Дворі відчинились, і до їдальні Генрі зайшли двоє. Вони сіли біля прилавка. – Що подати? – спитав Джордж. – Не знаю, – відказав один. – Ти що їстимеш, Еле? – Та не знаю, – озвався Ел. – Не надумав навіть, що б його вибрати. Надворі сутеніло. За вікном засвітилися ліхтарі. Двоє біля прилавка читали меню. Нік Адамс роздивлявся їх з другого кінця прилавка. Коли вони зайшли, він розмовляв із Джорджем. – Мені смажену вирізку з яблучною підливою та картопляним пюре, – сказав перший. – Це ще не готове. – Чого ж воно написане в меню? – Це обідня страва, – пояснив Джордж. – Обіди в нас від шостої. – Він поглянув на стінний годинник за прилавком. – А тепер п’ята. – Годинник показує двадцять на шосту, – сказав другий незнайомець. – Він на двадцять хвилин поспішає. – Ну, біс із ним, з тим годинником, – сказав перший. – Чим же тут можна підживитися? – Можу подати різні сандвічі, – відказав Джордж. – Яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку з салом, біфштекс. – Даси мені курячий крокет в сметані, з горошком і картопляним пюре. – Це теж обіднє. – Все, що ми замовляємо, обіднє, еге ж? Он як ти повертаєш! – Можу дати яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку... – Я беру яєчню з шинкою, – сказав той, котрого звали Ел. Він був у капелюсі-казанку й чорному пальті, застебнутому на всі ґудзики. Обличчя мав дрібне, бліде й тонкогубе. На шиї в нього було шовкове кашне, на руках – рукавички. – А мені яєчню з салом, – сказав другий. На зріст він був майже такий самий, як Ел. Вони різнились обличчями, але одягом скидалися на близнят. На обох були пальта, очевидно, тісні. Та й сиділи вони однаково – нахилившись уперед і поклавши лікті на прилавок. – А випити щось є? – спитав Ел. – Пиво, морс, імбирний напій. – Я питаю: випити. – Оце все, що я сказав. – Чудове містечко, – мовив другий. – Як воно хоч зветься? – Семміт. – Ти чув коли про таке? – спитав Ел свого товариша. – Ні, – відказав той. – А що тут роблять вечорами? – спитав Ел. – Обідають, – сказав його товариш. – Усі приходять сюди і їдять той знаменитий обід. – Таки вгадали, – мовив Джордж. – То ти думаєш, що я вгадав? – спитав його Ел. – Атож. – Ти молодець хоч куди, еге? – Атож. – Ніякий ти не молодець, – сказав другий. – Правда ж, Еле? – Бовдур він, – сказав Ел. Тоді обернувся до Ніка: – Тебе як звати? – Адамс. – Ще один молодець, – сказав Ел. – Як по-твоєму, він молодець, Максе? – У цьому містечку самі молодці, – відказав Макс. Джордж поставив на прилавок дві тарілки: яєчню з шинкою і яєчню з салом. Тоді присунув до них по тарілочці смаженої картоплі й зачинив віконце до кухні. – Котра ваша? – спитав він Ела. – А ти не пам’ятаєш? – Із шинкою. – Бач, який молодець, – сказав Макс. Тоді простяг руку і взяв тарілку з яєчнею. Обидва їли в рукавичках. Джордж дивився, як вони їдять. – А ти чого витріщився? – Макс звів очі на Джорджа. – Та ні, що ви. – А я кажу – так. Ти витріщався на мене. – То він, певне, пожартував, Максе, – сказав Ел. Джордж засміявся. – Тобі нема чого сміятися, – сказав йому Макс. – Тобі зовсім нема чого сміятися, зрозумів? – Добре, не буду, – мовив Джордж. – Він гадає, що це добре. – Макс обернувся до Ела. – Він, бач, так гадає. Он він який. – О, він розумник, – сказав Ел. Обидва знову взялися до їжі. – А як звати отого молодця, що стовбичить там коло прилавка? – спитав Ел у Макса. – Ген ти, молодче! – сказав Макс до Ніка. – Ану катай за прилавок до свого приятеля. – А що таке? – спитав Нік. – А нічого. – Сказано тобі, то йди, – докинув Ел. Нік зайшов за прилавок. – Що це значить? – спитав Джордж. – То не твоє діло, – відказав Ел. – Хто там є в кухні? – Негр. – Який ще негр? – Кухар. – Скажи йому, нехай вийде сюди. – А це навіщо? – Скажи йому, нехай вийде. – Чи ви собі думаєте, де ви є? – Ми добре знаємо, де ми є, – відповів