У минулому числі “Часу і Подій” розповів вам про те, як у 1988-1989 рр. комуністичне керівництво Радянської України під тиском з Москви почало поступово допускати істориків до різноманітних документальних збірок, прихованих (здавалося б – навічно!) у таємних архівних схронах.
Розповів про значну роль, яку відіграв у цьому процесі тодішній директор Інституту історії Академії наук УРСР, член ЦК Компартії України, депутат Верховної ради УРСР, академік Юрій Кондуфор. Розповів про те, як, “озброївшись” відповідними спеціальними дозволами та наказом Ю.Кондуфора, увійшов до “святая святих” – Відділу спеціального зберігання “Центрального державного архіву Жовтневої революції, вищих органів державної влади і органів державного управління Української РСР”.
Отож, спекотного літнього дня року 1988 р. я вперше в житті відкрив непримітні, оковані залізом двері. Нічого надзвичайного не побачив: у кімнаті стояли прості канцелярські столи – точнісінько такі, як у нашому інституті. Традиційні для СРСР горщики з квітами на підвіконнях та сейфах. Перекидні календарі на столах… Одним словом, звичайний радянський “офіс” зразка кінця 50-х–80-х років ХХ століття.
Чемно привітався, показав папери. Сказав – аби надати собі “авторитету” в очах жінок-архівісток: “маю завдання ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ!” (так-так, все – з ВЕЛИКИХ ЛІТЕР)!!! Сказати правду, ніякого враження на них ця моя заява не справила – вони і не таких, і не таке бачили на своєму віку. Взяли папери, зареєстрували їх в якомусь товстелезному журналі. Дали мені розписатися в ньому. Запитали: «Які, мовляв, документи мені потрібні?» Дивлячись в очі одній з тих прекрасних пані, чесно відповів: “Ті, які дозволять якнайкраще виконати завдання ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ”!
Далі розмова набула такого характеру. Пані: “А які документи дозволять вам виконати завдання ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ”? Я: “Ті, які дозволять мені виконати завдання ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ”! Пані: “А які саме документи дозволять вам виконати завдання ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ”? Ну і т.д. Тривала ця гра, правдоподібно, хвилин 20. Аж як знову відкрилися двері, через які я щойно увійшов. До кімнати зайшла жінка, побачивши яку, ледь не впав! Це була не хто інша, як глибоко шанована всіма членами садового кооперативу Інституту історії, наша сусідка по дачі, пані Галина Шабульдо. Якраз за рік до того співробітникам нашого Інституту – охочим і не дуже – радянська держава видала фактично непридатні для сільськогосподарського використання славнозвісні 6 соток землі. В умовах тотального дефіциту всього і вся у СРСР, це був, насправді, дар Божий.
Долати радянські дефіцити завжди і всюди допомагали особисті зв’язки. Оскільки моя матір десятки років працювала в дослідницькій сільськогосподарській установі, то ми мали доступ до саджанців елітних сортів груш, яблук, персиків та всяких інших фруктових дерев та кущів. Отже, щедро ділилися с сусідами по дачі. Серед них була і пані Галина.
Побачивши мене у своєму кабінеті, вона і оком не моргнула. Запросила мене сісти. Передивилася мої дозволи працювати з документами. Попросила свою колегу щось там зробити поза межами кабінету. Та вийшла, ми залишилися удвох. Пані Галина мовчки витягла з якоїсь шухляди папку з чорним по зеленому тисненням: “Народний Комісаріат Внутрішніх Справ УРСР”. Опис N такий-то”. Поклала папку догори ногами – так, щоби я міг читати в нормальний спосіб і... вийшла з кабінету. Двері зачинилися, я озирнувся і відкрив папку...

	“Алегорія боротьби України за незалежність” (художник – Михайло Битинський)

