Продовження, початок у №№41-50

У минулому числі «ЧіП» йшлося про одне з найбільш значущих досягнень в царині українознавства за останні десятиліття. Розповів про 3-томну (в 4 книгах) працю професорів Одеської юридичної академії П. Музиченка та А. Панькова «Статути Великого князівства Литовського». Наступними днями люди розпитували: а в чому «таємниця» цього дослідження, що взагалі «таємного» в цій «таємній» історії і взагалі – чому статті, які ви пишете, називаються «Таємна історія таємної України?» Ми, – кажуть, – і так все знаємо, та й, взагалі, жодної такої «таємної» історії ми не маємо та й, врешті-решт, не потребуємо.

	Литовськии Статут 1529 р

Відповідаю: не знаєте. Як так? – дивувалися мої співрозмовники, – ми це з дитинства знаємо, цьому ж вчили нас у школі! Та що ви, науковці, знаєте, – говорили, – про це все написано в будь якому підручнику! Навіщо і головно – кому? – потрібна ваша (антиукраїнські, антинаукові, антиісторичні – потрібне підкреслити) писанина? Ми того читати і знати не потребуємо!
Відповідав по порядку. Перше: маєте право не знати і не читати. Тексти пишуться для тих, хто хоче дізнатися щось нове, а не для тих, хто не хоче. Друге: так, у школах вчать за підручниками, статтями та книжками, написаними класиками української історії – такими, як, наприклад, Орест Субтельний. Або Василь Маркусь. Або Марта Богачевська-Хомяк. Або Омелян Прицак. Але вони, Вчені з великої літери, писали свої розвідки у відриві від архівних документів, які зберігалися в Україні. Отже, дослідили, описали лише один бік величного будинку – інші частини будинку «Україна» просто не могли бачили. «Залізна завіса» не дозволяла. Натомість, радянські історики УРСР писали лише про те, що дозволяла комуністична цензура. Тому і підручники з історії були підручниками з історії СРСР, в яких власне події української історії згадувалися хіба одним рядком. «Біле» в них називали «чорним». «Високе» – «низьким». «Гаряче» – «холодним».
Як і їхні західні колеги, українські радянські (а інших і бути не могло!) науковці так само не мали доступу до потаємних архівів. Але якби і мали, то оприлюднити свої знахідки все одно би не могли.
Третє: але обидві групи дослідників нашої історії – як в Україні, так і на Заході – мали доступ до книжок з історії, виданих як в царській Росії, так і в СРСР. Ті книжки від часів Імператриці Катерини ІІ і аж до Генерального секретаря Горбачова були побудовані за однією схемою: вся історія від Рюрика – це є історія «русского» (а не руського, тобто українського) народу. Історія українських земель і народів, які на ній одвіку проживали – це, мовляв, складова частина історії «русского народа» і «русского государства». «Русский» народ і «русское государство» (Росія, СРСР) були одинокими «благодетелями» та захисниками єдино істинної православної віри (в її московській інтерпретації), рівно ж «хохлів» та «малоросів» – проти одвічних ворогів. Головними з них були призначені дворянство та духовенство, а також – буржуазія, поміщики, поляки, уніати, католики взагалі, але, насамперед, «українські буржуазні націоналісти» – гітлерівські колаборанти. До числа останніх зараховували гамузом – від Шептицького і Чорновола, від Уласа Самчука – до Василя Стуса. Головними злодіями в цій схемі були оголошені (з одночасним довічним російсько/комуністичним прокляттям) Іван Мазепа, Степан Бандера і Роман Шухевич. Наразі три останніх історичних персонажі (в даному випадку маю на увазі їх саме як історичних персонажів, а не реальних людей – з усіма їхніми чеснотами, звичками, слабкостями, які притаманні кожній живій людині) у свідомості одних громадян України стоять на вершині умовного національного Пантеону, а в свідомості інших – до сьогодні є уособленням Абсолютного Зла.
Цей приклад я навів лише для того, щоби вкотре підкреслити: до сьогодні українці – чи то в самій Україні, чи то поза її межами – не мають двох речей, без яких будь-який народ ніколи не стане єдиним народом. Це – мова і адекватний варіант національної історії. Лише один приклад: у США існує стандарт англійської мови, якому навчають будь-якого журналіста. Він зафіксований у таких виданнях, як AP Style Guide, Strunk and White Style Guide. Існує і єдиний, консенсусний підхід до американської історії. Наприклад, такою є (як серед науковців, так і в суспільстві), скажімо, оцінка Джорджа Вашингтона Громадянської війни або руху за громадянські права афро-американців.
Вже від кінця XVIII ст. американці – чи то зі штату Массачусетс, чи то зі штату Вірджинія – були цілком свідомі того, що живуть в єдиній країні, в якій немає окремої національності «массачусець» або «вірджинець». Єдність США як тоді, так і сьогодні, забезпечувалась, насамперед, наявністю єдиного для всіх Закону, єдиною для всіх державною (адміністративною мовою), єдиною валютою та єдиною міфологією, зафіксованою у «Декларації Незалежності», в якій було пояснено, хто такі «американці» і чого вони прагнуть.
Немає потреби доводити, що аж до кінця ІІ Світової українці жодного з цих елементів не мали. Подивимося лише на один з цих елементів – мовний. Основоположники нашої української літератури – Маркіян Шашкевич та Іван Котляревський писали відмінними одна від другої мовами. Різняться між собою і сьогодні мови американських «Свободи», The Ukrrainian Weekly і власне української «Левый берег» (вона видається російською). Найбільш знаний у світі сучасний український письменник – Андрій Курков, твори якого видаються мовами трьох десятків країн світу – пише російською. В самій Україні, так само як і в усьому світі, ця ситуація не розглядається як конфліктна. Погодьтеся, що в українській діаспорі чи то в Аргентині, чи то в Канаді, українського письменника, який би писав російською, уявити важко.
Ідемо далі. Українці-галичани, які з тих чи інших причин відвідували підросійські» українські землі, поверталися додому буквально в шоковому стані – настільки великими були відмінності між обома гілками єдиного колись народу. Ось що в зв’язку з цим пише в статті «Про нестачу і надлишок історичної пам’яті» кандидат історичних наук, доцент Львівського національного університету ім. І. Франка Мар’ян Мудрий: «Кожен виїзд галичан на Наддніпрянщину закінчувався величезним розчаруванням. Уявлено-бажаної України вони там не бачили. Призвичаєні до конституційно-парламентського устрою, галичани були розчаровані відсутністю на Наддніпрянщині механізмів, які могли перетворити на рівні народної маси «малороса» в «українця». Усі вагання галицької політичної верстви проявилися в підготовці та укладенні Акту злуки 1919 р. – декларації, яку тоді ніхто не мав наміру втілювати в життя» (джерело: http://zaxid.net/).
