Києво-Могилянська академія має українське серце, українську душу, козацьку силу і розум української землі. Впродовж століть вона була і залишається одним із найпрогресивніших і найславетніших навчальних закладів України.

Київська братська школа вважається колискою Києво-Могилянської академії. Її було засновано у 1615 році. Тут мали змогу навчатися міщани і священики, а також діти козаків.
У 1632 році Петро Могила перетворив київську братську школу на колегію. Сонце меценатства не випадково заглянуло у його келію, а з часом він і сам став сонцем для Києво-Могилянської академії. То був знак неба, щоб син молдавського «господаря» Петро, який у дитинстві жив у Польщі, вчився у Франції, служив у польському війську за провидінням Божим, залишив службу, приїхав до Києва, постригся у монахи, став архімандритом Києво-Печерської Лаври і запалив усі свічки біля плащаниці української освіти і науки. Серед молодих розумних юнаків він виокремив найкращих і за свій кошт відправив навчатися до Європи. Прожив Петро Могила всього лише 50 років й усі свої земні скарби віддав на розвиток освіти нашого народу, серед якого розцвіло уже козацтво.
Хотілось би розповісти про славетних гетьманів України, які навчалися у Києво-Могилянській академії і про те, як вільні козаки ввійшли до храму науки, прихопивши зі собою козацьку славу.
Як відомо, серед козацтва близько 1550 року з’явився князь Байда Вишневецький, якому, знову ж таки, з волі Божої, судилося стати першим гетьманом запорожців і засновником першої столиці Війська Запорізького. За свої гроші він розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, об’єднавши біля себе майже 300 козаків, для яких «Січ» стала матір’ю, а «Великий Луг» батьком.
Навчання молоді було важливою умовою від самого початку заснування Січі. Особливих вступних екзаменів до війська не було. Важливим було дати відповідь на запитання: «Ти в Бога віруєш?» і прочитати «Отче наш». Після такого духовного іспиту придатних до військової служби записували у реєстр. Новачки відбували три роки випробувальної науки у найсуворішій дисципліні: чистили зброю, вчилися стріляти з рушниці й лука, володіти шаблею, доглядати за кіньми; ще вони копали окопи, допомагали на кухні.
Кожен запорожець мав свого джуру, з якого потрібно було виховати свідомого сина України. Джури ходили до січової школи при церкві, де були і дорослі козаки. Там вони навчалися читати і писати, хоровому співу і музиці. В основі їхнього навчання лежало військове виховання. Батьківська опіка створювала атмосферу великої приязні, і хлопці з превеликим задоволенням спостерігали за тренуваннями дорослих козаків. Вечорами вони танцювали і співали так, що й місяць разом з ними танцював, усміхався і заздрив їм.
Після Вишневецького гетьманом стає Самійло Кішка, перший прославлений флотоводець. З історичних довідок відомо, що він отримав добру освіту. Мабуть, без освіти гетьман не зміг би керувати будівництвом знаменитих чайок і водити козаків у переможні морські походи. З його розумом поруч ходила відвага і незламна сила духу, але бусурманам вдалося захопити гетьмана в полон. Його прикували до весла на галері, де він перебував так впродовж 26-ти років.
Богдан Ружинський, Іван Підкова, Криштоф Косинський, Северин Наливайко – ці гетьмани також були наділені розумом землі.
