Приєднання Київської митрополії до Московського патріархату розцінювалося і розцінюється різними істориками по-різному. Хтось дає цьому акту позитивну оцінку, хтось, навпаки, протилежну, негативну. Хтось шукає причину цієї дії саме в 1686 році, хтось ще в часи Богдана Хмельницького; та, на наш погляд, спроби підпорядкування і саме підпорядкування, як політичне, так і релігійне, відбулося значно і значно раніше. Брати наші по вірі – росіяни – говорять, що у 1686 році відбулося об’єднання наших кровних, рідних по вірі братніх народів. Та чи було це взаєморозуміння між нашими племенами ще хоча би за часів Київської Русі? Адже історія показує, що ще у далекій давнині кардинально відрізнялися погляди на звичаї, на церкву, навіть на спосіб життя народів, які належали до складу Київської Русі, але жили одні – на заході і в центрі держави, а інші – на півночі. Ще за давніх часів ці народи мали іншу, різну ментальність. Ще віддавна між цими народами вже були суперечки і збройні сутички за першість – політичну, соціальну і, звісно ж, релігійну.

Перші сутички між західними і східними племенами Русі

Фактичним вододілом між двома передовими князівствами – Київським і Володимирським став Юрій Долгорукий, який був князем Суздальським. Суздальське князівство, а пізніше Володимиро-Суздальське було заселене фінно-угорськими племенами. У 1111 році у князя Юрія Долгорукого і його другої дружини Аєпи, яка була половецькою княжною, народився син Андрій Боголюбський. Він був одружений у першому шлюбі з дочкою першого власника Москви Стефана Івановича Купки, а у другому –з полонянкою, привезеною з походу 1164 року на Волзько-Камську Булгарію. Саме за правління Андрія Боголюбського князівство Володимиро-Суздальське досягло значної могутності й було найсильнішим на Русі.
У 1149 році Андрій отримав від батька у спадок Вишгород під Києвом, а через рік був відправлений до західно-руських (білоруських) земель, де тримав міста Турів, Пінськ і Пересопницю. У 1151 році Андрій з відома батька приїхав в рідні для нього суздальські землі. У Північно-Східній Русі молодого князя підтримували торгово-ремісничі кола Ростова і Суздалі, тут йому вдалося сформувати сильну дружину. В інших же руських землях він відчував себе чужаком, з підозрою ставився до місцевих бояр. І це не дивно, адже він народився серед угро-фінських і татарських неслов’янських племен, фактично будучи онуком найславетнішого київського князя Володимира Мономаха і, воднораз, нащадком половецьких ханів. Тож у ньому, все-таки, перемагала тюркська кров, і він мав інші погляди на життя Київської держави й іншу ментальність, ніж Київські князі. Та, все ж таки, у 1155 році Юрій Долгорукий наполіг на приїзді спадкоємця до Вишгорода, проте незабаром Андрій, всупереч батьківській волі, втік у Володимир-Заліський.
Після смерті Юрія Долгорукого в 1157 році, Андрій успадкував Київський великокнязівський престол, але до Києва, незважаючи на звичай, жити не поїхав. Тоді ж він прийняв титул князя Ростовського, Суздальського і Володимирського. Спираючись на свою дружину («милостиників») і володимирських городян, у 1162 році Андрій вигнав із Ростово-Суздальської землі колишніх батьківських дружинників і князів з інших колін Рюрика. Ставши «самовластцем всієї землі» Суздальської, він переніс столицю із Суздалі до Володимира, а свою резиденцію – в Боголюбово-на-Нерлі, за яким і дістав своє прізвисько.
Близько 1160 року Андрій зробив першу в історії Русі спробу розділити Руську церкву на дві митрополії. Він звернувся до Константинопольського патріарха з проханням заснувати у Володимирі митрополію, незалежну від Київської, але цим проханням знехтували. У 1168 році Андрій відряджає суздальського ігумена Феодора на собор до Києва з метою добитися усунення митрополита Костянтина. Не знайшовши підтримки у єпископів, Феодор попрямував до Константинополя, сподіваючись умовити патріарха призначити себе митрополитом, проте добився лише сану Ростовського єпископа. У 1169 році Андрій Боголюбський посварився з незлагідним і честолюбним Феодором. Конфлікт закінчився тим, що князь видав єпископа на суд митрополита до Києва, і Феодора було страчено за звинуваченням у єресі [1].
У тому ж 1169 році історичними даними підтвердилося прагнення князя Андрія Боголюбського перенести політичний і релігійний центр Русі на Північ. Князь напав на Київ і цілковито його знищив. Літописець оповідає, що суздальці грабували й убивали людей два дні. Не уберегли жодної святині, жодного монастиря, вивезли всі ікони, всі ризи, церковні книги і навіть дзвони. Закінчує літописець свій запис: «і був у Києві плач і стогін, і туга і скорбота безутішна, і сльози неперестанні». Цей напад і був сигналом розпаду Київської держави. На півночі почав виростати новий державний організм, який, змішаний із різними фінськими племенами, чимраз більше віддалявся від свого «матернього пня» [2, с. 88].
Пізніше, у 1277 році розпочнеться крах усіх зусиль князя Андрія Боголюбського, адже в цьому ж році з високого повеління татар буде проголошено новий «улус»– князівство Московське з центром у Москві, яка з 1147 по 1277 рік мала статус похідного табору для переселенців, яке пізніше стане наймогутнішим і поглине суздальські володіння. На чолі його стане князь Данило Московський, син князя Олександра Невського, а князівство буде віддадуть йому на знак вдячності татаро-монголів Олександру Невському за «вірне служіння».

