Дивний і незбагненний у долях своїх Бог, милосердний у довготерпінні, справедливий у покаранні, як завжди від початку світу, на праведному мірилі правосуддя свого…

 

Минулого тижня наша країна відзначала День Конституції України. Відзначала – це, напевно, голосно сказано. Хоча 28 червня проголошено державним святом, і всі формальності цього дня були виконані – зокрема, офіційний гарант Конституції надіслав «дорогим співвітчизникам» офіційне вітання «з нагоди…» – але народ цю нагоду не використав, не святкував. Не збиралися ввечері по домівках компанії, не піднімалися чарки з тостами на кшталт: «За нашу Конституцію!», біля власних домівок не вивішували державні прапори, словом, такий гарний привід за столом і «не на сухо» попишатися країною широкі маси проігнорували. У цій суперечності – коли державне свято не стає святом особистим – криється прихований діагноз стану наших народовладдя та правосвідомості на сьогодні.
У чому причина такої індиферентності громадян?
Адже Конституція будь-якої країни, зокрема, і нашої, є певним основоположним підсумком та правовим узагальненням довгої історії державотворення. Від документу 1710 року, який прийнято називати Конституцією Пилипа Орлика, і до тексту першої новітньої Конституції України 1996 року, вітчизняна історико-правова думка, відображаючи драматичний шлях України до самовизначення, засвоювала світові конституційні здобутки і прагнула створити власні. То чому нині населенню України цей шлях не гріє серце, чому не пишаються люди своєю Конституцією?
Тема ця складна, але дещо сказати можна і у стислих рамкам колонки.
У сучасному українському довіднику ви можете прочитати, що «Конституція (лат. constitutio – установлення, устрій, порядок) – головний державний документ (закон), який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов’язки держави, суспільства та громадян».

Де тут люди? На останньому місці – як і в житті. Але ж уся історія світового конституційного становлення ставить не на останнє, а на перше місце людей, громадян, їх права і свободи. Історично перша конституція нового типу, прийнята англійцями у 1215 році, називається «Велика хартія вольностей», а перша американська має назву «Білль про права» (1689 року). Конституція П.Орлика називалася «Договори і постанови прав і свобод військових…», а І Універсал Центральної Ради починався з того ж: «Народе Український! … Волею своєю ти поставив нас …на сторожі прав і вольностей Української Землі. Найкращі сини твої, виборні люде … наказали нам стояти й боротися за ті права і вольності».
Та й Верховна Рада України, приймаючи 15 років тому Конституцію, робила це, «дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя». Як вона «подбала» разом із іншими гілками влади про наші права і вольності – зараз не бачить тільки сліпий.
А крім того, із самого моменту прийняття Конституції України розпочалися спроби її розхитування, розмови про необхідність її вдосконалення аж до прийняття нового тексту. Нині виходять на фініш розробки нової Конституції України – створена уже робоча група на чолі з екс-президентом Л. Кравчуком, обговорюють ідею створення Конституційної Асамблеї, яку підтримує і нинішня влада. Яку Конституцію готують нам, можна здогадатися, дивлячись, зокрема, на новий Пенсійний та Податковий кодекси, на ідеї нового Трудового кодексу. Загальною тенденцією усіх цих документів є якраз зменшення і ущемлення прав і вольностей кожної людини, особливо – не багатої і не близької до влади.
Та й постійне ігнорування Конституції України усіма минулими владами і режимами, разом з гарантами Конституції, похитнуло повагу громадян до Основного Закону країни. «Якщо його не дотримуються ті, хто повинен це робити згідно зі своїми посадовими обов’язками, чому це повинен робити я?» – так думає пересічний українець і додає свою краплину зневаги до загального моря правового нігілізму, яке розлилося по Україні.
Марка, випущена Укрпоштою на честь Дня Конституції України, коштувала 20 коп. Приблизно такою, на жаль, і є практична «ціна» Конституції у сприйнятті мільйонів тих наших співгромадян, яким за ці роки, висловлюючись словами Конституції П. Орлика, було завдано «нестерпної образи, праволомства та пригноблення».
Яку правосвідомість може мати українець після довгих десятиліть праволомства – царського, радянського і свого, новітнього?
Конституцію України будуть шанувати тільки вільні, не пригноблені громадяни України, про яких дбає держава, яка стоїть на непорушній твердині не тимчасового і недосконалого, а побудованого на кращих світових зразках Основного Закону, перед яким рівні геть усі, без винятку і який обороняє, передусім, права і вольності людини та національні інтереси країни.
Таке має колись статися. Коли Бог, «милосердний у довготерпінні, справедливий у покаранні, на праведному мірилі правосуддя свого» благословить, а український народ здійснить і утвердить справжнє народовладдя. Ось тоді і відчуємо громадянську гордість, тоді і піднімемо чарки за Українську Конституцію. А поки що пропускаємо…

Віктор Рибаченко,
шеф-редактор «Час і Події»
Адреса для спілкування: r-viktor@ukr.net