Група слухачів «Школи молодого дипломата» при Варшавському університеті у рамках програми перебування у Львові відвідала Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького», де мала зустріч із директором музею Русланом Забілим на тему ситуації навколо архівів і дослідження історії ХХ століття в Україні.

Докторантка університету в Любліні Олеся Ісаюк, що співпрацює з Центром досліджень визвольного руху, ознайомила групу слухачів «Школи молодого дипломата» при Варшавському університеті з першим етапом експозиції музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького». Польських студентів вразила історія в’язниці та діячів руху опору, історичні постаті яких висвітлила розповідь екскурсовода.
Під час зустрічі з істориком Русланом Забілим, що відбулася у музейному лекторії, молодих дипломатів цікавили різні питання: зокрема, чи існує в Україні інституція, подібна на Польський інститут національної пам’яті, якими є стосунки влади і музею «Тюрма на Лонцького», чи в шкільних підручниках історії залишаються ще «білі плями», де в Україні зосереджений авангард історичної науки, скільки істориків має проблеми з владою, чому в пострадянській Україні не дійшло до люстрації, чи якась політична сила вимагає її тепер, наскільки доступними є архіви в Україні тощо.
Аналізуючи ситуацію, що склалася в Україні за 20 років незалежності, Руслан Забілий зауважив, що такого потрібного державі інструменту внутрішньої політики і гармонізації суспільства схожого на Польський інститут національної пам’яті, Україна, на жаль, не виробила.

	Національний музей-меморіал пам’яті жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»

«Це важливо для України, як і для кожної з країн, які перебували під впливом радянської системи. У нас Інститут національної пам’яті (ІНП), задуманий як орган влади підпорядкований Кабінету Міністрів, створили тільки 2006 року і головна його заслуга полягала в тому, що він підніс до міжнародного рівня питання Голодомору-Геноциду в Україні. Але повномасштабної діяльності ІНП не розгорнув, бо не мав обласних осередків і програми роботи. Торік його скасували як орган влади, тепер це просто науково-дослідний інститут, який дублює роботу подібних структур НАНУ. Очолює його комуніст Валерій Солдатенков. Фактично можна говорити про те, що інститут припинив діяльність, бо не чуємо його реакції на такі гострі питання сьогодення, як встановлення пам’ятника Сталіну у Запоріжжі.
Щодо музею «Тюрма на Лонцького» то логічно, що він би мав отримати поштовх для розвитку від Інституту національної пам’яті, як органу влади, але насправді поштовх ішов від суспільства. Коли 2009 року відкривали музей, ми готували документацію і концепцію під ІНП, якому 2010 р. мав підпорядковуватися музей, процес тривав, але його зупинило розпорядження віце-прем’єра Тигіпка. По суті «Тюрму на Лонцького» чекала така доля, як ІНП. Але завдяки підтримці громадськості, яка потрактувала моє затримання як тиск на істориків, музей продовжує активну діяльність», – сказав Руслан Забілий.
За словами Руслана Забілого, випадок із його затриманням він трактує як ілюстрацію ставлення влади до істориків, які досліджують ті теми, що й він, а саме – визвольну боротьбу. «Після затримання, вилучення мого персонального комп’ютера (у музеї також вилучили комп’ютери і відеозаписи із спогадами дисидентів) і багатогодинного допиту, де мені казали, начебто я збирав інформацію, що містить державну таємницю, я мав вибір: або прийти наступного дня й погодитися на співпрацю (інакше мене могли засудити на 8 років за спробу передати зібрану інформацію третім особам, а це кваліфікували як «зраду Батьківщини»), або надати розголосу цій справі. Пристати на такі пропозиції я не міг, бо тоді б затримали інших істориків. які вивчають, скажімо, тему Голодомору-Геноциду, а таких я із 20 знаю. Тому я вирішив оприлюднити інформацію із затриманням, і після прес-конференції спецслужби вже по іншому сформулювали справу – не персонально, а «за фактом підготовки розголошення державної таємниці». Їм ідеться про документи НКВД-КГБ із радянськими грифами «сєкрєтно», «совєршєнно сєкрєтно», які розкривають діяльність КГБ. Цікаво, що такі ж документи виставлені відкрито на литовсько-латвійсько-естонському сайті «KGB documents», але це їх чомусь не переконує».
