На момент виходу цієї статті у свіжому числі часопису офіційне відзначення Дня Незалежності в Україні вже відбудеться.

Не знаю, яким воно вийде, але напередодні свята відчувається, що святкового настрою у всіх буде катастрофічно мало. Читаючи поточні, оглядові та аналітичні матеріали, не стільки узагальнюю їхній зміст, скільки вслухаюся у тон публікацій. Він мінорний. Це у кращому випадку. Немало й більш негативних тонів – від різкої критики до прямої агресії.
Отож, поміркуємо, читачу, над тим, чому свій 20-річний ювілей Україна та українці не зустрічають бравурними маршами та щасливими усмішками?

Хто оцінює: діапазон умонастроїв

ЗМІ країни переповнені оцінками підсумків двох десятиліть існування Незалежної України у всьому спектрі думок. Щоб вийти на якесь узагальнення, щоб точніше зрозуміти, як оцінюють здобутки 20-ліття, треба уточнити – а хто оцінює? Друг чи ворог України, патріот, чи байдужий. Запропоную ось таку робочу класифікацію оцінювачів ювілею Незалежності:
Україножери. Палають лютою ненавистю до всього українського. Агресивно воюють проти України у різних формах. Була б їхня воля – зжерли б незалежну Україну вмить.
Українофоби. Вони не вважають Україну країною, українців – окремим народом, українську мову – повноцінною мовою. Вони ніколи не приймали Незалежність, радіють кожній поразці і глумляться над усім, що є дорогим для українця. Вони проживають і поза Україною і в ній, але їх об’єднує одне – і завжди, і у ці святкові дні наговорити на форумах під анонімними ніками та інколи у підписаних ними публікаціях якомога більше образливого та наклепницького. Агресії у них менше, зате їхнє несприйняття українства таке ж, як і у попередньої групи.
Неукраїнці. Вони бувають такими і по крові і по духу. Неукраїнці по крові у гірших випадках відчувають себе чужими Україні, і оцінюють її негативно – від недоброзичливості до ворожості. Але справедливості заради підкреслю – не всі етнічні неукраїнці вороже ставляться до України. Бувають серед них і патріоти, але за Україну вони вболівають не стільки серцем, скільки розумом. Скоріше, їм властивий критицизм – від стриманого до гострого. Проте рамок пристойності у висловлюваннях вони не переходять.
Неукраїнці по духу можуть бути і українцями за національністю, але у них не сформований живий кровний емоційний зв’язок з українством. Україна їм не є близькою, рідною, вони дратівливо вказують на численні «мінуси» українського життя і охоче підхихикують іншим критиканам, які люблять поглумитися над Україною. По великому рахунку, таким – все одно, чи буде Україна українською, головне, щоб жилося комфортніше.
Модифіковані українці. До цієї групи належать ті етнічні українці, яких перетворили (чи самі вони перетворилися) у манкуртів – «іванів, що не пам’ятають спорідненості». Серед них добре відомі різновиди – хохли та малороси.
Хохли не можуть пробачити Україні недостатнього побутового рівня забезпечення їхнього життя і оцінюють здобутки Незалежності здебільшого по наповненості свого споживчого кошика. Усе, що вище від рівня побуту, їм «по барабану». За останнім опитуванням Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) 10,6% опитаних не приймали б участі в референдумі про Незалежність.
Малороси вважають, що Незалежність була помилкою і було б краще продовжувати існувати або у складі СРСР, або в союзі із сучасною Росією. Підлеглість України, зведення її зі статусу незалежної держави до своєрідного генерал-губернаторства таких не лякає. Їхнє улюблене запитання: «Ну і що нам дала ця Незалежність»? Причому останнє слово вони не тільки пишуть, але навіть вимовляють з маленької букви.
25,2% опитаних мешканців України проголосували б зараз проти Акту про Незалежність.
Українці vulgaris. Латиною слово vulgaris означає «звичайний». Так ось, це ті наші звичайні співвітчизники, які живуть собі-поживають, добра наживають і є чесними обивателями. Вони по-своєму люблять Україну, але спокійно. Наголошу на температурі душі – вони не палають ні любов’ю до Батьківщини, ні ненавистю до її ворогів. Їхня духовна температура, умовно кажучи, 36,6. Вони помірковані патріоти, але на барикади не вийдуть, на мітинг не зберуться, у пікетах не стоятимуть. Вони за незалежну Україну, але особисто цю незалежність не виборювали і боронити у випадку чогось не налаштовані. Чесно працювати на своєму місці і тим розбудовувати країну – ось стеля їх практичного патріотизму.
Українці non-vulgaris, як здогадується читач, є українцями незвичайними. Вони розумні, обдаровані, успішні і є кандидатами у різноманітні вибрані товариства. Їхній патріотизм зрячий. Вони поєднують раціональне та емоціональне в своєму патріотичному ставленні до України, а кращі з них своєю інтелектуальною, духовною діяльністю, своєю особистою поведінкою допомагають пересічним українцям формувати планку, виробляти критерії оцінювання фактів та процесів.
Патріоти-борці. Ті, що безпосередньо боролися та нині борються за зміцнення Незалежності своєю постійною принциповою державницькою позицією, політичною та професійною діяльністю.
Герої. Ті, що героїчно виборювали Незалежність України задовго до її проголошення і після того, кидаючи на вівтар боротьби власне здоров’я, благополуччя, кар’єру, йдучи у тюрми та заслання, але з високо піднятою головою.
Жертви. Ті, кого перемолола історія, недооцінені борці та герої, які свого часу зробили багато для того, щоб Незалежна Україна постала, але які у підсумку волею обставин і людей відтіснені на узбіччя або більш видатними чи спритними, або є несправедливо забутими.
Усі ці люди сьогодні висловлюються про Незалежність – і у вузьких колах друзів та знайомих, і у ЗМІ на всю країну та світ. Матимемо ж на увазі – хто саме висловлюється та оцінює, перш ніж сприйняти – що саме ця людина говорить та пише.

