15 січня 2012 року у Чикаго відбудеться грандіозний Різдвяний концерт за участю найвідомішої у світі української співачки, народної артистки України – Руслани Лижичко.

Вона принесла немеркнучу славу для нашої держави ще у 2004 році, виборовши перше місце на Євробаченні. До Америки Руслана прилітає з великим шоу-балетом. Артисти готують зовсім нову програму для української діаспори. Від їхніх енергійних та запальних танців затанцює все Чикаго, а гучна коляда разом з Русланою буде такою, що нас почує рідна мати – Україна. За океаном посеред зими ніжними білими квітами зацвіте червона калина, і мальвами заквітчається американська земля, бо там, де Руслана – завжди літо і весна. Вона – вічногарячий гейзер, вона – вулкан, що розливається по світі лавинами радості, добра та оптимізму.
Якщо пригадати перший приїзд Руслани до Чикаго 10 грудня 2006 року, то важко собі уявити кращого подарунку для української громади від посилкової фірми «Міст-Карпати» та корпорації «Міст». Це був один з найкращих українських концертів, який побачили і почули в діаспорі. Він відбувався у вщерть переповненому залі Домініканського університету.
Саме дійство дуже важко описати. Воно було невимовно гарним і феєричним, великим родинним святом і торжеством нашого мистецтва. На американській землі танцювала і співала гордість української нації, найвідданіша донька України. З того часу минуло лише 5 років.
Чим вразила Руслана українську громаду? Своїм божественним голосом, серцем, переповненим музикою водограїв, душею, яка витанцьовувала, як гірські потоки, щирістю і зірковою доступністю. Концерт Руслани розчулив людей настільки, що хотілось напитись сліз своєї радості. Втамувавши духовну спрагу, приголомшені слухачі ще довго не розходилися. Всі намагалися ближче підійти до тендітної, теплої і земної зірки Руслани і досхочу надивитися у її ласкаві очі.
А надворі тоді лютувала зима, зазираючи у двері, які не зачинялись через плинний потік людей. Отож, після концерту, біля виходу з приміщення у футболці стояла Руслана і роздавала автографи. З її боку це була вдячність кожній людині, яка прийшла на концерт, а для людей – нагода зробити з улюбленою співачкою світлину на пам'ять. Зимовий вітер ніби заздрив зірці і хотів виманити її на двір, а Руслана була зігріта теплом людських сердець і, не відчуваючи холоду, усміхалася та жартувала.
Автографи вона роздавала майже півтора години, а пізніше прибігла за сцену, де на неї чекали організатори концерту, друзі-музиканти, її колектив і закричала : «Слава Україні! Слава Україні!». Здавалось, що водоспад її почуттів не можна було спинити. Вона всім щиро дякувала і була такою окриленою! Розпочалась невимушена дискусія. Руслана з великою любов’ю розповідала про Україну і дуже багато розпитувала про Америку. Після виснажливого концерту вона відігнала сон-дрімоту і у готелі надалі продовжувала спілкуватися з музикантами українського Чикаго.
Її поведінка і поведінка артистів її шоу-балету була дуже контрастною порівняно з гуртом «Океану Ельзи». Попередній найбільший концерт, який організовувала фірма «Міст – Карпати» для української громади Чикаго був саме концерт «Океану Ельзи». Час відкрити таємниці в організації їхнього концерту. А було це так. Для гурту «Океану Ельзи» не всім учасникам концертного туру відкривали візи. Святослав Вакарчук поставив ультиматум, якщо не їдуть всі, а їх було всього 12 осіб, серед яких – стиліст, фотограф, то і він не їде, говорив, що, в крайньому випадку, зможе приїхати на творчу зустріч.
Зв’язатись зі Святославом Вакарчуком було дуже важко, бо він не відповідав на телефонні дзвінки. Напередодні концерту я та Марія Іванець, яка була головним організатором концертного туру в Чикаго, весь день намагалися додзвонитися в Україну. Ми просиділи в приміщенні радіо «Міст» з одинадцятої години ранку до 6 години вечора і через кожних 5 хвилин здійснювали дзвінок до відомих артистів України з проханням допомогти зв'язатись із Вакарчуком. Пригадалось, що ми навіть зателефонували до батька Святослава Вакарчука, який у той час був ректором Львівського університету ім. І. Франка, але і з ним не вдалось поговорити, бо саме перебував у відрядженні. Склалася безвихідна ситуація: концерт був під загрозою зриву. Про жодну творчу зустріч не могло бути й мови, всі квитки заздалегідь вже були продані. Владнати конфлікт допомогла добра фея. Нею виявилася дуже впливова людина. Лише дякуючи їй, ми вирішили всі свої проблеми.
