У Києві, на Хрещатику, 27 А, уже вдруге відбулася громадянська акція, приурочена пам’яті самоспалення Василя Макуха під назвою «Живий смолоскип – Василь Макух».

Ініціатор акції – Молодіжний рух Києва (голова – Арсен Пушкаренко), спонсор – партія «Батьківщина». Участь в акції взяло приблизно 60 учасників, серед яких народні депутати, політики, члени громадських організацій, журналісти, гості з різних областей України. Приєднувалися до акції перехожі.
Ім’я Василя Макуха в Україні майже невідоме. Зате знають про нього у світі. В листопаді 1968 року світові інформагентства поширили повідомлення українського самвидаву такого змісту: «Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти радянського комуністичного режиму, поневолення українського народу і агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед безпрецедентним і мужнім вчинком схиляє голови вся світова спільнота».
Василь Макух народився 14 листопада 1927 р. у селі Карів, Сокальського району, на Львівщині, у селянській родині. Під впливом батька та сусідів Миколи і Петра Дужих (другий – відомий публіцист, редактор журналу ОУН «Ідея і Чин») у 1944 році вступив до лав УПА, служив у військовій розвідці. В лютому 1946 року був поранений в ногу і схоплений НКВДистами. Засуджений на 10 років ув’язнення і 5 років обмеження в правах. Покарання відбував у Мордовських таборах та в Сибіру. В серпні 1955 р. був звільнений і висланий ще на рік на спецпоселення. Оскільки колишнім в’язням було заборонено повертатися в західну Україну, тому В. Макух поїхав у Дніпропетровськ до знайомої зі спецпоселення – артистки Лідії Запари. Згодом одружився з нею. Працював на важких роботах, але закінчив вечірню школу. Потім вступив на педагогічний факультет університету, але був виключений через приховування інформації про судимість. Був засмучений тим, що в козацькому краю з його дочки Олі (1960 р. н.) і сина Володимира (1964 р. н.) у дитсадку і школі насміхалися з їхньої української мови. Ще більшим стресом для нього було те, що діти поверталися зі школи і спілкувалися російською.
Що ж спонукало В. Макуха вдатися до самоспалення? 1968 рік – це рік терзання роману Олеся Гончара «Собор», це «Празька весна» і брутальна окупація Чехословаччини військами Варшавського договору, це русифікація України. Василь Макух не міг спокійно на все це дивитися, а інших методів протесту не було. Тому у жовтні цього ж року він узяв відпустку і поїхав до сестри на Львівщину. Звідти з трилітровим слоїком бензину приїхав до Києва. Є неперевірені дані, що він мав з кимось зустрітися в Києві і що готувалася акція протесту проти окупації Чехословаччини, однак вона зірвалася. Тоді Макух вирішив протестувати самостійно.
І так, напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції, 5 листопада 1968 року, приблизно о 17. 00 годині, на Хрещатику, 27 А, Василь Макух облився бензином і підпалив себе. Палаючий смолоскип біг у напрямку площі Жовтневої революції (зараз Майдан Незалежності), вигукуючи: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!» та інші гасла проти окупації Чехословаччини. Налякані перехожі розбігалися. За ним гнався міліціонер, котрий погасив обгоріле тіло Макуха своєю шинеллю. Наступного дня Василь Макух помер. За годину до смерті прийшов до тями. Лікар йому сказав: «Ви ж осиротили дітей», на що Макух відповів: «Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі – сироти. Нині вся Україна – сирота…».

Учасники акції	Виступає депутат ВРУ Володимир Яворівський

Виступає племінник В. Макуха – Юрій Макух	Приблизно на цьому місці розпочав акт самоспалення В. Макух

Свічки в честь пам’яті В. Макуха	Переможець конкурсу – художниця Е. Бережницька – бля своєї картини в день пошанування Героя

На другий день після самоспалення В. Макуха до домівки його рідної сестри Параски Осьмиловської в Карові увірвалися співробітники КДБ і почали допит. Хотіли будь-якою ціною викрити підпільну націоналістичну організацію, членом якої міг би бути Василь Макух, адже припускали, що на такий мужній вчинок здатний піти лише член організації, а не окремо взятий справжній патріот України. Параску катували в приміщенні сільської ради, а відтак – у Сокалі. Після цих допитів, як згадував чоловік Параски – Юрій Осьмиловський, їй «відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров’ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою…»
У цей же час кагебісти вдерлися й до домівки Макухів у Дніпропетровську. Але повели себе зовсім по-іншому, ніж у Карові. Сказали, що Василь Макух дуже захворів, лежить в одній із київських лікарень, і бажано рідним провідати його. Водночас, професійно провели обшук. Після почутого й побаченого, Лідія Макух разом із кумом Іваном Ципухом, подалися до Києва. В столиці їх одразу ж оточив конвой, цілу ніч протримали в холодній кімнаті, а зранку повезли до моргу. Тоді ж, 6 листопада 1968 р., прокуратурою Ленінського району м. Києва було порушено кримінальну справу за фактом самовбивства Василя Макуха. Досі невідомо, чим закінчилося слідство.
Варто згадати ще й події у Москві. Цього ж року семеро москвичів запротестували проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини, але їхній протест тривав кілька хвилин. Усі вони були ув’язнені.
Василь Макух був першим у Європі, котрий запротестував проти окупаційного режиму у такий спосіб. Він став прикладом для послідовників. Майже на три місяці пізніше, 16 січня 1969 року, у Празі, на Вацлавській площі, акт самоспалення здійснив чеський студент Ян Палах. У лютому 1969 року намагався спалитися у вестибюлі Київського університету ім. Т. Шевченка Микола Береславський з Дніпропетровщини, протестуючи проти русифікації. З тих же мотивів самоспалився на Чернечій Горі, 21 січня 1978 р., колишній повстанець і політв’язень Олекса Гірник. До речі, Патріарх Мстислав (Скрипник), побувавши на Чернечій Горі 21 січня 1991 року, сказав: «Хтось може подумати, що Олекса Гірник – самогубець. Але той, хто йде на війну за Батьківщину – свідомо на смерть іде заради життя, хіба самогубцем є? Думаю, що Бог його простить. Він усього себе віддав Україні, без останку». Те ж саме можна сказати і про Василя Макуха.
Чимало зусиль для відзначення пам’яті самоспалення В.Макуха доклав голова Українського історичного інституту в США д-р Мирослав Драган. Ще рік тому він оголосив конкурс на кращу картину самоспалення В. Макуха. Переможцем стала картина самобутньої художниці з Коломиї Емілії Бережницької «Живий вогонь або смолоскип. За свободу України! Проти русифікації!»
На акції порушувалося питання про присвоєння Василеві Макуху звання Героя України та встановлення пам’ятної таблиці біля місця його героїчного вчинку. Але оскільки теперішній владі наші герої є байдужими, тому Молодіжний рух Києва вирішив звернутися з цим проханням до чеського і словацького урядів, адже у своєму протесті В. Макух згадував і про колишню Чехословаччину. Віриться, що уряди цих країн швидше присвоять звання Героя В. Макухові, а тоді вже, може, опам’ятається уряд в Україні і зробить те ж саме. Йшлося і про музей Макуха у Львові, адже, як не дивно, але уже кілька років такий музей існує в… Донецьку. Музей під назвою «Смолоскип» був створений з ініціативи громадського діяча і щирого патріота Віктора Топілка.