У 1614 році козацьке товариство обрало Петра Конашевича-Сагайдачного гетьманом і вручило символ влади – булаву, а через рік Сагайдачний, маючи вже добру освіту, записався до київського братства, а з ним – і все Військо Запорізьке. Він знав декілька мов, мав гострий розум і велике покликання бути щирим патріотом. В історії Конашевич-Сагайдачний залишив слід талановитого полководця і розумного дипломата. Його духовна чаша любові до рідної землі була переповнена національними почуттями. За часів гетьманства Конашевича-Сагайдачного козацтво остаточно стало українським національним військом. Коли Конашевич-Сагайдачний ішов дорогою до Бога, то всі свої матеріальні блага розсипав по землі перлами меценатства. Він склав заповіт, у якому було записано, щоб віддати усе майно на благодійні цілі. Великі суми грошей, усі свої маєтки відписав він Львівському та Київському братству. Як добрий батько, подбав Конашевич-Сагайдачний про науку та освіту дітей України, крокуючи через віки. З його витоків меценатства отримали можливість розвиватися різні церкви та монастирі. Сонце меценатства завжди світило над українською землею, і його промені падали у наші душі.
Після смерті Сагайдачного гетьмани Війська Запорізького часто змінювалися. Варто згадати Марка Жмайла, гетьмана Тараса Трясила, Сулиму (окрім Сулими, ніхто з полководців, навіть жоден гетьман Речі Посполитої, не були нагороджені найвищою відзнакою в Європі – золотою медаллю Папи Римського). Гідні козацької слави були також такі гетьмани, як Павло Бут Павлюк, Яків Острянин та Дмитро Гуня. Не випадково в народі говорили: «Де козак, там і слава».
У 1648 році обрали гетьманом Богдана Хмельницького. Він володів високим талантом державного діяча і дипломата і був мудрим політиком. Хмельницький, такий недосяжний у славі полководця, також колись був дитиною і ходив дорогами науки. Початкову освіту він здобув у Київській братській школі. Пізніше батько віддав його до Львівської єзуїтської колегії. Тут Богдан добре вивчив латинську і польську мови. Історія його життя заквітчана славними перемогами. Серед них і антипольське повстання 1648 року. Переможцем і визволителем України від польського ярма в цьому ж році він в’їхав на коні у місто Київ. Невимовній радості киян не було меж. Біля Собору святої Софії його вітав митрополит Київський і патріарх Ієрусалимський Паїсій. Український народ зрозумів, що це його Мойсей. Відчайдушному синові, славетному воїнові-визволителю професори і студенти Могилянської академії виголошували свої промови, читали вірші, співали пісні. Недовго довелось тішитися лаврами слави, бо попереду була дев’ятирічна національно-визвольна війна українського народу, яка не могла не похитнути здоров’я батька Богдана.
Коли гетьмана покидали життєві сили і було вже зрозуміло, що він іде на зустріч з Богом, козаки запропонували йому обрати гетьманом сина Юрася і навіть щиро про це просили Богдана Хмельницького. Своїм наступником він бачив писаря Виговського. Але який батько не мріє, щоб усі його земні справи продовжив син? Розчулений гетьман дав згоду.
Церемонія передачі влади була загальноприйнятою в козацькій державі: привселюдно гетьман складав на килим свої відзнаки – булаву й бунчук, а потім старшина і вельмишановні козаки називали імена гідних керувати державою. Земля здригалася від окликів і вверх підкидали шапки. Так обирали нового гетьмана зі згоди Бога і людей. Існувала ще й традиція новообраному гетьманові посипати голову землею на знак того, щоб він не був гордим і пам’ятав, що його обрали на Раді і на Раді можуть скинути.
На превеликий жаль, син Богдана виявився дуже слабким гетьманом. Через місяць він сам віддав булаву і пішов навчатися до Києво-Могилянського колегіуму.
З великого провидіння Хмельницького після його смерті, все-таки, гетьманську булаву бере до рук Іван Виговський (протягом року на трьох Радах Виговського затверджували гетьманом). Його світлий розум зазнав розквіту також у Києво-Могилянському колегіумі. Там він навчився розмовляти і писати різними мовами. Виговський, окрім рідної мови, чудово володів польською, латинською, церковнослов’янською та російською, а ще він був прекрасним каліграфом.
Кажуть, що двічі в одну річку не ввійдеш, так і Юрія Хмельницького вода викинула з «берегів» другого гетьманства, коли його ще раз обрали гетьманом після Виговського. Юрій не зумів стати гідним наступником свого батька – великого гетьмана України. Не мав він здібностей державного діяча і згідно з вимогами запорожців зрікся гетьманської булави.
