Дворі відчинились, і до їдальні Генрі зайшли двоє. Вони сіли біля прилавка.
– Що подати? – спитав Джордж.
– Не знаю, – відказав один. – Ти що їстимеш, Еле?
– Та не знаю, – озвався Ел. – Не надумав навіть, що б його вибрати.
Надворі сутеніло. За вікном засвітилися ліхтарі. Двоє біля прилавка читали меню. Нік Адамс роздивлявся їх з другого кінця прилавка. Коли вони зайшли, він розмовляв із Джорджем.
– Мені смажену вирізку з яблучною підливою та картопляним пюре, – сказав перший.
– Це ще не готове.
– Чого ж воно написане в меню?
– Це обідня страва, – пояснив Джордж. – Обіди в нас від шостої. – Він поглянув на стінний годинник за прилавком. – А тепер п’ята.
– Годинник показує двадцять на шосту, – сказав другий незнайомець.
– Він на двадцять хвилин поспішає.
– Ну, біс із ним, з тим годинником, – сказав перший. – Чим же тут можна підживитися?
– Можу подати різні сандвічі, – відказав Джордж. – Яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку з салом, біфштекс.
– Даси мені курячий крокет в сметані, з горошком і картопляним пюре.
– Це теж обіднє.
– Все, що ми замовляємо, обіднє, еге ж? Он як ти повертаєш!
– Можу дати яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку...
– Я беру яєчню з шинкою, – сказав той, котрого звали Ел.
Він був у капелюсі-казанку й чорному пальті, застебнутому на всі ґудзики. Обличчя мав дрібне, бліде й тонкогубе. На шиї в нього було шовкове кашне, на руках – рукавички.
– А мені яєчню з салом, – сказав другий. На зріст він був майже такий самий, як Ел. Вони різнились обличчями, але одягом скидалися на близнят. На обох були пальта, очевидно, тісні. Та й сиділи вони однаково – нахилившись уперед і поклавши лікті
на прилавок.
– А випити щось є? – спитав Ел.
– Пиво, морс, імбирний напій.
– Я питаю: випити.
– Оце все, що я сказав.
– Чудове містечко, – мовив другий. – Як воно хоч зветься?
– Семміт.
– Ти чув коли про таке? – спитав Ел свого товариша.
– Ні, – відказав той.
– А що тут роблять вечорами? – спитав Ел.
– Обідають, – сказав його товариш. – Усі приходять сюди і їдять той знаменитий обід.
– Таки вгадали, – мовив Джордж.
– То ти думаєш, що я вгадав? – спитав його Ел.
– Атож.
– Ти молодець хоч куди, еге?
– Атож.
– Ніякий ти не молодець, – сказав другий. – Правда ж, Еле?
– Бовдур він, – сказав Ел. Тоді обернувся до Ніка:
– Тебе як звати?
– Адамс.
– Ще один молодець, – сказав Ел. – Як по-твоєму, він молодець, Максе?
– У цьому містечку самі молодці, – відказав Макс.
Джордж поставив на прилавок дві тарілки: яєчню з шинкою і яєчню з салом. Тоді присунув до них по тарілочці смаженої картоплі й зачинив віконце до кухні.
– Котра ваша? – спитав він Ела.
– А ти не пам’ятаєш?
– Із шинкою.
– Бач, який молодець, – сказав Макс. Тоді простяг руку і взяв тарілку з яєчнею. Обидва їли в рукавичках. Джордж дивився, як вони їдять.
– А ти чого витріщився? – Макс звів очі на Джорджа.
– Та ні, що ви.
– А я кажу – так. Ти витріщався на мене.
– То він, певне, пожартував, Максе, – сказав Ел.
Джордж засміявся.
– Тобі нема чого сміятися, – сказав йому Макс. – Тобі зовсім нема чого сміятися, зрозумів?
– Добре, не буду, – мовив Джордж.
– Він гадає, що це добре. – Макс обернувся до Ела. – Він, бач, так гадає. Он він який.
– О, він розумник, – сказав Ел. Обидва знову взялися до їжі.
– А як звати отого молодця, що стовбичить там коло прилавка? – спитав Ел у Макса.
– Ген ти, молодче! – сказав Макс до Ніка. – Ану катай за прилавок до свого приятеля.
– А що таке? – спитав Нік.
– А нічого.
– Сказано тобі, то йди, – докинув Ел.
Нік зайшов за прилавок.
– Що це значить? – спитав Джордж.
– То не твоє діло, – відказав Ел. – Хто там є в кухні?
– Негр.
– Який ще негр?
– Кухар.
– Скажи йому, нехай вийде сюди.
– А це навіщо?
– Скажи йому, нехай вийде.
– Чи ви собі думаєте, де ви є?
– Ми добре знаємо, де ми є, – відповів той, котрого звали Макс. – Хіба ми схожі на дурників?
