Бізнесмена приваблюють активні співгромадяни, а олігархові потрібні лише споживачі, нездатні ні розібратися в тонкощах політики, ні сформулювати попит на щось занадто досконале, ані виступити на захист своїх прав: їж, пий, блуди, насолоджуйся життям, і всього цього побільше – тільки не думай в жодному випадку і не переймайся тим, що робиться навколо тебе. «Не суди – і несудимий будеш». Навіть, якщо крастимеш і ґвалтуватимеш.

Через це прихід олігархів до влади руйнує підвалини громадської моралі: сам факт їхнього існування є насмішкою над усіма людськими чеснотами.
Якщо проаналізувати «бізнес-кар’єру», скажімо, сучасного прем’єр-міністра Італії Сильвіо Берлусконі, то бізнесмену-початківцю корисної інформації з неї був би цілковитий нуль: Берлусконі не запропонував світові якихось суперефективних бізнес-технологій, практично не втручався в роботу «своїх» підприємств і не подав жодної ідеї, вартої уваги. Його діяльність полягала, здебільшого, в рейдерстві, бандитизмі, «проштовхуванні» вигідних для себе урядових рішень, мафіозному впливі, словом – забезпеченні прикриття для тих, хто «лягав» під нього, головним чином неприйнятними в цивілізованому суспільстві методами. За сукупністю діянь даний «лідер» мав би давно вже отримати зі сто пожиттєвих термінів у найбільш суворій в’язниці, а не вихвалятися своїми секс-подвигами перед спантеличеними виборцями.
Але така перспектива могла б його очікувати тільки в тому випадку, коли він не мав би впливу на системоутворюючі важелі італійської влади. Присутність цього впливу враз нівелювала всі його вади й недоліки, роблячи людиною виключно достойною в усіх відношеннях.
Наші нащадки будуть твердо впевнені, що Берлусконі був видатним бізнесменом, взірцем моральності та прикладом служіння народу, адже своє уявлення про нього вони черпатимуть з офіційних відполікоректизованих біографій та документальних фільмів, знятих на гроші самого Берлусконі.
У цьому нічого екстраординарного немає: нещодавно в Україні, наприклад, було показано документальну стрічку про колишнього прем’єр-міністра Криму Василя Джарти, що нещодавно віддав свою душу... Втім, важко наразі судити кому, бо цей діяч встиг перед смертю «прихватизувати» методом рейдерства єдиний в Україні завод з виробництва інсуліну, поставивши, таким чином, долю хворих на діабет у залежність від успіху свого бізнесу. Але зі стрічки виглядає, що йому таки дадуть Героя України, як винятково чесному та жертовному борцеві за незалежність.
Однак, суть не в апології Джарти (в Україні іншого вже ніхто й не сподівається), а в тому, що якщо вичистити з біографій «акул» сучасного капіталізму всі негативні моменти, то майже нічого конструктивного в них не залишиться. Відповідно, якщо намагатися зрозуміти суть процесів у »цивілізованих» країнах, користуючись лише офіційно поширюваною інформацією, то нічого путнього з цього не вийде, лише солодкаво-нудотна побрехенька про «суспільство тотального благоденства».
І не варто думати, що безкарність в умовах ринкової демократії впливає на ментальність «сильних світу цього» якось інакше, ніж в умовах незалежної України.
З 1990 року в усіх «цивілізованих» країнах стали активно розвиватися процеси, які можна об’єднати загальним поняттям «тотальна розпуста». Культ нічим не погамованого сексу, насильства, зневаги до моральних традицій практично витіснив справжнє мистецтво, тваринні пристрасті стали домінуючою категорією поп-культури. Марнотратство «господарів життя» стало чи не головною ознакою «елітності», а корупційні скандали, які колись були рідкісною сенсацією і призводили до самогубств чи солідних ув’язнень почали відбуватися з регулярністю відходу поїздів на Жмеринку, не впливаючи, проте, особливим чином на самопочуття казнокрадів.
Традиційні моральні цінності оголошені характеристикою «закомплексованих» психопатів, а моральне виродження – виявом найвищої досконалості.
Чому розпуста сьогодні стала домінуючим фактором суспільного життя «цивілізованих» країн? Та тому лише, що в них з’явилися «легкі» гроші, і нікому до нічого немає діла...
Древня мудрість каже: «Легкі гроші – легкі жінки». Жіноча мораль в усі часи в усіх народів слугувала індикатором історичних перспектив раси: чим більш суворі моральні традиції панували в суспільстві – тим міцнішими були сім’ї, тим більше народжувалося дітей, і вони були здоровішими, тим якіснішим було наступне покоління, і тим обгрунтованішими були надії на »краще майбутнє».
