Цим матеріалом редакція “Часу і Подій” започатковує серію матеріалів, мета яких осягнути масштаби тисячолітньої культурної спадщини нашого народу.
Культурна спадщина ця – внаслідок різних причин та обставин, насамперед, політичних та військових, десятиліттями викреслювалася з національної історії.

Поза тим, від середини 90-х років в Україні набирала обертів гуманітарна революція. Залишені без державної опіки, підтримки та цензури, сотні українознавців – від Мукачевого до Ізмаїла, від Луганська до Дрогобича віднайшли, опрацювали, оприлюднили десятки тисяч сторінок документів, щільно похованих в нетрях радянських архівів.
Результатом цієї неймовірної за своїми масштабами праці стали десятки та сотні дисертацій та монографій, тисячі наукових та публіцистичних статей, які малюють цілком відмінну (від завченої нами) картину історії нашої країни та нашого народу.
Уявний узагальнюючий висновок цієї звитяжної колективної праці можна в цілому звести до такої формули: історія людей, які живуть на території сучасної України – це історія землі, на якій впродовж тисяч років активно контактували представники різних цивілізацій, етносів та культур.
Відомі на сьогодні матеріали неспростовно свідчать: історія сьогоднішньої України – це історія русів, татар, євреїв, поляків, угорців та ще майже 200 народів….
Історія сьогоднішньої України – це історія християн, мусульман, юдеїв, носіїв дивних езотеричних вчень та практик…
Історія сьогоднішньої України є невід’ємною органічною частиною історії Візантії та Священної Римської імперії, Золотої Орди та Оттоманської Порти, Речі Посполитої та Великого князівства Литовського, Росії та Австрії, Угорщини та Чехії, Румунії та Пруссії, Угорщини, Саксонії та Магдебурга, Венеції та Генуї, Єрусалима, Риму та Константинополя, тамплієрів та тевтонців…
Очевидно для нас, що така серія не матиме особливого значення без активної участі наших читачів. Ваші думки, рефлексії, запитання, побажання та зауваження можуть стати і неодмінно стануть безцінною допомогою в нашій роботі.
Цю серію ми розпочинаємо розповіддю про людину, яка з повним правом може називатися Героєм України. Без лапок. Без державних нагород. Його найвища нагорода – його спадок. Спадок, яким впродовж 100 років користувалися і користуються як всі в Україні сущі, так і всі без винятку існуючі в минулому та існуючий сьогодні політичні режими. Його доробок – фундамент сучасної української науки та культури.
Його ім’я – Микола Висиленко.
Авт.:
Всі відомі на сьогодні головні біографічні відомості про Миколу Прокоповича Висиленка, можна звести до наступного.
Народився 2 лютого 1866 р. в с. Есмань Глухівського повіту Чернігівської губернії. Закінчив гімназію в Глухові та Полтаві, вступив на історико-філологічний факультет Дерптського університету. 1890 р. захистив кандидатську дисертацію «Критичний огляд літератури з історії земських соборів». В 1903 – 1905 рр. – співробітник Київського статистичного комітету. Член (з 1919 р. – голова) Історичного товариства ім. Нестора Літописця, київської «Старої громади», інших громадських і культурних товариств. У 1905 –1907 рр. – редактор часопису «Киевские отклики». За публікацію статей «антидержавного» змісту засуджений до року тюремного ув’язнення, яке відбув у петербурзьких «Крестах». Екстерном склав іспити за програмою юридичного факультету у Новоросійському університеті. 1909 р. обраний приват-доцентом Університету Св. Володимира. З 1910 р. – магістр права. Через політичні погляди був позбавлений права викладати, працював повіреним Одеської судової палати. Член Товариства українських поступовців, конституційно-демократичної партії. В 1917 р. - заступник міністра освіти в уряді Керенського, куратор Київської шкільної округи. Після більшовицького Жовтневого перевороту повернувся до Києва, викладав у вишах, у січні 1918 р. обраний членом колегії Генерального суду УНР. З травня призначений виконувачем обов’язків голови Ради Міністрів УД. З травня 1918 р. – член головного комітету (за іншими даними – голова) партії кадетів в Україні. З 8 липня – голова Державного сенату. Голова комісії по розробці законопроекту по виборах до Сейму УД. В 1919 р. – президент Київського університету, голова Історичного товариства ім. Нестора Літописця. Засновник Національної Академії наук, Національної бібліотеки, Археографічної комісії, українських університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, системи середньої шкільної освіти. Після повалення Української Держави працював у київських вишах. Член Української Академії наук (1920), обраний президентом УАН, але не був затверджений урядом. Голова Товариства правознавців УСРР. 1924 р. засуджений до 10 років позбавлення волі у справі «Київського обласного центру дій». Помер 3 жовтня 1935 р. Похований на Лук’янівському цвинтарі Києва. Автор понад 500 наукових праць. Всі дослідники Української Держави дотримуються, в принципі, одностайної думки: Гетьманат Скоропадського, провідну роль в якому зіграв Микола Висиленко, був і залишається до сьогодні взірцевою інституцією в сенсі опіки над українською наукою, культурою та освітою. Можна сказати і простіше: ані ДО, ані ПІСЛЯ квітня-грудня 1918 р. жодне державне утворення, яке існувало на території сучасної України і позиціонувало себе як «українське», не зробило в згаданій сфері того, що зробила масонська команда Скоропадського. Ось лише одна цитата з останнього за часом розлогого дослідження на цю тему: «Впродовж усього періоду свого існування Гетьманат на офіційному рівні створював, розвивав та пропагував українську культуру як національну». При цьому слід взяти до уваги основоположну ідеологему режиму в гуманітарній сфері: Скоропадський вважав за необхідне, говорячи його ж словами, «переборювати», зокрема, «вузьку національну нетерпимість», поширювати досвіди європейських і російських учених, «збагачувати українську культуру, правильно розуміти добу соціальних реформ, яку переживала Україна», аби «уникнути нечуваних страхіть,...