Напад монголо-татар на Київ та переїзд Київських митрополитів на Північ

Після пограбування Києва київські князі, все-таки, відбудували Київ, та через 70 років прийшло друге нашестя – татари. У 1240 році хан Батий здобув і дощенту зруйнував Київ знову. Фактично всі справи суспільні, політичні та церковні були перенесені до Галицько-Волинського князівства. Князь Данило Галицький розумів, що наявність митрополита в його володіннях буде підвищувати авторитет його влади, розуміли це давно і Володимиро-Суздальські князі. Тому вже у 1243 році Волинський літопис згадує митрополита Кирила, який був посланий Данилом Галицьким до патріарха Константинопольського для висвячення. Діставши згоду на митрополитство у 1250 році, він не повертається до Галича і не залишається в Києві, а їде до Володимиро-Суздальського князівства і фактично зраджує князя Галицького. Він перший задовольнив уже давні прохання суздальських князів про свого митрополита.
Незадовго до смерті Кирило проживав у Києві 4 роки. Помер митрополит у 1281 році у Володимирі-Заліському, та його останки були перенесені до Києва і поховані у Софії Київській [3, с. 102].
Наступником митрополита Кирила був Максим, за походженням – грек, присланий Константинополем. Лаврентіївський літопис ці події описує так: «Митрополит Максим, не терплячи татарського насильства, залишив митрополію та й утік із Києва, і весь Київ вивтікав; а митрополит пішов до Брянська, а звідтіля подався у Суздальську землю, і зо всім своїм життям». Митрополит за часів правління подорожував у Новгород та Псков, та помер у 1303 році у Володимирі і був похований в Успенському соборі цього ж міста [2, с. 91-92].
Після смерті митрополита Максима розгортається новий конфлікт між Володимирським та Галицьким князівствами. Князь Юрій І Львович, онук Данила Галицького, добивається від Константинополя відкриття Галицької митрополії, оскільки митрополити не жили в Києві, а проживали дуже далеко від Галицьких земель. Першим митрополитом Галицьким був Ніфонт, сам галичанин, та він помер у 1305 році. Тому до патріарха у Царгород було скеровано двох кандидатів на митрополитство, двох ігуменів, відповідно, Петра – галицького кандидата і Геронтія – кандидата від князя Володимирського Михаїла Тверського. Ігумен Геронтій доводить патріарху, що Галицьку митрополію потрібно скасувати, і патріарх погоджується з цим, але висвячує Петра на митрополита Київського. Таким чином, знову північне князівство втрутилося в церковні справи матерньої Церкви, митрополит Петро їде до Володимира і вже ніколи не відвідує Київ. Та Петро відповідно не уживається з князем Михаїлом. Довгий час його переслідує князь і єпископ Тверський Арсеній. Тоді митрополит знову, шукаючи кращої долі, переїздить до Москви на запрошення князя Івана Калити, де живе до смерті у 1326 році. І похований він у соборі Успіння Пресвятої Богородиці в Москві [3, с. 104].
Наступником митрополита Петра був грек Феогност, який вже остаточно оселився в Москві. Він у 1347 році за допомогою московських князів, будучи митрополитом Київським тільки титулярно, добивається від патріарха Константинопольського остаточно скасувати Галицьку митрополію. Московське князівство прагнуло свого, воно хотіло успадкувати київські привілеї – політичні та релігійні. Хоча пізніше і відродилася ще раз Галицька митрополія, та трималася вона насправді недовго, всього 20 років [4, с. 115].
Наступні митрополити Олексій (1353-1378), Кіпріян (1363(1378)-1406), Фотій (1408-1437) хоча і намагалися відвідувати Київ, та все одно майже весь час проживали в Москві. І то відвідини їхні пов’язані були або зі збором податків, або із загрозою втратити контроль над Київськими єпархіями, адже в той час на українських землях діяла своя, так звана Литовська митрополія.