Однак, коли в суспільстві з’являються незароблені гроші, тоді виникає можливість витратити їх на спокусу чужих жінок, а в чужих жінок виникає спокуса забезпечити своє життя без виконання будь-яких суспільно-корисних функцій.
Природній для людини культ духовно сильної матері-берегині звільняє місце возвеличенню ненаситної стерви. Саме тому, що стерва може «освоїти» безкінечну кількість грошей, отже – гіперболізувати «унікальність» та »елітність» тих, хто цими грошима розпоряджається, тоді як існування порядної жінки враз деградує олігархів до рівня дуже пересічних особистостей.
І всюди так, в усіх сферах: навіщо трудитися все життя в ім’я високих ідеалів, якщо можна вкрасти чи продатися й отримати набагато більше? Навіщо бути чесним, якщо суспільством правлять нечесні?
Ще на початку 1990-х Європа дивувалася розбещеності «малинових піджаків» з колишнього СРСР, а їхнє марнотратство разило, як заношені шкарпетки. Адже зрозуміло, що ніхто не буде розкидатися направо й наліво заробленими чесною працею грошима.
Але вже на початку 2000-х «нові росіяни» обжилися на »елітних» курортах, і зграї дівуль місцевого походження, що обліплюють нуворишів в їхніх вояжах, наче мухи відому субстанцію, вже видаються вульгарними хіба що місцевим бабусям.
Придбати перестаркові-олігарху юну «російську красуню» – нову дружину – вже стало на Заході новим писком моди, різноманітні попсові конкурси з домінуванням нетрадиційних орієнтацій на кшталт «Євробачення» чи »Міс Всесвіту» отримали статус головних культурних подій, а казиношні забави перетворилися з гріховних пристрастей на »елітні» розваги.
А головне – «російські красуні» не запитують, звідки в »єдиного» гроші, і не біжать доносити на нього в поліцію, навіть коли знають, що він робить щось дуже не те.
Мало того: самі громадянки «цивілізованих» країн, як та ж Наомі Кемпбел, скажімо, перекваліфікувалися в ескорт для російських олігархів, а зірки світової сцени сьогодні конкурують за можливість підзаробити на ювілеях останніх.
На таких заходах, якщо судити з інсайдерської інформації, гріховні пристрасті цвітуть, як будяки на гнойовищі, однак, суперзірок зі світовим ім’ям, що формують моральні установки цілих поколінь, це швидше приваблює, ніж відлякує.
І тут вже неможливо визначити, хто є чиєю жертвою, а хто – переможцем.
Якщо світовий ринок має можливість утримувати півмільйона українських повій, то це лише тому, що на цю »працю» існує стабільний попит. Якщо Україна сьогодні відома в світі, насамперед, як »країна наречених з Інтернету», то лише тому, що благопристойні обивателі «цивілізованих» країн є згодними на ці послуги, 90% з яких завершується аферами.
Контрольоване олігархами суспільство загниває і розкладається, втрачаючи здатність до самоочищення. Але це стане очевидним тільки тоді, коли вичерпається джерело незароблених грошей. До того часу можна бавитися у всезагальну толерантність, проповідувати політкоректність, топтати надбання людського духу, плювати на всі моральні принципи та релігії й одночасно оголошувати себе вершиною цивілізаційного розвитку.
В цьому сучасні Захід і Схід «навіки разом». «Рука руку миє».
Коли гурт «Тату» продемонстрував у Великобританії останні досягнення російської ринкової поп-культури, Великобританія була в шоці. Але причиною шоку була не імітація малолітніми дівулями лесбійського кохання на світовій сцені, а те, що, принаймні, третині англійських підданих це вельми припало до душі.
Якщо сьогодні який-небудь пропагандист особливо вільного способу життя в тій же Україні намагається «просунути» особливо очевидні порушення норм традиційної моралі – він покликається на »європейські цінності» та »досвід цивілізованих країн». Мовляв: «А ви знаєте, що в усьому цивілізованому світі легалізовані гомосексуальні шлюби?»
При цьому неважливо, що під «цивілізованим світом» розуміється лише купка країн з населенням, що вимирає і складає, від сили, 10% людства. Неважливо, що навіть у цих країнах гомосексуальні шлюби далеко не всюди є легалізованими. Важливо те, що в свідомості постсоціалістичних аборигенів утвердився образ «цивілізованого» суспільства, в якому не діють загальнолюдські закони та норми моралі, в якому Жовтий Диявол захистить від будь-якої відповідальності, де все можна, якщо мати вихід на владу, і де розпуста є синонімом «елітності».
