Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в цілому світі. Мрії повинні збуватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому.
                        Богдан Ступка, 2008 р.

Про Богдана Ступку відомо, здається, все. Будь-який довідник скаже вам, що він видатний український актор, режисер, лауреат Шевченківської премії 1993 року (за головну роль у виставі «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом), народний артист УРСР (1980), народний артист СРСР (1991), Герой України (2011), лауреат низки мистецьких премій («Золотий Орел», «Ніка», «Срібний Георгій» тощо).

Крім того, Богдан Сильвестрович має неабиякі кар’єрно-менеджерські досягнення. Пам’ятаємо, що в Уряді Віктора Ющенка він півтора року обіймав посаду міністра культури України і ось уже десятиліття є Художнім керівником столичного Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Та й що тут дивуватися – адже пан Богдан впродовж свого життя зіграв ролі гетьманів Івана Брюховецького, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького, російського царя Бориса Годунова, главу Тимчасового Уряду Росії Олександра Керенського і, нарешті, Чінгісхана! Хіба не опануєш лідерську поведінку, вживаючись у ролі історичних персонажів такого керівного масштабу?
Пригадується, Рональд Рейган свого часу скептикам відповідав, що грав імператора, то з роллю Президента країни вже якось упорається.
Президентом України Богданові Ступці ставати уже не з руки, а ось лідером кіно-театрального співтовариства України він є уже давно і позиції свої здавати не має наміру.
27 серпня 2011 року Богданові Сильвестровичу Ступці виповнилося 70 років. З цієї нагоди його було удостоєно звання Героя України, нагороду він прийняв з рук Президента Януковича у Національному палаці «Україна» (про що я вже розповідав нашим читачам), але з ювілейним творчим вечором не поспішав. І ось 7 жовтня цей вечір відбувся.

Ажіотаж

	І.Драч перед входом до театру

Атмосфера навколо вечора з кожним днем ставала все більш ажіотажною. Потрапити до зали Театру Франка було стільки бажаючих, що адміністрація театру під вечір 7 жовтня уже просто іскрила, навідріз відмовляючи наступним прохачам, які б вагомі посвідчення вони не пред’являли. Я став свідком подібних сцен, коли зайшов за своїм запрошенням, яке було мені попередньо гарантовано. Одначе вкрай замучений директор подивився на мене якимось зацькованим поглядом і сказав, що усі попередні запрошення скасовані, бо надто багато бажаючих, і не тільки з Києва. Та й з »верхів» дістають проханнями так, що вже сил нема.
На усі переконування, що я напишу репортаж про цю подію, що це потрібно нашим читачам, що наша газета, окрім друкованого варіанту, присутня також і в Інтернеті, не діяли. У мене склалося враження, що цей вимотаний зливою прохань чоловік уже нічого і нікого не чув, психологічно відгородившись від усіх думок, стогонів і молінь бажаючих. Стояв, що називається, насмерть. Єдине, що він із себе видушив, – це обіцянку запустити до зали після третього дзвінка.
Чесно сказати, я трохи збентежився, бо подібне сталося зі мною вперше за багато років. Зазвичай, усі запрошення, бронювання та акредитації раніше діяли безвідмовно. Але можна було зрозуміти і директора, бо театр таки не гумовий, усіх не вмістить.

Секретар Ради Нацбезпеки та оборони України Раїса Богатирьова з львівськими «Цьомками»

Вийшовши на вулицю, стояв у роздумах – що ж робити у такій ситуації? Потрапити всередину дуже хотілося, адже бути безпосереднім свідком такої історичної культурної події – це радість і спогади на довгі роки, а, крім того, репортаж для нашої газети.
Вже подумував – кого ж просити про сприяння – бо біля Театру стояли Іван Драч, Лесь Танюк, Микола Жулинський, екс-міністр культури Юрій Богуцький, інші поважні знайомі, які могли б спробувати зарадити моєму горю. Але Доля не могла у цей вечір обминути наших читачів і подарувала мені інший вихід.
Недалеко від мене біля театрального скверу стояв симпатичний чоловік зі знайомим обличчям. Не пригадуючи його, все ж автоматично кивнув головою. Він привітався у відповідь і запитав: «Ви не пам’ятаєте мене? Ми разом працювали з народним депутатом А.». І тут я, звичайно, згадав його. Ми розговорилися і я, між іншим, розповів про свою прикрість із запрошенням.

Та на моє щастя Олександр Коломацький – а саме так звуть мого знайомого – був причетний до оргкомітету цієї ювілейної події. Він запропонував: "Візміть моє запрошення - маю термінове завдання по завершенню вечора і на бенефіс не можу потрапити".
Коли я у святковому натовпі «заплив» до театру, то відчув не тільки полегшення, але і видиму причетність до виняткової події, бо справа і зліва періодично траплялися політичні та мистецькі знаменитості, впізнані особи, і усі вони прямували до зали з передчуттям чогось незвичайного. Гостей у фойє зустрічав львівський дитячий ансамбль «Цьомочки», біля якого постійно затримувався хтось із гостей, милуючись гарнесенькими дітлахами.

