Продовження, початок у №№41-48

У передостанньому числі «ЧіП» я розповів про сучасні дослідження в царині українознавства, які цілком чітко довели:
– від часів Володимирового Хрещення наш народ не знав періодів бездержавності,
– від того часу процеси, які відбувалися на Русі (території сучасної правобережної України), були складовою частино центральноєвропейських процесів,
– всі військові конфлікти, окрім воєн з Ордою – були конфліктами династичними, а не національними, чи, тим більше, релігійними. Головними конфліктуючими сім’ями були нащадки засновників та володарів Угорщини (Арпада), Литви (Гедеміна), Польщі (Пяста) та Русі (Рюрика),
– хрещення відбулося за часів нероздільної Церкви Христової, влада Рюрикових нащадків була легітимізована (визнана) як Патріархом Константинополя, так і Папою Римським. Православні та католики мали рівні права, наші землі не знали конфліктів на релігійному ґрунті,
– частина предків сучасних українців вже від 1230 р. були підданими федеративної русько-литовської держави – Великого князівства Литовського, а в більшості своїй (включно з Києвом, Каневом та Черкасами) – від 1322 р.

Чингиз-хан	Рюрик

Підкреслимо ще раз: ці об’єднання не були завоюваннями або окупацією в пізнішому або сучасному сенсі цих термінів. Ні, ще раз ні! Це були цілком легітимні дії – очевидно, згідно з тими поняттями про легітимність, які існували від Х і аж до XVIII ст. Згідно з тими поняттями (між іншим, незапам’ятних, доєгипетських часів), влада царів земних походила від Бога. За християнськими поняттями, Його владу на Землі Ісуса Христа представляли призначені Ним Апостоли та їхні наступники. Першими з них в нашому випадку були нащадки Петра та Андрія – відповідно – Папа Римський та Константинопольський Патріарх. Саме вони мали божественне за походженням та визнане народами право визначати та підтверджувати легітимність того чи іншого владики. Такими владиками на окремих територіях сучасної України могли бути тільки і виключно представники династії Арпадів, Пястів, Рюриковичів, Гедеміновичів. П’ятою династією (але не в християнському сенсі цього слова), яка мала владу над частиною сучасних українських земель від XIII ст., була династія Чингизидів. Війна за виживання між владиками з перших чотирьох родин зі степовиками-чингизидами була головним змістом тогочасної політики впродовж століть. До слова, в науковій літературі вона називається війною між цивілізаціями Лісу та Степу. Тривала ця війна від початків світу і аж до XVIII століття – часу остаточної перемоги Лісу над Степом.
Поза тим, між обома цивілізаціями існувала, зокрема, одна принципова різниця. Нащадки Чингісхана втілювали свою владу над руськими землями на підставі права завоювання. А пряме керівництво цими землями здійснювали не безпосередньо, а через залежних місцевих князів.
У випадку з галицько-волинським володарем Данилом Романовичем та його нащадками, мала місце ситуація унікальна для християнського світу. Якщо хочете – ексклюзивна. Влада Данила, Великого князя Галицького, Волинського та Київського, як прямого нащадка Володимира Святого, була легітимізована Патріархом Константинополя, з одного боку. А особиста влада Данила Романовича та його нащадків – була підтверджена ще й Патріархом Риму, з боку іншого!