Концерт відбувся, все було чудово, але якщо ми ведемо розмову в рамках порівняння, то пригадаємо і те, що після закінчення концерту «Океану Ельзи» молоді люди більше години часу чекали на автографи від знаменитого гурту, але ніхто з артистів до своїх шанувальників не вийшов. Взяти у них інтерв’ю вдалось вже сьогодні покійному, на превеликий жаль, головному редакторові газети «Час і події» – Володимирові Павелчаку та Олесеві Хрипливому, який працював звукорежисером та ведучим на радіо «Міст» та радіо «Голос України».

Мої добрі приятелі не могли забрати свою юну доньку додому, бо вона плакала від переповнених почуттів і не хотіла повертатися з концерту без автографу від «Океану Ельзи». Ніхто не заперечує великої любові до Святослава, як і те, що його музика надзвичайно чудова. При нагоді хотілось пригадати правду про організаторів того концерту, які повинні були усвідомлювати те, що десь далеко за океаном вони від імені артистів також представляють Україну і нашу культуру поведінки.
На наступний день, коли артисти відлітали додому, по дорозі в аеропорт я запитала у гітариста: «Як ви так могли? На концерті були присутні молоді люди, українці, які народилися в Америці, люди, які з різних причин дуже довгий час не були в Україні. Для них так важливо було побачити вас ближче, взяти автограф і просто поспілкуватися з вами».
Мабуть, коментарі тут зайві, бо всі ми знаємо, що в Америці зажди можна дуже близько підійти до найвідомішої зірки.
Одного разу у Чикаго на Navy Pier виступала американська група, музика і пісні якої мені дуже сподобались. Я підійшла до соліста групи і сказала про своє велике захоплення. А пізніше він сам декілька разів підходив до мене, дякував мені і казав, що він такий щасливий, що я – з України, але люблю його музику і його пісні.
Марія Іванець разом з рідним братом Богданом Бухваком зустрічала як «Океан Ельзи», так і Руслану в аеропорту. Про поведінку знаменитого гурту я промовчу. Знайомство розпочалось з того, що їм не підійшов чотиризірковий готель поблизу аеропорту O’Hare, бо вони хотіли зупинитись у найкращому готелі в центрі Чикаго. Був присутній до деякої міри навіть і страх перед гостями: чи ми зуміємо виконати всі їхні забаганки? Українські організатори у своєму рейдері вимагали лімузинів, 50 канапок однакового розміру, вологих серветок, гранатового соку, зеленого чаю, душ біля сцени та сім банних рушників. Коли ми домовлялися про приміщення, в якому вони мали виступати, то на наше прохання дирекція культурного центру ім. Коперника з дуже великими труднощами поміняла нам день виступу артистів на 7 квітня, бо саме в той день там мала виступати група Boney M, яка, до речі, не вимагала душових кімнат у концертному приміщенні, на відміну від українських артистів.
Коли я попросила Марію Іванець пригадати, якою була перша зустріч із Русланою, то вона, не задумуючись, відповіла: «Дуже теплою, радісною, було таке враження, що ми знаємось багато років, з нею не було жодних проблем. Її все влаштовувало, вона всім була задоволена, і, як магніт, притягувала до себе. Ще приємніші спогади має президент фірми «Міст –Карпати» – Богдан Бухвак. Він возив українську зірку по Чикаго і показував їй усі дивовижні місця, адже це був перший приїзд Руслани у знамените місто вітрів.
Артисти дуже хотіли придбати комплект барабанів. Пан Богдан завіз гостей до великого музичного магазину в Палатайні. Руслана ввірвалася в нього вітром з України і потішила відвідувачів. Вона енергійно перестрибувала від одних барабанів до інших і барабанила так, що її було чути на всю Америку. Сумніву не було: барабани вибрали найкращі, а пізніше ще й сам президент фірми «Міст – Карпати» віз артистів і ці ж барабани до Нью-Йорку, бо разом з ними вони відлітали до України.