– Розмовляєш ти й справді, наче дурник, – сказав йому Ел. –
Якого ти дідька панькаєшся з цим хлопчиськом? Слухай, ти, – звернувся він до Джорджа. – Зараз же скажи негрові, щоб вийшов сюди.
– Що ви хочете йому зробити?
– Нічогісінько. Ти помізкуй трохи, молодче. Що б то ми мали робити якомусь негрові?
Джордж штовхнув віконце, що відчинялося до кухні.
– Семе! – гукнув він. –Іди-но сюди на хвилинку.
Двері з кухні розчинились, і звідти вийшов негр.
– Що таке? – спитав він.
Ті двоє біля прилавка кинули на нього поглядом.
– Усе гаразд, негритосе. Отам і стій, – сказав Ел.
Негр Сем стояв у фартуху й дивився на двох незнайомців, що сиділи біля прилавка.
– Слухаюсь, сер, – мовив він.
Ел зліз з високого стільця, на якому сидів.
– Я піду до кухні з негром і оцим молодцем, – сказав він.
– Вертай у кухню, негритосе. А ти за ним, молодче. – І невеличкий
чоловік рушив до кухні слідом за Ніком та кухарем Семом. Двері за ними зачинились.
Другий, на ім’я Макс, сидів біля прилавка навпроти Джорджа.
Та дивився він не на Джорджа, а в довге дзеркало, що прикрашало стіну за прилавком. У цьому приміщенні до їдальні Генрі був бар.
– То що, молодче,– спитав Макс, дивлячись у дзеркало,– чом ти нічого не кажеш?
– Що це все означає?
– Гей, Еле!– гукнув Макс.– Мій хлопець хоче знати, що це все означає.
– А чого ти йому не розтлумачиш?– долинув з кухні голос Ела.
– Як ти думаєш, що воно все означає?
– Не знаю.
– А як ти думаєш?
Говорячи, Макс увесь час дивився в дзеркало.
– Не можу сказати.
– Гей, Еле, молодець не може сказати, що він про все це думає!
– Еге ж, я чую,– озвався Ел з кухні. Він відчинив низьке віконце, крізь яке передавали тарілки, й підпер його пляшкою від томатного соусу, щоб не зачинялось.
–Слухай, молодче,– сказав він Джорджеві з кухні.– Стань-но трохи далі туди. А ти, Максе, посунься трохи праворуч.– Він розміщував їх, наче фотограф перед тим, як робити груповий знімок.
– Побалакай зі мною, молодче,– сказав Макс.– То як ти думаєш, що тут має статися?
Джордж мовчав.
– Ну, то я тобі поясню,– провадив далі Макс.– Ми хочемо вколошкати одного шведа. Знаєш такого здоровенного шведа, на ім’я Оле Андресон?
– Знаю.
– Він щовечора приходить сюди обідати, правда ж?
– Іноді приходить.
– О шостій, чи не так?
– Так, якщо взагалі приходить.
– Усе це, молодче, ми знаємо,– сказав Макс.– Побалакаймо про щось інше. В кіно ти ходиш?
– Інколи ходжу.
– Треба ходити частіше. Кіно– то чудова штука для таких молодців, як ти.
– За що ви хочете вбити Оле Андресона? Що він вам заподіяв?
– Йому й не випадало щось нам заподіяти. Він нас ніколи навіть не бачив.
– Та й побачить лиш раз у житті,– докинув Ел з кухні.
– Тоді за що ж ви хочете його вбити?– спитав Джордж.
– Нас попросив про це один приятель. Просто дружня послуга, молодче.
– Помовч,– сказав Ел з кухні.– Ти до біса базікаєш.
– Та треба ж мені розважати свого молодця. Правда, молодче?
– Ти занадто розбазікався,– сказав Ел.– Онде мій молодець із негром самі собі розважаються. Сидять тут у мене зв’язані докупи, мов ті подружки з монастирської школи.
– То ти бував у монастирській школі?
– Хто зна, може, й бував.
– У хедері ти бував. Оце напевне.
Джордж поглянув на стінний годинник.
– Коли хтось зайде, скажеш, що кухаря немає, а як і тоді не відчепиться, підеш у кухню і сам щось зготуєш. Затямив, молодче?
– Гаразд, – сказав Джордж. – А що ви зробите з нами потім?
– Там побачимо, – сказав Макс. – Це таке діло, що наперед ніколи не знаєш.
Джордж знову звів очі на годинник. Було чверть на сьому.
Двері з вулиці відчинилися. Зайшов водій трамвая.
– Здоров, Джордже, – сказав він. – Підкріпитись є чим?
– Та Сем якраз вийшов, – відказав Джордж. – Повернеться десь за півгодини.
– Ну, то я краще піду де-інде, – сказав водій.