П'яст

Отже, хронологія чи входження, чи то об’єднання, чи то приєднання (як кому подобається) сучасних українських земель та їхніх мешканців до Великого князівства Литовського така:1355/1356 рр. – Чернігівщина та Сіверщина, 1362 р. – Київщина, 1363 р. – Поділля, а також Волинь (сучасні Волинська та Рівненська області).
Результат: на кінець 1300-х років ця федеративна держава стала однією з найбільших держав Європи, а в правовому сенсі – однією з найрозвиненіших. Від 1398 р. офіційна назва – Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Тогочасною мовою міжнаціонального спілкування – латиною – вона називалася Magnus DucatusLituaniae, а мовами автохтонних її народів – відповідно – Lietuvos Didžioj i Kunigaikštystл (литовська), Вялікае Княства Літо¢скае (білоруська). Більшість населення – русини, які населяли 9/10 його земель. Державна, адміністративна мова – руська. Правова основа – Руська правда.
Відомий сучасний дослідник тієї доби – В. Брехуненко – констатує: «Литва і територіально, і демографічно, і, що найважливіше, культурно потонула в руській стихії». При цьому «руська еліта продемонструвала відмову від претензій на самодостатнє власне державне життя. Розосереджена по осібних князівствах-державах вона…не генерувала не тільки ідеї відновлення своєї «великої держави», а й потягу до утворення з руських земель окремого руського політичного організму в рамках Великого князівства Литовського. Руські князі та зрущені Гедеміновичі зосередилися на куди вужчому завданні – консервуванні «старовини» як змісту широкої автономії цих земель. … Українська еліта жодним порухом не виказала прагнення зіперти свою «старовину» на міцніший ґрунт, на ґрунт оформлення осібного політичного організму як третьої складової цієї держави».