Це зараз будь-який бажаючий може набрати на своєму комп’ютері адресу http://www.archives.gov.ua/Archives/index.php?ca01. І вже на стартовій сторінці побачити перелік установ, чиї документи можна будь-кому і будь-коли читати і переписувати. Йдеться про документи Української Центральної ради, Ради Народних Міністрів УНР, Генерального секретаріату УЦР та його підрозділів, Ради Міністрів Української Держави, всіх її міністерств та інституцій, як то, наприклад, посольств в Австро-Угорщині, Німеччині, Фінляндії; консульств у Москві, Тамбові, Петрограді, Пензі, Саратові, при Великому війську Донському. Йдеться про документи Канцелярії Головного Отамана республіканських військ УНР Симона Петлюри, Канцелярії Директорії УНР, Рада Народних Міністрів, Особистої канцелярії голови Ради Міністрів УНР та всіх її міністерств, посольств та місій! Це сьогодні кожен охочий може вільно роздивлятися досхочу такі унікальні документи, як, наприклад, малюнок Михайла Битинського, автограф Павла Скоропадського, чернетку першого після 1588 року Основного Закону Української держави (до слова, режим Павла Скоропадського був єдиною в ХХ ст. (крім ЗУНР) Українською державною формацією, яка встановила “правила гри” в перший день свого існування. Сучасна Україна, до слова, спромоглася зробити це лише наприкінці 5-го року свого існування!) та, скажімо, “Акт Злуки” року 1919-го.
Це зараз, на 20-му році існування незалежної України. А тоді, на 71-му році існування СРСР, не те що ці документи, але й назви тих державних формацій та їх інституцій – не говорячи вже про їхніх провідників та інших очільників, були або під суворою забороною, або так замальовані чорною фарбою, що під нею і роздивитися щось було неможливо.
Одним словом, озирнувшись, я відкрив папку… Витягнув з кишені шматок паперу і почав судомно переписувати номери архівних справ та їхні назви. Пані Галина та її колега повернулися хвилин за 15-20 – за той час я встиг списати аркуш з обох боків і сховати його знову до кишені. З тим мене і відправили далі – вже до читального залу архіву.
Вже там, у залі, я взяв спеціальний бланк, сів за стіл і чітко написав на ньому всі потрібні номери архівної справи та її назву. Заповнений папірець віддав працівниці архіву. Вона уважно прочитала його, брови її стрімко злетіли догори – приблизно, як у легендарного вже судді Кирєєва, який засудив Тимошенко…
Але вона мовчки встала, кудись вийшла, повернулася… За півгодини на моєму столі лежала замовлена папка з паперами.
Що там всередині? Відкриваю, заповнюю так званий “аркуш ознайомлення” – до нього кожний дослідник мав записати своє прізвище, дату, коли він працював з даними документами та вказати номери сторінок, які читав або з яких робив виписки. По завершенні роботи, архівіст ретельно перевіряла всі сторінки і підписувала цей самий “аркуш ознайомлення” – мовляв, усе в порядку, всі папірці на місті. Що і казати – система обліку папірців в архівних установах СРСР була зразковою.

 

“Закони про тимчасовий державний устрій України” – Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського (чернетка)	Указ Гетьмана про призначення П. Дорошенка Верховним Правителем Української Держави у випадку смерті Павла Скоропадського

 