Періодизація двадцятиліття Незалежності

Справа істориків – як періодизувати коротку історію незалежної держави Україна. Потрібно виробити критерії періодизації, які б показували якісне зростання країни, її державницьке становлення чи, навпаки, деградацію. Простіше всього у газетній статті зробити це по Президентах. Кожен з них під час своєї каденції творив своєрідну епоху в житті країни. Кожен щось доклав до формування держави, а щось упустив, десь пішов вірним шляхом, а десь помилився. Були й вчинки, які оцінюються вже гірше – як злочини, хоча все це оцінки людей, а не суду.

Передісторія Незалежності: шана та вдячність предтечам

Коли пропонують оцінити Незалежність, то починають з її проголошення. Офіційно це правильно, по-людськи – ні. Щоб відбулося 24 серпня 1991 року, цілі покоління патріотів, борців та героїв наближали Українську Державу, здобували її, втрачали, знову боролися. Не буду поринати вглиб історії, бо це не є темою сьогоднішньої статті. Скажу лише, що всім їм хвала і шанування, усім достойне місце у справжній, не фальсифікованій Історії України.
Але згадаю про безпосередніх предтеч Незалежності, яким довелося вінчати багатовікову боротьбу народу за власну державу, дістати останні цеглини з муру Імперії, та закласти підмурок Незалежності.
Наприкінці 80-х років ХХ століття у рамках Націоналістичної Альтернативи автономістську позицію посіла Українська Гельсінська Спілка (УГС) на чолі з Левком Лук’яненком – громадська організація, яка чітко заявила політичну ціль. Визначаючи себе як федеративне об’єднання самоврядовчих правозахисних груп і організацій в областях, районах, містах України та за її межами, УГС у програмному документі «Декларація принципів УГС», ухваленому 7 липня 1988 року в дусі часу – на мітингу у Львові – також ратувала за перетворення СРСР в конфедерацію: «УГС вважає …визначальним напрямком своєї діяльності захист національних прав, насамперед, права націй на самовизначення». Автономна Україна у складі конфедеративного СРСР – такою була мета автономістів з УГС. У порівнянні з фактично колоніальним статусом УРСР автономія України була вже кроком вперед, але чимало націоналістів оцінили цю мету як напівміру, відхід від боротьби за власну державу.
Тому з осені 1988 року такі націоналісти, чиїм ідеологом та провідником певний час був колишній політв’язень Григорій Приходько, оголосили пошук альтернативного шляху – не автономія УРСР в складі СРСР, а боротьба нації за власну державу. Через журнал «Український час» з початку 1989 року вони послідовно критикували ідею конфедерації і пропагували ідею державної незалежності.
Отже, на початок 1989 року вималювалися два шляхи боротьби за майбутнє УРСР – більш поміркований автономістський та більш радикальний – незалежницький. У цій ситуації автономісти УГС отримали потужну допомогу. Дві течії – націонал-комуністична та літературно-демократична – злилися, у результаті чого 16 лютого 1989 року Спілкою письменників України були надруковані в «Літературній Україні» Програма і Статут Руху, а 8-10 вересня 1989 року на Установчому з’їзді організаційно виник «Народний Рух України за перебудову».
Слова «За перебудову» легітимізували цей по суті опозиційний проект, тому що йшли у руслі горбачовщини та оголошеної Генсеком КПРС Михайлом Горбачовим перебудови СРСР. Українські літератори під кураторством реформістськи налаштованих українських функціонерів із ЦК КПУ немов би підставили своє плече М. Горбачову у його зусиллях перебудови СРСР (включно з УРСР) і тим на певний час убезпечили себе від звинувачень у націоналізмі та сепаратизмі. Цей історично перший Рух також проголошував мету перетворення унітарного СРСР на федерацію, до чого схилявся і сам Горбачов та його прибічники з ЦК КПРС, виношуючи ідею Союзного договору.
Тим часом альтернативники також не дрімали. Реагуючи на активізацію дій автономістів, разом з новоствореним Рухом, вони у жовтні 1989 року утворили Українську національну партію (УНП). Її нереалістичною метою було відновлення Української Народної Республіки (УНР) в етнічних кордонах. Важливою ідеєю, яку альтернативними «запустили» у суспільну свідомість, було уявлення про історичне право українського народу на власну державу як правову підставу боротьби за незалежність.
Символічні заходи Руху на кшталт «Живий ланцюг» до дня Злуки ЗУНР та УНР (22 січня 1990 року), масовий виїзд на Нікопольщину та Запоріжжя до 500-ліття Запорозького козацтва (1-5 серпня 1990), великі заходи під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині мали тоді величезний піарівський розголос, будили історичну пам’ять народу і слугували чудовою рекламою ідей Незалежності.
Величезний успіх національно-демократичних сил – Руху, новостворених у 1990 році Української республіканської партії (УРП), Демократичної партії (ДемПУ) – на шляху до сердець мільйонів, а також на всеукраїнських та місцевих виборах 1990 року, зокрема, у Верховній Раді та радах Західної України, дозволив вперше у новітній історії мати у представницьких органах окремих депутатів, групи та цілі фракції учорашніх політв’язнів, нелегалів та опозиціонерів, а відтепер легітимних політиків, які стояли на позиціях Незалежності. Особливо резонансною була діяльність парламентської фракції «Народна рада» (Голова НР І. Юхновський, заступники – Л.Лук’яненко, Д. Павличко, О. Ємець, В. Філенко, секретар – Л. Танюк).
Створилася принципово нова політична ситуація – в повністю залежній, політично безправній союзній республіці опозиція стала частиною владного механізму і через ради різних рівнів отримала можливість практично впливати на перебіг подій в Україні, проводячи масштабну активну роботу до активізації в структурі суспільної свідомості ідеї Незалежності.
Українські націонал-комуністи також еволюціонували у бік ідей Незалежності, хоча, ймовірно, розуміли її як можливість самим, без оглядки на Москву, керувати Україною.
На XXYIII з’їзді КПУ (червень 1990 року), враховуючи суспільні настрої та відчуваючи, що залізна хватка Кремля послабшала, ними була ухвалена неймовірна ще учора резолюція «Про державний суверенітет Української РСР». А уже16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР, у складі якої депутати-комуністи складали більшість (група 239) прийняла принципової ваги документ – Декларацію про державний суверенітет України.
Між цими подіями вклинилися альтернативники, які 1 липня 1990 року скликали першу сесію Української Міжпартійної Асамблеї (УМА). За рішенням сесії вони почали проводити запис до громадянства Української Народної Республіки, тому що таким правовим шляхом сподівалися згодом на референдумі відновити незалежну Україну у форматі УНР. Успіху організатори цієї акції не досягли, але зібрали вони понад 2,5 млн. підписів бажаючих, що також допомогло поширювати у масах ідею Незалежності.
Принципово важливі політичні корективи в свою роботу вніс ІІ з’їзд Руху, що відбувся у жовтні 1990 року. До Програми Руху введене положення про його головну мету– досягнення незалежності України; з назви вилучені слова «за перебудову».
Так Рух остаточно скинув маску горбачовських попутників і з відкритим забралом виступив поборником Незалежності. На цьому доленосному з’їзді були обрані: Головою Руху – Іван Драч, заступниками – Михайло Горинь, Олександр Лавринович; Головою Політради – Михайло Горинь), Рада колегій (голова – Володимир Черняк, Іван Заєць) інші.
Нагадаю, що все це відбувалося у рамках УРСР та СРСР. Україна ще була соціалістичною союзною республікою, але колишні могутні мури Імперії підмивалися водами різного роду незалежницьких течій.
Так Україна впритул підійшла до офіційного проголошення своєї Незалежності.