У інциденті із затриманням та звинуваченням у буцімто «державній зраді» історик Руслан Забілий вбачає симптому переорієнтації вектора державної політики України. Так, розповідаючи про те, як його затримала рік тому СБУ та зробила обшуки й допити в музеї, вилучивши приватні електронні носії та накопичувачі інформації, директор музею сказав: «Це зачепило не тільки наш музей, у Києві були спроби закрити музей УНР та Музей радянської окупації. Разом ці факти складають картину того, як влада перешкоджає національній політиці.
Після останніх виборів нова влада розвертає вектор політики у питаннях національної пам’яті у бік Сходу, а не Заходу. Хоча декларується рух до Європи, але в ЄС не можна вступити без засудження комуністичних злочинів. Росія ж будує свій національний міф на історії звільнення Заходу від нацизму, пропагуючи Сталіна як ефективного політичного й державного менеджера. На насадження цього міфу Росія впливає усіма доступними методами. По суті, у ЗМІ іде війна проти досліджень історії в Україні, чиниться тиск на істориків. Росія, хоч як намагалася обійти тему Катині, а проте російські історики змушені були визнати злочини, вчинені комуністами. Коли ж в Україні піднімають питання злочинів радянських каральних органів, це викликає в Росії гостру реакцію, бо вона відчуває, що може втратити вплив на Україну, що їй не вигідно. Показовою у цьому плані є ситуація із виданням єдиного підручника з історії України й Росії, яка торік зайшла в глухий кут. Історики зробили висновок, що такий підручник неможливий через різну оцінку історичних подій.
Від початку 1990-их років автори шкільних підручників історії дуже помалу відходили від посткомуністичного і утверджували національне бачення. Із 2006 року ситуація виправилася (Голодомор стали називати геноцидом, війну – Другою світовою, а не Великою вітчизняною, а так зване «звільнення західноукраїнських земель» –окупацією). Однак 2010 року міністр Дмитро Табачник все повернув назад…»
Щодо важливої суспільної дискусії про люстрацію в Україні Руслан Забілий має своє пояснення, чому цей процес не розпочався одразу по здобутті незалежності: «Тоді до люстрації не дійшло, бо у владі ще залишалося багато комуністів».
Себе Руслан Забілий зараховує до принципових прихильників люстрації: « Я розумію люстрацію як духовне й моральне очищення людей, які співпрацювали із тоталітарною системою. Однак це не означає, що їх треба переслідувати. А саме такою настановою зловживають політики, які говорять про люстрацію як засіб помсти чи усунення конкурентів, цього не можна застосовувати, бо повернемося знову до репресій. Українське суспільство наразі не готове до люстрації, бо мало має інформації, яка є в архівах. Я прихильник того, що документи до 1991 року мають бути у вільному доступі для всіх: науковців, краєзнавців та зацікавлених. Доступ до інформації дасть можливість уявити, якими були масштаби репресій, хто був їх виконавцем, а хто жертвами. на основі цього історики могли б провадити наукові дискусії. А громадськість – робити свої висновки. Тому розглядаю удоступнення архівів і діяльність нашого музею як підґрунтя моральної готовності до люстрації», – наголосив директор музею.
Ситуацію із доступом до архівів в Україні історик Руслан Забілий охарактеризував так: «Українські архіви радянської карально-репресивної системи зосереджені у трьох установах – СБУ, МВС та Службі зовнішньої розвідки (СЗР). Компартійні архіви відкриті, архів СБУ попрацював найбільше з інших служб у питанні розсекречення у 2008-09 роках. Тоді розсекретили понад 800 тис. справ і це одразу науковці із-за кордону оцінили як позитивний знак, хоча насправді це лише малий відсоток справ, які там зберігаються. У системі обласних управлінь СБУ були створені інформаційно-довідкові зали, електронну базу яких поповнювали новими оцифрованими документами. Але від 2010 р. процес розсекречення призупинено. Нещодавно у Санкт-Петербурзі відбулася нарада про розсекречення архівів в країнах СНД за погодженням з Москвою, яка контролюватиме процес розсекречення. Українські історики побачили в цьому нову політичну загрозу. Що ж до інших архівів, то архів МВС є цілком засекречений, а там понад 1млн 600 справ із якими не працював іще жодний історик. Так саме нічого не відомо й про архів СЗР, хоча припускають, що там є чимало документів про історію України. У 2008-09 рр. українські історики пропонували створити архів визвольного руху, щоб передати туди розсекречені архіви радянських спецслужб. Але такий архів не створили, більше того – обмежили доступ до документів. Керівником Держархіву поставили також комуністку Гінзбург. Тому зараз усе залежить від громадськості, від того наскільки вона виявиться готовою активно відстоювати свої конституційні права на інформацію», – наголосив Руслан Забілий.
