Підскарбій літгурту Бу-Ба-Бу Сашко Ірванець - поет, драматург, прозаїк - приїхав до Львова презентувати свою книжку есеїстки «П'яте перо». Це стало чудовою нагодою, аби поспілкуватися із Сашком про старі-добрі часи бубабістської величі, про фестиваль «Вивих», про літературне життя в Україні, навіть про Олега Тягнибока й вибори в Росії.

Трійця Бу-Ба-Бу вже давно не збиралася разом. Всі ви творите, видаєте, виступаєте автономно. Більше немає потреби збиратися докупи?

2008 року Ґабор (Василь Ґабор - львівський письменник і видавець - ред.) зібрав усю нашу громаду й було видане «Бу-Ба-Бу вибране», яке відоме всім. Перед тим ми справді з Юрком і Віктором збиралися один раз на два-три роки, щоб просто пом'янути нашу славну групу. Але вийшло це «Вибране», яке гальванізувало трупа, і ми мали виступи протягом року у семи-восьми обласних центрах України. Це був Франківськ, Луцьк, Ужгород, Львів, у кінці був Київ. Ми пригадали собі, що то таке - «Вечори Бу-Ба-Бу».

Це було три роки тому, а що далі з Бу-Ба-Бу?

Після того навіть додруківку книжки закупило Міністерство культури, розповсюдило по всіх бібліотеках України. Тепер всюди там стоять ці високі фіолетові книжки в суперобкладинках. А ми знову залягли на дно. Але якщо за рік-півтора-два Гутковський (Василь Гутковський - директор літературної агенції «Піраміда» - ред.) знову видасть «Вибране», то це нас дуже легко може мобілізувати, і ми знову будемо виходити на сцену, такі самі молоді, перфектні, досконалі, як і 20, і 25 років тому.

Я не раз зустрічав спонтанні спроби різних літературознавців якимось чином визначити особливі риси кожного з членів Бу-Ба-Бу. Ти про себе і для себе відповів на це запитання?

Дякую, це - гарне питання. Тут можна танцювати від протилежного і запитати: а що ж у вас є спільного?

Добре: а що ж у вас є спільного?

На ось ту, от уже 25-літню давнину, зустрілися троє молодих поетів. Ти навіть не уявляєш собі, яка нудьга тоді панувала в українській сучасній літературі. І тут троє молодих поетів постановили собі писати не нудно. Це були: Віктор Неборак, Юрій Андрухович і Олександр Ірванець. І разом вони склали групу Бу-Ба-Бу. Тобто ми дуже сильно різнимося, але наша спільна риса: ми хотіли писати не нудно.

І вам вдалося?

Не знаю. Ви - читачі й споживачі «Вибраного Бу-Ба-Бу» - як вважаєте?

Особисто я вважаю, що вдалося!

Дякую, оце і є відповідь на твоє запитання.

Я не помилюся, коли скажу, що слава Бу-Ба-Бу найгучніше прогриміла на фестивалі «Вивих»? Це була для вас етапна подія?

До-речі, я зранку приїхав до Львова, і ми вже згадували фестиваль «Вивих». Це був для нас не просто захід, це було утвердження, що ти можеш бути босом. Зрештою я був головою сценарної групи і на першому, і на другому «Вивиху».

Нині вже, на жаль, мало хто пам'ятає і цінує цю непересічну для Львова подію.

Я розповім таку історію, яка трапилася років три-чотири тому. У Києві в Українському Домі великий книжковий ярмарок. Його довгими коридорами йде до мене Олег Тягнибок. Він дістає з кишені книжку «Рівне-Ровно» і просить: «Пане Олександре, підпишіть». Я, звичайно, підписую: «Олегові Тягнибокові, зі щирою приязню бла-бла-бла». А він каже: «Пане Олександре, а Ви мене пам'ятаєте?» Я здивовано кажу: «Що значить «пам'ятаєте». Я знаю Вас як політика Олега Тягнибока, лідера партії «Свобода». А він мені: «Та ні, Ви пам'ятаєте на «Вивиху», на конкурсі анекдотів студент Тягнибок зайняв друге місце». Тобто ти розумієш, це аж такі давні відкидання. Я ж судив цей конкурс і нині дуже слабо пам'ятаю якогось чорнявого хлопця, учасника конкурсу. Але воно було: Олег Тягнибок ще тоді без жодних «Свобод» вийшов, розповів анекдот і посів друге місце.

