“Найбільше зло, яке українській волі й незалежності завжди на перешкоді ставало і стає, криється, на превеликий жаль, у нас самих. І тільки тоді, коли ми з розуму й серця викорінимо нашу пасивність, нерішучість, тільки тоді здобудемо собі волю”.

Ще до сьогодні учені шукають зірку під назвою “Планета Ді-Пі”, часовий простір якої позначений “ерою переміщених осіб”. Вона насправді існувала в недалекому від нас ХХ столітті. І була на цій Планеті “держава бездержавних” – загальна кількість переміщених осіб і біженців у Західній Європі становила в 1944 р. понад 10 млн. осіб. Один із її мешканців, український письменник Улас Самчук, писав: “Ситуація унікальна... На території Європи Заходу таборує Україна Сходу. Парадокс чи післанництво? Вигнання і кара Божа?. На світовій сцені триває світова гра з її останнім актом – “бути чи не бути”...” За цією грою спостерігали 2 мільйони українців, які опинилися у таборах переміщених осіб після війни на території Німеччини та Австрії. Один з глядачів, український письменник Іван Багряний відгукнувся на ці події своїм нарисом “Чому я не хочу вертати на “родіну?”:” Я повернуся до своєї Вітчизни з мільйонами братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по Сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам – Українському Народові – буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості.” Безумовно, у цих сповідях відображено добу української мартирології – від вересня 1939-го по кінець 1944, коли окупанти, наступаючи один одному на п’яти, залишали незагоєні рани на тілі цілої нації, а також таборовий період – від 1945 по 1951. Атмосферу післявоєнного часу якнайкраще передали у своїх творах письменники, митці, театральні діячі. Це вони разом з багатьма вченими, учителями, представниками інтелектуальної і творчої думки створили підґрунтя для майбутнього української діаспори.

Правління і контрольна комісія Спілки українських науковців, літераторів і мистців у Зальцбурзі (УНАМ) : зліва направо сидять: др. фізики Ю.Мочук, артист і режисер С. Бутовський, науковець Е.Гловінський, др. права І. Олексишин, науковець М. Гаврилюк.Зліва направо стоять: математик Я.Данченко, др. хімії І.Ковальський, артист маляр Г.Радченко, науковець Денисівський, п. Грибінський, поет Б.Олександрів