Позаукраїнські фактори здобуття Незалежності

Треба визнати, що якими б сильними не були власне українські визвольні рухи, вони кожен раз були придушені Москвою. Тому необхідною зовнішньополітичною умовою здобуття Незалежності України була еволюція радянського режиму від диктатури та авторитаризму до демократії. Горбачовська Перебудова 1985-1991 рр. підірвала всевладність КПРС та КДБ СРСР і тим послабила залізні обручі, якими Імперія утримувала союзні республіки у складі союзної «бочки».
Глибока соціально-економічна криза в СРСР, загострення міжнаціональних суперечок, боротьба керівництва Росії з союзним Центром, зумовлена зокрема суперництвом Б. Єльцина та М. Горбачова за владу, інші фактори паралізували союзне керівництво і республіки СРСР дружно цим скористалися.
Хронологія виходу республік зі складу СРСР (так званий «парад суверенітетів») така:
Литва – 11 березня 1990, Латвія – 4 травня 1990, Грузія – 9 квітня 1991, Естонія – 20 серпня 1991. Приклад інших та відсутність каральних санкцій з боку Москви надихнули обережне керівництво нашої країни. Україна була п’ятою і 24 серпня 1991 на позачерговій сесії Верховної Ради оголосила себе незалежною державою.
Не забарилися з проголошенням своїх суверенітетів і всі інші, навіть Росія оголосила про свій вихід з СРСР, що було парадоксом, адже СРСР і була по суті російською радянською імперією. Отже, заганяти назад республіки не було вже кому, хоча не все було так просто. Мав місце і тиск, і політичний шантаж, і військові ультиматуми, але після всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року Незалежність отримала також всенародну легітимізацію.
На запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» ствердно відповіли 28804,1 тис. виборців (90,92% тих, хто взяли участь у голосуванні). Враховуючи, що до списків для таємного голосування були внесені 37885,6 тис. громадян України, взяли участь у голосуванні 31891,7 тис. (84,18%), можна сказати, що переважна більшість народу України підтвердила і документ, і саму Незалежність.
Замість УРСР у міжнародне співтовариство та на географічні мапи світу розпочала свій шлях самостійна, суверенна держава Україна.