Після Юрія Хмельницького символ влади отримав Павло Тетеря. Він був чудовим дипломатом, а цю здібність, як і освіченість, найбільше цінував Богдан Хмельницький, бо й сам був неперевершеним дипломатом. Павло Тетеря також отримав добру освіту і знав декілька мов. Освіта, мабуть, стала йому у великій пригоді у той час, коли Україна мала двох гетьманів водночас – Павла Тетерю та Івана Брюховецького. Своїм розумом Тетеря не осягнув складності державної влади та й серцем не відчув правильних рішень. Його необміркованих дій не можна виправдати тим безладдям, яке було в Україні. Він прагнув об’єднати Україну і підтримував союз із Польщею, але такого бажання не було у козаків і простого люду, а ще більше знеславився Тетеря і повністю втратив довіру народу, коли прийняв допомогу від народного ворога Степана Чарнецького. В історії достеменно відомо про ганебний вчинок Чарнецького, коли той на сам Великдень у 1664 році напав на Суботів, батьківщину Богдана Хмельницького, розрив могилу гетьмана Богдана і його сина Тимоша, з домовин повиймав кістки, спалив їх, а попіл розвіяв за вітром. Щодо Івана Брюховецького, то він добровільно віддав майже всі українські міста під владу московських воєвод. Про нього ходили чутки, що гетьман Брюховецький привласнює собі землі, скарби, маєтки і повертає селян у неволю. Видно, забув Брюховецький, що коли обирали його гетьманом, то посипали йому голову землею, забув і про те, яку силу має Рада. Він думав, що він всесильний у своїх правах, бо, насправді, міг скарати навіть на смерть.
Силу і вплив мали освічені, але не титуловані запорожці, коли вони зуміли не тільки скинути гетьмана, а й написати Брюховецькому дотепного й погрозливого листа, де нагадували йому, що гідність він отримав від Війська Запорізького, а ще вчили гетьмана дане Богом щастя цінувати. Два гетьмани на українській землі – і що з цього вийшло? Кожний з них хотів об’єднати Україну під своєю булавою. Їхні дороги розійшлися. Вони обидва заблукали у житті і зустрілися з ганьбою.
Про славнозвісного Івана Сірка говорили, що він не мав освіти, навіть не вмів писати, але всі визнавали його, як обдарованого і завзятого воїна. Його 15 разів обирали кошовим отаманом. За своє життя він нажив собі такої слави, якої часами не мали князі та королі. Польський король Ян Собеський слідкував за звитягами козацького лицаря; навіть сам особисто написав, що Сірко – чоловік дуже тихий, поступливий, лицарський і, здається дуже зичливим, має велике довір’я у козацькому війську. Це була думка короля, нібито він був тихий, а, згідно з легендами, Сірко не лише людей, а й чортів перемагав. Можливо, під словами «тихий і поступливий» Собеський розумів великодушність і безкорисливість, якою характеризували Сірка, бо після перемоги він ніколи не переслідував слабкого ворога і ніколи не брав собі здобичі, був надзвичайно хоробрим і винятково винахідливим, та й у зібраннях «Гетьмани України» згадується, що вороги його боялися більше, ніж бурі, більше, ніж вогню, більше ніж пошесті.