Арпад	П’яст

Ці права та привілеї жили, так би сказати, своїм «власним життям», існували та розвивалися за власною логікою. В реальному житті будь-які персональні зміни у вищому керівництві держави, або, скажімо, зміни в адміністративному статусі тієї чи іншої території (землі, воєводства, іншої адміністративної одиниці) цих норм, прав та обов’язків окремої людини не торкалися. Народжений селянином – за будь-яких обставин залишався селянином. Міщанин – міщанином. Шляхтич – шляхтичем, боярин – боярином, князь – князем. Після об’єднання Великого князівства з Польським королівством цей стан справ був збережений.
У цитованому вже дослідженні В. Брехуненка чорним по білому пояснюється: причина полягала в особливостях польської інтеграційної моделі: «в Короні, на відміну від інших європейських аналогів… обмеження прав прилучених територій не супроводжувалося посиленням влади короля. Після Казимира Великого, який мав тверду руку, Польща невпинно рухалася в бік шляхетської демократії з liberub veto і порівняно слабкою постаттю короля». При цьому «кінцева мета інтеграційних змагань Польщі»... без сумніву, полягала в руйнуванні самобутності приєднаних земель та повної уніфікації тамтешніх земель за польським взірцем. … Усі заходи вели до поступового формування у світоглядних орієнтирах еліт з підкорених земель ціннісної установки про свою належність до єдиної річпосполитської еліти, незалежно від етнічного походження». Якщо зовсім просто: елітні групи, а за ними і народ – далі більше усвідомлювали, самоідентифікувалися як стан, а не як національність. І це було характерним для всієї християнської європейської спільноти, яка не знала такого поняття як національність аж до кінця так званого Старого Порядку, тобто до кінця XVIII – середини XIX століття.
Ось красномовний приклад: 1569 р. польський король Сигизмунд-Август радикально змінив правовий статус Київського князівства, вивівши його «навічно з усіма містами та повітами» зі складу Великого князівства Литовського і приєднавши до коронних, тобто – польських земель. При цьому він «присягнув за себе та наступників своїх», давши Київщині «за підписом власної руки своєї та всіх бувших на Сеймі членів особливий на то привілей». Суть привілею: люди, які мешкали на території Литовського князівства (зокрема, предки сучасних українців), приєднувалися до Речі Посполитої «як рівні до рівних і вільні до вільних люди, і кожному з них по своєму чину і гідності дозволяється користуватися тими ж привілеями, вільностями та свободами, якими користуються всі інші обивателі Королівства Польського…».
Київська шляхта при цьому «мала участь в обох чинах, які – разом з королем – управляли Республікою Польською, тобто, в Сенаторському та лицарському», – вказував видатний український історик та громадський діяч XVIII ст., «маршал Роменського повіту, статський радник та кавалер» – Василь Полетика.
Сформулюємо деякі висновки.
Висновок перший. Від початку XI ст. життя руського народу регулювалося писаним правом. Головна його збірка – «Руська правда» та її пізніші редакції. Від XVI ст. це унікальна для свого часу за змістом та обсягом збірка – «Литовський Статут». Ось характеристика з класичної «Енциклопедії Українознавства», редагованої самим Володимиром Кубійовичем:
«Литовський Статут, – читаємо у виданні, – кодекс права Великого Князівства Литовського (Литовсько-Руської держави), виданий у XVI ст. в трьох основних редакціях – один з найкращих кодексів права свого часу. Перед виданням Л. С. джерелами права Литовсько-Руської держави були Руська Правда, а також литовське, білоруське і українське звичаєве право. Перший або Старий Литовський Статут, схвалений у 1529 р. на сеймі у Вільні» … містив «норми судово-процесуального, карного, цивільного й господарського права, поруч з постановами державного права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави і шляхти, а, передусім – магнатів.
Другий Литовський Статут, іноді з уваги на особливу роль Волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, схвалений у 1566 р. … здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а, зокрема, поширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти – повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло так зване магдебурзьке право). Третій Литовський Статут… складений після приєднання Великого Князівства Литовського до Польщі (Люблінська унія 1569 p.), був затверджений Жигмонтом III Вазою, великим князем литовським (і польським королем) у 1588 р. Він позначався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному карному й цивільному праві, а насамперед – в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян.
Всі три редакції Л. С. були написані тодішньою «руською» канцелярською мовою, що була сумішшю церковнослов’янської, української і білоруської мов. У 1614 р. з’явився перший переклад – редакція Литовського Статуту польською мовою …; 1811 р. Л. С. перекладено російською мовою...
Протягом кількох століть Литовський Статут був головним збірником права на русинських землях, навіть у тій частині, яка була приєднана до Польщі. Він був головним джерелом українського права на Гетьманській Україні і становив основне джерело кодексу «Права, по которым, судится Малороссийский народ». На Правобережній Україні Литовський Статут діяв аж до скасування указом царя Миколи І з 25 червня 1840 р. Деякі законоположення Л. С. були внесені до збірника законів Російської Імперії і зберегли законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917 р».
Ця точка зору, сформульована, принаймні, півстоліття тому, цілком кореспондується з висновками сучасних науковців. На початку цього тисячоліття заходами професорів Одеської юридичної академії П. Музиченка і А. Панькова побачило світ фундаментальне тритомне видання «Статути Великого князівства Литовського». На жаль, українцям як в самій Україні, так і в діаспорі – воно практично невідоме. А шкода. Адже одеські науковці підтвердили: вже перша редакція Статуту 1529 р. засвідчила «високий рівень правової думки у Великому князівстві Литовському, яка шляхом правової акультурації створила один з найпрогресивніших законодавчих актів Європи свого часу, видатну пам’ятку права литовського, українського і білоруського народів». Статут зразка 1529 р., – пишуть Музиченко і Паньков, – з’явився на світ Божий тому, що треба було, насамперед, унормувати стосунки між Великим князем, який від 1447 р. став повністю залежати від панівної в державі та суспільстві вищої аристократії. Свого місця під сонцем почала вимагати і шляхта, яка жадала зрівняння в правах з магнатами.
Ця тенденція до кодифікації законодавства була загальноєвропейською. Наприклад, 1500 р. таку кодифікацію здійснила Чехія, 1514 р. – Угорщина, 1506 р. – Польща.
Виникає запитання: а чому це сталося? А тому, що «це було пов’язано з новим ставленням держави до права, з підвищенням його авторитету. Право відтепер вважалося основою існуючого ладу, воно стало загальнообов’язковим для всіх членів суспільства, зокрема – і для правителів найвищого рангу. Із затвердженням державного суверенітету посилюється прагнення до фіксованого (писаного) права, побудованого на принципі територіальної винятковості його дії».
Це все відбувалося, існувало, працювало, розвивалося в часи, коли на місці сучасної Москви можна було помилуватися таким пейзажем (мал. 1).
До висадки пасажирів «Мейфлауер» залишалося 100 років
До народження Джорджа Вашингтона – принаймні – 200