Незалежність часів Кравчука

Комуністичний партократ з «Капіталом» Маркса під пахвою, партквитком у кишені одягнув вишиванку і став символом перехідного етапу від УРСР до України незалежної. Таким був тоді і сам Голова Верховної Ради, а згодом Президент України, екс-секретар Компартії України з питань ідеології Леонід Кравчук і так звана «Група 239» – компартійна парламентська більшість. Не всі пам’ятають, що офіційною назвою цієї фракції була «За суверенну радянську Україну». Вловлюєте нюанс?
Суверенна, але радянська, соціалістична – такою воліли бачити Україну не тільки тодішня компартійна еліта, але й значна частина їхніх виборців. Тому на виборах першого всенародно обраного Президента України націонал-комуніст Л. Кравчук набрав 61.59% голосів, що становило понад 19 млн. 643тис. виборців, а націонал-демократ В. Чорновіл – 23.27% голосів, що становило майже 7млн. 420,727 тис. виборців. Навіть якби Чорноволу доплюсувати відсотки інших претендентів націонал-демократичного табору Левка Лук’яненка та Ігоря Юхновського (4.49 + 1.74) та ще додати 4.17% технократа Володимира Гриньова, це ніяк би не змінило електоральну ситуацію – виборці України1991 ще боялися і не довіряли новим політикам. Вони віддавали перевагу добре відомим політикам, і їхня компартійна приналежність маси не відлякувала.
І тим не менше, саме у цей перехідний час, відчуваючи суспільні настрої, під сильним тиском «Народної ради» навіть націонал-комуністи не змогли, а частково і не захотіли стати поперек течії.
А течія подій вела до того, що національні символи – жовто-блакитний прапор, Малий герб «Тризуб», гімн «Ще не вмерла Україна» – ставали державними, Україна стала у 1992 році членом Міжнародного валютного фонду і тим розпочала свої євроінтеграційні потуги.
Ейфорія перших місяців Незалежності минала. Фінансово-економічна ситуація була дуже скрутною, виробництво різко скоротилося, заощадження населення були грубо вкрадені, держава і люди дуже збідніли. Головні виробничі потужності були ще у державній та комунальній власності, хоча й розпочалися перші масштабні оборудки з ними. Загадково щез Чорноморський флот, у чому довго підозрювали і звинувачували Л. Кравчука, ваучери виявилися порожніми папірцями, люди відчували себе економічно обдуреними. Адже однією з могутніх мотивацій здобуття Незалежності для мільйонів пересічних українців було твердження, що Україну грабує Союз, а після Незалежності добробут населення значно виросте.
У сподіванні цього проголосували за Незалежність поряд зі свідомими українцями також і обивателі, яким хотілося не стільки самостійної держави, скільки просто кращого життя.
Але сподівання на те, що все вирівняється, життя покращиться, все ще не полишали людей.