А здавна відомо: хтось чи щось є не такими, якими вони є насправді, а такими, як їх сприймають інші.
Коли якийсь громадянин якої-небудь «цивілізованої» країни хоче за доступну ціну задовольнити свої наймерзенніші потяги, за які у власній країні його неодмінно відправлять до в’язниці, він їде до України: «А ви знаєте, що українські дівчата визнані найкрасивішими в світі?», де поняття «найкрасивіші» стосуються виключно критерію: ціна/послуги.
Знову ж таки – не тому, що українки(-ці) дійсно є найдешевшими постачальницями всякого роду не зовсім пристойних послуг, а тому, що їхній образ у світі формується стадами голодних до легких грошей співвітчизниць(-ків). І готових користуватися такими послугами в »цивілізованому» світі стає все більше...
Притік «легких» грошей у жодному випадку не сприяв розвиткові американської економіки, якщо під економікою розуміти виробництво товарів народного споживання. Місце «соцблоку» у світовому виробництві посіли Китай та Індія, натомість, в економіці США різко зросла частка фінансових послуг. Сьогодні половина американського ВВП «виробляється» на біржах.
Свого часу щось подібне сталося з Іспанією. Колонізація Америки спричинила масове пограбування індіанських племен, внаслідок чого до Іспанії потекли маси золота та заморських товарів, що дало можливість динамічно розвиватися іспанській олігархії («камерильї»). Однак, ціна золота в Європі різко впала стосовно вартості готової продукції, тому в інших країнах отримали більше стимулів виробничі галузі. І вже за якихось сто років Іспанія, до того – наймогутніша держава світу – була розгромлена й мусіла поступитися першістю на морі і в Європі...
Уявімо собі юнака, що отримав раптом велику спадщину у вигляді певної кількості золота. В цього парубка є товариш, який взявся постачати йому всі блага цивілізації, маючи намір використати нагоду на свою користь. Цей товариш має «бізнес», під яким розуміє не якусь суспільно-корисну діяльність, а лише контроль за обігом товарів, фінансів, послуг і т.п. Товариш переконує парубка в тому, що гроші є цінністю самі по собі, тому для того, щоб бути шанованим членом спільноти, не потрібно ні вчитися, ні працювати, ні виконувати які-небудь суспільні обов’язки – достатньо лише заплатити, і тобі все принесуть на тарілочці.
Відповідно, хлопець може на якийсь час забути про моральні обмеження і про те, що за все в цьому світі потрібно розплачуватися...
Очевидно, що гроші не додали юнакові ні розуму (для цього потрібні генетичні здібності), ні освіти (для цього потрібно вперто вчитися), ані професійних навиків (для цього потрібно мати солідний досвід роботи в певній спеціальності). Якби він турбувався про суспільне добро – він би віддав весь капітал в руки продуктивного бізнесмена, митця чи вченого, які б на ці гроші змогли створити щось цінне, розвинувши таким чином економіку, мистецтво чи науку. Однак, юнакові більше подобається відчувати себе центром Всесвіту...
Зрозуміло, що в товариша справи підуть так само добре, як і в самого хлопця, але тільки до того часу, доки молодик не промайнує всю спадщину. Як тільки це станеться – юнак залишиться без здоров’я, сил і бажання до праці, а товариш – без роботи. І навіть купа золота, що перейшла у володіння товариша, ситуації не виправить – адже золото є лише мірилом цінностей, а самі цінності потрібно виробляти, для чого мусить застосовуватися людська праця, від чого і хлопець, і товариш вже давно відвикли.
Отже, потрібно шукати когось, хто вміє працювати, і нав’язати йому переконання про те, що найбільшою цінністю в його житті є те золото, яким володіє товариш юнака. «Демократизувати», одним словом...
Після того, як були «освоєні» постсоціалістичні терени, вибухнула «війна з тероризмом», що одночасно дала можливість «злити» зайву валютну масу (витрати на »демократизацію» Іраку та Афганістану вже давно перевищили трильйон доларів, а загальні втрати від цієї війни склали більше 1,5 трлн. дол.), привести до покірності власне, занадто розслаблене легкими грошима, населення та наповнити сенсом гігантські військові бюджети «цивілізованих» країн. При цьому компанії, з якими працює міністерство оборони США, навіть під час загальної кризи не залишилися ображеними й отримали загалом більше 300 млрд. дол. прибутку.