Про доступність і щирість Руслани може розповісти багато учасників творчої зустрічі, яка тоді відбулася в Українському культурному осередку. В той день її прийшли привітати учасниці чиказького танцювального колективу «Україна». Руслана вскочила у їхнє коло і почала з ними танцювати, майстерно показуючи елемент гуцульського танцю, що називається Аркан, а пізніше розповіла і про історію його виникнення.
Звичайно, тоді людей цікавило її життя після перемоги на Євробаченні. З її слів всі почули підтвердження того, що після перемоги люди всього світу з великим інтересом зацікавились нашою державою. До неї надходило багато листів. Руслана розповіла, що їй написала дівчинка з Філіппін про те, що вона дуже хоче вивчити історію нашої держави та українську мову. Таких листів, як розповідала співачка, було дуже багато, і всі вони були з різних держав.
Руслана справила враження прекрасного оратора, людини, не байдужої до історії, звичаїв і традицій рідного народу. Ії вже знали в Америці як депутата Верховної Ради України.
Сьогодні Руслану можна дуже часто бачити в товаристві народного артиста України Олександра Пономарьова, вони беруть разом участь у різних творчих проектах.
Хотілось ще пригадати, що і Олександр Пономарьов був учасником Євробачення, але він тоді здобув лише 14 місце. Я дуже люблю пісні у виконанні Олександра Пономарьова, передусім, як він виконує Гімн України і вважаю його найкращим артистом.
У той час Богдан Бухвак спонсорував для громади Чикаго два українських радіо – «Голос України» та радіо «Міст». Працюючи на радіо «Міст», я скористалася нагодою і взяла інтерв’ю в Олександра Пономарьова. Мій задум полягав у тому, щоб слухачі почули, що бажає колишній учасник Євробачення зірці, яка здобула перемогу і принесла славу Україні, адже вона через декілька днів мала прилетіти до Америки. Я розраховувала на емоційну розмову, а, натомість, почула стримані слова: «Ну, що, ми навчалися разом у Львівській консерваторії. Я на вокальному, вона – на диригентському відділенні. Вона була молодшою від мене…» Він був не багатослівний і стриманий. Розмова вийшла короткою.
Руслана не змінилась після Євробачення, люди самі придумували, як себе з нею поводити. Її оригінальний оторочений одяг не мав шлейфу, який за нею треба було нести. Після перемоги вона залишилась сама собою. Була, звичайно, стомленою, бо не так просто було піснею та танцями прикрасити долю рідної землі так, щоб нам позаздрив увесь світ.
Якщо Руслану ми б хотіли порівняти з якоюсь квіткою, то їй би пасувала назва лише тієї, що найяскравіше цвіте у гірських травах, а радше – це би був би букет з диких квітів. Вона дуже земна і тепла. Її обличчя сонячне, а серце – щире і відкрите, у неї волосся з шовку ночі і очі, як дві вуглинки, що завжди горять у вічному полоні танцю.
Коли Руслана відлітала додому, організатор Марія Іванець пішла перевірити кімнати у готелі, де проживали артисти і знайшла одну річ, яку залишила наша співачка. В ту хвилину Марія подумала, що Руслана обов’язково повернеться в Чикаго. Після концерту завжди стає сумно. Артисти відлітають додому, а людські серця ще довго щемлять від пережитих вражень. Через деякий час наступний концерт Руслани відбувся в Індіані у приміщенні казино. Марія Іванець знову зустрілася з нею. Руслана посеред натовпу людей впізнала її, підбігла та обняла. Шкода, що тоді на концерті зовсім не було дітей, бо казино заборонено відвідувати дітям до 21 року. Фірма «Міст – Карпати» не була організатором того концерту. І ось знову Руслана прилітає в Чикаго, але вже на запрошення своїх добрих приятелів з української посилкової фірми, щоб заспівати для української громади Чикаго свою Різдвяну казку.
Життєвий шлях артистки розпочався на дорогах древнього Львова, вистелених бруківкою. У цьому дивовижному місті вона народилася. Галичина була колискою для Руслани, а пізнавати світ вона навчилася у своєї бабці на Івано-Франківщині, де в горах можна було доторкнутися руками до неба, вивчити мову гір і цілими днями танцювати під музику потоків. Про біографію Руслани детальніше можна буде прочитати у наступному номері, бо про неї є що сказати. Вона оригінальна і неповторна у всій своїй земній красі. Кожний день у житті Руслани – це щоденна перемога.