Незалежність часів Кучми

Малиновий піджак, масивний золотий ланцюг на шиї, замість хрестика на ланцюгу золотий долар, у кишенях долар зелений, замість вишиванки футболка – такий дрес-код нового типажа, який яскраво заявив про себе у ці роки і поступово витісняв класичного національно перефарбованого партократа.
Гостра конфліктна ситуація у вищих ешелонах влади розрядилася тим, що було прийнято спільне рішення провести дострокові вибори Президента і Верховної Ради. Наприкінці березня 1994 р. відбулись вибори до Верховної Ради України. Добре їх пам’ятаю, оскільки був керівником виборчої кампанії одного мажоритарного депутата.
Специфіка цих виборів полягала в тому, що претендентами на депутатство масово ставали «нові українці». Жарти жартами, а я таки пам’ятаю одного з наших конкурентів на окрузі у малиновому піджаку з товстелезним золотим цепом на могутній шиї.
Атмосфера виборів помітно змінилася. Якщо на минулих виборах було достатньо гарно говорити, бути полум’яним оратором, говорити правду, то виборці-1994 не так легко вже ловилися на голе слово. У хід масово пішли різноманітні форми прихованого підкупу виборців, усі ці продуктові пакети тощо. Що цікаво, зубожілі за попередні роки виборці приймали ці подачки і свідомо, і часто – вдячно. Так почалося активне розбещення вітчизняного електорату. Людей привчали голосувати не за того, за ким ідея і правда, а до того, хто щось конкретне дасть – чи то прямо в руки, чи то для округу. Правда, комуністи хоча й відступали, але все ще свої позиції успішно боронили.
У підсумку парламент обрали помітно лівим: Найбільше місць отримали КПУ – 96, союзні з ними Селянська ІІартія України – 18 і Соцпартія – 14. Отже, 128 лівих депутатів стали стіною проти 20-ти депутатів-рухівців. То ж не дивно, що Головою Верховної Ради було обрано лідера СПУ Олександра Мороза. Прем’єр-міністром затвердили досвідченого управлінця, консерватора В. Масола.
Через три місяці націонал-комуніст Л. Кравчук програв своєму Прем’єр-міністру Леонідові Кучмі. Днями Кравчук заявив, що висунення свого часу Кучми на Прем’єр-міністра України було його, як Президента, найбільшою помилкою.
Що ж, з огляду на процеси, які розпочалися при Кучмі, це твердження є небезпідставним.
Головним процесом була масова прихватизація, як охрестив народ процеси переведення державної власності в приватну. Величезні промислові потужності віддавалися на абсолютно незрозумілих підставах абсолютно невідомим суспільству особам, часто майже хлопчакам.
Люди, про яких відкрито писали ЗМІ, як про кримінальних авторитетів, ставали володарями заводів, фабрик, комбінатів, шахт, тощо. На слуху у суспільства з’явилося і відтоді міцно увійшло у лексикон українців слово «олігарх».
Високопосадовці у більшості своїй були пов’язані з ними корисливими бізнес-інтересами. Зрощення влади і капіталу пішло великими темпами. В країні стали формуватися фінансово-промислові групи, які або прямо, або опосередковано рвалися до влади. Ідеї Незалежності та українства були їм переважно чужими. Україну вони розглядали, як територію бізнесу.
Вибори до Верховної Ради України у березні 1998 року дали такі результати. Ліві (КПУ, СелПУ, СПУ, ПСПУ) разом мали 171 мандат. Рух отримав 46 місць. Ще декілька отримали малі партії націонал-демократичного спрямування. Зате партії нової української буржуазії (Партія зелених, пустовойтенківська НДП, лазаренківська «Громада», у складі якої, до речі, Юлія Тимошенко вперше стала народним депутатом, медведчуківська СДПУ(о), ще декілька дрібних отримали 83 мандати і стали вагомим фактором парламентського життя.
Півсотні народних депутатів у Верховній Раді були у ситуації постійної меншості, коли зліва і по центру на них наступали понад 250 нардепів далеко не проукраїнської спрямованості.