Початок і концепція вечора

Ювілейні вечори мають якийсь уже усталений формат. Вони, зазвичай, урочисті, патетичні, інколи – формальні, у гіршому випадку – кондові. Чимало начальства, вервечка привітань, монотонне зачитування адресів, перераховування заслуг ювіляра тощо. І чим вагомішим є іменинник, тим менше творчості містить так званий «творчий вечір». А якщо вже ювіляр є визнаним класиком, то інколи просто біда – мухи буває дохнуть на подібному вечорі від славослів’я та вітального єлею…
Богдан Ступка є безумовним класиком. Але усі побоювання щодо заорганізованості та можливої нудоти щезли одразу, як тільки відкрилася сцена, і вечір розпочався. На сцені стояв невеликий джаз-оркестр, а збоку у кріслі біля ударної установки сидів ювіляр, якого не одразу й виокремили глядачі, сприйнявши у присмерках сцени за музиканта.
Та ось пан Богдан підняв свою паличку, ударив по дзвінких тарілках вигукнув: «Ми будемо джазити!» – і вечір розпочався.
Його музичним ключем, який запрограмував стиль усього видовища, був джаз.
У цей момент стала зрозумілою і назва ювілейного вечора – «Концерт №70 від Ступки».
Як розповів ювіляр, в юності він любив джаз і брав участь у музичних посиденьках на львівській вулиці Керамічній та виступах львівських джазистів початку 60-х років минулого століття. «Ми були стилягами» – не без гордості зітхнув сивий чоловік і з сарказмом згадав класичну формулу, якою тих стиляг колись міцно «припечатували» компартійні радянські псевдо-ідеологи: «Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст».
І так ось у джазовому стилі – поєднуючи підготовлені фрагменти та імпровізацію, змінюючи ритм, ставлячи синкопічні акценти на певних моментах вистави – під музику невеличкого джаз-оркестру під керівництвом українського джазмена Олексія Когана (ювіляр назвав цей колектив джаз-бендом «Богдан» і присутні не зрозуміли – чи жартує ювіляр, чи говорить серйозно), ювілейний вечір емоційно, невимушено помчав своїм сценарним шляхом. (До речі, Олексій Коган, – представник України в Європейській джазовій федерації, член Міжнародної джазової асоціації журналістів, кавалер найвищої нагороди Польщі в галузі культури ордену «Заслуги для польської культури», був творчим куратором Міжнародного джазового фестивалю Alfa Jazz Fest, який з успіхом відбувся у Львові 3-5 червня поточного року і має стати традиційним. Так що його поява на сцені франківського театру була не випадковою. У трикутнику «Київ – Львів – Ступка» О. Коган має своє місце).

Родина і спогади

	Заньківчани згадують спільну з ювіляром молодість

Біографію ювіляра розіграли у декількох сценках актори та його рідні – син Остап, онук Дмитро (обидва – актори Театру Франка), онучка Устинка, яка до того ж гарно заспівала англійською.
Як відомо, уродженець Львівщини (село Куликів) Богдан Ступка міг актором і не стати. Він вступав на хімічний (невдало), працював у обсерваторії (недовго), студіював заочно філологію, мешкав якийсь час у столиці Азербайджану Баку (дружина Лариса – випускниця Бакинського хореографічного училища), але Доля була невідворотною.
Вона відкидала усі побічні варіанти, і Богдан Ступка, врешті-решт, прийшов до того поприща, для якого був призначений Господом Богом і своєю творчою натурою – до акторства.
Про той львівський період його біографії, коли він 1961 року закінчив акторську студію при Львівському театрі імені Марії Заньковецької і згодом працював на цій славетній сцені до 1978 року, згадувала делегація колег-»заньківчан», серед яких були, зокрема, актор Борис Мірус і Богдан Стельмах. Друг і соратник ювіляра – Федір Стригун – не зміг бути присутнім, оскільки шпиталізований.
Заньківчани нагадали, що першому своєму театрові ювіляр віддячив, коли у ранзі міністра культури домігся присвоєння йому статусу «Національний», і тепер повна назва театру його юності є Львівський Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької. А його колишньому керівникові, якого ювіляр назвав своїм учителем – Сергієві Данченку – були присвячені декілька ностальгійно-вдячних спогадів.