Причини розподілу та безпосередньо розподіл на Московську та Київську митрополії

У 1437 році помер Фотій, і митрополитом стає Ісидор, присланий із Константинополя, за походженням грек, який майже одразу поїхав до Москви і вже там почав збиратися на собор до Феррари. Ісидор був учасником до підготовки унії, ще не будучи митрополитом. Він, зрадник православ’я, з великою радістю приймає унію у 1439 році, стає кардиналом і повертається до Москви, аби проголосити унію [5, с. 349-351]. Коли він став проповідувати католицтво, його ув’язнили і на соборі у 1441 році засудили та вигнали за кордони держави. В Литві його також не підтримали, і він закінчив своє життя в Римі в сані кардинала. Він управляв Церквою Київською з-за кордону.
Під впливом усіх оцих подій та під тиском московських князів усі підконтрольні Московському князю володіння, а, відповідно, і єпископи цих володінь обирають собі свого митрополита, мотивуючи це тим, що мати-Церква Константинопольська відпала від Вселенського Православ’я. Але обрання нового митрополита затягнулося надовго. Та вже у 1448 році «повелінням государя» митрополитом «Київським і всієї Русі» обирають Ростовського єпископа Іону (1448-1461) і проголошується автокефалія. Уже наступник Іони, митрополит Феодосій (1461-1464) іменувався Московським і всієї Русі, яким фактично він та низка його попередників уже й були, але боялися це визнати.
Даний акт довгий час не сприймає Константинопольський патріархат, а висвячує і посилає митрополитів Київських і всієї Русі, офіційно звинувачуючи Московську Церкву у розколі та свавіллі. Таким чином, аж до 1589 року, а це 141 рік, Московські митрополити не перебували у євхаристичній єдності зі Вселенським Православ’ям та вважалися неканонічними.
До Києва ж у 1458 Константинопольський уніатський патріарх Григорій Маммос (жив у Римі) присилає свого уніатського митрополита Григорія, учня митрополита Ісидора, та він невдовзі звертається до православного Константинопольського патріарха Діонісія, який уже в 1470 році приймає його до лона Православ’я. І вже з цього часу й аж до 1686 року на території давньої Київської Русі буде два предстоятелі.
У 1458 році Київська митрополія офіційно була відокремлена від єпархій Московії і включала на той час 11 єпархій: Київську, Брянську, Полоцьку, Смоленську, Чернігівську, Луцьку, Туровську, Володимир-Волинську, Галицьку, Перемишльську та Холмську. Проти цього відокремлення протестував митрополит Московський Іона і Московський князь. До єпископів відряджали посланців із проханнями і погрозами, та єпископи були незворушними, бо хоча митрополит Григорій і був уніатом, та всі єпископи України залишалися православними. І вже наступник Іони, митрополит Московський Феодосій не висував жодних прав на Київську митрополію. А соборне визначення Московської церкви саме як «Московської» відбулося в 1459 році, коли єпископи поклялися «не відступати від святої Московської Церкви».

