакту (не більше 20 сантиметрів). І, забувши в корінь основний лейтмотив передбачуваного вступного слова, відповідно, його опускаю. Обрамлюю: отже, по суті. В той час, коли механізми моїх основних і побічних відчуттів розпочинають працювати на повну потужність (я слухатиму, усвідомлюватиму, підбиватиму підсумки), лектора непокоїть один другорядний штрих: хто я взагалі така й звідки. Із нехіттю пригальмовую роботу механізмів моїх основних і побічних відчуттів, аби пояснити (звісно, зберігаючи таємницю виконуваної ролі і фантазування) лекторові, що я з рядів передових аспірантів та наразі хочу скористатись наданою можливістю отримати професіональну й безкоштовну консультацію із визначеного варіянту наукового дослідження реферативного характеру, в мене – проблема неформальних зв’язків між студенткою і представником професорсько-викладацького складу (психологічний аспект). Лектор – спеціаліст у своїй справі, а відтак я почуваюсь не дуже комфортно – на місці предмета зі вступу з традиційної структури наукового проєкту. Я мирюсь, а він розпочинає незапляновану (для себе) консультаційну годину.
Перш за все лектора цікавить, якщо це не завдасть мені шкоди, пояснити, що саме я розумію під поняттям «неформальних зв’язків» (хоча, нагадаю, лектор – спеціаліст у своїй справі, а відтак…)?
Шкоди мені не завдасть, тому пояснюю, що під поняттям «неформальних зв’язків» я розумію секс і, подаю в дужках пояснювальне слово: проблема неформальних (сексуальних) зв’язків між студенткою і представником професорсько-викладацького складу (психологічний аспект). За реакцією лектора щось підказує, буцімто наші розуміння і без пояснювального слова приблизно ті ж самі, звідси – сміливо марширую далі: ходить про такі вузлові моменти, на кшталт причин, обумовлености й наслідків. Лектор вводить у свій поживний монолог. Можливо, він навіть здогадується, в чому причина, яка обумовленість й що буде з наслідками, обраної мною теми (лектор, укотре, – спеціаліст у своїй справі, а відтак…). Тож, з літературою тут, розчаровує лектор, він не зарадить, літератури, присвяченої проблемі неформальних (сексуальних) зв’язків між студенткою і представником професорсько-викладацького складу (психологічний аспект), не існує. Коли тільки, Інтернет. Коли – тільки. Але це умовно. Гаразд, лишаю непотрібну помітку. Утім, зробити кілька зауваг, починає радувати лектор, не відмовить. Запитує, скільки мені років і чи заміжня, доросла. Нагадую, що я – з рядів передових аспірантів і, незважаючи на те, що незаміжня, доросла. Довкола інші професіональні лектори й тільки післяобідня пора. Проблема складна і вирішити однозначно мені навряд чи вдасться – попереджає лектор. У кожному окремому випадку свої причини, обумовленість і наслідки, якщо не йдеться про суто оральне контактування, де будь-яка інтерпретація неможлива, все однозначно: сигнал – дія – оцінка – задоволення. Щось на зразок популярного пташиного сексу у Львові. І не варт дивуватись, хоча свого часу його це так само несподівано шокувало. Лектор переходить до серйозніших випадків – взаємного контактування, що, на його думку, розпочинається з формування відповідного контактного поля. От, приміром, коли б я сиділа на першій парті й була студенткою, а він, лектор – представником того професорсько-викладацького складу, могло багато що статись. Зокрема, через моє бажання ствердитись у колективі, принаймні за рахунок такого зв’язку, за допомогою: сексапільних рухів, жестів і поз (відкидання волосся, нав’язливий погляд, напіввідкритий рот тощо), або з його – неможливість відмовитись від такого відсотка краси, молодості й цноти. Між нами виникає, є відповідне поняття в термінології цієї галузі, психологічне зараження. Отут і копець. Розмови на підвіконні, пошук спільних зацікавлень і подібна колотнеча, аби кінець кінцем дійти позитивного результату під час фінальної зустрічі – постіль. Виникає купа незапрогнозованих ментів, що в кожному окремому випадку мають свій спектр кольорів. Поява подібних стосунків обумовлює зміни в поведінці представника професорсько-викладацького складу, особливо як цей представник має офіційну шлюбну дружину. Нерідко, за відсутности вище