В Чикаго було свято – громада проводжала «Громовицю» в Україну, а «Громовиця» так танцювала на сцені, що тільки пошана до крісел концертного залу стримувала глядачів від того, щоб скористатися нагодою і собі трохи потанцювати.

Сила імені

Враження Оксани Войтович

…Вщерть заповнений зал вітає «Громовицю» стоячи, виказуючи шану, визнання і любов…
В імені, як правило, закодована сила, енергія, успіх. З назви художнього твору, фільму, книжки або проекту, музичного чи танцювального колективу починається його дорога в життя, до глядача і слухача, до популярності, визнання, до того моменту, коли назва говорить, не мовчить.
Слово, ім’я запам’ятовується і викликає певні асоціації. Громовиця для українця – це явище в природі, яке викликає страх і захоплення одночасно. Це стихія, велична своєю силою, надзвичайною енергією, яку не в змозі приборкати ніхто…Часто люди кажуть: громовиця – то кара Божа за гріхи. А, можливо – природа сама вивільняє енергію, демонструючи свою владу, неперевершеність, величезну і ні з чим не зрівняну силу? І що стане поряд з громовицею в природі? Хіба громовиця…
З давніх-давен для українців було властиво виражати себе в піснях і танцях, розкриваючи глибоку, ніжну співочу душу і запальний, часами бунтівний характер, демонструвати силу, спритність, дотепність, добрий жарт. Все це я побачила на концерті танцювального гурту «Громовиця», учасники якого свій вільний від роботи та навчання час присвячують українським народним танцям і через танець знайомляться з українським етносом, вивчають історію та культуру землі своїх батьків, дідів та прадідів, усвідомлюючи, що це також і їхня земля…
Потужна енергетика танцю, яскраве самовираження, досконала пластика, український темперамент і особливий, піднесений настрій тримає глядача протягом усього концерту. Кожен наступний вихід «Громовиці» – це нове, неповторне дійство, більше того – це маленький театр, моно-вистава, яка не потребує слів. Принаймні, саме таким було моє враження від виступу.
У цьому році Громовиця святкує ювілей. Впродовж 30-ти років колектив змужнів, набув досвіду, став символом України тут, за кордоном; протягом 30-ти років колектив під керівництвом Роксани Дикий-Пилипчак виросло ціле покоління молодих артистів-танцюристів, які увібрали досвід старших, але й засвоїли і активно використовують нові елементи танцювального мистецтва, цікавий музичний супровід, вдосконалюють пластику, застосовують різноманітні ігрові моменти. Цікавий репертуар цього колективу. «Гуцульська рапсодія», «Бойківський танок», «Вихори», «Комаринська», «Раківчанка», «Буковинський танок», «Дріянда», «Гопак». Кожен з цих танців сповнений експресії та сили; він причаровує, кличе в писанковий, вишиваний край Карпатських гір, на полонину, де сидить мрійливий сопілкар, до бурхливого Черемоша, в літні купальські ночі, запрошує до коломийки, повертає до нашого давнього етносу. З давніх-давен для українців було властиво виражати себе в пісні і танці, розкриваючи глибоку, ніжну співочу душу і запальний, часами бунтівний характер, демонструвати силу, спритність, дотепність, добрий жарт.
Сьогодні цей колектив складають люди, які здебільшого народжені тут, в Америці, котрі, можливо, вперше побачать Україну в своєму турі, де вони виступлять з концертами в Рівному, Івано-Франківську, Львові та Києві.
Хочеться побажати танцювальному колективові гарної подорожі по українській землі, цікавих зустрічей, приємних і незабутніх вражень. Нехай прокотиться «Громовиця» Україною, рясним дощем впаде на душу і наповнить серця світанковим сонцем і теплом.