Проголошення Московської митрополії патріархатом. Брестська унія на Україні та її наслідки

У 1588 році на територію Київської митрополії вперше за все існування, а це 725 років (863 рік), приїздить Константинопольський патріарх Єремія ІІ. Після збору пожертв після відвідин багатьох єпархій України, патріарх поїхав за пожертвою і до Московської митрополії. Під час його перебування у Москві в 1589 році Московська влада і єпископат (який із владою завжди співпрацював) тиском, залякуваннями і щедрими дарунками домоглися визнання автокефалії і здобули статус патріархату. Покинувши територію Московського царства, патріарх Єремія видає грамоту, якою засвідчує, що Київська митрополія залишається в лоні Константинопольського патріархату, і що Московський патріарх не має жодних прав на канонічні території Київської митрополії [2, с. 155].
Наприкінці 2-ї половини ХV століття в діяльності Київської митрополії настає суттєвий занепад. У цей час Україна опиняється під католицькою Річчю Посполитою. Зважаючи на нестабільність Київської митрополії, слабкість тодішнього Київського митрополита Михаїла (Рогози) та під сильним тиском польської влади, частина духовенства, української знаті та єпископату в 1596 році підписують унію у місті Бресті.
Починаючи з 1596 року по 1620 рік на українських землях та в Києві активно діє тільки уніатська митрополія, але варто зазначити, що велика частина духовенства, знаті і єпископату так і не прийняли унії.
У 1646 році проголошена Ужгородська унія, але без підпорядкування Київській уніатській митрополії.
Хоча внаслідок унії всі права Київських митрополитів були передані уніатам, православні не переставали існувати. До відновлення православної ієрархії права й інтереси православних захищали поставлені Константинопольським патріархом екзархи. Та вже у 1620 році до України приїздить Єрусалимський патріарх Феофан з правами адміністратора і дозволом «управляти» від Константинопольського патріарха. Він, на вимогу православної знаті та козацтва на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, фактично відновлює православну ієрархію. Ним були висвячені шість нових архієреїв, зокрема, й митрополит Київський – ним став архімандрит Києво-Печерського монастиря Іов Борецький (1620-1631), який мав титул Київського, Галицького і всієї Русі. На політичну вимогу адміністрації війська Запорозького, єпископату Київської митрополії та Константинопольського патріархату вже у 1632 році Київська православна митрополія офіційно була визнана польською владою [2, с. 173-174].
Хоч як не було важко Церкві в той час, та період із 1648 по 1763 рр. навдивовижу є найбільш плідним і вдалим для розвитку Церкви на Україні ще з часів Київської Русі: виникають колегіуми, будуються церкви, монастирі, школи, розвиваються мистецтво, архітектура, друкуються нові книги.

Переяславська Рада (підписання «березневих статей»). Київські митрополити з 1654 по 1686 рр.