Документальна фотовиставка з архіву Українського Національного Музею в Чикаго відбудеться в листопаді 2011 р. – січні 2012 р. і присвячується поколінню українців, які прибули до Америки в кінці 40-их на початку 50-их років з таборів Ді-Пі (від англ. DP – displaced persons – переміщені особи). Близько 80 таборів були заселені виключно або переважно українцями, і в них розвинулося широкомасштабне суспільно-громадське, релігійне, політичне та культурно-освітнє життя. Приблизно 250 000 українців переселилися до США або Канади; інші – до Південної Америки, Австралії або до різних країн Західної Європи. Організація музеєм цієї виставки дає можливість сучасному поколінню оцінити те, що відбулося в житті цілого покоління, який спадок і кому від нього перейшов. Зрештою, сам заповіт і умови на отримання спадку не до кінця прочитані нащадками, як у діаспорі, так і в Україні. Тому “Планета Ді-Пі” вимагає фундаментального дослідження. Через фотографії, які складатимуть частину експозиції, а також “таборові щоденники” та родинні пам’ятки сподіваємося повернути українській культурі імена тих, чиї зорі загорялися і згасали під чужим небом, увійти у ворота історії разом з батьками, розділити пережите братами і сестрами. Дана розвідка – це невеликий екскурс у мистецько-журналістську сторінку з табірного життя.
Добу Ді-Пі дуже вдало схарактеризував у своїх “Думках на дозвіллі” Юрій Клен, він же перекладач, поет, прозаїк і науковець Освальд Бургардт: “Ми живемо в малокультурних умовинах, у тісноті, не маючи власного кутка, часто серед руїн найбільш поруйнованих міст, загрожені постійною небезпекою втратити навіть той куток з твердим ложем, де провізорично можемо прихилили свої голови. Ми люди без імені й держави, без громадської приналежності. А проте вперто стоїмо на своєму мандрівному шляху й не хочемо збочити з нього. Ми ладні піти світ за очі, за океани, у краї тропічні чи полярні, аби не вертати додому, – це явище, яке не має прикладу в історії. І в цих важких умовинах життя, віддані на ласку чужих народів, ставши перехожими гостями – ми далі творимо свою культуру. Маємо школи, нижчі, середні і вищі, навіть свій університет, маємо свої церкви, лікарні, театри, видавництва, газети, трупи артистів, співців, а наші поети й прозаїки не перестають і тут, на чужині, плекати рідне слово. Який інший народ спромігся б на це?”.
Здається, більшого пояснення не потрібно, все зрозуміло. Окупація Волині та Галичини більшовиками у 1939 році знищила майже всю пресу, яка видавалася на цих землях, тож більшість критиків та письменників намагалися консолідувати мистецькі сили, щоб далеко від рідної землі підтримувати й розвивати українське слово. За час від травня 1945 до 1950 p., коли функціонували табори Ді-Пі у трьох зонах Німеччини та Австрії, а також серед українських військовополонених Італії і Великої Британії, з’явилося понад 500 періодичних видань, позначених іменами У. Самчука, І. Багряного, Ю. Клена, Є. Маланюка, Т. Осьмачки, К. Гриневичевої, Ю. Шевельова, І. Качуровського, Б. Кравціва та інших. Саме творці “нової української культури” на європейських просторах заявили – «бути!» 25 вересня 1945 року у Фюрті, що в північно-східному передмісті Нюрнберга, було створено Мистецький український рух (МУР). Це об’єднання було відкрите для всіх діячів слова та художників. Ідея створення належала групі літераторів: Юрію Шевельову, Вікторові Петрову, Івану Багряному, І. Костецькому, Леонідові Полтаві, І.Майстренку.
Журналістська “Планета Ді-Пі” (1945-1950 рр.) мала свої літературні столиці: Мюнхен, Авгсбург, Новий Ульм, Зальцбург, Париж, Штутгарт. Її мешканці видали три збірники МУРу літературно-мистецького спрямування; МУР-альманах, ч.1; “Арка” – місячник літератури, мистецтва, критики; “Хорс” – збірник красного письменства, критики і перекладів; “Заграва” – літературний журнал; “Звено” – журнал літератури, мистецтва і критики. Окрім серії “Мала бібліотека МУРу”, у цих містах видавалися також газети та журнали: “Рідне слово”, “Українська трибуна” (Мюнхен), “Заграва” (Авгсбург), “Літературно-науковий вісник”(Гайденава), “Українські вісті” (Ульм), “Неділя”(Авгсбург), “Час”(Фюрст), “Литаври”(Зальцбург). У журналі “Арка” (Мюнхен, 1947-1949 рр.) читачі знайомилися з художніми творами, рецензіями, мистецтвознавчими, філософськими та культурологічними статтями, критичним оглядом. Історик Володимир Маруняк наводить такі цифри стосовно видань Ді-Пі: у Німеччині за 1945-1951 рр. видано 1548 назв, з них машинним друком з металевих шрифтів – 1146, розмножених циклостилем з машинописних текстів – 402. Важливим джерелом інформації були радіопередачі, які транслювалися з Мюнхена, а інформаційні листки стали початком еміграційної преси. Писані від руки або на друкарській машинці аркуші, виконували роль настінних газет, згодом з’явилися бюлетені. Заснували ці перші видання у 1945 році вихідці з Харківщини, що перебували у таборі у Ваймарі. 22 квітня 1945 року мешканці табору читали “Короткі вісті”. З 12 травня по 14 червня 1945 р. українською мовою тут виходили “Короткі радіові звіти” та окремі листки “Інформація”, друковані на друкарській машинці. Із Ваймера видавничу справу було перенесено до Гресфельду, оскільки місто відійшло під радянську зону окупації, і небажання та страх повернення “у совєтський рай” змусило українців шукати притулку в інших зонах. Відголос тих днів пробивається в поезії Леоніда Полтави: “Лишилася велика ніч, лишилися гігантські хмари.