У 2012 році витрати США на оборону зростуть до 703 млрд. дол., що на 50 млрд. дол. більше, ніж у 2010 році. Витрати на війну в Афганістані та Іраку до 2017 року прогнозують на рівні 2,4 трлн. дол.
По суті те, що вилучається з »соцтабору», витрачається на ескалацію експансії.
Однак, «райські часи», за великим рахунком, вже позаду. Нові території необхідно, на відміну від територій пострадянського простору, відвойовувати силою, «впроваджуючи» демократію під дулами автоматів, а ресурси потрібно видобувати самим.
В країнах «вісі зла», та й на всіх інших суверенних просторах, ніхто вже не чекає «демократизаторів» із хлібом-сіллю, навпаки – з кожним наступним «освоєним» акром спротив наростає.
Моральний авторитет «цивілізованих» країн, передусім, США у світі впав «нижче плінтуса».
Відповідно, ті тепличні умови, завдяки яким «цивілізовані» країни мали змогу переконувати всіх у своїй винятковій ефективності, практично вивітрилися, внаслідок чого почали виникати незрозумілі нікому кризи. Потік доларів у східному напрямі заповнив всі пустоти і повернув назад, заливши країни-емітенти масою нікому не потрібного барвистого паперу, потік ресурсів з колишнього «соцтабору» наразі вичерпується, і відповідно падає попит на продукцію з »цивілізованих» країн.
А це означає, що якщо раніше «цивілізованим» країнам достатньо було нічого не робити, щоб забезпечити 5-7% річного «успішного розвитку», то тепер можна робити, що завгодно – все одно будуть кризи й депресії.
Проблему тотального падіння попиту з боку занепадаючих економік країн пострадянського простору намагалися вирішити шляхом гігантських позик: мовляв, беріть кредити, купуйте на них, як і раніше, наш товар, а потім якось розрахуємось.
Але ж проблема не в тому, що в тій же Україні, скажімо, немає доларів – їх там зараз більше, ніж було коли-небудь раніше (наразі лише на руках в населення крутиться до 70 млрд. «зелених»); проблема в тому, що ажіотажний попит на товари широкого вжитку, здебільшого, вичерпався, споживання стабілізувалося, олігархи «прихватизували» майже все, що можна, а тому вся отримана у вигляді закордонних позик валюта реалізується не в купівлі населенням споживчих товарів, а, головним чином, потрапляє назад до європейських банків, збільшуючи й без того інфляційний тиск на фоні тотального падіння кон’юнктури.
Уряди «демократизовуваних» таким чином країн залазять у борги, але економічну ситуацію це ніяк не покращує. Мало того: виникають великі підозри стосовно здатності цих країн повертати позичене. Адже більшість їхніх продуктивних ресурсів – вже давно на Заході, чи планують туди потрапити, тому жодного економічного стрибка тут в найближчі років сто очікувати не варто...
9 вересня 2011 р. новоспечений Глава Міжнародного валютного фонду Крістін Лагард заявила, що світові загрожує нова економічна криза, ризики рецесії наразі зростають, переважаючи навіть загрозу інфляції, тому уряди та регулюючі органи економічно розвинутих країн повинні вжити рішучих дій, щоб запобігти катастрофі: «Країни повинні діяти негайно, і діяти рішуче, щоб провести свої економіки через цей небезпечний новий етап відновлення (кризи)».
Але от як саме діяти, щоб вижити – Лагард особливо не пояснює. Швидше за все, повторяться гарячкові хаотичні рухи, якими «боролися» з минулою хвилею рецесії. Тому заяви про запобігання катастрофі – це всього лише заяви. Необхідно розуміти, що це швидше мрія про «краще майбутнє», ніж реальний прогноз розвитку ситуації.
«Ставки» на біржах падають – і нема на то ради...
Насправді ж, сучасна економічна криза – це всього лише повернення до природного стану речей, адекватного рівня споживання та традиційних моральних принципів: «хто не працює – той не їсть» та »кожному – за справами його». І падіння буде наростати, доки все не повернеться на круги своя...
Тому «цивілізованим» країнам варто готуватися до втрати монопольного права на істину в сучасному світі.
А головне – стало очевидним, принаймні, найбільш далекоглядним, що весь тріумф «цивілізованих» країн після 1990 року – це, насправді, суцільна деградація, тотальне виродження суспільної моделі ринкової демократії, яка в часи Інтернету й «стелсів» виглядає, щонайменше, морально застарілою.