Ну, а про діаметрально протилежні, несумісні між собою оцінки таких історичних явищ, як український націоналістичний рух у міжвоєнній Польщі, ОУН обох течій, Українська Повстанська Армія, Комуністична партія (більшовиків) України годі і говорити.
Не можна не погодитися і з іншими твердженнями львівського науковця. По-перше, з тим, що реальна історія нашої країни і нашого народу в одній частині України заміщується культами Галицько-Волинського князівства («королівства»), козаччини, Шевченка і Шашкевича, національної єдності («соборності»), Бандери та Української повстанської армії. Як на мене, в іншій частині України сучасної замінниками правди виступають десятки, якщо не сотні інших ідеологічних кліше. Найперше – про винятково позитивну цивілізаторську місію Росії на окупованих нею землях. Про державотворчий потенціал українського націонал-комунізму.
Про велич перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Про нечуваний і небачений по світах гуманізм, милосердя та справедливість Радянської влади – яке трактується як чи не земне втілення Царства Божого.
По-друге, колега Мудрий стовідсотково правий, коли говорить про брак «в сучасних умовах сюжетів творчих, що показують культурно-інтелектуальний та господарський потенціал краю, від якого, врешті-решт, залежатиме майбутнє Галичини як українського реґіону». Очевидно, це стосується України в цілому, а не однієї лише Галичини. Ну і, нарешті, висновок львівського науковця і викладача Університету ім. І. Франка: «Історична пам’ять галичан є нашаруванням різних традицій, пристосованих на потребу дня до умов Галичини. За значущістю вони утворюють певну ієрархію, на вершині якої зусиллями сучасних «професійних патріотів» утримується героїко-жертовний образ Бандери і УПА. Він, у своїй сутності, заперечує та руйнує образ української національної єдності («соборності»). Галичина у складі Української держави не може дозволити собі мати такий набір історичних символів, які спрямовані на взаємне знищення.... Сьогодні відчувається велика потреба переосмислення історичних цінностей, але це вимагатиме критичного погляду, передусім, на себе самих. Втім, галичани не зауважують, що їхні культові символи конфронтують між собою. Ніщо не зникає, але й не народжується з нічого. Аби не сталося так, що українці, переконавши себе в неминучій тимчасовості чужої влади, почнуть ставитися до себе, як до вічної цінності, яка буде існувати за будь-яких обставин і без будь-яких зусиль».
З цим висновком, як і з будь-якими висновками будь-якого науковця, можна погоджуватися. Можна не погоджуватися. Наприклад, для мене, професійного історика і журналіста, самоочевидним є те, що повною мірою сентенція колеги має прямий стосунок для абсолютної більшості українців.
Подивиться хоча б на їхніх представників у Верховній Раді, уряді, чи на того, прости мені Господи, президента донецьких і не тільки бандитів. З українцями, по світах розкиданими, говорити незрівнянно легше. Все ж таки – виростали і виховувалися у вільних країнах.
Але всі ми, без різниці віку, рівня освіти, місця походження і проживання, маємо бути об’єктивно зацікавленими в тому, щоби виховувати своїх дітей на прикладі високих моральних стандартів, значущих культурних зразках, демонструвати urbi et orbi надзвичайний за всіма параметрами рівень культурних надбань нашого народу, а не культивувати в собі образи на всіх і кожного, агресивне невігластво, ксенофобію та несприйняття будь-чого, що виходить за межі побутових міфічних уявлень про сутність нашого народу та його тисячолітній історичний шлях.
Саме ці уявлення руйнують, саме ці досягнення демонструють дослідження абсолютної більшості сучасних українознавців, зокрема – П. Музиченка та А. Панькова, про яких йшлося в минулому числі «ЧіП». Отже, вже в XVI ст. наш народ та інші народи Великого князівства Литовського (сьогодні – литовці та білоруси, євреї) жили за Основним законом, який «з повним правом можна назвати конституцією феодальної держави». Головними точками тої Конституції 1562 р. були такі:
– вона була сформована під впливом західної правової традиції,
– «визначальною тут завжди була східна традиція, яку репрезентувала багата правова спадщина Київської Русі»,
– «тут сформувалася правова система, яка суттєво відрізнялася від класичної системи римського права»,
– в її фундамент «були вмуровані такі демократичні принципи як суверенітет держави, єдність права, пріоритет писаного права, на яких «трималася державно-правова система Візантії»,
– «завдяки духу візантійських законів, вперше в історії права середньовічної Європи у Великому князівстві Литовському писане право отримує пріоритет над догматами канонічного права»,
– «у Литовсько-Руській державі творилася система права, засадами якої були право цивілізоване, писане…»
Нарешті, і це, мабуть, також найголовніше, «із самого початку свого існування Велике князівство Литовське формувалося як багатонаціональне, як Литовсько-Руська держава». Але цього замало. Одеські вчені підтвердили висновок попередників про «надзвичайну схожість між Руською Правдою і литовсько-руським правом», і на те, що руські землі були невід’ємною частиною Великого князівства Литовського. Отже, перебували у зоні загальноєвропейських впливів, саме «тут народжувалася своєрідна правова культура, відмінна від західної». Відмінності полягали в тому, що:
– «народ міцно тримався «старини»,
– дуже обережно, навіть підозріло, ставився до новацій,
– правова система писаного права «не тільки зберегла свою правову спадщину, але й увібрала в себе все краще, що було досягнуто в інших країнах, а багато в чому перевершила їх»,
– «інтуїтивно вдалося витримати закон балансу своїх і набутих, запозичених правових елементів, що вберегло українську правову культуру від деградації, або навіть від цілковитого знищення».
Найсуттєвішою ж, як на мене, обставиною, за якої розвивалося Велике князівство Литовське – це наявність «в одній державі двох гілок християнства». Це мало своїм наслідком формування тут політичної системи «близької до цезаропапізму, за якої державна влада відтіснила церковну з її космополітичним ідеями». Саме тому «вперше в історії Європи вдалося вивести норми права з-під впливу церкви…, хоча це і не означало, що новостворені норми не зазнали позитивного загально-морального впливу церковного права». У ВКЛ, – пишуть Музиченко і Паньков, – існували та діяли паралельно норми як церковного, так і світського права, але при цьому «верховенство повністю належало останньому, і вищі органи державної влади виступали в деяких церковних справах, як вища інстанція. Передусім, це стосувалося православної церкви».