згадуваної дружини, проблема неформальних (сексуальних) зв’язків між студенткою і представником професорсько-викладацького складу вирішується банальним способом – одруження на студентці (чи навпаки). І таке практикувалось не раз. Я і досі почуваюся некомфортно, переварюючи ланцюг логічних мовленнєвих операцій лектора, а він ще наважується спитати, де братиму ілюстративний матеріал, адже більшість студенток і представників професорсько-викладацького складу віддають перевагу не афішувати подібних зв’язків. Кажу, що один приклад точно є (поновлюю: лектор – спеціаліст у своїй справі, а відтак…). Але цього мало – зауважує лектор. Я з ним погоджуюсь: але цього мало, дякуючи й потроху відмовляючись від задуманої ідеї писати наукову роботу реферативного характеру на тему: проблема неформальних (сексуальних) зв’язків між студенткою і представником професорсько-викладацького складу (психологічний аспект), даючи відповіді на кілька поставлених лектором, непов’язаних із обговорюваним змістом, питань: чи не занижена в мене самооцінка, кого маю за наукового керівника, чим по життю займаюсь. Занижена, жінку, пишу. Чи є хобі? Пишу. Хобі? – перепитує лектор. Пишу. Лектор – спеціаліст у своїй справі, а відтак… Вкотре дякую, поглядаючи на годинник (консультаційна година розтягнулася в часі). Лектор буде радий бачити мене ще: відтепер він пам’ятає на ім’я і як виглядаю. Виходжу за двері. Марнію – пропадає кричущий ілюстрований матеріял: мій попередній науковий керівник (не жінка) віддає перевагу хорошому анальному сексу. І я йому не відмовляю.
Науковий реферат в об’ємі одного друкованого аркуша із обов’язковим списком джерел й експериментальним розділом вирішую присвятити розробці проблеми психології художньої творчости.
На час функціонування цього вутлуватого тексту зосереджувалась на проблемі неформальних (сексуальних) зв’язків між студенткою і представником професорсько-викладацького складу, виступаючи в ролі передового аспіранта.
Підсумовую: подібний підхід з фантазуванням анітрохи не поступається розкошам автобіографічних скиглінь, можливо – майбутні сконденсовані опуси будуть вироблені подібним способом написання.
13, 14 грудня 2007 р.
Барбара РЕДІНҐ
Поетка і поет
Поетка і поет кохають одне одного у кімнатці, що поруч. Поетка і поет – сучасні, не говорячи вже про їхню шалену популярність та метраж кімнатки, або мої вражіння від того, як кохають одне одного поетка і поет. Таким чином, вони кохають, а я (не поетка і не поет), пасивно спостерігаю за процесом кохання поетки і поета одне одним. Я спостерігаю міркуючи: чи так само можуть одне одного кохати ані поетка ані поет, ну приміром, обидва прозаїки, але вчасно не вибудовую логічного ланцюга власних міркувань, подеколи збиваючись на віддалені від поеток і поетів та прозаїків речі, тому безсоромно починаю спати.
У сні якісь інші (незнайомі) поетка і поет чи то обидва прозаїки кохають одне одного. Те, що не розумію, хто – поетка і поет чи то обидва прозаїки, мене дико коробить, і я зупиняюсь на думці, що якісь інші (незнайомі) ні поетка і поет ні обидва прозаїки, від чого кохання якихось інших (незнайомих) ні поетки і поета ні обидвох прозаїків мене більше не коробить.
Уранці поет – до душу, а от поетка ще спить. Можливо, унаслідок того, що звечора я перейняла забагато зайвих хвилювань, є ще один варіянт – нічні якісь інші (незнайомі) поетка і поет чи то обидва прозаїки вкінці сновидіння таки виявилися поеткою і поетом чи то обидвома прозаїками і було шкереберть, ранком не пощастило продовжити пасивно спостерігати за процесом (уже ранкового) кохання одне одним поетки і поета, задовільняючись його гнилими рештками – поетом у душі та поеткою, яка спить. Все це, звісно, можливо, але не настільки, щоби відмовитися від передбачення кількох порцій чергового кохання поетки і поета отсього вечора.
У такий спосіб я налаштовуюсь позитивно і йду на засідання секції з питань прозового тексту, відтак гублю з поля зору своїх поетку і поета, які, скоріше за все, пішли на засідання секції з питань поетичного тексту. Трохи сумно, але не так, аби подумки не повертатись до того, як поетка і поет кохатимуть одне одного у кімнатці, що поруч.
