Євгенія Кононенко: «То чи була подія?»

Участь українських письменників та видавців у 32-му Паризькому Книжковому Салоні можна коментувати з різних позицій і давати цій події діаметрально протилежні оцінки.
З одного боку, можна цілком погодитися з Ярославом Мельником: події не відбулося. З іншого боку, можна розділити захват моїх колег Лариси Денисенко та Антона Кушніра: сталася видатна подія. Але спочатку про те, в чому, власне, полягала подія, яку беремося оцінювати.
Українські видавці вже кілька разів бували у статусі гостей на Книжковому Салоні в Парижі та на інших великих книжкових ярмарках Європи. Бачили, як оформляються стенди різних країн, могли «прикинути», скільки це коштує. Але могли й відзначити: від стенду на ярмарку – до книги на полиці книгарні Західної Європи шлях довгий і тернистий. Зрештою, проект «велика російська література» розпочався ще в ХІХ ст., а не є результатом розумної книжкової політики сучасної Росії. Продовжувати те, що було започатковано й розвивалося вже давно, суттєво легше, ніж творити нове у світі жорсткої конкуренції на переповненому ринку, яким є ринок книжковий. І все одно, попри могутню історію, ті, хто стежить за сучасним літературним процесом, погодяться зі мною: серед мегахітів сучасної світової літератури росіян нема.
Але Росія – то великий імперський проект, із яким Україні конкурувати важко. Але й відмовлятися від спроб пробитися на світовий книжковий ринок також не варто. А придивлятися варто не до Росії і не до Японії, не до імперських країн, а до країн недомінантних літератур, чиї автори на світовий ринок усе-таки пробилися.
Мої колеги, так само, як і я, бачили маленькі, проте помітні стенди Грузії, Вірменії, Казахстану, бачили великий фольклорно оформлений стенд Республіки Конго. А я лишилася в Парижі ще на кілька днів після завершення Салону й не побачила перекладених французькою книжок жодної із цих країн. Ні серед тих, хто очолює списки продажів, ні взагалі на полицях книгарень, де проводжу дуже багато часу в кожен свій приїзд до Франції. Полиці лідерів продажу паризьких книгарень прикрашають знайомі імена: Муракамі, Ларссон, Уельбек…
Креативно оформлений стенд на великому книжковому ярмарку – ще не запорука прориву на книжковий ринок великої могутньої країни типу Франції. Хоча, повторюю, опускати руки й відмовлятися від довгої дороги ніколи не варто.
Серед найкращих продажів французьких книгарень уже багато років присутні книжки албанського письменника Ісмаеля Кадаре. Він не раз номінувався на Нобелівську премію, поки не отримав також дуже почесну Букерівську для іноземців. Однак стенду Албанії я на Салоні не бачила. Якщо такий і був, то нічим не привертав уваги. Чому я згадала видатного албанського письменника? Тому що шлях до світової слави йде не тільки битим шляхом: стенд видавництва на поважному книжковому ярмарку, добре складений каталог, професійно написана анотація книжки, державна підтримка перекладу, промоція з боку земляків-емігрантів у країні, де виходить перекладена книга. Є й інші, непрямі шляхи входження національних авторів у світовий контекст.
Іноді виникають особисті зв’язки між автором і закордонним видавцем чи літературним агентом. Іноді перекладач так уподобає іноземного автора, що й сам шукає видавця для його книги у своїй країні. Іноді й тиранічний режим, у боротьбі з яким міцніє дух опального письменника, робить йому промоцію. Так було у випадку з уже згаданим Кадаре, та й чи не поганий імідж СРСР зробив промоцію нобелівському лауреату Солженіцину?
Але видавці, які хочуть «просунути» своїх авторів на світовий ринок, не спроможні штучно створювати ті неформальні ситуації, які творить лише доля. Для видавців є тільки один, офіційний шлях – їхати на міжнародні книжкові ярмарки, зустрічатися з іноземними видавцями та літературними агентами, переконувати їх, що в українській літературі є щось особливе, чого немає в інших літератур; вивозити на ярмарок авторів, бо закордонні «покупці» культурного продукту хочуть бачити тих, хто цей продукт створює. І робити все це, усвідомлюючи, що вагомий результат буде не скоро. Адже навіть видана в такій країні, як Франція, перекладна книжка цілком може лишитися непоміченою, стати тільки фактом резюме письменника, а не фактом світової культури, бо мало не весь наклад перекочує задешево до букіністичної книгарні – таке я також неодноразово бачила на власні очі.
Група українських видавців розпочала цей довгий шлях, зовсім не маючи підтримки державних структур,– тільки приватних фондів, літературного конкурсу та посольств великих держав, у даному випадку, посольства Франції в Україні. Так, стенду України на книжковому салоні ще не було. Були виступи письменників у презентаційному залі. І, якщо на цьому й зупинитися, визнавши, що результат невеликий, то нічого ніколи й не буде. Літературний імідж країни недомінантної культури твориться упродовж десятків років як результат регулярних зусиль; Грузія й Казахстан розпочали цей шлях раніше, Україні також варто починати.
Сьогодні нерідко можна почуту фразу «життя як творчість». Це коли людина ставиться креативно саме до свого життя, вдаючись до пошуків, експериментів, ризику, авантюр. Літератор, який творить не лише за письмовим столом, а й експериментуючи із власним життям, більшою мірою може розраховувати на успіх плодів своєї творчої праці. Але для того, щоб рано чи пізно гідно представити не поодиноку творчу особистість, а літературу своєї країни як цілість, потрібен отой офіційний шлях через міжнародні видавничі інституції, ярмарки та презентації.
Українські письменники, які відвідали Книжковий Салон у Парижі 2012 року, за короткий час пережили великий позитив. Більший, ніж якби видавці просто купили нам туристичні путівки в Париж для творчого натхнення. Ми багато спілкувалися між собою і з нашими паризькими друзями. Ми багато побачили нового й здобули неоціненний досвід, який неможливо було б отримати з чужих рук. І цей великий концентрований позитив не може не дати ніяких плодів.