Анекдот, підозрюю, був про москалів?

Думаю, що так (сміється), але точно не пам'ятаю. У будь-якому випадку, якщо відповідати на запитання, що для мене «Вивих», - це ось такі враження.

Кожен з поетів-бубабістів з досягненням певного віку відчував нестримне бажання написати роман. Коли таке прагнення виникло у тебе?

Це закономірний той перехід десь біля тридцятки. Зрештою Андрухович, котрий трошки старший за мене, свої «Рекреації» написав десь у такому віці. Візьмемо до прикладу Ліну Василівну (Костенко - ред.), я вважаю її великою поетесою, попри те, що в своєму останньому інтерв'ю вона «гонить» на мене. Я можу добре, на високому рівні написати вірша, великого вірша, малу поему, але роману у віршах на зразок «Марусі Чурай» чи «Берестечка» я не напишу. І тому поет переходить на прозу. А Ліна Василівна пише романи у віршах, і вони добрі. Тобто у районі 30 років і далі поет усвідомлює, що він не тільки поет, і починає писати прозу. Так я написав роман «Рівне/Ровно», написав «Хвороба Лібенкрафта», повість «Очамимря», оповідання. Все було вже після 30-ти, ближче до 50-ти.

Зараз ти себе відчуваєш більше поетом чи прозаїком?

Я хотів би й надалі залишаться поетом. Поет - це дуже почесне звання.

Я і, припускаю, більшість пересічних споживачів твого творчого продукту сприймає тебе через твої влучні, гострі, іронічні вірші політичного спрямування. Наприклад:

Галіцаї-свідоміти!

Виродкі-антисєміти!

Обращаюсь к вам сейчас

Я за вєсь рабочій клас!

Покорітєсь і покайтєсь,

І скорєє возвращайтєсь

В лоно Церкві нашей славной,

Церкві Русской Православной!

Чи не значить це, що ми дещо викривлено бачимо твою творчість?

Зараз я маю рубрику на ТВі у програмі «Альбертейнштейн», перед тим, у часи Помаранчевої революції, я мав це на 5 каналі. Я прекрасно знаю, що таке політична сатира, я знаю, що це не має жодного стосунку до високої поезії. З іншого боку, я видав кілька збірок віршів, і там є поезія. Принаймні мої друзі так кажуть, і я смію так думати. Тобто я прекрасно відрізняю: є моя злободенна творчість (кожного тижня писати політичний віршик - це ж не хрін собачий) і водночас я знаю, що таке бути поетом. Це - різні речі. Так, на жаль, більшість моїх глядачів з ТВі моєї поезії не читали.

Ти вже давно не мешкаєш у Рівному...

Чому ж? Я й досі там мешкаю. Але я вже 19 років одружений з Оксаною (художниця Оксана Цюпа - ред.), живу в Ірпені, але, наприклад, завтра (розмова відбувалася 8 грудня) їду до Рівного, до мами.

Чому зовсім не чути про якесь літературне життя в Рівному?

А його там немає!

Приміром, Неборак тримається Львова, Андрухович - Франківська до певної міри, вони мають середовища, аби там собі варитися. То у Рівному, якщо я тебе правильно зрозумів, такого середовища немає, й тобі там нема де варитися.

Я не збираюся там варитися. Я знаю рівненські реалії, я написав роман про це місто. Я дуже добре знаю, що таке рівненська література, Рівненська Спілка письменників.

Тобто ти шукав собі сприятливішого середовища для творчості?

Поетові не потрібно якогось сприятливого середовища. Я спокійно припускаю, що через кілька років я осяду в Рівному, на вул. Струтинської у панельному будинку й писатиму свої вірші, прозу. Так, це можливо. Можна жити в Рівному, можна жити будь-де: у Бродах, Пустомитах, Турці, Ходорові й бути письменником.

А що це за цікавий такий значок у тебе на лацкані? Ознака належності до політичної структури?

