Мрії – це єдине, що допомагає дихати, поки перекриті легені, пити, коли зашитий рот, і жити, коли похований живцем

Минулий тиждень в Україні пройшов, начебто, без особливих подій.

І саме отаке подієве затишшя у сфері повсякденності загострило роздуми над тим глибинним, фундаментальним, що лежить під поверхневим шаром щоденних малих і великих сенсацій. Маю на увазі роздуми про Мрію. Адже мріють усі – і так звані прості люди, і помітні, і можновладці, і опозиціонери – і навіть інколи прохоплюються про свої мрії. Янукович, наприклад, окрім мрії почути кожного, мріє про те, щоб у фіналі Євро-2012 зустрілися Україна і Польща, про що й сказав вголос. Є у нього, як і у кожного з нас, звичайно, і такі мрії, про які вголос говорити не прийнято. Але, спостерігаючи роботу правоохоронних органів щодо Луценка і особливо Юлії Тимошенко, про деякі подібні мрії можна здогадуватися. Помріємо і ми, читачу? Чи хоча би поговоримо про це?

 Мріяти – поетичний спосіб не думати
Адріан Декурсель

Уява – магічна властивість людської психіки. Чого тільки ми собі інколи не уявляємо – і реального, того, що має ось-ось здійснитися, і того, що навряд чи трапиться з нами. Пристрасно бажаючи оте майбутнє наблизити, ми починаємо про нього мріяти. Його ще нема – у всякому випадку у нас, а може і взагалі у дійсності – але ми мріємо про уявне, як про реальне. Коли ми при цьому не думаємо, а лише солодко уявляємо щось, то підпадаємо під вислів А.Декурселя, занурюючись у мрію як поетичний спосіб не думати. Коли ж починаємо думати – а чи можна якось наблизити свою мрію, що конкретно для цього потрібно зробити, то стаємо на початку шляху здійснення далекої мрії.
Мрія є ковтком свіжого повітря у затхлості понурого повсякдення, вона нас піднімає над побутом, дає якусь перспективу, хоча б уявну, навіть нереальну. Мрія підіймає градус настрою, у нас розправляються крила, вона додає емоцій, пряності, смаку до прісного коктейлю нашого безкрилого існування. Інколи життя тебе закрутить, як білку у колесі – так, що ти бачиш тільки роботу, переїзди, клопоти, і побут, побут, побут. І ось тоді, в рідкісну хвилинку відпочинку, ти поринаєш у мрію – хоча б тому, щоб не думати про осоружні турботи, про ту копійку, яку треба заробити та ощадливо витратити, про все оте, що ми звемо життям, але що справжнім життям давно вже не є – так, простим убогим існуванням. Але ж перетворюємо ми себе у засіб для заробляння грошей також часто заради мрії – наприклад, про власне житло, про те, як ми вивчимо гарно своїх дітей і дамо їм те, чого й самі не маємо. Та мало про що ми мріємо…
А відтак і люди відрізняються питомою вагою мрійливості у структурі своєї особистості. Є мрійники, які ледь не наркотично потребують мріяння, і воно з часом перетворюється у марення, бо нікуди не веде і ні до чого не призводить.
А є й прагматики, які часом не встигли й помріяти, як уже в уяві своїй або склали план досягнення своєї мрії, або чітко уяснили, що ця мрія є наразі нереальною – і тут же перестали бути мрійниками.
Є люди, переконані, що треба настільки вжитися у мрію, настільки вірити у неї, що це додасть якихось надзвичайних сил для її здійснення, відкриє нові шляхи і можливості для цього. Вір усім своїм єством у мрію, і вона обов’язково збудеться – так переконано стверджують вони, і самі живуть за таким принципом. Цю закономірність добре знають люди глибоко віруючі і молитовно звертають до Бога свої мрії. Але й подібне звертання, його значущість, масштаб мають бути гідним адресата.
А то може вийти як у анекдоті:
Приходить бізнесмен до церви і молить Бога: «Господи, врятуй мене від розорення, допоможи мені вчасно виплатити мільйонний кредит, допоможи відбитися від рейдерських атак конкурентів, які хочуть захопити мою фірму, допоможи зберегти мій банк від банкрутства і т.д.». А поряд гаряче молиться який бідаха: «Господи, пошли мені хліба насущного, не дай померти від голоду, дай якийсь дах переночувати…». Багатий слухав-слухав, потім дає бідакові стодоларову купюру і каже: «На і йди звідси, не відволікай Бога дрібницями!».
Ну а ми з вами, шановні читачі, враховуючи усе вищесказане про психологічну природу мрії, уже без жартів скажемо, певно, так: безкрилі не мріють, мріють крилаті, але до мети долітають тільки ті з них, які вміють мрію перетворити на чітку ціль, і цілеспрямовано летять за маршрутом «мрія-мета», а не просто мрійливо-безцільно тріпочуть крилами у піднебессі.
Ну, а якщо тобі не дано літати, то, за порадою С.Янковського, хоча б повзи з гордо піднятою головою. Хоча відсутність мрії вказує на якусь душевну хворобу, або й омертвілість душі. За виразом Емми Голдман: «Коли ми вже більше не можемо мріяти, ми вмираємо».