Письменники-сеньйори табору “Орлик” (підписів не знайдено)

Спи, Ляйпцігу. Твій смертний сон надійно береже “товаріщ”. Нависла терновим вінком ніч над усім материком.”
У Авгсбурзі 4 травня 1945 вийшло перше число “Громадського бюлетеня української колонії Авгсбургжчини”, згодом з’являлися “Радіо-Вісті”. У цих виданнях повідомлялося про організаційне життя громади. Місцем заснування повноцінних пресових видань українською мовою можна вважати Мюнхен. Саме тут було засновано кілька наукових установ, зокрема, Український Вільний Університет. Ці видання представляли політичні погляди представників політичної хвилі еміграції. Захоплення газетними листками перенеслося навіть на кораблі, які везли біженців до берегів Америки та інших країн. У невеличких за обсягом листках рідною мовою повідомлялося про погоду над Атлантикою, давалися поради емігрантам. Ці листки привіз із собою до Чикаго перший архівар музею Олекса Ганкевич. Цікавим є і те, що поруч і привітом капітана англійською мовою подавався технічний паспорт корабля, а новини адресувалися пасажирам на їхніх мовах. Із щоденника Святослава Гординського про одинадцять днів на океані прочитане врізається в пам’ять: “На Півночі ми межуємо з арктичним сяйвом, на Сході –зі сонцем, що сходить на Півдні – з рівнинним рівноденням, а на Заході –зі Страшним Судом. Тільки на Заході – думав я, збираючись виносити свої клунки”.
Епопею “великого ісходу” із невизначеним статусом Ді-Пі пережив Іван Кейван.У своїх спогадах митець згадував: “У таборах, в колишніх військових казармах, у приміщеннях, переповнених людьми, як у бочці з оселедцями, де кімнати були перегороджені коцами і веретами, а часто й на горищах, у конюшнях і підвалах, не маючи потрібних матеріалів, наші голодні й холодні митці працювали творчо.”
Українська Спілка Образотворчих Митців (УСОМ) постала у Мюнхені на початку 1947 і діяла до 1951. УСОМ об’єднувала митців різних мистецьких напрямів, які тоді жили, здебільшого, у таборах переміщених осіб у Німеччині й Австрії – головою був Едвард Козак. УСОМ влаштувала кілька виставок, брала участь у міжнародній виставці УНРРА (United Nations Relief and Rehabilitation Administration) у Німецькому Національному Музеї в Мюнхені (1947), видала 2 випуски багато-ілюстрованого журналу «Українське Мистецтво» (редактор: Михайло Дмитренко) і кілька альбомів та монографій. Мюнхен, Геттінген, Мітенвальд, Бертхесгаден, Регенсбург, Нойбоєрн – вогнища мистецької активності. Тут творили: П. Андрусів, М. Білинський, С. Борачок, Я. Гніздовський, С. Гординський, Г. Крук, І. Курах, З. Лісовська, Л. Моссора, М. Осінчук, С. Пастухів, П. Холодний, М. Черешньовський, С. Литвиненко, А. Павлось, М. Мухин, М. Дзиндра, М. Анастазієвський, Д. Горняткевич, М. Бутович, Л. Перфецький, В. Кричевський, М. Неділко, Е. Козак, М. Мороз, Л. Морозова, А. Малюца, М. Гарасовська-Дачишин, О. Булавицький, Ю. Соловій, М. Стефанович-Ольшанська, М. Черньошовський, І. Кейван, Г. Мазепа, М. Радиш, М. Станько, Є. Ліпецький, М. Азовський, Н. Білецька, С. Луцик, М. Михалевич, О. Дядинюк, М. Дмитренко, М. Левицький, О. Танасевич, В. Перебийніс.
У резолюції з’їзду УСОМ-у чітко було визначено 10 напрямів, перший з яких декларував головне завдання: “З одного боку – зберігати і продовжувати творити ті форми українського національного мистецтва, що сьогодні можуть бути розвинені в Україні, з другого – репрезентувати українську культуру перед чужинцями. Українські митці, які силою обставин знайшли себе на чужині, вважають своїм обов’язком не тільки надалі вивчати великі досягнення європейського мистецтва, але й вносити в те мистецтво свої власні, оригінальні надбання,” – читаємо в альманасі “Українське мистецтво” (Мюнхен, 1947 р.).

