У № 39 “Часу та Подій” я почав розповідати про те, як в останні роки існування СРСР – а саме в 1988-1989 рр. – комуністичне керівництво Радянської України під тиском з Москви почало поступово (спочатку міліметр за міліметром, потім – метр за метром) допускати українських істориків до різних документальних збірок, глибоко прихованих у таємних архівних схронах.

Процес, як годилося в Радянському Союзі, санкціонували “згори”. 7 листопада 1987 р. у Кремлі відбувалися урочисті збори, присвячені 70-річчю ВЖСР – Великої Жовтневої Соціалістичної Революції (все – з великої літери). З головною доповіддю виступав особисто Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов. Доповідь була, як завжди, багатослівною, насиченою компліментами на адресу Леніна, рідної всім Комуністичної партії та іншим вербальним сміттям, що прикривало відсутність будь-якого сенсу в доповідях вищого партійного керівництва країни. Аж раптово, перераховуючи видатних діячів тої революції, яка на століття загнала наш народ в більшовицьке рабство, Генеральний секретар назвав імена Троцького, Бухаріна, Камєнєва, Зінов’єва та інших більшовицьких вождів, розстріляних за півстоліття до того в казематах НКВС.

	Павло Дибенко

На всіх нас, тодішніх партійних радянських істориків, сам перелік цих імен справив враження бомби, яка розірвалася якщо не під ногами, то перед очима. Ще б пак! Навіть згадування цих імен у відкритій пресі – чи то науковій, чи то загальнодоступній, було ніяк неможливо. Окрім як в контексті їхньої “зрадницької”, “антипартійної”, “антинародної” діяльності на користь різноманітних “буржуазно-фашистських” розвідок – від японської до американської. Про американську розвідку – це не жарт!
Ось лише один з прикладів. Був такий собі чоловік на ім’я Павло Дибенко. Українець за походженням – народився в селянській родині на Чернігівщині. Призваний до царського війська, служив матросом на Балтійському флоті. Відбув покарання за участь в революційному русі. У 1917 р. очолив революційний (фактично – анархістський, бандитський) рух балтійських матросів. У 28-річному віці став одним з безпосередніх керівників більшовицького перевороту в Петрограді. Після перевороту, не маючи НІЯКОЇ освіти, обійняв посаду народного комісара (міністра) військово-морських справ у першому ленінському уряді. Саме з іменем Дибенка пов’язане одне з найбільших радянських свят, яке до слова, масово відзначається і донині в незалежній Україні, щоправда, набуло воно всіх ознак виключно чоловічого “свята”.
Йдеться про день 23 лютого – День Радянської армії та Військово-Морського флоту. Занальнодержавне, наголошую, радянське свято пов’язано з ганебною поразкою. Саме 23 лютого 1918 р. загін під командуванням Дибенка був вщент розбитий німцями під російською Нарвою. Дибенка виключили з партії, віддали під суд... Але він якимось дивом викрутився, повернувся в Україну. Взяв участь у повстанні проти Гетьмана Скоропадського, командував різними військовими частинами, зокрема, Першою Задніпровською Українською Радянською дивізією. Залив кров’ю Україну, потім – Кавказ та Росію – від сучасної Астрахані на півдні до Кронштадта на півночі. На “бойовому рахунку” цього “героя” – гори трупів, наприклад, отруєних бойовими газами селян Тамбовської губернії, які зі зброєю в руках опиралися запровадженню більшовицько-колгоспної диктатури. В 30-ті роки “українець” Дибенко командував військовими округами, входив до складу радянського “парламенту”, засудив до розстрілу свого побратима – маршала Тухачевського. Закінчив життя як годиться – з чекістською кулею в потилиці. Перед розстрілом написав слізного листа до товариша Сталіна, в якому серйозно переконував “генія всіх часів і народів” в тому, що він, Дибенко, не може бути американським шпигуном тому, що не володіє американською мовою! Це не жарт. Так і написав. Чорним по білому.
Отож, 7 листопада 1987 р. Генеральний секретар ЦК КПРС, а фактично також і лідер всього комуністичного світу, Михайло Горбачов закликав нас, партійних істориків, не багато-не мало, як написати правдиву історію КПРС та Радянської держави! І це після 70 років всеосяжної брехні, яка, здавалася б, назавжди закарбувалася – ні, навіть не в мозку, навіть не в душі, а на клітинному рівні!
Сказати правду, задоволення фактична вказівка змінити маршрут повністю завантаженого і добре керованого потяга радянської історичної науки у його пасажирів та машиністів, тобто у звичайних собі академічних науковців, не викликала. Досвідчені партійці – вони й не таке переживали і таки пережили на своєму довгому віці. І боротьбу з “троцькізмом”. І з “космополітизмом”. І з “українським буржуазним націоналізмом”. І з “культом особистості” Сталіна. З “волюнтаризмом” Хрущова пережили. І “застій” Брежнєва. Пережили колективізацію. Пережили війну “гарячу”, тобто 1941-1945 рр. Пережили війну з генетикою, кібернетикою, сіонізмом та недооцінкою яровизації у сільському господарстві. Пережили війну “холодну”. Пережили “розрядку міжнародної напруженості”. Як могли, переживали горбачовську “перебудову”... І тут – на тобі – знову почалося!
Ні, ви не подумайте поганого: вказівку Генерального секретаря негайно та всебічно обговорили на всіх можливих партійних зборах. Запевнили керівництво Академії наук, Компартії України, рідний ленінський ЦК, а також особисто дорого Михайла Сергійовича в тому, що негайно, засукавши рукави, візьмуться до виконання єдино правильної вказівки. Але не сказали, бо наміру не мали на тих зборах головного: не можна ту вказівку виконати. Ніяк. Причина – відсутність документів, які є хлібом історика, наріжним каменем, на якому наш брат історик стояв, стоїть і стояти буде в усі віки – аж до їхнього закінчення.
У минулому числі “Часу і Подій” як міг, пояснив сучасному читачеві: всі документи за всі часи – від Володимира Святого до Володимира Щербицького (тогочасного керівника Радянської України) зберігалися в державних архівах. Пересічний громадянин доступу до тих збірок не мав і мати не міг – бо “нє положено”. Звичайний науковець – лише до тих збірок, які відповідали науковому напрямку, який він розробляв під пильним наглядом свого наукового керівника, товаришів по партійній організації, профспілковій організації, комсомольській організації та ще однієї організації, вголос називати яку не наважувалися – хіба піднімали пальця вказівного до стелі і надавали виразу обличчя значущого виразу.
Цього мало: всі скільки-небудь контраверсійні документи – чи то партійні, чи то радянські, чи то (не дай Боже!) знищених під корінь українських (а також єврейських, російських, польських національних церковних, молодіжних та будь-яких не комуністичних та національно-комуністичних) організацій – від Української Центральної Ради до Української Повстанської Армії, зберігалися у таємних фондах архівів КДБ, КПРС та Радянської держави. Доступу до них практично не мав ніхто – серед сотень співробітників Інституту історії Академії наук, в якому я навчався та працював, таких було, може, зо 2. А, може, і зо 3. Всім іншим – зась! Пишіть, що Партія наказує!
Так би сталося і з реалізацією вказівок Михайла Горбачова. Але тут, як завжди (або майже завжди) у таких випадках, справа набула іншого забарвлення. До Москви, за рік перед тією промовою Горбачова, з його дозволу, повернулися відомі на весь світ правозахисники – академік Андрій Сахаров та його дружина Олена Боннер. На рідну землю почали повертатися і звільнені з концтаборів українські правозахисники. У вересні 1988 р. один з них – В’ячеслав Чорновіл – дав інтерв’ю американській журналістці українського походження Марті Коломиєць (від 1994 р. “працює” дружиною автора цих рядків). Марту – разом з відеоаудіверсією інтерв’ю, ясна річ, на митниці у Борисполі затримує КДБ. Інтерв’ю вилучають, Марті назавжди забороняють з’являтися на теренах СРСР. Саме інтерв’ю – показують по львівському державному телебаченню (іншого тоді не було)! Система дала збій: замість викликати у трудящих Львівщини люту ненависть до Чорновола персонально та “українського буржуазного націоналізму” взагалі, ефекту досягли зворотного. Телередакцію завалили тисячами листів – люди вимагали ще однієї трансляції!