 

Блакитні мрії особливо добре виглядають крізь рожеві окуляри!

Від мрії як уяви про неіснуюче, потрібно відрізняти ілюзію як хибне сприймання дійсності. Усі ми часом помиляємося, сповідуємо ілюзії щодо себе чи інших. Однією із розповсюджених ілюзій людини є уявлення, що ви подобаєтеся оточуючим, і вони щасливі від спілкування з вами. Особливо ця ілюзія притаманна тещам щодо зятів і свекрухам щодо невісток.
Ілюзією влади є уявлення, що вона справедлива, і народ її любить та підтримує. Ілюзією опозиції є те, що вона краща, ніж чинна влада, і коли знову сяде у владні крісла, то ощасливить народ. Як бачимо, ілюзій у нашому житті вистачає.
А теорія фікціоналізму взагалі вважає уявлення людини про світ ілюзорним, бо те, що ми вважаємо начебто реальністю, насправді є фікцією. Що ж, у цьому є дещиця правди, що підтверджує, наприклад, іронічна мініатюра Михайла Жванецького (у моєму вільному викладі): «Він кохав її, вона йому зрадила. Він не знав про це і кохав її, вона почала йому зраджувати постійно, він не здогадувався про це і продовжував кохати її, і вважати зразком вірності та відданості, вона так усе життя йому і зраджувала, а він нічого про це не знав і почувався дуже щасливим». А якби він дізнався правду? Якщо б від краху почуттів не застрелився, то принаймні, спився би, бо алкоголь інколи допомагає подолати старі ілюзії та створює нові.
І що скажете, шановні читачі, чи не спостерігали ви подібних фікцій навколо себе, або, не приведи Господи, у власному житті, чи не жили подібними ілюзіями?
До речі є декілька видів ілюзій – наприклад, оптична, коли ложка у склянці з водою здається переламаною, або низькорослий вождь виглядає більш значущим. (Недарма низенький Наполеон сказав одному з маршалів, який мав необережність обмовитися: «Я вищий від вас, мій імператоре» таке: «Ви не вищі від мене, ви довші»).
Є й вербальні ілюзії, коли ми можемо сприйняти одні слова за інші, або надати чужим словам своє значення. Наприклад, коли кандидати на виборчі посади щедро розсипають нереальні обіцянки, ми сприймаємо слова цих пустодзвонів як щось реальне, а воно ж є чистою ілюзією, у чому ми й переконуємося, коли обраний потім цинічно відмовляється від своїх слів та обіцянок.