У березні 1652 року гетьман Богдан Хмельницький веде переговори щодо входження під протекторат Московського царства, підсумком яких було підписання у 1654 році Переяславського договору, за яким політично Україна ставала, м’яко кажучи, однією з частин Московського царства. Договір 1654 року не передбачав змін канонічного статусу Київської митрополії.
У «березневих статтях» тільки один пункт стосувався Православної Церкви. Статті підтверджували і гарантували збереження в майбутньому майнових прав українського духовенства.
Потрібно пам’ятати, що в 1654 році до складу Московської держави увійшла далеко не вся територія сучасної України. Більшість єпархій Київської митрополії залишились на території Польського королівства. Тільки Київська і Чернігівська єпархії опинилися на території, підконтрольній московському царю. Усі ж західні єпархії, а це Луцька, Львівська, Могильовська, Перемишльська і Полоцька – залишались на території Польщі, яка в той час перебувала у стані війни з Москвою.
З 1647 по 1657 роки Київський митрополичий престол посідав Сильвестр Косів, він відмовлявся визнавати над собою владу Московського патріарха. Після смерті Сильвестра Косова на Київський престол 6 грудня 1657 року було обрано Луцького єпископа Діонісія Балабана. Характерно, що як обрання, так і інтронізація нового першоієрарха (28 січня 1658 року) відбувалися без участі московських властей. Патріарх Константинопольський підтвердив обрання владики Діонісія законним, а пізніше це також підтвердив і польський король [6, с. 194].
У 1657 році помер митрополит, помер також і гетьман Богдан Хмельницький. Новим же гетьманом став Іван Виговський, який був пропольської орієнтації. Коли Іван Виговський відвернувся від Москви і став вести переговори з Польщею, митрополит Діонісій також узяв участь у підписанні Гадяцького договору 8 вересня 1658 року, за яким Україна входить під протекторат Польщі, а всі договори з Московським царством скасовуються. Разом з Виговським митрополит поїхав у Чигирин і вже більше ніколи до Києва не повертався. З цього часу Діонісій стає фактично митрополитом Правобережної України, не маючи можливості управляти єпархіями на лівому березі Дніпра.
27 жовтня 1659 року гетьманом Лівобережжя стає син Богдана Хмельницького – Юрій Хмельницький. Він підписав з Москвою новий договір, який кардинально відрізнявся від «березневих статей». Саме в цьому, новому договорі 1659 року і з’явився вперше такий пункт: «А митрополиту Київському і іншим духовним Малої Росії бути під благословенням Святішого патріарха Московського» (стаття 8) [6, с. 194] Характерно, що саме цей текст статей 1659 року увійшов пізніше в «Повне зібрання законів Російської імперії» і сприймався як оригінальний документ 1654 року [7, с. 60-69]. Та цей закон не був запроваджений у дію в 1659 році.
Тим не менш, уже в жовтні 1659 року князь А. Н. Трубецькой призначив місцеблюстителем Київського митрополичого престолу єпископа Чернігівського Лазаря Барановича. Таким чином, Київська митрополія розділилася на дві частини. На території Польської держави свою архіпастирську діяльність провадив митрополит Діонісій Балабан, а в землях, підконтрольних Московському царству, вища церковна влада була в руках єпископа Лазаря. З цього часу Москва намагається посилити свої впливи на Україні, як політичні, так і релігійні.