Юрій Кондуфор

Справа явно вийшла з-під контролю. На порядок денний були поставлені честь та компетентність як партійних органів, та і їхнього бойового загону – КДБ. У хід пішли статті у всеукраїнських партійних газетах з однією і тією ж назвою “Інтерв’ю з-під поли”. Це, ясна річ, спровокувало зацікавленість всіх інших українських телеглядачів, адже, до власне львівського ТБ мали доступ тільки львів’яни...
Пішло-поїхало. У Москві, в західних областях УРСР відбулися заздалегідь організовані демонстрації з вимогами легалізації репресованої Церкви-мучениці – Української Греко-Католицької... У Києві мітинги та демонстрації, організовані національно-демократичними організаціями, насамперед, “Народним рухом за перебудову” збирали під жовто-синіми прапорами десятки, а інколи – сотні тисяч людей. У липні 1989 р. Національний прапор було піднято вже і біля будинку Київської міської ради.
Компартія України втратила політичну ініціативу, люди покидали її лави тисячами і десятками тисяч, буквально “на носі” висіли наступні вибори до Верховної ради УРСР... У цій ситуації ЦК Компартії України вирішив звернутися за підтримкою до перевірених науковців. Мета – дати науково аргументовану, але рішучу відсіч “деструктивним елементам”, які вже почали навіть ставити питання про вихід України зі складу Союзу!
Внаслідок саме цих глобальних процесів, а також тому, що відпустки співробітників Інституту історії (тоді ще просто “історії”, а не “історії” України) припадали на літо, а хтось ще мусив залишатися на робочому місті, як кажуть у подібних випадках, “про всяк випадок”, я, вперше за довгі року навчання та праці, опинився в кабінеті Директора Інституту, члена ЦК Компартії України, депутата Верховної ради УРСР, Академіка Академії наук УРСР, завідувача Відділом історії Великої Жовтневої Соціалістичної Революції та громадянської війни Юрія Кондуфора (1922-1997). Тепер про цю людину можна прочитати (наприклад, в Українській Вікіпедії), зокрема, таке: “З кінця 1980-х років сприяв створенню в інституті обстановки ідеологічного плюралізму та можливості дослідження принципово нових тем, таких як голодомор 1921-1923 рр. в УРСР, голодомор 1932 рр. в УРСР, голод 1946-1947 рр. в УРСР, історія Української Центральної Ради, хоча сам залишався на старих методологічних позиціях”.
Скажу від себе особисто: на яких би позиціях не стояв Юрій Кондуфор, саме йому зобов’язана Україна першими не підцензурними публікаціями на ці та інші табуйовані комуністичним режимом теми. Саме завдяки академіку Кондуфору я отримав дозвіл, більше того – пряму вказівку працювати з документами українських державних формацій 1917-1920 рр.
Озброївшись відповідними спеціальними дозволами та наказом члена ЦК, депутата і академіка, увійшов до “святого святих” – “Відділу спеціального зберігання Центрального державного архіву Жовтневої революції, вищих органів державної влади і органів державного управління Української РСР”…