той, котрого звали Макс. – Хіба ми схожі на дурників? – Розмовляєш ти й справді, наче дурник, – сказав йому Ел. – Якого ти дідька панькаєшся з цим хлопчиськом? Слухай, ти, – звернувся він до Джорджа. – Зараз же скажи негрові, щоб вийшов сюди. – Що ви хочете йому зробити? – Нічогісінько. Ти помізкуй трохи, молодче. Що б то ми мали робити якомусь негрові? Джордж штовхнув віконце, що відчинялося до кухні. – Семе! – гукнув він. –Іди-но сюди на хвилинку. Двері з кухні розчинились, і звідти вийшов негр. – Що таке? – спитав він. Ті двоє біля прилавка кинули на нього поглядом. – Усе гаразд, негритосе. Отам і стій, – сказав Ел. Негр Сем стояв у фартуху й дивився на двох незнайомців, що сиділи біля прилавка. – Слухаюсь, сер, – мовив він. Ел зліз з високого стільця, на якому сидів. – Я піду до кухні з негром і оцим молодцем, – сказав він. – Вертай у кухню, негритосе. А ти за ним, молодче. – І невеличкий чоловік рушив до кухні слідом за Ніком та кухарем Семом. Двері за ними зачинились. Другий, на ім’я Макс, сидів біля прилавка навпроти Джорджа. Та дивився він не на Джорджа, а в довге дзеркало, що прикрашало стіну за прилавком. У цьому приміщенні до їдальні Генрі був бар. – То що, молодче,– спитав Макс, дивлячись у дзеркало,– чом ти нічого не кажеш? – Що це все означає? – Гей, Еле!– гукнув Макс.– Мій хлопець хоче знати, що це все означає. – А чого ти йому не розтлумачиш?– долинув з кухні голос Ела. – Як ти думаєш, що воно все означає? – Не знаю. – А як ти думаєш? Говорячи, Макс увесь час дивився в дзеркало. – Не можу сказати. – Гей, Еле, молодець не може сказати, що він про все це думає! – Еге ж, я чую,– озвався Ел з кухні. Він відчинив низьке віконце, крізь яке передавали тарілки, й підпер його пляшкою від томатного соусу, щоб не зачинялось. –Слухай, молодче,– сказав він Джорджеві з кухні.– Стань-но трохи далі туди. А ти, Максе, посунься трохи праворуч.– Він розміщував їх, наче фотограф перед тим, як робити груповий знімок. – Побалакай зі мною, молодче,– сказав Макс.– То як ти думаєш, що тут має статися? Джордж мовчав. – Ну, то я тобі поясню,– провадив далі Макс.– Ми хочемо вколошкати одного шведа. Знаєш такого здоровенного шведа, на ім’я Оле Андресон? – Знаю. – Він щовечора приходить сюди обідати, правда ж? – Іноді приходить. – О шостій, чи не так? – Так, якщо взагалі приходить. – Усе це, молодче, ми знаємо,– сказав Макс.– Побалакаймо про щось інше. В кіно ти ходиш? – Інколи ходжу. – Треба ходити частіше. Кіно– то чудова штука для таких молодців, як ти. – За що ви хочете вбити Оле Андресона? Що він вам заподіяв? – Йому й не випадало щось нам заподіяти. Він нас ніколи навіть не бачив. – Та й побачить лиш раз у житті,– докинув Ел з кухні. – Тоді за що ж ви хочете його вбити?– спитав Джордж. – Нас попросив про це один приятель. Просто дружня послуга, молодче. – Помовч,– сказав Ел з кухні.– Ти до біса базікаєш. – Та треба ж мені розважати свого молодця. Правда, молодче? – Ти занадто розбазікався,– сказав Ел.– Онде мій молодець із негром самі собі розважаються. Сидять тут у мене зв’язані докупи, мов ті подружки з монастирської школи. – То ти бував у монастирській школі? – Хто зна, може, й бував. – У хедері ти бував. Оце напевне. Джордж поглянув на стінний годинник. – Коли хтось зайде, скажеш, що кухаря немає, а як і тоді не відчепиться, підеш у кухню і сам щось зготуєш. Затямив, молодче? – Гаразд, – сказав Джордж. – А що ви зробите з нами потім? – Там побачимо, – сказав Макс. – Це таке діло, що наперед ніколи не знаєш. Джордж знову звів очі на годинник. Було чверть на сьому. Двері з вулиці відчинилися. Зайшов водій трамвая. – Здоров, Джордже, – сказав він. – Підкріпитись є чим? – Та Сем якраз вийшов, – відказав Джордж. – Повернеться десь за півгодини. – Ну, то я краще піду де-інде, – сказав водій. Джордж