Хроніка таборових виставок у своїй більшості обмежувалася рамками свого табору. Вони не завжди відповідали тому рівневі, до якого прагнули митці. “Головним чином, вони були складені з усього, що потрапляло під руки – передусім – з народного мистецтва і виробів таборових майстерень, рідше – з суто мистецької індивідуальної творчості – малярства, графіки, різьби,” – повідомляє альманах “Українське мистецтво” (Мюнхен, 1947 р.). Тому митці намагалися вийти поза межі табору і найпомітнішими у 1945-46 рр. стали мистецькі виставки у Мюнхені, Карльсфельді, Брегенці, Баден-Бадені, Зальцбурзі. Зокрема, у зальцбурзькій брали участь 28 професійних художників, було виставлено 218 експонатів. З 10 до 26 січня 1947 року УСОМ брала участь у виставці у Німецькому Національному Музеї в Мюнхені за участю 71 митця, з них 48 були українцями: Микола Анастазієвький, Северин Борачок, Олекса Булавицький, Микола Бутович, Яків Гніздовський, Святослав Гординський, Михайло Дмитренко, Іван Кейван, Едвард Козак, Григор Крук, Сергій Литвиненнко, Галина Мазепа, Марія Гарасовська-Дачишин, Антін Малюца, Михайло Мороз, Антін Павлось, Мирослав Радиш, Юрій Соловій та інші. Їхні імена повинні бути вписані золотими літерами в літопис української культури. Успіх виставки подвоївся завдяки участі хору та української Капели бандуристів під диригуванням В. Божика і Г. Китастого. Відгуки в німецькій пресі про тиждень української культури додавали впевненості митцям різного віку.
– Я впевнений, – заявив у своєму виступі військовий губернатор Баварії Марей Вегонер, – що коли б показати сьогоднішню імпрезу американському конгресові, він схвалив би без вагань закон про допущення великої кількості переміщених осіб до Сполучених Штатів Америки. Американський підполковник Джеррі Сейдж звернувся до митців українською мовою: «Мої українські друзі! Дякую Вам!» Ініціатором проведення тижня української культури у Мюнхені був ЗУДАК на чолі з доктором Романом Смуком. Архівні матеріали д-ра Р. Смука складають фотографії і альбоми з листами подяки, таборова преса. Американські офіцери і урядовці, представники допомогових комітетів вперше відкривали на цій виставці і концертах Україну. Кожен з учасників по-своєму розкривав, за визначенням Святослава Гординського, “складну і оригінальну душу української істоти і генія своєї трагічної, а, водночас, повної творчих сил нації.” Ці люди творили характер своєї доби. В малярстві домінував імпресіонізм. Вирізнялися твори М. Мороза, С. Борачка, Н. Неділка, С. Луцика, Б. Стебельського, В. Кричевського, Л. Тимошенка. Одним із найкращих скульпторів був Григорій Крук, декоративним ілюстратором – Едвард Козак, акварелістами – Леонід Папара та Іван Кейван, символістами – Антін Малюца і Микола Анастазієвський, поступом у графіці прославилися Яків Гніздовський та Мирон Білинський, у живописі – Михайло Дмитренко та Олекса Булавицький, між реалізмом і натуралізмом писали Олександра Бистрякова та Андрій Кучера. До цього переліку можна додати імена багатьох, чиї роботи перебувають в приватних колекціях і музейних збірках. За кожним прізвищем криється своя доля. Уяви бракує, аби побачити таборове життя з таборовим меню, а ще таборову атмосферу, якою доводилося дихати. “Часто-густо політично-партійна гризня і вічні бурі в склянці каламутної води не давали можливості зосередитися” – писав Юрій Шерех (Шевельов). Але саме ці люди були наділені Божою іскрою очищати замулені джерела і поїти спраглих, як чужих, так і своїх. У Мюнхенському оперному театрі 4 квітня 1948 року – аншлаг. На сцені виступала чоловіча хорова капела під керуванням В. Божика. Запрошено через ЗУДАК і ЦПУЕ американських гостей. Впродовж наступного тижня у Палаці мистецтв та університеті присутні слухали піаніста-віртуоза Бориса Максимовича і оперного співака Лева Рейнаровича, подивляли рівень балетної майстерності учнів школи Валентини Переяславець та хорової музики у виконанні мішаного хору, диригент – Нестор Гордовенко. На мюнхенських концертних вечорах прославилися оперні співаки Вероніка Максимович (меццо-сопрано) і Орест Руснак (тенор) у супроводі піаніста Романа Савицького. Репертуар складався із творів, написаних в ХІХ столітті, бракувало музики молодшого покоління композиторів, для яких молоді поети вже писали вірші.