Особливо гострими є афективні ілюзії – коли у людини виникають стани тривоги, страху – і вона у всьому бачить ознаки біди, що наближається, і навіть достатньо нейтральні події трактує апокаліптично, як наближення своєрідного «кінця світу». Так одна знайома жінка впала останнім часом у стан постійної депресії, постійно переконує мене, що в Україні ось-ось вибухне суперкриза, наводить безліч пророкувань знайомих жіночок про те, що скоро перестануть виплачувати зарплати, будуть відбирати квартири за несплату комунальних платежів, заберуть усю землю і нас на ній зроблять кріпаками тощо. Висновком цього є у неї постійний рефрен: «Переїзди до Америки, поки не пізно, там якось ще можна буде прожити». На всі мої аргументи, що вона перебільшує, що в Україні така темна ніч не настане, що я, нарешті, не хочу до Америки, мені добре в Україні – вона не вщухає.
А хто її налякав – спитаєте ви? Ось така депресивна ілюзорна картина створилася у неї на тлі негативних емоцій від багатьох дійсно поганих подій, що відбуваються у нас, та від руйнації своїх мрій. Як у одному діалозі: «Що з тобою? В тебе депресія? – Ні, це так в мені гине мрія...».
Тільки ця картина викривилася у бік тривоги, потемніла від страху і перестала відповідати українській дійсності. Таке так чи інакше переживають сьогодні в Україні немало людей, особливо у глибинці, де нема роботи, є свавілля місцевих нуворишів та чиновників, корумпованість правоохоронців і відчуття повного безправ’я простої людини. Звідси і перебільшене, у чомусь ілюзорне сприйняття повної безнадійності майбутнього.
Скажу від себе, що найближче майбутнє України не є надто обнадійливим, але й суцільно безнадійним називати його також не варто.
Хоча б тому, що є ще один вид ілюзії – ілюзія втіленої усвідомленості, яку сформулював видатний німецький філософ Карл Ясперс. Вона виникає як відчуття, що поряд з тобою начебто хтось є. Ясперс вважав це початком галюцинацій і маячні, а я скажу оптимістичніше – таке відчуття хочуть сформувати у пересічного виборця наші політики, коли переконують нас, що вони завжди поряд з нами у найважчі моменти нашого життя, що вони не їдять, не п’ють, не сплять, а тільки думають, як же зробити нас щасливими, а наше життя кращим. Та й телебачення долучається, щоденно переконуючи нас ключовим меседжем: «Ти не один» (цим особливо грішить канал «1+1»).
Відтак хочеш – не хочеш, а відчуєш ілюзію, що поряд таки хтось є, і цей хтось просить за всю свою неймовірну турботу про нас лише маленьку зустрічну милість – у час Ікс за нього проголосувати. От і все.
Ілюзії популярні не тільки в Україні, але й в усьому світі.
Так, найкращою ілюзією 2010 року на Щорічному Конкурсі Кращих Оптичних Ілюзій визнана робота японця Koukichi Sugihara з Meiji Institute for Advanced Study of Mathematical Sciences – ось цей трикутник.

Він дійсно зачаровує, коли дивишся на нього уважно.