Саме у ці роки когорти борців за Незалежність були відтіснені на узбіччя політичного життя. Символом стратегічної поразки націонал-демократів на цьому етапі розвитку України стала загибель Голови Руху В’ячеслава Чорновола 25 березня 1999 року.
Наступні вибори Президента відповідно до Конституції було призначено на 31 жовтня 1999 р. За російською технологією у другий тур вивели лідера КПУ П. Симоненка, потім з нього уміло зробили «страшилку» для виборця і змусили людей повторно вибрати Л. Кучму як «менше зло». За Кучму проголосувало 56% виборців, за Симоненка – 38%.
Криза в середовищі націонал-демократів, політичні ігри «канівської четвірки» чітко показали, що в Україні серед політиків є чимало «зла» – великого і малого, якого обирають, але очевидний дефіцит «добра», тобто авторитетного політика-патріота.
Повторну присягу Л. Кучма давав у залі Національного палацу «Україна». Мені довелося бути присутнім там і пам’ятаю, як урочисто Кучма сказав: «Ви побачите нового Президента». Дехто в це був готовий повірити. Та реальність ці слова перекреслила.
Глибину морального розкладу правлячої верхівки країни показав «касетний скандал», що виник внаслідок вбивства Г. Гонгадзе. Цинізм, нехтування законами, намагання підім’яти під себе усі гілки влади і багато чого іншого було записано і оприлюднено на так званих плівках майора Мельниченка.
У той же час позитивними процесами цього періоду можна вважати прийняття Конституції України 28 червня 1996 року, формування та зміцнення органів державної влади, введення та порівняна стабілізація національної валюти. У грудні 1999 р. Прем’єр-міністром України призначено голову Національного банку України Віктора Ющенка, молодого прогресивного реформатора, як вважали. Тоді це призначення бачилося позитивним фактором.
Чим більше суспільство дізнавалося про «таємниці мадрідського двору» правлячої верхівки, тим сильнішими ставали опозиційні настрої суспільства. Розпочався опозиційний рух «Україна без Кучми». Відставка Ющенка з посади Прем’єра одразу ж додала йому рейтингу, і національно-демократичні сили почали гуртуватися навколо нього.
Правда, кажуть, що В.Чорновіл після знайомства з Ющенком розчаровано сказав: «Ні риба, ні м’ясо». Подальші події змушували часто згадувати цю характеристику.
Тим не менше, у 2002 році на виборах до Верховної Ради Віктор Ющенко на чолі «Нашої України» та Юлія Тимошенко на чолі БЮТ вперше в історії Незалежної України зламали домінування лівих сил. Вони разом набрали 30,75% голосів, ліві (КПУ та СПУ) разом – 26,88%, провладний блок «За єдину Україну!» – 11,79%.
Однак через декілька днів Президент Кучма показав силу вибудуваної ним командно-адміністративної системи. У результаті жорсткого тиску на депутатів-бізнесменів багато з них, зокрема, з ющенківців, перейшло до прокучмівської «За ЄдУ» і у підсумку третя за результатом політична сила створила на основі перебіжчиків першу за кількістю фракцію, соратником якої стала СДПУ(о) – 6.27% голосів. Так в парламентській історії масово проявився фактор «тушок» – депутатів, яких можна купити, чи залякати.
Час Кучми закінчився незрозумілою для більшості народу залаштунковою активністю, як подумали люди – з метою залишитися на третій термін. Проте суспільство не сприйняло ці маневри, Л. Кучма висунув свого Прем’єр-міністра – В. Януковича – як кандидата від влади.
Вибори Президента-2002, фальсифікація результатів, незгода людей породили феномен українського ненасильницького протесту, названого Помаранчевою революцією.
Воістину ми побачили торжество законів діалектики. Не було б Кучми з його злочинами, фальсифікацією виборів, не було б і того, що й до сьогодні вважається вищим піднесенням духу народної стихійної демократії.
На тлі величезного зростання надій на разючу зміну життя, правил бізнесу, атмосфери суспільства, торжества правосуддя розпочався час новообраного Президента України.