Однозначно (сміється). Він усіх страшенно інтригує, цей червоний молоточок. Насправді ж у Відні є велика мистецька централь. Там є ресторани, галереї, зала для виступів. І це все називається Alte Schmiede - «Стара кузня». І кожен, хто там виступав, отримував цей значок. З України там виступали Андрухович, Жадан, Тимофій Гаврилів, Прохасько, Остап Сливинський. Крім мене, тільки Остап носить цей значок. У нас, в Україні його мало знають, зате на Заході, коли ти десь з'являєшся на літературних тусовках, тобі зразу кажуть: «О, Alte Schmiede!». Тобто це - круто. Я ж його ношу, бо він усіх цікавить і дратує.

До речі, багато твоїх творів перекладено на німецьку мову?

Досить багато. Мій роман «Рівне/Ровно» є перекладений і частково надрукований у Wespennest - «Осине гніздо» - це німецькомовний журнал, який виходить у Австрії. Мої п'єси ставили у Ляйпцігу, Штутґарті, Мюнхені. Тобто у німецькомовному світі трошки мене знають.

А загалом ти можеш про себе сказати, що ти є успішним літератором?

Нещодавно до мене з таким питанням звернулася якась студентка Могилянки. Я вже казав, що Мешкаю в Ірпені, тож до Києва я приїхав електричкою. І от вона мене питає: «Пане Олександре, Ви - успішний письменник?». Я ж відповів: «Послухайте, успішний письменник - той, який під'їздить на білому лімузині, виходить у дорогому костюмі від Versace. Я ж - ні. Я приїхав до Вас на електричці, я в джинсах і все таке інше...» Вона засміялася й сказала: «Але ж Ви таки успішний письменник». Я не знаю, чим визначається успішність письменника.

Зауваж, я сформулював запитання трішки по-іншому: чи вважаєш ти себе успішним? Спробую переформулювати: чи вдалося тобі реалізувати свої творчі амбіції?

Отака постановка питання мені подобається. У такому плані - так, я не маю на що нарікати. Того, чого я хотів би досягнути в літературі, я досягнув. Я написав стільки прози й поезії, скільки хотів. Воно було видано, прочитано, були непогані рецензії. Інша справа, що воно не здобулось на стотисячні наклади. Ну, не здобулось... Але для мене думка Андруховича чи Бойченка у Чернівцях важить більше, ніж сто тисяч коментів невідомих мені людей в Інтернеті.

От реально падають тиражі непоганих письменників. Це що - свідчення того, що українська література занепадає, здає позиції, вироджується?

Десь близько року тому ми зустрілися в Києві на Подолі з представниками ПЕН-клубу, і Ростик Семків прочитав нам лекцію, яка саме й базується на цих умовиводах, спостереженнях. Він нам сказав: «Люди, у нас добрі перспективи. Якщо ви маєте дві тисячі читачів в Україні, то їх не стане менше. Навпаки, російськомовні більше читатимуть українською». Український письменник, який живе у 46-мільйонному народі, має більше шансів, аніж норвезький письменник, бо норвежців є лише п'ять мільйонів. Тобто його можливість видавати й бути почутим своїм народом у 9 разів менша, ніж, приміром, моя можливість. У цьому плані я абсолютно спокійний. Я знаю, що мене прочитає стільки людей, скільки прочитає. Не більше, але й не менше.

А що ти знаєш про свого читача?

Року 2003-го, коли щойно вийшла оця моя збірка прози «Очамимря», одна моя знайома, студентка соціології сказала: «Знаєш, Ірванець, я живу в гуртожитку, я маю твою «Очамимрю», і цей один примірник прочитало вже, як мінімум, 20 людей». Це - ефект університетського гуртожитку. Мабуть я б більше тішився, якби кожен з цих двадцяти купив по примірнику. Але купила одна людина, а 20 - прочитали. От такі мої читачі.

Ти можеш собі дозволити жити виключно з літературної діяльності?

Так, але не з писання. Тут включається редагування, переклади, я перекладаю з польської та інших мов. Це ще будуть колонки для журналу, інтернет-сайтів. Тобто з творчості можна жити, але це буде не тільки видання книг.

Ти вже згадував про свою роботу на ТВі. Твої політичні вірші доволі гострі. Ти маєш чітку політичну позицію?