У 1661 році в Москві місцеблюститель Патріаршого престолу Питирим висвятив на єпископа Мстиславського Мефодія Филимоновича, який тоді ж був призначений місцеблюстителем Київської митрополії. Ці «діяння» пізніше мали скандальні наслідки. У 1662 році Патріарх Никон прокляв за це митрополита Питирима, а Константинопольський патріарх проголосив анафему Мефодію [8, с. 174-175]. Внаслідок більшість українського духовенства відмовилися коритися новоявленому місцеблюстителю. Так що перша спроба прямого поставлення в Москві кандидата на Київську митрополію зазнала краху.
У 1667 році на Помісному соборі в Москві було прийнято рішення про возведення Чернігівської єпархії в ранг архієпископії. З цього часу Лазар Баранович став архієпископом. Однак оскільки це рішення було прийняте без переговорів із Константинополем, Царгородський патріарх не визнав його законності [9, с. 270-271].
У 1668 році гетьманом обох берегів Дніпра стає Петро Дорошенко. Йому вдалося на деякий час об’єднати майже всі українські землі. На Київський же престол зійшов Йосиф Нелюбович-Тукальський, обраний у митрополити ще 1663 року в Умані і підтверджений у цьому сані польським королем. Новий митрополит виступав також за збереження канонічного зв’язку з Константинополем. Ось чому, прибувши до Києва, він заборонив поминати у храмах царя Олексія Михайловича, а поминати лише гетьмана Петра. З єпископа Мефодія Филимоновича Йосиф зняв мантію і панагію і заслав його в Уманський монастир [10, с. 371]. За часів правління митрополита Йосифа спроби переведення Київської митрополії під юрисдикцію Москви також не мали успіху. Митрополит Йосиф помер 26 липня 1675 року. З цього часу місцеблюстителем знову стає Лазар Баранович, а митрополичий престол залишався вакантним до 1685 року.
Новий крок на шляху приєднання Київської митрополії до Московського патріархату був зроблений у 1683 році. 18 листопада помер архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель. Гетьман Іван Самойлович написав про це особливий лист Московському патріарху Якиму, просячи благословення на обрання нового настоятеля Лаври. У відповідь патріарх дякував гетьману за те, що той звернувся саме до нього і дав своє благословення на проведення виборів [11, с. 89].
Та така поведінка гетьмана не знайшла підтримки серед київського духовенства. Новий архімандрит був обраний вільним голосуванням без попередніх консультацій із Самойловичем. Ним став Варлаам Ясинський. Не просячи підтвердження в Москві, він звертається за висвяченням до Лазаря Барановича, який висвятив його на архімандрита. Та, загалом, загроза захоплення лаврських володінь, яка виходила від Львівського єпископа Йосифа Шумлянського, змусила, все ж таки, просити підтвердження своїх прав у патріарха Якима. У результаті Патріарх надіслав Варлааму затверджувальну грамоту, в якій, здебільшого, говорилося про обов’язки Печерського архімандрита, а не про його давні привілеї [12, с. 91-92]. З канонічної точки зору діями патріарха Якима це означало вилучення Лаври з юридичного підпорядкування Константинопольському патріарху. При цьому треба мати на увазі, що це був ставропігійний монастир, який безпосередньо підпорядковувався предстоятелю Царгородського патріархату.
У 1684 році з Польщі на підконтрольну Москві територію втік єпископ Луцький і Острозький Гедеон Святополк, князь Четвертинський, мотивуючи це тим, що його дуже переслідувала вища влада. Гетьман Самойлович, знаючи про те, що Львівський єпископ Йосиф Шумлянський активізував свої дії на Заході України, іменуючи себе адміністратором Київської митрополії, вирішує, що кращої кандидатури на Київський престол годі й шукати. Було вирішено єпископа Гедеона висвятити на митрополита.