Але при всій повазі до японців, скажу відверто – куди їм до наших українських ілюзорних об’єктів! Докази? Будь ласка.
У 2006 році київським міським головою було обрано Леоніда Черновецького, який оголосив себе «народним мером» і привів із собою свою «молоду команду» – так він її називав і безмірно піарив. Коли ж дим від перемоги розсіявся, і новий мер став щоденно виступати перед киянами у міському телеефірі, то усі побачили, що думка виборців про адекватного мера може стати ілюзією, що людина себе так поводить, таке говорить, начебто він не сповна розуму і десь далеко літає подумки. Отож, народне прізвисько «Льоня-Космос» одразу і намертво приклеїлася до «народного» мера.
Другою ілюзією киян було переконання, що Черновецький тут же виконає свої передвиборчі обіцянки і покращить життя бідних за рахунок багатих. Проте шалене зростання комунальних тарифів зачепило усіх – і бідних, і бабусь, у любові до яких клявся мер, і тим більше, усі інші верстви.
Третьою ілюзією була наша думка, що мер таки потурбується про благоустрій Києва, як обіцяв. У підсумку на сьогодні оприлюднено море інформації, що «молода команда» обікрала киян на сотні мільйонів доларів, а сам «народний мер», хоча й стояв на чолі цієї команди, як колишній слідчий, був надто передбачливим, обережним, практично ніяких наказів не підписував і тепер його взяти за шкірку дуже важко.
Ще одним ілюзорним об’єктом був кандидат у Президенти, який твердив, що його руки нічого не крали і бандитам будуть тюрми. Закінчилось це тим, що людей, які були його соратниками, він відштовхнув і розгубив, найближчу соратницю зробив ворогом, і тим паралізував як державне управління, так і свою політичну команду, зате наблизив до себе тих, кого обзивав найгіршими словами та обіцяв запроторити до в’язниці. Маючи ілюзію, що проукраїнська риторика може замінити усі інші таланти державного мужа і керманича країни, програв з ганебно низьким результатом, а потім принизливо випрошував у переможця державну дачу у користування. Днями він отримав півторагодинний ефір у керованій Ганною Герман програмі Савіка Шустера на Першому національному телеканалі і чесно відпрацював на Януковича, понад годину доводячи, що гіршою від Юлії Тимошенко може бути хіба що… Юлія Тимошенко, і газові угоди є її найбільшим злочином. Про сьогоднішню владну команду екс-президент скромно промовчав – очевидно, зловживань не вбачив і з оцінками, які поставила цій владі Юлія Тимошенко, не згоден.

 

 

Наступним ілюзорним об’єктом став через 5 років інший кандидат у Президенти, який обіцяв «покращення життя уже сьогодні». Впевнені, що він дійсно «почує кожного», виборці проголосували за нього, і «покращенця» було інавгуровано на посаду глави держави. Правда, його конкурентка наполегливо стверджувала, що перемога його – це фікція, ілюзія, що вибори фальсифіковано, але довести цього не змогла.

Який же був шок населення, коли протягом першого року ілюзія значного покращення життя перетворилася на реальність різкого його погіршення у всіх аспектах.
Але високопосадовий «ілюзіоніст» не сумує, а, пам’ятаючи про вербальні ілюзії, продовжує запевняти очманілих українців, що таки стало краще, усім своїм виглядом демонструючи оптимізм. Критика його діяльності з різних боків наростає, рейтинг падає, і прийшов час цьому керівному ілюзіоністові щось міняти. Чи стратегію його «немолодої» команди, чи склад Кабміну, чи може і власні знання та переконання. Адже людина, яка впевнена, що Чехов – український поет, Табачник – найкращий міністр освіти та науки, Азаров – оптимальний Прем’єр – або бачить те, чого не бачимо ми, або чогось не

бачить із того, що бачимо ми. Принаймні, для початку міг би скористатися ілюзорним ефектом Біла Клінтона, який, змінивши всього-навсього зачіску, виглядає вже зовсім інакше – майже як Альберт Гор, котрий ніколи не грішив з практикантками Білого дому і має більш пристойну репутацію.

Чимало й інших ілюзій народжено в Україні. Але і наведеного достатньо, щоб читачі переконалися – наші ілюзіоністи наймайстерніші у світі. Так що на наступному Щорічному Конкурсі Кращих Оптичних Ілюзій українські ілюзії та фікції мають усі шанси посісти призові місця – причому усі.

Але при цьому виникає запитання – чи не перетвориться у результаті таких фікцій Україна на ілюзорну державу, мальовничу, але без майбутнього, без перспективи демократизації, без установлення верховенства права, без досягнення економічного процвітання, без формування нації?