Джордж подивився на годинник. Було двадцять хвилин на сьому.
– Чисто зроблено, молодче, – сказав Макс. – Ти справжній джентльмен.
– Він знав, що я розчереплю йому голову, – озвався з кухні Ел.
– Ні, – заперечив Макс. – Зовсім не тому. Просто він молодець. Славний хлопчина. Він мені подобається.
За п’ять хвилин до сьомої Джордж сказав:
– Він не прийде.
Перед тим до їдальні заходило ще двоє людей. Для одного з них Джордж мусив піти в кухню й приготувати сендвіч з яєчнею та шинкою, якого той захотів узяти з собою. В кухні він побачив Ела, що сидів на стільчику біля віконця, зсунувши котелок на потилицю і сперши на привіконну поличку дуло обріза. На підлозі в кутку сиділи Нік і кухар, зв’язані спиною до спини; роти їхні були заткнуті кухонними рушниками. Джордж приготував сендвіч, загорнув у проолієний папір, вклав у пакет і виніс покупцеві; той заплатив і пішов собі.
– Мій молодець на всі руки майстер, – сказав Макс. – І куховарити вміє, і все на світі. Ото буде якійсь дівчині господиня в домі.
– Он як? – мовив Джордж. – А вашого приятеля, Оле Андресона, вже не чекайте.
– Дамо йому ще десять хвилин, – сказав Макс. Він дивився в дзеркало і на годинник. Стрілки годинника показали сьому, потім п’ять хвилин на восьму.
– Ходім, Еле, – сказав Макс. – Нема чого тут стовбичити.
Він не прийде.
– Почекаймо ще п’ять хвилин, – відказав Ел із кухні. За ті п’ять хвилин зайшов ще один відвідувач, і Джордж пояснив йому, що кухар занедужав.
– То якого ж біса ви не візьмете іншого? – спитав той. – Добра мені їдальня! – І пішов геть.
– Ходім, Еле, – сказав Макс.
– А що робити з цими двома молодцями й негром?
– Та нехай собі живуть.
– Ти так думаєш?
– А певне. Ми своє відбули.
– Не до смаку мені ці сентименти, – сказав Ел.– Ти вибовкав більш ніж треба.
– Е, до лиха, – сказав Макс. – Мали ж ми якось розважатися, так чи ні?
– І все рівно базікав ти забагато, – сказав Ел.
Він вийшов з кухні. Під його тісним пальтом злегка випиналося дуло обріза. Він поправив пальто руками в рукавичках.
– Ну бувай, молодче, – сказав він Джорджеві. – Щасливий ти хлопець.
– А правда, – докинув Макс. – Можеш грати на перегонах.
Обидва вийшли за двері. У вікно Джордж бачив, як вони проминули ліхтар і перетнули вулицю. Тісні пальта й округлі капелюхи робили їх схожими на коміків з вар’єте.
Джордж пішов до кухні й розв’язав Ніка та кухаря.
– Годі з мене цих штук, – сказав Сем, кухар. – Годі, аж по саму зав’язку!
Нік підвівся. Йому ще ніколи не затикали рота рушником.
– Ну й ну, – мовив він. – Що це за чортівня? – Він намагався вдавати хвацького хлопця.
– Вони хотіли вбити Оле Андресона, – пояснив Джордж. – Думали його застрелити, коли він прийде обідати.
– Оле Андресона?
– Атож.
Кухар обмацав кутики рота пучками великих пальців.
– Вони пішли? – спитав він.
– Еге, – відповів Джордж. – Пішли вже.
– Не подобається мені вся ця історія, – сказав кухар. – Ой як не подобається.
– Слухай-но, – мовив Джордж до Ніка. – Сходив би ти до Оле Андресона.
– Гаразд.
– Не лізьте ви в це діло, – обізвався кухар Сем. – Краще сидіть собі тихенько.
– Коли не хочеш, не ходи, – сказав Джордж.
– Встрянете в цю халепу, то добра не ждіть, – правив своєї кухар. – Сиділи б собі тихенько.
– Я піду до нього, – сказав Нік Джорджеві. – Де він живе?
Кухар відвернувся.
– Ці хлопчиська завжди гадають, що вони розумніші за всіх, – пробурчав він.
– Він живе в мебльованих кімнатах місіс Хірш, – відповів Джордж Нікові.
– То я йду туди.
Вуличний ліхтар світив крізь голе гілля дерев. Нік пройшов вздовж трамвайної колії і від другого ліхтаря звернув у бічну вуличку. Мебльовані кімнати місіс Хірш були через три будинки за рогом. Нік зійшов на ґанок і натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинила якась жінка.
– Оле Андресон тут живе?
– Ви хочете його бачити?
– Так, якщо він удома.
Слідом за жінкою Нік піднявся сходами і пройшов у кінець коридору. Жінка постукала в двері.