Київський собор. Початок процедури підпорядкування до нової адміністративної одиниці

8 липня 1685 року в Києві було скликано собор, який мав на меті «обрати» митрополита. На соборі не були присутні жодний з українських єпископів і навіть представники від єпархій, а були тільки представники світської влади й частина київського духовенства. Після початку соборних засідань з’ясувалося, що навіть і те духовенство, яке було присутнє на соборі, зовсім не прагне «залишити Константинопольський престол». Та, незважаючи на опозицію з боку духовенства, за наказом гетьмана Самойловича собор, все ж таки, обрав митрополитом Гедеона Святополка-Четвертинського. Характерно й те, що і сам єпископ Гедеон не брав участі в діяннях собору. А про те, що відбулося, йому було сповіщено пізніше.
Не дивно, що київське духовенство вирішило опротестувати рішення собору. У літературі є думка про те, що невдоволені в Києві зібрали новий, свій собор, який надіслав свої рішення гетьману Самойловичу. [13, с. 103]
Передусім, автори протесту наголошували, що собор 8 липня не мав права вирішити питання про перехід в іншу канонічну юрисдикцію. На їхню думку, це повинні вирішувати два патріархи – Константинопольський і Московський. Відторгнення митрополії від Константинополя може негативно вплинути на життя тих єпархій, які залишилися на території Польщі. Перехід у юрисдикцію до Москви може сприяти посиленню уніатської пропаганди в Польщі. Та найбільшу пересторогу українського духовенства спричиняла перспектива втрати Київськими митрополитами тих прав та привілеїв, якими вони володіли «споконвіків». Автори протесту також вважали, що з цього часу Московський патріарх буде втручатися в церковні суди Київського митрополита.
Слід також відзначити, що і гетьман Самойлович, сповіщаючи патріарха і великих «государів» [14] про вибори митрополита, просив зберегти за Київським архіпастирем його попередні привілеї. Він просив зберегти процедуру обрання митрополита вільним голосуванням, і щоб Московський патріарх лишень висвячував митрополита, але не втручався в його суди. Гетьман просив дозволити Київській митрополії мати свої друкарню і школи. Він також вважав необхідним, щоб саме патріарх Яким просив Константинополь благословити перехід Київської митрополії в нову юрисдикцію. При цьому Самойлович вважав можливим зберегти за Київським митрополитом титул «екзарха Константинопольського патріаршества» [15, с. 68].
Патріарх Яким затвердив вибори митрополита в Києві. У вересні він надіслав свого листа єпископу Гедеону, в якому вітав з обранням на давній престол і запрошував для висвячення до Москви [16, с. 84-85]. Аналогічного листа було надіслано і гетьману. Цікаво те, що в листах питання про привілеї Київських митрополитів обходилися мовчанкою. Надіслали гетьману листа і «государі» московські, які, на відміну від патріарха Якима, обіцяли, що всі права, перераховані гетьманом, будуть збережені. Було відмовлено тільки у збереженні титулу «екзарха Константинопольського патріарха» [17, с. 93-101]. У жовтні Гедеон поїхав до Москви, де й здобув висвячення на Київський престол. В Успенському соборі він заприсягнувся на вірність патріарху і царям Московським. Таким чином, перехід у нову юрисдикцію фактично відбувся, не було тільки підтвердження від «східних», та це було тільки питанням часу.
У листопаді 1685 року в Константинополь було відряджено дяка Микиту Алексеєва. Коли він проїздив через Україну, до нього в особистий склад приєднався посланець гетьмана Іван Лисиця. Їм було доручено просити Константинопольського патріарха передати Київську митрополію в юрисдикцію Московського патріархату. Послам було вручено грамоти Патріарха Якима, царів Івана і Петра Олексієвичів і гетьмана Івана Самойловича.
В Адріанополі вони зустрілися з Єрусалимським патріархом Досифеєм, який у категоричній формі відмовився допомагати московським посланцям. Патріарх Діонісій Константинопольський так само не погодився на цей акт. Саме в той час була напружена ситуація між Росією і Туреччиною, і московські дипломати це використали (бо турки не хотіли воювати з Росією) та вмовили султана зберегти мир в обмін на передачу Київської митрополії. Султан викликає до себе патріарха і дає йому вказівку віддати Київську митрополію. За допомогою тиску з боку турецької влади, щедрих подарунків та особистісної нестійкості тодішнього патріарха дозвіл було одержано [2, с. 218]. За свої вчинки патріарх Діонісій отримав 200 рублів (для порівняння – Іван Мазепа викупив собі гетьманство за 10 тис. рублів). Коли дізнався про це все патріарх Досифей, він захотів скористатися цим і також висловив підтримку й одержав 200 рублів.
У 1686 році патріарх Діонісій пише декілька листів до східних патріархів та московських царів. У листі до Московського патріарха він зазначає, що Київського митрополита має обирати українське духовенство, і не обов’язково їхати за підтвердженням до Москви. Під час богослужіння належить спочатку поминати Константинопольського патріарха, а лише потім Московського.
Та ніхто з учасників передачі митрополії зиску не мав, окрім, звісно, Московського царства. Наступного року розпочалася війна між Росією та Туреччиною; Самойловича заслали до Сибіру; патріарха Діонісія скинули з престолу члени синоду та інші архієреї, які не визнали нового підпорядкування митрополії (він, Діонісій, звернувся за допомогою до Москви, на що йому відповіли, що за «таку дрібницю», як Київська митрополія, він отримав достатню плату); сам же митрополит Гедеон Четвертинський помер у 1690 році [2, с. 220].