Поетка і поет знову кохають одне одного у кімнатці, що поруч. Про те, що поетка і поет – сучасні, я дізналась, ставши свідком поетичного вечора, де поетка і поет брали участь. Вони брали дуже активну участь і я зрозуміла, які вони шалено популярні й навіть метраж кімнатки виявився не таким актуальним, не говорячи про мої вражіння від того, як минулого вечора кохали одне одного поетка і поет.
Це змусило мене вкотре зосередитись на процесі кохання поетки і поета одне одним отсього вечора. І я зосередилась, але не так, аби викреслити з пам’яти їхню шалену популярність.
Отож, зосереджуюсь на тому, як поетка і поет кохають одне одного та їхній шаленій популярности. На сей раз спати не починаю, але й ніяких логічних ланцюгів власних міркувань вчасно (і не вчасно) вибудовувати не збираюсь – мене цікавить ефект процесу кохання одне одним поетки і поета на мій фізіологічний стан. Я все зосереджуюсь і зосереджуюсь, але ефект, що мене цікавить, неефективний: мій орган, який відповідає за появу м’язових скорочень, збайдужілий – він не скорочує жодного з м’язів – зрештою, такий фізіологічний стан. Цілком може бути не час і годиться зосередитись краще на тому, як поетка і поет кохають одне одного у кімнатці, що поруч. Я зосереджуюсь краще і механічно впливаю, псуючи чистоту власного експерименту. А далі все ж засинаю розчарованою, навіть не переконавшись, чи задоволений хоча би хтось із поетки і поета, які кохались одне з одним у кімнатці, що поруч. Власне через що у мене зародилися підозри щодо й їхньої шаленої популярности.
На ранок поета в душі не було, а поетка не спала. Я вслуховувалась ретельно, але так нічого й не почула: чи не пішли уже поетка і поет на засідання секції з питань поетичного тексту? У такий спосіб я радо не переймаюсь і йду на засідання секції з питань прозового тексту, відтак не думаючи про поетку і поета, які, скоріше за все, уже пішли на засідання секції з питань поетичного тексту. Направду ж вони не пішли, від чого вкотре трохи сумно, але не настільки, щоби подумки не повертатись до того, як поетка і поет кохатимуть одне одного у кімнатці, що поруч, і мені ще вдасться з’ясувати ефект процесу кохання одне одним поетки і поета на мій фізіологічний стан. Але мені не вдасться: на засіданні секції з питань прозового тексту відсутність поетки і поета зранку пояснили тим, начебто вони посварились і в кімнатці, що поруч, більше не разом, лише поетка, яку нині ніде не можуть знайти і в кімнатці так само не можуть. Засмучуюсь, але не аж так. Да, не аж так.
Поетка і поет більше не кохають одне одного у кімнатці, що поруч. Хоча і досі сучасні, втім не досить шалено популярні. Поодинці поетка і поет не викликають мого інтересу, що печалить, але не настільки. Ну так, не настільки. Поетка розказує іншим поеткам про біль і пише інтимно-еротичну лірику. Поет кохає інших поеток і пише інтимно-еротичну лірику. Я засинаю без міркувань і бачу, як поет кохає прозаїка і жодних психологічних травм. Не знаю, можливо, коли б кохались обидва прозаїка, без ушкоджень не обійшлось, але я бачу, як поет кохає прозаїка і жодних психологічних травм.
Зранку поетка без поета, яка в кімнатці одна, уперше підозрює, що реально не одна – і розуміє, як я пасивно спостерігала за процесом кохання їх, поетки і поета, одне одним у кімнатці, що поруч. Поетка стукає в мої двері, входить і виголошує, буцімто добре, що я ніяка не поетка і вона, поетка, мені зовсім не заздрить через те, що я – не поетка, адже її колишній поет не кохається не з поетками, тому я марно взялась за пасивне спостереження чи ще там щось, задля заманити її тепер колишнього поета. Поетка каже, що збірочка її інтимно-еротичної лірики сливе готова, вона присвятить ці поезії своєму тепер колишньому поету.
Я вислуховую поетку до кінця і лише після цього зізнаюсь про невдалий експеримент із з’ясуванням ефекту процесу кохання одне одним поетки і поета на мій фізіологічний стан та повну байдужість до цього її поета, бо маю свого.
Наостанок я раджу поетці пошукати прозаїка, аби протікало без жодних психологічних травм, і запрошую відвідати засідання секції з питань прозового тексту.
15 січня 2008 р.
Барбара РЕДІНҐ
|
лист до редактора
версія для друку
