Про роль Церкви у житті сучасного суспільства та про відповідальність Патріарха з Блаженнішим Святославом Шевчуком розмовляв Данило Яневський.

27 вересня виповнюється півроку від дня Вашої інтронізації. Як змінилося Ваше самовідчуття, з одного боку та відчуття світу – з іншого?
Я би сказав, що мені стає щоразу простіше свій внутрішній порядок укладати. Бо спочатку це була для мене повна несподіванка. Я абсолютно, якщо можна так сказати, був розгублений. А так я за ці півроку трошки “поскладався”, почав щоразу більше на молитві проводити – і це є для мене д-у-у-же важливим моментом.
Чесно кажучи, я собі якось по-новому починаю нашу Церкву відкривати. Бо, знаєте, священик бачить Церкву у межах своєї парафії, Єпископ – в межах своєї Єпархії... А я тепер щоразу починаю все більше розуміти нашу Церкву в її вселенському вимірі – як в Україні, так і за кордоном. Починаю відчувати, який це є великий, непростий, але дуже таємничий організм. І, можливо, через призму нашої Церкви відчуваєш, що той світ, який є довкола – з його, я би сказав, непростими процесами, які відбуваються, світ, який живе в багатьох різних культурах – направду, направду шукає Бога. Я щоразу більше переконуюся, що о. Сергій Булгаков мав рацію, коли говорив, що всі суспільні феномени закорінені у духовній сфері. І все те, що сьогодні відбувається, як якийсь феномен “видимого” плану, має коріння у духовному світі.
Сьогодні – хіба вперше за тисячу років існування свого – наша Церква має в Україні трьох, якщо можна так сказати, “фронтменів” загальнонаціонального рівня: Вас, Блаженнішого Любомира, о. д-ра Бориса Ґудзяка, ректора УКУ. Вас почула, побачила, визнала країна, зацікавилась вами. На яких головних проблемах Церкви і народу ви наголошуєте?
Наявних проблем є, можливо, кілька. Найперше скажу, що дуже тішуся, що таких фронтменів є декілька. Я колись відчував, що нашій Церкві завжди бракувало такого різноманіття. Завжди нашу Церкву ідентифікували з одною особою, або через одну особу тільки інтерпретували. А всі ми є різними – ті три особи, яких Ви назвали. Кожна має свою особисту історію, своє виховання, свою інтелектуальну, так би сказати, формацію. Але всі ми є члени однієї, тієї самої Церкви. І тому, я думаю, є дуже позитивним те, що ми, можливо, по-різному репрезентуємо одну і ту саму сутність, якою є наша Церква.
Українці на поселеннях в період після ІІ Світової і аж до розпаду СРСР зробили величезний, якщо не сказати – визначальний – внесок у збереження нашої культурної, релігійної, національної ідентичності. Якою може бути або повинна стати, з Вашої точки зору, місія сучасної діаспори в ХХІ столітті?
Думаю, що місія діаспори до кінця ще не є окресленою. Я, скажімо, щонайменше, знайшов два поняття ролі і місії діаспори. Одна думка, що це є та діаспора, яка повинна “вносити” багаж тої культури, яку зберегли за кордоном, в українську дійсність – зокрема, впливаючи на ті чи інші державні чинники, мати вплив на політику Президента чи Уряду. Інші говорять про те, що їхня місія – впливати виключно на місцеві уряди і таким чином формувати міжнародний імідж українства світового як такого. Думаю, що істина лежить десь посередині – будемо робити одне й від іншого не відрікатися.
Ви, поміж іншими тягарями відповідальності, несете на своїх раменах яко Великий Канцлер Українського Католицького Університету і відповідальність за успіх (або неуспіх) його місії. Якою ви бачите місію УКУ в найближчі 5-10 років? Якою мірою Ви розумієте, відчуваєте, що УКУ є однією з не багатьох інституцій, яка протистоїть сучасному мракобіссю в Україні?
Я би, можливо, до цього питання з іншого боку підійшов. Цей університет для нас є поки що одинокою інтелектуальною потугою, яку має наша Церква. Це – потуга, яка має далеко ширше значення як тільки для українського суспільства. Це є такий інтелектуальний скарб, без якого Церква не може існувати. Буквально декілька днів тому я вперше – яко Великий Канцлер – відвідав свій Університет і сказав таку парадигму: я не уявляю УГКЦ без УКУ і УКУ без УГКЦ (сміється). І це дуже добре, що сьогодні в українському суспільстві УКУ є дуже потужним моральним авторитетом, по-перше. І, по-друге, певною альтернативою до тих, я би сказав, радянських освітніх стереотипів. Думаю, що УКУ має також велике значення і для закордонного українства, оскільки, зможе направду послужити всій нашій Церкві для того, щоби вона могла зберегти свою ідентичність.
Де для Патріарха Святослава Шевчука пролягає (або закінчується) лінія компромісу у стосунках з існуючим політичним режимом, який перетворив на глум саме поняття “Україна”?
Компроміс залишається там, де в гру вступає гідність особи.
Ваше Блаженство, прошу Вас про побажання для тих українців, які прочитають це інтерв’ю.
Я би хотів побажати, насамперед – не бути байдужими. Не бути байдужими до свого народу, його майбутнього і, зокрема, до його Церкви, яка є душею цього народу.
Хотів би побажати бути добрими християнами, бути доброчинними, глибокими українцями.