Сила танцю

Враження Марини Олійник
Чесно кажучи, ніколи б не повірила, що колектив на сцені – не професійні танцюристи, що тренуються день і ніч, а звичайні «прості смертні», котрі ще, окрім танців, мають навчання, роботу і купу інших клопотів. Ще у студентські роки я якийсь час ходила в університеті на танцювальний гурток – зовсім недовго, але того було достатньо, щоб зрозуміти, наскільки важко змусити купу студентів одночасно та ще й вчасно, в ритм, тупнути правою ногою. Не кажучи вже про ліву ногу.
І для того, аби навчитися цьому ділу у вільний від роботи чи навчання час, необхідна неабияка самодисципліна – і неабияка любов як до танцю, так і до глядачів. Нехитре діло вийти на сцену для громади, в якій на тебе дивитимуться вже за те, що ти на тій сцені є. Але спробуй при цьому затанцювати так, щоб у глядачів ноги самі в танок просилися…
А танець під пісню Гайтани і взагалі вартий окремого почесного призу. Настільки витончена пластика, взаємне відчуття одне одного, що просто неможливо відірвати погляд.
Окремого слова варта сама роль такого танцювального колективу для громади і для країни. Здавалося б, все просто – глядачі прийшли, отримали масу задоволення, хороший настрій – та й по всьому. Насправді справа набагато цікавіша. В давнину танці були способом передачі інформації про життя громади, звичаї, традиції, стосунки. Танці навіть були способом впливу на природу – з їхньою допомогою викликали дощ, сніг, хорошу погоду. І то справді був дієвий механізм двостороннього зв’язку зі світом, який неабияк допомагав нашим предкам порозумітися з природою. Так, офіційна наука наразі ці речі не спростувала і не підтвердила, але це не єдина річ, яку не може підтвердити сучасна наука…

Але все йдеться до того, що танець – це набагато сильніша річ, ніж просто ритмічні рухи купки людей. І навіть якщо не все з тієї мови ми розуміємо, саме «вимовляння» цих слів вже хоч і не так помітно, але змінює світ. Ну і, зрозуміло, змінює насамперед глядачів. Адже для мозку людини нема різниці, чи людина сама виконує рухи, чи вона просто за ними спостерігає. І досвід чужих танців мозок сприймає і зберігає так само, як і свій. Тому, хто часто ходить на концерти, буде набагато легше навчитися танцювати, ніж людині, котра взагалі на такі заходи не ходить. Але це – тільки найпомітніший і, по суті, мабуть найменший «бонус».
Менш помітними, але набагато важливішими є решта «бонусів». Ніжні пластичні рухи не просто передають і зображають почуття – вони вчать нас відчувати ці почуття і передавати їх у стосунках. Запальний гопак не просто передає настрій, він передає досвід і певний стиль спілкування з людьми і зі світом. І цей досвід згодом чи свідомо, чи не свідомо, ви обов’язково будете використовувати.
Навіть якщо ви за собою нічого не помітили, після концерту ви вийдете з зали зовсім іншою людиною.
І тому подорож «Громовиці» Україною – це ще важливіша річ, ніж просто концерти, які б мали потішити українських глядачів і підтримати дітей з українських сиротинців. Це справді почесна місія передавання глядачам досвіду не тільки минулих століть, а й сучасності, передавання стилю життя живої, дружної спільноти, в котрій люди підтримують одне одного, шанують традиції, підтримують їх і розвивають. І, що важливо для України, розуміють, що духовне життя спільноти варте того, аби його підтримувати не тільки серцем і душею, а й своїми фінансами. Кредитівка «Самопоміч» підтримує колектив всі роки його існування, і для подорожі в Україну танцюристам вручили спочатку 10 тисяч, а потім подумали, і на концерті пан Олег Караван, член ради директорів, вручив ще чек на 5 тисяч доларів. Отець Олег Кривокульський вручив від парафії Володимира і Ольги чек на суму тисяча доларів, а також 500 доларів від сестринства парафії.
У хорошому суспільстві про це дбає держава – частину грошей, отриманих від громадян у вигляді податків, вона перерозподіляє на культурні і духовні потреби. І чим краще держава це робить, тим міцнішою вона є. Однак, якщо держава з тих чи інших причин не може цього робити, цю роль доводиться брати на себе громадянам. Адже це та частина їхнього майбутнього, без якої навіть найбільші статки не приноситимуть щастя. І добре, що, якщо не в Україні, то хоча б в Чикаго це розуміють. За що, власне, і хочеться подякувати чиказькій українській громаді.

Світлини Романа Пилипчака