Очевидно, що так. Саме вчора я заїхав на ТВі, де отримував свою зарплатню. У черзі стояла Марічка Бурмака і я всунувся без черги за нею зі словами: «Пропустіть інваліда Помаранчевої революції».

Чому саме «інваліда», а не, скажімо, ветерана?

Бо, ми письменники-патріоти, - інваліди цієї революції. Ця битва, яку ми начебто виграли, була дуже важкою, ми з неї всі вийшли з втратами, з кривавими ранами. Дуже добре, що ця революція була. Інша справа, що її наслідки жорстоко спаплюжили, я б навіть сказав: брутально переср-ли. Але головне, що вона була. І це дуже важливо для нашої нинішньої влади. Хай вони пам'ятають, що в нас був момент, коли народ вийшов, вийшов мільйон на Хрещатику, на Майдані. Я - старий скептик, коли я стояв на горі біля Жовтневого палацу і почув, що мільйон людей співають «Ще не вмерла Україна», то подумав: ого-го, ми таки чогось варті. Тут же, у Львові, ти ж знаєш, коли наша збірна грала з австрійцями, Андрій Шевченко показав трибунам: ну, давайте, поможіть нам, заведіть нас. І вони встали й заспівали «Ще не вмерла». І наші виграли, на останній хвилині Марко Девіч забив той гол. Це той ефект: ми є! Як писала Ліна Костенко: «Ми є тому, що нас не може бути». І ми такі, як ми є. І я залишаюся переконаним, що Україні потрібен демократичний розвиток, і вся та біда, яка робиться зараз з країною, це - неприродно. І воно рано чи пізно минеться, і ми будемо судити тих, котрі зараз судять нас.

Ти стежив за останніми подіями в Росії, за виборами і тим, що почалося після них?

Так, більш-менш.

Як думаєш, чого там бракує для того, щоб організувати Майдан?

Розумієш, росіяни інші. Ми сьогодні вночі їхали з Києва потягом. З нами їхала дівчинка, котра одружилася в Україні, а сама вона родом зі Самари. Я її запитав: «Як ти відчуваєш, українці - це інший народ?» Вона сказала дуже мудро: «Коли я приїхала в Київ...» А вийшла вона за російськомовного хлопця, потрапила у звичне російськомовне середовище, у такий собі філіал Росії. Так от вона зауважила: «... я побачила ці ваші народні святкування, традиції, у нас цього вже немає». Тобто ми інакші. І мені важливо, щоб Росія це зрозуміла, усвідомлювала, що ми не такі, як няня Віка, «которая разговаривает с придиханием».

Повернімося під завершення розмови до невмирущого Бу-Ба-Бу. Мені вже років 20 крутиться у голові одне запитання, досі його не ставив, аби тебе не образити.

Ти мене заінтригував. То яке ж питання?

От інші функціонери літгурту посідають такі величні посади: Патріарх, Прокуратор. А ти - просто Підскарбій...

І ти вважаєш, що це мало б бути образливим для мене?

Ну, так мені здалося.

А ти ж пригадай: були Апостоли і був у них Підскарбій. Не було б Підскарбія, не було б і всієї легенди...

Довідка

Сашко Ірванець народився 24 січня 1961 року у Львові. 1966 року родина переїхала до Рівного. Закінчив Дубенське педагогічне училище (1980 р.) та Московський Літературний інститут імені Горького (1989 р.) Працював учителем, служив в армії. Потім працював журналістом, завідувачем літературної частиною в театрі, науковим співробітником Українського центру культурних досліджень.

Навесні 1985 року разом з Юрієм Андруховичем та Віктором Небораком заснував поетичну групу «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада), де здобув почесне звання Підскарбія. Першу збірку віршів «Вогнище на дощі» (Львів: Каменяр) видав 1986 року. На сьогодні є автором понад 20 книжок. Деякі з них виходили і в перекладах на польську, хорватську, білоруську мови. Також перекладає на українську - з польської, російської та білоруської мов. Був стипендіатом численних фундації в Німеччині, Польщі, Австрії, Латвії та США.

Автор: Любко Петренко

Джерело: ZAXID.NET