подивився на годинник. Було двадцять хвилин на сьому. – Чисто зроблено, молодче, – сказав Макс. – Ти справжній джентльмен. – Він знав, що я розчереплю йому голову, – озвався з кухні Ел. – Ні, – заперечив Макс. – Зовсім не тому. Просто він молодець. Славний хлопчина. Він мені подобається. За п’ять хвилин до сьомої Джордж сказав: – Він не прийде. Перед тим до їдальні заходило ще двоє людей. Для одного з них Джордж мусив піти в кухню й приготувати сендвіч з яєчнею та шинкою, якого той захотів узяти з собою. В кухні він побачив Ела, що сидів на стільчику біля віконця, зсунувши котелок на потилицю і сперши на привіконну поличку дуло обріза. На підлозі в кутку сиділи Нік і кухар, зв’язані спиною до спини; роти їхні були заткнуті кухонними рушниками. Джордж приготував сендвіч, загорнув у проолієний папір, вклав у пакет і виніс покупцеві; той заплатив і пішов собі. – Мій молодець на всі руки майстер, – сказав Макс. – І куховарити вміє, і все на світі. Ото буде якійсь дівчині господиня в домі. – Он як? – мовив Джордж. – А вашого приятеля, Оле Андресона, вже не чекайте. – Дамо йому ще десять хвилин, – сказав Макс. Він дивився в дзеркало і на годинник. Стрілки годинника показали сьому, потім п’ять хвилин на восьму. – Ходім, Еле, – сказав Макс. – Нема чого тут стовбичити. Він не прийде. – Почекаймо ще п’ять хвилин, – відказав Ел із кухні. За ті п’ять хвилин зайшов ще один відвідувач, і Джордж пояснив йому, що кухар занедужав. – То якого ж біса ви не візьмете іншого? – спитав той. – Добра мені їдальня! – І пішов геть. – Ходім, Еле, – сказав Макс. – А що робити з цими двома молодцями й негром? – Та нехай собі живуть. – Ти так думаєш? – А певне. Ми своє відбули. – Не до смаку мені ці сентименти, – сказав Ел.– Ти вибовкав більш ніж треба. – Е, до лиха, – сказав Макс. – Мали ж ми якось розважатися, так чи ні? – І все рівно базікав ти забагато, – сказав Ел. Він вийшов з кухні. Під його тісним пальтом злегка випиналося дуло обріза. Він поправив пальто руками в рукавичках. – Ну бувай, молодче, – сказав він Джорджеві. – Щасливий ти хлопець. – А правда, – докинув Макс. – Можеш грати на перегонах. Обидва вийшли за двері. У вікно Джордж бачив, як вони проминули ліхтар і перетнули вулицю. Тісні пальта й округлі капелюхи робили їх схожими на коміків з вар’єте. Джордж пішов до кухні й розв’язав Ніка та кухаря. – Годі з мене цих штук, – сказав Сем, кухар. – Годі, аж по саму зав’язку! Нік підвівся. Йому ще ніколи не затикали рота рушником. – Ну й ну, – мовив він. – Що це за чортівня? – Він намагався вдавати хвацького хлопця. – Вони хотіли вбити Оле Андресона, – пояснив Джордж. – Думали його застрелити, коли він прийде обідати. – Оле Андресона? – Атож. Кухар обмацав кутики рота пучками великих пальців. – Вони пішли? – спитав він. – Еге, – відповів Джордж. – Пішли вже. – Не подобається мені вся ця історія, – сказав кухар. – Ой як не подобається. – Слухай-но, – мовив Джордж до Ніка. – Сходив би ти до Оле Андресона. – Гаразд. – Не лізьте ви в це діло, – обізвався кухар Сем. – Краще сидіть собі тихенько. – Коли не хочеш, не ходи, – сказав Джордж. – Встрянете в цю халепу, то добра не ждіть, – правив своєї кухар. – Сиділи б собі тихенько. – Я піду до нього, – сказав Нік Джорджеві. – Де він живе? Кухар відвернувся. – Ці хлопчиська завжди гадають, що вони розумніші за всіх, – пробурчав він. – Він живе в мебльованих кімнатах місіс Хірш, – відповів Джордж Нікові. – То я йду туди. Вуличний ліхтар світив крізь голе гілля дерев. Нік пройшов вздовж трамвайної колії і від другого ліхтаря звернув у бічну вуличку. Мебльовані кімнати місіс Хірш були через три будинки за рогом. Нік зійшов на ґанок і натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинила якась жінка. – Оле Андресон тут живе? – Ви хочете його бачити? – Так, якщо він удома. Слідом