Незалежність часів Ющенка

Цей час для нас занадто близький і особливої потреби писати про нього детально – нема.
Зафіксуємо лише, що одягнена ще одним Президентом вишиванка символізувала прагнення В. Ющенка стати українським Президентом. Багато у чому він ним став, чи, принаймні, пробував це зробити. Однак, те, про що ми всі дізналися і що побачили за роки його правління, а також те, що вилазить на світ тільки тепер, значною мірою перекреслює його Президентство.
По великому рахунку й досі не можна ще скласти однозначну оцінку ні самому Ющенкові, ні його президентству. Проте українство, безумовно, було однією з провідних його цінностей.

Незалежність часів Януковича

Ми живемо нині у цьому часі, і всі все відчувають, хоча не всі все знають і розуміють.
Сатирик зобразив на цьому колажі квінтесенцію звинувачень, які ще з 2004 року націонал-демократи постійно адресують Януковичу. Парадокс у тому, що ці звинувачення перестали бути дієвими. Принаймні, півкраїни на них не реагує. Незважаючи на усі претензії, атаки, образи тощо, Янукович у 2010 році офіційно отримав перемогу над Ю. Тимошенко і став Президентом України.
Однак у контексті Незалежності його президентство можна оцінити як найменш українське за духом. Навіть його політичний батько – Л. Кучма – був більш по-українськи налаштованим.
Якщо вірити фразі, яку, начебто, В. Янукович сказав В. Путіну: «Росія ваш бізнес, Україна – мій», то все стає на свої місця. Команда Януковича розглядає Україну як можливість безконтрольного перекачування державних коштів та власності у свої кишені. Це відбувалося при усіх попередніх президентах, але такою мірою – ні.
Протест світової громадськості та демократичних країн Заходу проти політично вмотивованих процесів – ще один важливий штрих до цього президентства.
Ми його описуємо та аналізуємо у кожному числі нашої газети. Тож до завершальної оцінки ще є час.

Висновки

20 років Незалежності можна оцінити 50 на 50, можна й інакше. Україна постала як незалежна держава, сформувала свої інституції, але розвивається важко і нерівно.
Сьогоднішній настрій людей, здебільшого – похмурий. Соціально-економічний прес цін, тарифів, податків, атмосфера початкового страху, невпевненість у майбутньому дозволяють чітко заявити: Україна розвивається не в тому напрямку, який бачився борцям за Незалежність і якого очікує більшість населення.
Неукраїнська Україна, яка не робить людину центром своєї політики і уваги, людям не потрібна.
Потрібна українська Україна, в якій є соціальна справедливість, економічна ефективність, політичний демократизм, культурний розквіт.
Такої України сьогодні нема і у найближчому майбутньому нема підстав сподіватися, що вона з’явиться.
Оце і є найгіршим підсумком минулого двадцятиліття. І, все-таки, – зі святом, хоча «зі сльозами на очах»?

23 серпня 2011 року.
Ілюстрації з Інтернет-сайтів.