– Хто там?
– Тут хтось хоче вас бачити, містере Андресон, – сказала жінка.
– Це я, Нік Адамс.
– Заходь.
Нік відчинив двері й увійшов до кімнати. Оле Андресон лежав на ліжку зовсім одягнений. Колишній боксер великої ваги, він ледве вміщався на тому ліжку. Під головою в нього було дві подушки. На Ніка він навіть і не глянув.
– Що там таке? – спитав він.
– Я оце був у їдальні Генрі, – сказав Нік, – коли зайшли якісь двоє, зв’язали мене й кухаря і казали, що хочуть вас убити.
Він відчував, що розповідь його звучить якось безглуздо.
Оле Андресон не сказав нічого.
– Вони завели нас до кухні, – провадив далі Нік. – Хотіли вас застрелити, коли ви прийдете обідати.
Оле Андресон дивився на стіну й нічого не казав.
– То Джордж подумав, що мені слід піти сказати вам про це.
– Нічим не можу цьому зарадити, – мовив Оле Андресон.
– Я розкажу вам, які вони з себе.
– Не хочу я знати, які вони з себе, – мовив Оле Андресон. – Він дивився на стіну. – А за те, що прийшов сказати, дякую.
– Та що вже там.
Нік подивився на дебелого чолов’ягу, що лежав на ліжку.
– Хочете, я піду розкажу в поліції?
– Ні, – відповів Оле Андресон. – Це нічого не допоможе.
– Я міг би що-небудь для вас зробити?
– Ні. Нічого тут не поробиш.
– А може, це тільки пуста погроза?
– Ні. Це не пуста погроза. – Оле Андресон повернувся на бік, лицем до стіни. – Найгірше те, – промовив він, дивлячись у стіну, – що я ніяк не можу зважитися вийти звідси. Отак цілий день і лежу.
– А ви не могли б виїхати з міста?
– Ні, – відповів Оле Андресон. – Далі тікати нікуди. – Він дивився у стіну. – Тепер уже нічого не вдієш.
– А чи не можна якось це залагодити?
– Ні, ради на це нема. – Він говорив тим самим неживим голосом. – Нічого вже не вдієш. Ось полежу ще трохи, а тоді зважусь і вийду.
– То я, мабуть, вернуся назад до Джорджа, – сказав Нік.
– До побачення, – мовив Оле Андресон, не обертаючись до Ніка. – Дякую, що зайшов.
Нік рушив з кімнати. Причиняючи двері, він бачив, як Оле Андресон лежить одягнений на ліжку, втупивши очі в стіну.
– Він цілий день не виходить з кімнати, – сказала Нікові жінка внизу біля дверей.– Мабуть, нездужає. Я до нього: «Містере Андресон, пішли б погуляли, он погода яка гарна»,– а він хоч би що.
– Він не хоче нікуди виходити.
– Шкода, що йому нездужається, – сказала жінка. – Він такий приємний пожилець. А знаєте, він був боксером.
– Я знаю.
– Ніколи й не подумала б, якби не обличчя, – провадила жінка. Вони розмовляли, стоячи біля надвірних дверей. – Він такий лагідний.
– Ну, добраніч, місіс Хірш, – сказав Нік.
– Я не місіс Хірш, – відказала жінка. – То власниця будинку.
А я тут у неї за доглядачку. Мене звуть місіс Бел.
– Добраніч, місіс Бел, – сказав Нік.
– Добраніч, – відповіла жінка.
Нік пройшов темною вуличкою до рогу, де світився ліхтар, а тоді понад трамвайною колією до їдальні Генрі. Джордж був на своєму місці за прилавком.
– Ну, бачив Оле?
– Бачив, – відповів Нік. – Лежить у кімнаті й не хоче нікуди виходити.
Почувши голос Ніка, кухар прочинив двері з кухні.
– Вуха мої вас не чули б, – мовив він і зачинив двері.
– Ти розказав йому?
– Авжеж, розказав. Але він сам знає, що це таке.
– І що він думає робити?
– Нічого.
– Вони ж уб’ють його.
– Мабуть, що вб’ють.
– Певно, вскочив у якусь халепу в тому Чикаго.
– Мабуть, що так.
– Страшна річ.
– Жахлива, – сказав Нік.
Вони помовчали. Джордж дістав рушник і витер прилавок.
– Цікаво, що він зробив? – спитав Нік.
– Якусь умову порушив. Вони ж бо за це й убивають.
– Мабуть, поїду я геть звідси, – сказав Нік.
– Еге ж,– погодився Джордж. – Непогано було б.
– Тепер мені з думки не йтиме, як він чекає там, у своїй кімнаті, й знає, що це його не мине. Чистий жах.
– Ну, – сказав Джордж, – а ти про це не думай.