за жінкою Нік піднявся сходами і пройшов у кінець коридору. Жінка постукала в двері. – Хто там? – Тут хтось хоче вас бачити, містере Андресон, – сказала жінка. – Це я, Нік Адамс. – Заходь. Нік відчинив двері й увійшов до кімнати. Оле Андресон лежав на ліжку зовсім одягнений. Колишній боксер великої ваги, він ледве вміщався на тому ліжку. Під головою в нього було дві подушки. На Ніка він навіть і не глянув. – Що там таке? – спитав він. – Я оце був у їдальні Генрі, – сказав Нік, – коли зайшли якісь двоє, зв’язали мене й кухаря і казали, що хочуть вас убити. Він відчував, що розповідь його звучить якось безглуздо. Оле Андресон не сказав нічого. – Вони завели нас до кухні, – провадив далі Нік. – Хотіли вас застрелити, коли ви прийдете обідати. Оле Андресон дивився на стіну й нічого не казав. – То Джордж подумав, що мені слід піти сказати вам про це. – Нічим не можу цьому зарадити, – мовив Оле Андресон. – Я розкажу вам, які вони з себе. – Не хочу я знати, які вони з себе, – мовив Оле Андресон. – Він дивився на стіну. – А за те, що прийшов сказати, дякую. – Та що вже там. Нік подивився на дебелого чолов’ягу, що лежав на ліжку. – Хочете, я піду розкажу в поліції? – Ні, – відповів Оле Андресон. – Це нічого не допоможе. – Я міг би що-небудь для вас зробити? – Ні. Нічого тут не поробиш. – А може, це тільки пуста погроза? – Ні. Це не пуста погроза. – Оле Андресон повернувся на бік, лицем до стіни. – Найгірше те, – промовив він, дивлячись у стіну, – що я ніяк не можу зважитися вийти звідси. Отак цілий день і лежу. – А ви не могли б виїхати з міста? – Ні, – відповів Оле Андресон. – Далі тікати нікуди. – Він дивився у стіну. – Тепер уже нічого не вдієш. – А чи не можна якось це залагодити? – Ні, ради на це нема. – Він говорив тим самим неживим голосом. – Нічого вже не вдієш. Ось полежу ще трохи, а тоді зважусь і вийду. – То я, мабуть, вернуся назад до Джорджа, – сказав Нік. – До побачення, – мовив Оле Андресон, не обертаючись до Ніка. – Дякую, що зайшов. Нік рушив з кімнати. Причиняючи двері, він бачив, як Оле Андресон лежить одягнений на ліжку, втупивши очі в стіну. – Він цілий день не виходить з кімнати, – сказала Нікові жінка внизу біля дверей.– Мабуть, нездужає. Я до нього: «Містере Андресон, пішли б погуляли, он погода яка гарна»,– а він хоч би що. – Він не хоче нікуди виходити. – Шкода, що йому нездужається, – сказала жінка. – Він такий приємний пожилець. А знаєте, він був боксером. – Я знаю. – Ніколи й не подумала б, якби не обличчя, – провадила жінка. Вони розмовляли, стоячи біля надвірних дверей. – Він такий лагідний. – Ну, добраніч, місіс Хірш, – сказав Нік. – Я не місіс Хірш, – відказала жінка. – То власниця будинку. А я тут у неї за доглядачку. Мене звуть місіс Бел. – Добраніч, місіс Бел, – сказав Нік. – Добраніч, – відповіла жінка. Нік пройшов темною вуличкою до рогу, де світився ліхтар, а тоді понад трамвайною колією до їдальні Генрі. Джордж був на своєму місці за прилавком. – Ну, бачив Оле? – Бачив, – відповів Нік. – Лежить у кімнаті й не хоче нікуди виходити. Почувши голос Ніка, кухар прочинив двері з кухні. – Вуха мої вас не чули б, – мовив він і зачинив двері. – Ти розказав йому? – Авжеж, розказав. Але він сам знає, що це таке. – І що він думає робити? – Нічого. – Вони ж уб’ють його. – Мабуть, що вб’ють. – Певно, вскочив у якусь халепу в тому Чикаго. – Мабуть, що так. – Страшна річ. – Жахлива, – сказав Нік. Вони помовчали. Джордж дістав рушник і витер прилавок. – Цікаво, що він зробив? – спитав Нік. – Якусь умову порушив. Вони ж бо за це й убивають. – Мабуть, поїду я геть звідси, – сказав Нік. – Еге ж,– погодився Джордж. – Непогано було б. – Тепер мені з думки не йтиме, як він чекає там, у своїй кімнаті, й знає, що це його не мине. Чистий жах. – Ну, – сказав Джордж, – а ти про це не думай.
|