руїни культури та цивілізацій,... повного знищення свободи особи». Він був глибоко переконаний у тому, що «тільки на основах науки, на основах державності та принципів індивідуальної свободи можливий соціальний поступ людності»1. Сьогодні, через 90 років, неможливо без хвилювання читати тези, сформульовані в інтерв’ю Василенка – сподвижника Гетьмана, фактичного конструктора урядів Скоропадського, голови Державного сенату– вищої судової інституції УД, а на час інтерв’ю також і міністра освіти. Фундатор системи національної науки та освіти озвучив головні принципи, якими керувався в практичній діяльності на високих урядових посадах. Хоча, якщо прямо сказати, справа в даному випадку не в посадах, які він обіймав упродовж життя, а в тому, що інститути, які Василенко встиг закласти за 7 місяців існування Української Держави, пережили і Василенка, і ту державу, і її могильницю – УНР, і могильницю УНР – Українську більшовицьку. Переживуть вони і Україну, проголошену 1991 р., але це вже інша розмова. Звернімося до Василенкового інтерв’ю (подаємо його мовою оригіналу): Принцип перший. «В своей деятельности на посту министра народного просвещения я исходил из положения о мирном сожительстве культур на Украине. Поэтому я исключил совершенно принцип украинизации школ в смысле превращения школ в украинские. Я стремился к созданию для украинцев новых школ для того, чтобы дать возможность украинскому народу свободно развиваться... С этой целью основано за время моего министерства 50 средних учебных заведений и два державных университета с преподаванием в тех и других на украинском языке». Принцип другий. «Ничего из университета Св. Владимира... для вновь основанных университетов не бралось. Для державного университета министерству передано здание артиллерийского училища, где университет помещается, и здесь он будет организован заново. Никаких шагов в смысле ослабления и разрушения других университетов не предпринималось и, надеюсь, не будет предпринято». Принцип третій. «За время моего руководства министерством проводилось то положение, что учащиеся всех школ на Украине должны хорошо знать местную историю, язык и литературу народа, среди которого они живут. С этой целью во всех учебных заведениях введено обязательное преподавание украинского языка, литературы и украинской истории. Затем учреждено 20 стипендий повышенного типа для подготовления профессоров, преимущественно из лиц, которые уже известны своими трудами, но до сих пор не могли достигнуть по разным причинам профессуры.... Я не раз заявлял за время своего управления министерством: я враг всякого насилия в деле культуры и задавался только целью создать более или менее благоприятные условия для ее развития»1.

Практика процесу
Розпочали, як годиться відповідальним та системно мислячим людям. У перший тиждень свого існування Рада Міністрів ухвалила вікопомне (цитуємо мовою оригіналу): «полагали признать: 1) что государственным языком является украинский, поэтому все сношения судебных учреждений между собою и по инстанциям должны производиться на этом языке; 2) немедленно образовать при Министерстве юстиции особую комиссию для выработки юридической терминологии на украинском языке; 3) по выработке этой терминологии неотлагательно приступить к переводу законов на украинский язык и одновременно образовать особую комиссию, которая могла бы попутно вносить в эти нынедействующие законы изменения, как вызнанные местными потребностями края, так и теми, которые были уже выработаны, но не получили еще утверждения б. Российского временного правительства; 4) впредь до издания законов на украинском языке сохранить в делопроизводстве суда и в судоговорении язык русский, свободно допуская прием бумаг и обращение к суду на языке украинском и 5) предложить всем чинам судебного ведомства в 4-месячный срок изучить государственный украинский язык». Кінець цитати. 21 травня Законом «Про утворення Головного управління мистецтва і національної культури та про перейменування Міністерства народної освіти в Міністерство народної освіти та мистецтва» створили структуру, яка вперше в історії руського (українського) народу повинна була опікуватися розвитком науки та культури в національній мові. Далі в хронологічній послідовності процес розвивався так: визнали Тарасову могилу «національною власністю» та доручили МВС «увійти до Ради Міністрів з поданням про відкриття відповідного кредиту на утримання могили Т. Г. Шевченка у гідному вигляді» (10 червня), беручи до уваги, що виникнення самостійної Української держави зобов’язує уряд вжити всіх заходів для зміцнення та розвитку українського національного мистецтва та культури та надавати для цього необхідні кошти з Державної скарбниці, визнати намічене міністром народної освіти заснування Головного управління мистецтв та національної культури цілком своєчасним» (15 червня), визнали «підйом народної освіти наріжним каменем державного будівництва... досягнення якого нездійсненне без покращення матеріального становища народних вчителів та законовчителів..., підвищити ставки допомоги органам місцевого самоврядування на справу начальної народної освіти» (19 липня), асигнували 500 тис. карб. на будівництво будинку бібліотеки Університету Св. Володимира (26 липня),
– надали Українському державному університетові будинок Київського артилерійського училища (24 серпня),
– перейменували «колишні державні російські університети та технічні навчальні заклади в державні» (28 серпня),
– асигнували 500 тис. карб. на придбання у державну власність для національних музеїв предметів національної старовини та мистецтва (20 вересня),
– ухвалили вжити всіх заходів для «найшвидшого встановлення пам’ятника Т. Г. Шевченку» (8 жовтня),
– визнали автокефалію Української православної церкви (13 листопада),
– схвалили подання щодо затвердження В. Вернадського, обраного президентом Української Академії наук (28 листопада).
Ред.: В наступному числі ми продовжимо розповідь про діяння Миколи Василенка на герці вищої та середньої освіти, науки та культури.