Три сонця в небі не буває, а на Україні було три гетьмани водночас – Петро Дорошенко, Дем’ян Многогрішний та Михайло Ханенко. Дорошенко був освіченою людиною, онуком славнозвісного гетьмана Михайла Дорошенка. Його козацький рід сягав «з діда-прадіда». Гетьмана Петра Дорошенка називали «Сонцем Руїни». Він щиро любив Україну, його гетьманство припало на надзвичайно важкий час для України. Свій біль він вилив у листі до запорожців: «До страшної руїни дійшла ненька Україна: там, де за часів Богдана Хмельницького пишалися заквітчані садками міста і села, тепер бовваніють тільки димарі та виють голодні собаки. Церкви Божі попалені, а де й лишилися цілі, то стоять порожні, бо нема кому, нема для кого службу правити; лани позаростали будяками, й веселий край обернувся на пустку – в усьому тому винен Самойлович, що гетьманувати любить, а з пуховиків вилазити не хоче, щоб взятися за зброю і обороняти рідну землю від ворогів». Історія вже дала оцінку Самойловичу, який також був гетьманом Лівобережної України. Попри свої заслуги і недоліки, він був меценатом. На його кошти була побудована в Глухові Успенська церква, а поблизу міста Прилуки, у Густинському монастирі – Троїцька церква. Самойлович навчався у Києво-Могилянській академії.
У народній приказці: «Від Богдана до Івана не було гетьмана» і народне визнання найвизначніших державних діячів, і відданих синів української держави, з яких перший був творцем, а другий – будівничим.
Гетьман Іван Мазепа Києво-Моги­лянську колегію перейменував у Києво-Могилянську академію. Слідкував за тим, щоб діти старшин навчалися у Київській академії і їздили за кордон вдосконалювати свою науку. Виховати нове покоління – про це мріяв Іван Мазепа і звісно чому, бо і сам навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Туди віддала його мама, коли помітила велику жадобу Івана до знань. Він продовжив навчання в єзуїтській колегії у Варшаві, у військовій академії в Голландії. Свою освіту Іван Мазепа удосконалював ще і у Франції, Німеччині та Італії. Він розмовляв польською, німецькою, італійською мовами, знав французьку і вільно розмовляв латинською. Світ навчив його бути скритним, утаємниченим і навіть не дуже відвертим у найближчому оточенні. Мова його була вишукана, але він здебільшого любив мовчати і слухати. Будучи саме таким, він зумів втримати булаву 22 роки і вирізнявся поміж усіма іншими гетьманами. Писар Пилип Орлик знав багато його секретів. Але не стало таємницею те, що сьогодні всі добре знають – Мазепа був будівничим нашої духовності, великим меценатом культури і освіти. Він будував церкви, монастирі, школи, лікарні по всій Україні. Іван Мазепа не шкодував грошей. Завдяки його підтримці розквіту набула архітектура і малярство. За сприяння гетьмана Мазепи перебудовано Києво-Печерську Лавру і Собор святої Софії, вибудовано Михайлівський собор, Богоявленську церкву і церкву Всіх Святих. У часи його гетьманства розквіту набуло так зване козацьке бароко. По-особливому він прикрасив гетьманську палату в Батурині. Не перелічити його благодійних справ і матеріальної підтримки для Києво-Могилянської академії.
Перший президент Незалежної України Михайло Грушевський написав, що період гетьманування Мазепи був найпрогресивнішим в історії Київської академії.
Справу Мазепи продовжив Пилип Орлик, коли з талановитого писаря став гетьманом. Він був обраний гетьманом на чужині, став гетьманом вигнанцем, що понад 30 років поневірявся по світі. До вершини гетьманської слави він прийшов, маючи добру освіту і природну обдарованість. Освіта, здобута в єзуїтській Віленській академії, а пізніше у Києво-Могилянській академії, допомогла досягнути посади генерального писаря. В академії він був знаний, як поет-панегірист, а для світу найвищим його досягненням стала прийнята у 1710 році Бендерська конституція. Вона відома як «Перша Конституція Української козацької держави» і найперша у світі демократична Конституція, де головною ідеєю була повна незалежність України від Московії та Польщі, а другою важливою справою було установлення конституційної хартії України, нарис українського народоправства, що обмежував владу гетьмана на користь усього народу.