...Скриплять старезні сходи...
Крізь порох павутин
хтось вічний в ризах ходить,
кидає в простір тінь.
А як застигнуть дзвони в вечірній висоті,
Він молиться Мадонні, безсмертній
і простій.
(Андрій Гарасевич, 1946 р.)

	Баварія 1946 рік, українські поети: Михайло Ситник, Юрій Клен, П. Криниця, Петро Качура,  гуморист С. Підкова.

На еміграції було чимало гумористів. Це і А. Гак (Мартин Задека), Ан. Галан (Іван Евентуальний), Едвард Козак (Еко), Язичинська, Ікер (Іван Керницький), Гр. Мохнатий (От. Вусатий), Панько Незабудько, Зоя Когут, Ганна Черінь, але з усіх чи не найпопулярнішим був Микола Понеділок. Послуговуючись могутньою зброєю сміху, вмів Понеділок належно ударити по наших національних ворогах і висміяти наші національні хиби. У книжці оповідань та нарисів Миколи Понеділка “Зорепад” показано драматичні картини з переживань наших втікачів у таборах Німеччини. Головним героєм іншої збірки “Рятуйте мою душу” – є Іван Криворучко, одчайдушний і безтурботний скиталець, поет і невдаха, якому не щастить. На передостанній сторінці цієї великої повісті написав М. Понеділок, їдучи вже до Америки, таку просьбу:
“Простіть, що я бешкетував і в таборі всіх осміював. Вони, мої кревні з табору, зовсім не такі вже й злі, не смішні й затяті. В них може половина серця і смішлива, а інша половина, все таки, золота. Навчала все добре, людське творити. Школи, церкви, театри, хори... Та я так провинився, що все хороше мені в тих людей й перелічити годі... Вони, ті таборові люди, не тільки сварилися, а й вчилися. Вони не лише дні марнували, а і свої душі в чеснотах для вічності приготовляли... Простіть мені...”.
Письменниця Докія Гуменна під час евакуації з Києва взяла зі собою найцінніший скарб, – чернетки чотирьох томів роману “Діти Чумацького шляху”. І ось12-13 липня 1947 року у Бертесгадені відбувся Перший Конгрес 4-ох мистецьких організацій: ”МУР”, ”ОМУС”,”ОУМ”, ”УСОМ”. Було ухвалено створити єдину організацію українських митців “Об’єднані мистецтва”. Письменники, драматурги і актори, композитори і музиканти об’єдналися, щоби на Чумацькому шляху єдиним фронтом виступати за мистецькі і суспільні ідеали українського народу.
Література і мистецтво дарують безсмертя, вони поза простором і часом. Ми повинні знати про тих, хто у непростих умовах життя на чужині не тільки не втратили свою самобутність, але й зробили вагомий внесок у розвиток повноцінної української культури. Опинившись на Заході, вони розвивалися, як вільні люди Всесвіту, вільні у своїх думках і переконаннях, вони наблизили той день, коли Україна стала незалежною.

 

Марія Климчак, куратор УНМ, Чикаго