“Акт Злуки” членів Директорії УНР та Західноукраїнської Народної Республіки

В даному випадку “аркуш ознайомлення” не містив жодного запису. Це означало, що за сім десятків років, що минули від тієї пори, жоден науковець, принаймні, офіційно, цих документів не бачив! А на першій сторінці надруковано було таке: “Протокол засідання Генерального секретаріату. 3 вересня 1917 р.”. Надруковано на звичайному аркуші паперу. Зміст – лапідарний: “слухали”-“ухвалили”. Наприкінці протоколу кожного засідання – власноручні підписи секретарів: Християна Барановського, Володимира Винниченка, Сергія Єфремова, Олександра Зарубіна, Мойсея Зільберфарба, Бориса Мартоса, Симона Петлюри, Миколи Стасюка, Павла Христюка та інших.
Я читав – і не вірив тому, що я читав! Адже з першого і до останнього –десятого класу середньої школи – плюс впродовж 5-ти років історичного факультету вбивали нам в голови одне: після повалення царату в Росії і недовгого існування Тимчасового уряду в Петрограді на території сучасної України робітниками та селянами на організованому більшовиками з’їзді їхніх Рад у Харкові було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку. З’ясувати, що вже у вересні 1917 р. у Києві існував автономний український уряд з чітко визначеною сферою компетенції та окресленою територією, на яку ця компетенція розповсюджувалася, було не просто несподіванкою. Це був справжнісінький шок!
Це можна хіба порівняти із станом людини, від якої батьки десятки років приховували наявність рідного брата чи рідної сестри. Аж раптом, в одну хвилину, це стало відомо! Мало того – цей незнайомець почав говорити! Розповідати про обставини свого народження і зростання. Про свою освіту і свої зацікавленості. Про свої радощі та болі. Про свої мрії та сподівання. Розповідати так, як було насправді, а не так, як “розповідали” – тобто всіляко уникали будь-яких розповідей – твої батьки.
У цьому шоковому стані я перебував багато наступних днів, тижнів, місяців. Кожна нова сторінка, кожна нова архівна папка, тими сторінками наповнена, відкривала нові світи, нових людей, нові обставини, які каменя на камені не залишали від дискурсу історії Радянської України, ретельно, як цвях, забитої в розум, в душу. Ситуація ускладнювалася тим, що, згідно існуючих тоді обов’язкових до виконання правил, підписавши відповідне формальне зобов’язання, я не міг нікому розповісти навіть дещицю того, що стало відомо.
Було й інше ускладнення – навіть не етичного, а “технологічного”, так би сказати, ґатунку. Річ у тім, що, згідно існуючих тоді порядків, я мав право робити виписку з документів, але виключно у спеціальний зошит, який зберігався у спецфонді архіву, а по заповненні його – пересилався до спецчастини нашого Інституту, де мені його видавали під розписку для подальшої роботи. Але і в першому, і в другому випадках я не мав права виносити цей зошит за межі спецчастини. Мало того, спеціальний цензор в архіві мав передивитися записи в тому зошиті, вирізати ножицями все, що вважав за потрібне. І лише після цього відправити залишки спецзошита спецпоштою до спецвідділу Інституту.
І що накажете робити? Замовлену ЦК КПУ коротеньку, на 2-3 аркушики формату А-4 довідку я таки написав. За підписом директора Інституту, вона пішла “нагору” – в буквальному сенсі цього слова. ЦК українських комуністів був розташований тоді вулицею вище – на вулиці Орджонікідзе, яка 20 років вже як змінила назву на Банкову. Але що робити далі? Адже дозвіл на роботу з цими документами ще продовжував діяти – було би професійним гріхом цим не скористатися.
Я і скористався. Оформив у спецчастині Інституту ще один спецзошит. Потім ще один. Потім ще. І ще. Кожного дня їздив через увесь Київ. З Троєщини, тобто, з лівого берега – на Солом’янську площу, тобто – на берег правий. Дві години – туди. Дві години – у зворотному напрямку. З 9-ї ранку до 6-ї вечора – в читальному залі архіву. Як мінімум – три дні на тиждень, бо два дні треба було ходити до Інституту. Переписував документи двічі. Спочатку щось – для форми – занотовував щось до спецзошита. Але суцільно – від першої літери до останньої – кожну сторінку кожного документа переписував власноруч до принесених у спідній білизні аркушів. Списавши їх з обох боків, так само виносив з архіву. Передруковував на електричній машинці, яка, між іншим, не мала українських літер (!!!!). Проносив назад до архіву – треба було обов’язково звірити з оригіналом. Внести потрібні правки. Винести з архіву. Перенести правки в 5 інших машинописних копій. Розвезти примірники вірним друзям – не пояснюючи їм, що в тих течках, що залишав, містилося. Розвезти – аби переховати “на випадок чогось”. Страх перед СИСТЕМОЮ міцно сидів у нас всіх. Сидів так, що деякі до сьогодні його не позбулися.
І тривав цей процес, як мінімум, до кінця 1993 року. Так, за 5 років я став володарем і розпорядником машинописних копій сотень документів Центральної ради, її Генерального секретаріату, Ради міністрів УНР. Документів Гетьманату. Документів Директорії УНР. З останньою, взагалі, вийшла дивна історія – ніколи її не забуду. Одного дня в архіві потрапила мені до рук течка, набита всяким мотлохом – звіти про використання солдатських онуч в якійсь дивізії Дієвої армії ї УНР; клопотання якихось чиновників перед своїм начальством; рештки якихось звітів – невідомо кому і про що. Серед цього мотлоху несподівано побачив цупкий аркуш, буквально “склеєний” з наступним – адже за сім десятків років його ніхто не чіпав. У верхньому кутку – невеличка дірка від пера того, хто документ рвучко підписав. Обережно розчепив папірці. У верхньому лівому кутку розкидистий, червоним чорнилом автограф: “С. Петлюра”. Я ледь зі стільця не впав – то було не що інше, як оригінал “Законів “Про тимчасовий державний устрій та порядок законодавства в УНР” з датою 12 листопада 1920 року! Іншими словами – конституційний акт, на підставі якого впродовж наступних 70-ти років діяв так званий “Уряд УНР в екзилі”. Першим головою УНР у вигнанні став сам Голова Директорії, Головний Отаман. Останнім – Микола Плав’юк. Саме він, Микола Плав’юк, передав свої “президентські повноваження” першому Президенту незалежної України Леонідові Кравчуку, формально завершивши, так би сказати, “національно-визвольні змагання українського народу” тривалістю у 70 років.
Але це вже інша історія. Як і історія про те, що за ті роки пощастило мені знайти та оприлюднити більше, ніж з півсотні Конституцій, конституційних актів, інших системоутворюючих документів (та їхніх проектів) українських національних державницьких формацій 1917-1920 років.
Про це та про інше – в наступних числах “Часу і Подій”.