Євгенія Кононенко – письменниця, літературний перекладач з англійської та французької мов, науковий співробітник Українського центру культурних досліджень. Учасник багатьох міжнародних літературних, культурологічних і наукових форумів в Україні, Франції, США, Польщі, Фінляндії, Естонії, Росії тощо. Переможець і лауреат низки літературних і перекладацьких премій.
Народилася 17 лютого 1959 р. у Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка (тепер– Київський національний університет ім. Т.Шевченка) (1981) та французьку філологію Київського інституту іноземних мов (тепер– Київський лінгвістичний університет) (1994). Живе у Києві, має сина та доньку.
У творчому доробку Євгенії Кононенко поезії, оповідання та есеї, повісті та романи, кілька дитячих книжок, ряд культурологічних розвідок з тем популярної культури та гендерних питань і журналістські статті. Але найбільше визнання Євгенія Кононенко отримала за свою коротку прозу: книжки її оповідань, новел та есеїв постійно додруковуються в Україні, перекладаються за кордоном і є темою наукових досліджень в Україні та за її межами. Сьогодні твори Євгенії Кононенко вже перекладено та опубліковано українською, англійською, німецькою, французькою, хорватською, фінською, чеською, російською, польською, білоруською та японською.
Зокрема, Євгенія Кононенко є автором:
• повісті «Сестра» («Березіль», 1996)
• поетичної збірки «Вальс першого снігу» (Спілка письменників України, 1997)
• книги оповідань «Колосальний сюжет» (Задруга, 1998)
• дитячої книги «Інфантазії: За мотивами поезій Клода Руа» (Факт, 2001; Грані-Т, 2009)
• роману «Імітація» («Сучасність», 2001; Кальварія, 2001, 2008; аудіокнига, CDcom Україна, 2007)
• роману «Зрада. ZRADA made in Ukraine» (Кальварія, 2002)
• роману «Ностальгія» (Кальварія, 2005, 2006, 2008)
• роману «Жертва забутого майстра» (Грані-Т, 2007)
• дитячої книги «Неля, яка ходить по стелі» (Грані-Т, 2008)
• збірки новел «Без мужика» (Кальварія, 2005, 2006, 2008)
• збірки новел «Повії теж виходять заміж» (Кальварія, 2005, 2006; Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля»– DirectGroup Bertelsmann, 2007)
• збірки новел «Новели для нецілованих дівчат» (Кальварія, 2006, 2009)
• збірки новел та есеїв «Книгарня “ШОК”» (Кальварія, 2009, 2010)
• підліткової книжки «Бабусі теж були дівчатами» (Грані-Т, 2010).
Джерело: ЛітАкцент (litakcent.com)

---

Ярослав Мельник: «Україна в затінку»