 

Карл V	Мартін Лютер	Нострадамус

 

Папа Климент VII	Сулеиман І Пишнии	Франсиско Пісарро

 

Тим часом в інших європейських країнах:
– війська турецького султана Сулеймана І Пишного взяли в облогу Відень, поставивши Австрію на межу загибелі; спроби османів захопити «Старий Світ» тривали ще 150 років,
– в Європі закінчилася епоха Відродження,
– Папа Климент VII ледь спромігся повернути собі Рим та свою Державу, вщент пограбовані та зруйновані за 2 роки перед тим військами Карла V Габсбурга (1529 р.),
– Нострадамус вступив на медичний факультет університету м. Монпел’є (1529 р.)
– Мартін Лютер схвалив «Ауґсбурґське віросповідання» – головний богословський документ протестантів. Релігійна війна в цій частині Європи тривала до 1712 р.,
– Іспанія та Португалія підписали угоду про розділ між собою Східної півкулі (1529 р.),
– Франсиско Пісарро був призначений губернатором земель, які він ще мав завоювати у Південній Америці, знищивши існуючі там цивілізації.
Тим часом процес легітимної, конституційної розбудови, економічного піднесення та культурного розвитку русько-литовської держави набирав ходи...
Продовження розповіді про невідому історію всім «відомої» України – в наступному числі «Часу і Подій».