 

Мрії особисті

Він просто покликав мене гуляти, а я вже уявляю, як ми разом готуємо обід…

Ми всі люди і, звичайно, мріємо про щось своє, особисте, що символізує для нас успіх, процвітання, щастя. Найприроднішою є мрія про кохання, шлюб, народження діток. Хто з чоловіків не мріяв у своєму житті про якусь недосяжну на тому етапі дівчину чи жінку? Але ж мрії мають дещо підступну властивість здійснюватися. Ось і виходить інколи – мрієш про ангела, отримуєш, прости Господи, чорта, мрієш про ніжну й віддану – отримуєш після весілля фурію.
З іншого боку, не варто забувати жартівливий афоризм В.Афонченка: «Якщо ви знайшли жінку своєї мрії, то її мрія збулась».
З віком мрії змінюються. Як-то кажуть, все життя мрієш про шапку-невидимку – в юності для того, щоб непомітно проникнути у жіночу лазню, у зрілості – в банк, а в старості – у рай.

 

Мрії соціальні

Майбутнє належить тим, хто вірить в красу своєї мрії
                                                              Елеонора Рузвельт

Але мріють не тільки люди – мріють спільноти, народи, держави. Найзнаменитішу промову ХХ століття Мартін Лютер Кінг назвав: «Я маю мрію». У класичному застиглому кліше «Американська мрія» втілено політико-психологічну парадигму життєвого шляху американця, що, незалежно від національності, раси, віросповідання, стажу перебування в Америці, може почати з нуля і досягти вершин суспільного та особистого успіху. Наші читачі з Америки добре знають, що англійською «мрія» позначається тим самим словом, що й поняття «сновидіння»: dream. І солодким сном для більшості емігрантів є мрія, як мінімум, заробити в Америці для рідних в Україні, а як максимум – укорінитися там, отримати стабільну роботу, гарний заробіток, віддати дітей до хорошої школи, накопичувати на їх університетське навчання, а собі на облаштування квартири чи будиночка. І ще є одна мрія в українських емігрантів, особливо – перших поколінь – щоб діти і, передусім, онуки, починаючи бути американськими громадянами, не переставали залишатися українцями, не втрачали рідну мову, берегли невмирущі традиції, знали б історію України, сповідували Віру своїх батьків та дідів, активно брали участь у житті місцевої української громади, цікавилися б життям в Україні, перебігом тамтешніх подій.
Саме для цього і працює українська громада, яка гуртує закордонне українство, не дає молоді стати безбатченками. Ну а щодо життя в Україні, то тут і «Час і Події» підставляє своє плече громаді, інформує про все значуще, формує розумну виважену українську позицію. Вищим ступенем соціальної мрії для нас – усвідомлює це хтось, чи ні – є мрія про Україну.

Мрія про Україну

Сумно, коли твої мрії здійснюються в інших

Таке складне політико-психологічне і науково-ліричне творіння як «Мрія про Україну» має стати важливим і актуальним переживанням більшості громадян України як початок довгого шляху перетворень країни нинішньої у країну омріяну. Легко сказати – має стати. А чи стала? Ні. Чому? Давайте по порядку.

 

 

Подібна Мрія може вкорінитися тільки у душах небайдужих, з вираженою українською ідентичністю, з палким бажанням змінити країну на краще, з цінностями, у яких суспільне благо стоятиме вище особистого, або ж буде тісно пов’язане.
Байдужих до України громадян України надто багато. Є серед них хохли, малороси, неукраїнці, антиукраїнці, українофоби. Як бачите, є що вибрати, та нема про що говорити. Для них Україна не Ненька, не рідний дім, а місце проживання, яке вони не люблять, тому й не хочуть впорядковувати. Є молодь, яка хоче емігрувати, розчарувавшись у минулій та теперішній владах, відчуваючи, що шанси тут розвернутися для неї недостатні, а то й відверто малі. Такі можуть не любити Україну, чи любити її, однак, мріятимуть вони вже про інші краї.
Залишається така група населення як патріоти України. Але і тут я закликав би до обережності. Справа в тому, що для декотрих надто гарячих голів мрії набувають небезпечно-агресивного характеру. Ось, наприклад, ідея захистити українські землі у декого співіснує з утопічною ідеєю повернути етнічні українські землі – наприклад, Холмщину, Підляшшя, Кубань тощо. У інших це поєднується з прихованим побажанням усіляких геокатастроф ближнім сусідам, що і породжує ось такі картинки:
Подібна маячня не може бути прийнятною в жодній формі – ні як жарт, хай і невдалий, ні тим більше як щось серйозне. Як би трагічно не складалися відносини з імперською Росією, скільки б крові не пролилося на українських землях, про це треба пам’ятати, але не бажати мільйонам простих людей, мешканцям нинішньої Росії, щоб їх поглинули води якогось міфічного океану. Такі гарячкові мрії ніколи не вийдуть із вузького кола перегрітих ненавистю голів і не стануть рушійною силою, мотиватором дій більшості українців.
Подібні запалені лютою ненавистю люди можуть, звичайно, називати себе патріотами України, але патріотизм потрібен розумний, мудрий, гуманний, який би облагороджував і людей, і ідеї, а не такий ось, в основі якого лежить бажання знищити міста, мирних мешканців, пам’ятники архітектури та культури.