Мазепинець Семен Гурко Палій, славний полковник війська, закінчив Києво-Могилянську академію і продовжив політику Мазепи – об’єднати Правобережну і Лівобережну Україну в єдину Українську державу. До боротьби за Соборність і Незалежність приєднався кошовий гетьмана Мазепи Кость Гордієнко Головко. Його високу освіту підкреслює досконале знання тогочасної мови дипломатів – латини та співучасть у редагуванні Конституції Пилипа Орлика. Козацький історик Яворницькй, в результаті своїх досліджень підтвердив те, що Кость Гордієнко-Головко освіту отримав у Києво-Могилянській академії. А ще історики стверджують, що Мазепа був політиком і дипломатом, а Гордієнко – лицар і рубака, бо той в присутності московських послів на Січі ясно твердив, що є ворогом Москви і її загарбницьких планів проти України. Андрій Войнаровський, який був небожем Мазепи, також закінчив Києво-Могилянську академію, а потім ще й студіював у Дрездені. Виникає запитання: чи став він справжнім патріотом Батьківщини, бо був амбітною людиною і мав свої інтереси у житті. Особисто гетьман Мазепа доклав багато зусиль, щоб ознайомити його з державними справами, політикою та дипломатією. Досвід у державно-адміністративній роботі він мав, але державним творцем і політиком не став: кар’єра і багатство засліпили йому очі.
Не можна в історії України не згадати про таких гетьманів як Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол. І вони своє духовне причастя одержали також у Києво-Могилянській академії.
При гетьманові Скоропадському було запроваджено Малоросійську колегію – уряд на московський лад. Його наміри творити добро для України були щирими, хоч обрали його гетьманом тоді, коли він був старим і кволим. Гетьманування і для нього не було радістю, бо йому не дозволяли зробити щось корисне для України.
Павла Полуботка прирівнювали до Івана Мазепи. Його український розум був більш коштовним, ніж найдорогоцінніші метали. Дві бочки гетьманського золота, які він переправив до Англії, обросли легендами. Кажуть, що ці легенди вітер розхитував на гойдалці правди. Глибинний і правдивий патріотизм Павла Полуботка і його щира, чиста відданість Україні були викупані у великій мудрості. Лист до англійського банку, який він написав, одночасно був і заповітом. У ньому витлумачувалися умови отримання грошей у випадку смерті гетьмана. У заповіті зазначалося, що 80% відсотків зміг би отримати представник, якого уповноважила би Українська незалежна держава, а 20% відсотків – прямий нащадок по чоловічій лінії, який мав би прізвище Полуботок.
Павло Полуботок навчався у Києво-Могилянській Академії. Він знав декілька мов. Є імовірність того, що свій лист-заповіт до банку він написав англійською мовою.
У цій історії таємниць так багато, як на небі зірок. Очевидним могло би бути лише те, якби підтвердилась версія про існування гетьманського золота, то по Україні потекли би ріки зі золотом науки, що впадали б у море української духовності і культури, бо ніколи для наших пращурів матеріальні блага не були вищими, ніж освіченість нашого роду.
Гетьман Данило Апостол був знавцем військової справи, але в історії відзначився не як завзятий воїн, а як воїн-філософ і дипломат. Нащадки пригадують те, як він послабив втручання Росії у внутрішні справи України; як не рушницею, а словом усунув багато безглуздих обмежень.
Якщо у галереї козацької доби виставити портрет останнього гетьмана козацької держави – Кирила Розумовського, то варто нагадати і той факт, що саме цариця Катерина II змусила його зректися гетьманства у 1764 році. В останні роки своєї всесильності він виконував лише її накази. А чи з власної волі? Про нього також говорять, що Розумовський здійснив низку важливих реформ в Україні, підтримував освіту та обдарованих людей.
Доля останнього кошового Петра Калнишевського є також дуже сумною. Жорстоко поквиталася з ним цариця за непослух козаків, які проти її волі вдруге обрали Калнишевського кошовим отаманом.