«Визнання східними» та наслідки приєднання Київської митрополії до Московського патріархату

І досі ні Вселенський патріарх, ні Константинопольський синод не визнають приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1686-го року, це підтверджено:
1) у 1924 році Томосом дарування автокефалії Польській Православній Церкві патріархом Григорієм VІІ [18, с. 305];
2) лист у 1991 році патріарха Константинопольського Димитрія до патріарха Московського Олексія ІІ;
3) у 2005 році офіційна заява архієпископа Скопельського Всеволода, представника Вселенського патріарха Варфоломія;
4) 26 липня 2008 року патріархом Константинопольським Варфоломієм приєднання митрополії 1686 року назване анексією (насильне приєднання, захоплення).

Наслідками приєднання були такі події:

– у 1688 році Київському митрополиту було заборонено мати титул Київський, Галицький і всієї Русі;
– Львівська, Луцька та Перемишльська єпархії були повністю поглинуті унією;
– у 1721 році, відповідно до прийнятого «Духовного регламенту», Київська митрополія скасовується і стає звичайною єпархією Московського патріархату;
– у період з 1722 по 1743 рр., щоб укріпити зближення між Церквами, у Київського митрополита було відібрано титул митрополита і почали висвячуватися архієпископи;
– за часів правління імператриці Катерини ІІ з храмів, бібліотек, різноманітних сховищ почали вилучатися різні літописи, історичні пам’ятки і справжня історична пам’ять нашого народу, яка й зазнала майже повного зруйнування;
– вилучалися богослужбові книги, а замість них привозили книги з новою, московською редакцією;
– київські богослужбові розспіви замінювалися “московськими”;
– в 1770 році з титулу “митрополит Київський, Галицький і Малої Росії” вилучається словосполучення “Малої Росії”;
– через шовіністську політику, яку проводила Церква під тиском, звісно ж, держави у період з 1800 по 1966 рр., на Київську митрополичу кафедру не було призначено жодного митрополита-українця.
За весь період, тобто до 1990-го року, жодна умова і домовленість Російською Церквою дотримані не були.

Література:

1. Енциклопедический словарь Брокгауза і Эфрона.
2. Федорів о. Юрій. Історія Церкви в Україні. – Львів: Вид-во «Свічадо», 2007.
3. Власовський І. Ф. Нарис історії Української Православної Церкви в 2 т.; т.1. – Київ, 1998.
4. Петрушко В. И. История Русской Церкви. С древнейших времен до установления патриаршества. – Изд. Православного Свято-Тихоновского Гуманитарного университета, 2007.
5. Знаменский П. В. История Русской Церкви.
6. Цит. по: Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т.; Т. 2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. – Київ, 1992.
7. Грушевський М. С. Переяславська умова України з Москвою 1654-го року. Статті і тексти / Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – Київ, 1991.
8. Огієнко І. І. Українська Церква: Нариси з історії Української православної церкви. У. 2 т.; Т. 1-2. – Київ, 1993.
9. Лебедев А. П. История Греко-Восточной церкви под властью турок: От падения Константинополя (в 1453 году) до настоящего времени: В 2 кн.; Кн. 1. – СПб., 2004.
10. Соловьев С. М. Сочинения. В 18 кн. Кн. VІІ., Т. 13-14. История России с древнейших времен. [Отв. Ред. И. Д. Ковальченко. С. С. Дмитриев]. – М., 1991.
11. Терновский С. Исследование о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату. – Киев, 1872.
12. Там само.
13. Там само.
14. З 1682 по 1696 роки в Москві разом правили царі Петро та Іван Олександровичі при регентстві цариці Софії.
15. АЮЗР. Ч.1.Т.V.
16. АЮЗР. Ч.1.Т.V.
17. Текст грамоти див.: АЮЗР. Ч.1.Т.V.
18. Ігор (Ісіченко), архієпископ. Історія Христової Церкви в Україні. – Бм.: Видавництво «Акта», 2008.

Про автора

Ігор Богдан, студент факультету філософії та економіко-правових наук зі спеціальності “Богослов’я (Теологія)” Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія.

Автор: Ігор Богдан
Джерело: www.religion.in.ua