– «А вони з нами церемонилися?» – може запитати такий ось горе-патріот. Ні, дуже часто не церемонилися, а як свідчить історія – гнобили, нищили і вбивали. А хіба цього не робили нам інші країни, а один одному майже усі країни Європи? То що тепер – будувати майбутню європейську цивілізацію і систему безпеки та спілкування на мріях наносити ракетно-ядерні удари по сусідах? Звісно, нормальна людина цього не сприйме. І не думаю, що знайдеться багато «братів-козаченьків», які б підтримали подібні людиноненависницькі плани і мрії. Інакше, чим ми будемо кращі за ворогів наших?
Боротьба за Україну і захист від теперішніх спроб її підкорити у будь-якому аспекті – політичному, економічному, гуманітарному – треба вести чітко, послідовно, але з позицій людини і країни, яка не опускається до рівня плінтуса, не впадає у сліпу ненависть, розрізняє ворога, недоброзичливця, невігласа, байдужого обивателя і нормальних мирних людей іншої держави, які також нормально ставляться до нашої держави. До них усіх треба мати диференційований підхід.

Ми прагнемо до Європи, мріємо про включення України до європейських економічних, політичних, гуманітарних структур. Ми хочемо стати такими, як провідні країни Старого Світу. Адже у них вийшло, чому ж у нас не збувається? Але до Європи поки що – як до зірок. Чому?
Адже розуміємо, що Європа все ще ставиться до нас насторожено. Україна сьогодні має значні іміджеві втрати, репутацію багато у чому підмочену. Лідерство у захворюванні СНІДом, проституція за кордоном, низькі показники у міжнародних рейтингах економічного та людського розвитку, свободи слова тощо не дають нам можливості позиціонувати себе справжньою європейською цивілізованою країною. А ось такі з дозволу сказати агресивні «мрії» тим більше здатні відштовхнути від нас європейців, та й не тільки їх. Уявляю собі, якби подібні картинки з’явилися у США із закликом до «Вип’ємо, браття ковбойчики, за нашу мрію» знищити вщент ракетно-ядерним ударом будь-яку країну. Місце у психушці такому «мрійникові-маніяку» було б забезпечено.

Мрії про Україну завдано багато ударів, зокрема, і за часів Незалежності, усіма без винятку владами. Кожна з них, починаючи з Кравчука, зробила свій внесок у своєрідне «піклування» про народ, від якого цьому народові стає все гірше і гірше.
І що ж, скласти руки з цього приводу? В жодному випадку – ні. Відповім словами одного оптиміста: «Ви хотіли розбити мою мрію? Нічого подібного панове, облом! Вона у мене небитка, протиударна і морозостійка!».
Потрібно спочатку мріяти про ту Україну, якою можна пишатися, а потім уже шукати шляхи досягнення омріяного. І йти цими шляхами, як би важко не було. Врешті-решт пам’ятаймо, що оптимісти стверджують: і з мрії можна зварити варення, треба тільки додати фруктів та цукру.

31 травня 2011 року.
Адреса для спілкування: [email protected]