В історії гетьманства згадується про те, як Петро Калнишевський був кошовим отаманом протягом 10-ти років поспіль. На той час на Запоріжжі сформувалася система освіти, в основі якої лежали демократичні та гуманні принципи. Як гірський орел, він оберігав в освіті національний характер школи, не допускаючи духовних ворогів до культури, віри і звичаїв рідного народу. Його освіта випромінювала любов до історії, мистецтва, філософії, військової справи. З історичних джерел відомо, що Петро Калнишевський фінансував будівництво церков, серед яких – церква Святої Трійці в Пустовійтівці, Покровська церква в Ромнах. Для церкви села, в якому він народився, Калнишевський подарував коштовне «Євангеліє». На Україні збереглося ще багато монастирів, до яких приносили від нього дарунки.
І ось таку високоосвічену людину, патріота і великого мецената, надзвичайно талановитого керманича і борця за народні вольності, за свободолюбство замурували в стіну на Соловках. За який такий важкий злочин йому довелось животіти у темниці? У малесенькій кімнатці з віконцем заввишки 25 сантиметрів він просидів 27 років. Це вже не легенда, а та правда, з якою Петро Калнишевський дожив до 112-ти років, зберігши світлий розум і християнське серце. Його лише тричі на рік, а саме – на Великдень, Різдво, Преображення Господнє – виводили з камери.
У 1775 році Січ за наказом цариці Катерини II зруйнували.
Це може буде й відхиленням від теми, але виникає думка про те, що ті люди, котрі приймали рішення поставити пам’ятник Катерині II у місті Одесі незалежної української держави, у Києво-Могилянській академії не навчалися.
Андрій Чайковський у «Козацькій помсті» змальовує чудовий образ козака-характерника, в якому так гармонійно поєдналася мудрість природи та освіта, здобута у київській вищій школі. Він навчився воєнного ремесла, ходив із запорожцями в походи, а потім усамітнився в лісі, жив у хатині-скелі, а господарював так, що й сам би собі позаздрив. Якось подорожні козаки запитали у нього про те, як воно на Запоріжжі, і він відповів: «Що ж вам казати, як воно на Запорожжу, коли ви й самі здорові знаєте. Там дуже поважають науку, та тільки хто освітою величається, того не люблять, чваньком називають».
Козацький дух назавжди залишився у найвеличнішому храмі науки, ім’я якому – Києво-Могилянська академія. Викладачі, студенти, випускники – гордість української нації, українського народу. Козацька слава їх зобов’язує творити добро для незалежної України, вірою і правдою служити народові, не зраджувати землю, яка їх зростила, за козацькими звичаями цінувати у житті побратимство: разом ділити біду і радість, разом битись за долю і волю неньки України, а як захочуть вони піти у світ шукати скарбів науки, то нехай пам’ятають і той козацький звичай – насипати рідної землі у чоботи.
Вітер часу розгойдує гілля на дереві історії нашого роду. Земля вкривається листям народної мудрості. О, скільки зеленого й пожовклого листя опало з тих гілок за роки й тисячоліття щоденної боротьби!
Тарас Шевченко заповів для всіх прийдешніх поколінь: «Любить її, думу правди, Козацькую славу, Любить її…». Маємо любити, пам’ятати і знати, як молитву «Отче наш», славні сторінки життя українського народу, пам’ятати про своїх пращурів, козаків-відчайдухів, лицарів-завойовників, про тих великих гетьманів, які були обрані Богом і людьми і до самозречення жили лише для народу, творили і будували соборну і незалежну українську державу.
Так, вони вміли цінувати дароване Богом щастя, боронити край і свою віру, бо навіть у церкві під час читання Євангелія тримали шаблі, наполовину витягнутими з піхов.
Козацькому роду не буде переводу, козацькі зорі-гасла: «За віру Християнську!», «За землю Українську!», «За прадідну славу» і сьогодні сяють удень. Серед тих зірок сяє немеркнуча зоря на небозводі – Києво-Могилянська академія.