Якщо ви ніколи не були придворним французького короля, то варто побувати на Книжковому паризькому салоні. «Перепрошую, вибачте, пане (пані)», «дякую, до побачення, добре провести день, пане (пані)»– стільки куртуазності ви не побачите більше ніде.
Бо на Салон приходить (і приїжджає з інших міст) заможний середній клас французької буржуазії, який, власне, і складає серце читацької аудиторії у Франції. Клас, якого з історичних причин немає в Україні. Бо цей клас формується століттями. Це інша порода людей.
Буржуа приходять не лише, щоби залишити в кишенях видавців кілька десятків (а то й сотню) євро. Люди – нерідко з дітьми, сім’ями – йдуть, щоби послухати виступи письменників, подискутувати на важливі теми, порушені в їхніх книгах. Величезна площа розміром із кілька футбольних полів розбита на сектори, позначені буквами латинського алфавіту. Паралельно йдуть виступи з десятків більших і менших трибун. Радіостанції – як-от Франс Культур – транслюють зустрічі з письменниками за круглим столом у прямому ефірі.
Але найбільше уваги приділяється, звичайно, країні й місту, які є почесними гостями Салону. Цього року це були відповідно Японія і Москва (Росія як країна була почесним гостем Салону зовсім нещодавно).
Японська нація і культура завжди викликала й викликає зацікавленість своєю екзотичністю і таємничістю. Вона оспівує інстинкти, а це загальнолюдське. А тут ще нещодавні землетрус і цунамі «підігріли» інтерес. Треба сказати, що японські автори виявили справжню практичність, тож на Салоні було чимало книг уже про події, пов’язані з цією природною катастрофою. Одна з книжок навіть називалася – «Це не випадково». З натяком або на вищі сили, або на таємні ядерні експерименти на дні океану, що нібито й викликали землетрус і цунамі.
Японці, які славляться електронікою й автомобілями, влаштували презентацію своїх письменників на вищому рівні. Допомогла й азіатська зовнішність японських літераторів, які виглядали серед європейської раси відвідувачів як марсіани. Тому нема нічого дивного, що за автографами до них стояли величезні черги. Їхні книги розбирали, як ковбасу в епоху дефіциту.
Москва також привезла на Салон десятків два відомих у Росії письменників. Росію у Франції люблять – російську літературну, музичну класику, російські простори, сніги… Це знаходить відгук у серці французького буржуа, тому багато хто про це й пише. Також французам подобається, коли сучасні російські автори показують, як важко живуть люди в Росії: це романи про російську мафію, про масове п’янство в російській глибинці, розгул «беспредєла», про нещасних сиріт… Все це гріє серце французькому буржуа, який може порадіти, що йому щастило жити у благословенній Франції. Ну, й останні політичні події у Росії, вибори президента, масштаби країни, певний страх перед її ядерним потенціалом – усе це автоматично піднімає імідж країни та її представників.
Більші й менші майданчики для виступів авторів із Росії, як правило, були заповнені людьми. Інколи слухачі навіть стояли. Хоча не варто й перебільшувати: якихось видатних імен, які були б дуже відомі у Франції – як, скажімо, японець Муракамі, – серед росіян нема. Є певний контингент русофілів, які читають переклади книг російських авторів,– ото, певно, й усе.
А як на тлі цього всього виглядала – виглядає – Україна? На жаль, не дуже. Якщо не сказати більше. Перша презентація українського літератури на книжковому Салоні заслуговує на похвалу як сам факт. Як початок. Але говорити про якийсь інтерес із боку французької публіки було би перебільшенням. Велика зала була майже порожня. І якими б змістовними не були виступи Марії Матіос, Тимофія Гавриліва та деяких інших українських письменників, без зацікавленої публіки вони не мають того ефекту, який могли б мати.
Прикро, але потрібно констатувати, що Україна поки що не зуміла стати цікавою для французів (ідеться не про окремих французів, а про масову зацікавленість). І одна з причин досить очевидна. Здається, не було жодної підтримки зі сторони української держави. Якби не допомога Франції, приватних фондів та ентузіазм українських видавців, які й організували презентацію української культури, випустивши франкомовний альманах із уривками з творів українських письменників, якби не зусилля перекладача й літературного агента Ірини Дмитришин, то слово «Україна» взагалі не звучало б на Салоні.
Ба, не було навіть і стенду, який би представляв Україну. Як таке можливо, щоби одна з найбільших країн Європи не мала свого стенду?! Натомість які тільки країни не відкрили на Салоні свої стенди – і Словаччина, і Туреччина, й Угорщина, і Вірменія, і, звичайно, Ізраїль, Польща, африканські країни… Вже не кажучи про вражаючі російські стенди, де були навіть «Московські кав’ярні» поруч із майданчиком для виступів росіян.
Але не все впирається лише у проблему маркетингу. Дещо впирається, як на нашу думку, й у проблему літературної пропозиції. Чи все, що цікаве українцеві, цікаве французові? Є загальнолюдські виміри літератури. У того ж Муракамі не знайдеш особливої місцевої екзотики. Чи має українська література майбутнє на Заході? Є певний розрив між тим, що ми думаємо самі про себе, і тим, хто ми є для світу. І не завжди наша реакція має йти по лінії «світ дурний, а ми розумні». Або «ми не гірші, але нас не цінують». Це й так, і ні. У цьому проявляється невротична інфантильність українського національного архетипу (яка пояснюється нелегкою історією). Ми мусимо бачити реальність і виходити з неї. Це дорослість. І думати, як зробити так, щоби стати цікавими світу.

Ярослав Мельник (Jaroslavas Melnikas) – литовсько-український письменник, літературний критик і філософ. Народився 1959 року в с. Смига на Рівненщині. Закінчив філологічний факультет Львівського національного університету ім. Франка, а також аспірантуру в Літературному інституті ім. Горького.
Автор кількох прозових, філософських і критичних книжок, у т. ч. виданих за межами Литви. Зарубіжні критики позитивно відгукуються про творчість Я. Мельника. Роман «Вигнанці Едему» (лит. «Isguitieji is Edeno») було видано французькою мовою («Les Parias d’Eden») в одному з найбільших видавництв Франції. Лауреат літературної премії ім. Юргіса Кунчінаса 2008 року.
Живе у Вільнюсі (Литва).
Джерело: ЛітАкцент (litakcent.com)