 

Київський період

Коли Сергія Данченка призначили у 1978 році художнім керівником Театру Франка, учитель забрав зі Львова і свого улюбленого учня. Так Богдан Ступка ступив на сцену столичного франківського театру, який і по сьогодні є його рідним домом.
Після смерті С. Данченка з 2001 року Богдан Ступка очолив франківців і, як керівник цього провідного українського драматичного театру, є на сьогодні дуже шанованою і високостатусною особою. Тож привітали пана Богдана цього вечора квітами Президент В. Янукович, прем’єр М. Азаров, спікер В. Литвин, Президент Білорусі О. Лукашенко, а особисто віншували міністр культури України Михайло Кулиняк і глава Київської міської державної адміністрації Олександр Попов. Творчі уми мерії попрацювали – О. Попов у подарунок ювілярові на лафеті вивіз на сцену бронзову скульптуру Тараса Бульби, чим нагадав усім однойменну роль ювіляра, а потім глава Києва низько вклонився видатному львів’янину, а тепер і знаменитому киянинові Богдану Ступці.
Підозрюю, що до цієї ідеї був причетний заступник О. Попова з гуманітарних питань професор Леонід Новохатько, людина креативна і, до того ж, професійний піарник. Дуже вже нестандартно і сценічно виглядав цей епізод, який спричинив схвальні аплодисменти – не чекали від чиновників такого творчого підходу.

Мистецькі привітання

Їх було з лихвою. Відео-привітання надіслали ті, хто не зміг приїхати особисто – зокрема, керівники прославлених московських театрів Галина Волчек, Олександр Калягін, Костянтин Райкін, Геннадій Хазанов, а також – Михаїл Швидкой, Сергій Гармаш та інші. Усі вони дуже тепло говорили про Богдана Сильвестровича, зичили йому усіляких гараздів, а, передусім, здоров’я. Віршоване привітання надіслав із оклахомського міста Талса викладач тамтешнього університету видатний поет Євген Євтушенко.
Особисто і колоритно привітав пана Богдана знаменитий грузинський режисер Роберт Стуруа. Він вручив ювілярові вишукану пляшку і оголосив: «Чача»! Оскільки відомо, що чача є кавказькою (здебільшого, виноградною) самогонкою, то цей дарунок здивував. Але пан Роберт пояснив, що таких пляшок усього три – у Президента, міністра культури і ось третя – у ювіляра. Правда, яких саме Президента і міністра – Стуруа не уточнив, але склалося враження, що грузинських. З огляду на таку унікальність, дарована чача, напевно, була особливо ретельної очистки та незвичайної міцності. Подібну, градусів під 80, мені свого часу доводилося куштувати на одному кавказькому весіллі.
Видатний український графік Сергій Якутович, чиїми чудовими роботами була оформлена того вечора зала, вручив ювіляру вагому папку (чи книгу) своїх робіт.

 

Р.Стуруа і чача	С. Якутович вітає

Олег Скрипка артистично проспівав кілька пісень, зокрема, «Парасину», і вручив білосніжний букет у гарній квітчастій вазі.

О. Скрипка з квітами	Гумористичний проект пам’ятника Б. Ступці та його автори – актори театру

 

Низку сцен із ролей ювіляра, які він виконує на сцені франківського театру, у джазовому темпі показали актори театру. Насамкінець вони вивезли на сцену гумористичний проект прижиттєвого пам’ятника Богданові Ступці і під регіт зали та самого ювіляра запропонували встановити його у сквері біля театру, де, зазначу, уже стоять пам’ятники франківським класикам – Гнатові Юрі та Миколі Яковченку.
Шалений успіх мав добре знайомий читачам учасник ювілейного вечора нашої газети у квітні 2011 року – український скрипаль-віртуоз Василь Попадюк. Блискуче відігравши, він підійшов до пана Богдана і наказав йому міцно тримати смичок. Ювіляр спочатку не зрозумів, чого від нього хочуть, але потім обома руками стиснув прут смичка, і перед враженою залою пан Василь виконав свій знаменитий «смертельний» номер – зіграв своєю скрипкою об смичок, котрий тримав пан Богдан, віртуозну мелодію.

 

 

Темп виконання був таким божевільним, що струна з високим зойком обірвалася.
Але обидва геніальні маестро у єдиному пориві – Василь Попадюк до Богдана Ступки, а ювіляр до зали – поставили емоційний знак оклику у цій неймовірній сценці під оглушливі овації «заведеної» публіки!
Отож побажаємо, щоб творча струна великого українського майстра театру та кіно Богдана Ступки не обривалася, а продовжувала творити пронизливі, чуттєві, ніжні, драматичні, трагічні звуки і образи, які ще довгі роки приноситимуть естетичну насолоду театралам та кіноманам, усім шанувальникам прекрасного.
Фіналом святкового концерту став хор усього колективу театру, який проспівав своєму лідерові і керівникові і жартівливі пісні, і »Многая літа». Театр на сцені у повному складі – як сказав ювіляр – він продовжує працювати і запрошує усіх на свої подальші і майбутні вистави.
Ювіляр вітав присутніх, дякував і посміхався, а на задньому плані на збільшеній світлині увагу привертав його погляд – задумливо-драматичний. Погляд Великого Актора і Людини. Його Концерт-70 закінчено. Будемо чекати і бажати для початку Концерту-75! Многая літа, пане Богдане!!!

9 жовтня 2010 року. Світлини Олександра Каднікова.

Адреса для відгуків та листування: [email protected]