Відповідаючи на запитання, чому українська влада боїться розсекречення радянських документів, історик висловив припущення, що вона опинилася у лещатах страху.
«Деякі політики вимагають розсекречення і на цьому будують свій популістський імідж, але вони тільки декларують наміри, бо до практичної діяльності не доходить. Вони сподіваються, що знайдуть компромат на діячів, які співпрацювали з тоталітарним режимом. Утім архіви КГБ 1991 року були частково спалені, а частково вивезені до Москви. За 20 років якийсь компромат, коли б він був, уже сплив би на поверхню. Але цього не сталося, ймовірно тому, що чогось такого й не було. Проте влада і суспільство загалом боїться архіві, бо це болісна минувшина. Люди, яким поза 50 років мають справжню психологічну проблему, вважаючи, що ще не настав час на доступ до архівів, які могли б засвідчити, що вони перебували в комуністичній партії. Ці стереотипи має зламати молодь», – упевнений Руслан Забілий.
На думку директора музею «Тюрма на Лонцького», забираючи архіви КГБ до Москви, правонаступниця цього органу ФСБ була зацікавлена в документації щодо діяльності агентури та 5-го управління (такої собі політичної поліції, створеної буцімто на захист конституції проти впливу західних ідеологій у 1970-80-ті роки). «Але серед тих документів є також дані про місця поховань в’язнів (нам це доводиться встановлювати із розповідей) та інших масових захоронень жертв режиму. Наприклад, нас цікавлять повні дані про масові розстріли у тюрмі на Лонцького, і в архіві МВС є документи адміністративного управління, але вони засекречені. Відтак ми не знаємо ні реальних масштабів, ні організаторів, ні виконавців, ні мотивів цього злочину. Але ось три тижні тому у Варшаві я довідався, що масові розстріли виконував 123 полк НКВД, отже я отримав можливість подавати запити до МВС про діяльність цього конкретного полку, а в українських архівах така інформація закрита, хоч вона актуальна і для істориків і для тисяч родичів жертв. Зрозуміло, що подібні злочини КГБ намагався засекретити, але архіви СБУ мали б відійти від радянської практики КГБ», – переконаний історик.
Зокрема Руслан Забілий у розмові із польськими слухачами «Школи молодої дипломатії» зосередився на впровадженні у музейну практику просвітницьких програм.
«Також у Польщі я мав змогу ознайомитися із освітніми програмами музеїв Варшави і Кракова. У нас подібних програм на рівні міністерства культури нема, у цій ділянці наш музей працює самостійно, виробляючи диференційований підхід до різновікових груп відвідувачів. З огляду на вік (школярі-старшокласники, студенти, люди середнього та старшого віку) ми практикуємо індивідуальне подання інформації, яка б, коли йдеться про дітей не спричиняла психічної травми, але формувала національну пам’ять. Розуміємо, наскільки важливо передавати інформацію молодіжній аудиторії інтерактивними методами. Ми підтримуємо квести та різні подібні ігрові форми співпраці із молодіжними організаціями. Скажімо, дуже популярною серед молоді зараз є історична реконструкція, і ми цьому радо сприяємо. А також підтримуємо різноманітні фестивалі, які переважно відвідує наймобільніша категорія – студентство. Для старших людей влаштовуємо лекції та обговорення кінодокументалістики на історичну тематику. У пошуках діалогу з громадою наш музей не цурається роботи в позаурочний час, так ми запровадили нічні пленерні кінопокази, а торік уперше влаштували акцію «Ніч музеїв» із грандіозною програмою, яка за 6 вечірніх годин привела до музею 1200 осіб і це переважно були 18-літні люди! Могли б робити й значно більше, якби була державна підтримка такої діяльності, скерованої на утвердження національної пам’яті,» – вважає Руслан Забілий.

Підготувала Марта Гартен.
Джерело: ZIK.ua