Моє перебування у Чикаго пов’язане з відзначенням 15-річчя нашої газети, яка усі ці роки (і ми, журналісти, з нею) була разом із українською громадою міста та – через свій інтернет-сайт – з українцями усього світу.

	Автор разом з представниками української громади – Архимандритом Питиримом (УПЦ КП, церква Св.Покрови, Чикаго) та паном Іваном Білецьким на ювілеї газети.

Спілкування з представниками місцевої української діаспори, враження від їхньої природної українськості, яку не похитнули довгі роки еміграції, і підказало тему даної статті. Не часто побачиш в Україні те, що побачили тут ми усі – коли на громадський захід збирається маса людей, усі при цьому спілкуються виключно українською мовою, тон усіх промов є органічно патріотичним, в кулуарах розмови також навколо однієї-єдиної теми – чи зможе Україна стати коли-небудь справді Українською державою, чи буде її еліта говорити державною мовою, чи буде її керівництво так переживати за долю Української держави, так дотримуватися у своїй діяльності національних пріоритетів, як це робить уся місцева українська громада – від її лідерів до пересічних скромних членів.

Дорога до Чикаго

Людина так влаштована, що увагу до себе спочатку відчуває, а потім уже розуміє – чому цю увагу до тебе виявляють. Не буду розписуватися за усіх, скажу у даному випадку за себе. Коли підійшов час готуватися до ювілею, керівництво газети – Софія Разумова та Лариса Кухар – почали активно запрошувати приїхати. Здавалося – ну для чого їм ця морока – зустрічати, розміщувати, возити, готувати цілу програму перебування гостей у Чикаго. Ну є кореспондент в Україні, справно постачає у газету свої матеріали – то й добре. Хай сидить собі там у Києві, і пише далі. Але ж ні – переконали, умовили, та ще й максимально полегшили цей процес, позбавивши по суті усіх клопотів – самі забезпечили отримання мною американської візи та швидкого проходження процедур у американському консульстві у Києві, самі організували спонсорську допомогу для оплати перельоту. І тут хочу до своєї вдячності редакції додати щиру вдячність усім тим, хто відгукнувся на їхній заклик, і також проявив максимальну увагу. Передусім моя вдячність авторитетній кредитівці «Самопоміч», її керівництву і особисто панові Богданові Ватралю, усім іншим добродіям, які доброзичливо подали руку допомоги і приязні, відкрили свої серця, сказали при зустрічі немало добрих слів.

Що таке ідентичність

Ідентифікувати щось чи когось – означає визначити. Отже ідентичність є визначеність, коли ми беремо одиничне і визначаємо його щодо чогось більшого, загального. Є чимало видів ідентифікації – гендерна, коли визначається приналежність дитини до певної статі, соціальна – приналежність до спільноти тощо. У контексті цієї розмови нас цікавить саме національна визначеність, як приналежність, а згодом і самоідентифікація окремої людини до певної нації.

Більшість людей є національно ідентифіковані ще до того, як вони це починають усвідомлювати. Батьки з дитинства, окрім усіх інших ідентифікацій, прищеплюють своїм дітям спочатку почуття, а потім і усвідомлення себе як представника певної нації. Поляка виховують поляком, чеха чехом, китайця китайцем, і це називається національною соціалізацією. Сильні нації віками відпрацювали і ефективно застосовують механізми національної ідентифікації. Приміром, жодна іспанська дитина не відчуватиме себе португальцем чи італійцем, жодна італійська – іспанцем чи греком і т.п. Батьки і соціум, у тому числі і держава, зроблять все, щоб їхні діти відчували себе маленькими представниками саме своїх націй. Виняток становлять слабкі, або ж «ушкоджені» нації.
Ушкодженими, постраждалими я називаю такі нації, які зазнали багатолітнього тиску та руйнівного впливу інших націй, більш могутніх на даний момент у політичному чи військовому сенсі, ті нації, які ставали невільними на своїй землі. Кожна нація, яка свого часу була насильницьки включена до якоїсь імперії як нація підлегла, завойована, підкорена, перенесла у своїй історії періоди посиленої асиміляції частини своїх членів із завойовниками. Немало угорців свого часу стали австрійцями, частина індусів англізувалася, деякі алжирці офранцузилися і т.д. і т.п. Зміна національної ідентичності починалася завжди із зміни психологічних установок.
Зречення. Замість установки на збереження своєї мови, культури, у людини виникала установка на перехід до іншої, як правило панівної мовно-культурної системи, щоб краще влаштуватися, долучитися до більш престижної, владоможної на даний історичний момент національної спільноти. Боязнь залишитися «хуторянином» і прагнення стати «міським» призводило до метаморфоз української ідентичності тисяч українців, її добровільно-примусової зміни на панівну національну самовизначеність. Це власне і було національним самозреченням заради виживання.
З іншого боку, подібна ситуація у багатьох жителів колонізованих держав активізує протилежні процеси – бажання більш чітко самоідентифікуватися, зберегти, розвинути, посилити та закріпити свою національну ідентичність. У Австро-угорській імперії свого часу багато угорців особливо гостро відчули потребу залишатися угорцями, у Британській імперії індуси – індусами тощо. Усі ці процеси, на жаль, добре знайомі українцям протягом декількох століть.

Українська ідентичність як історико-культурне явище

Історичний розвиток України-Руси поступово формував і культурно-національне обличчя країни. Покоління за поколінням давні русичі, які з часом стали українцями, розвивали мову, культуру, традиції, побут, і розвинули усе це як єдину стильову систему. Народна культура, історико-культурна спадщина України-Руси утворили з часом багатющий потенціал українства. Однак черпати з цього джерела, і, відповідно, здійснювати свою національну ідентифікацію та самоідентифікацію з українством сотням поколінь українців заважали різноманітні завойовники. Саме під впливом імперського гніту сформувалися основні вороги цього процесу.

Вороги української ідентифікації

1. Зневоленість. Першим і визначальним ворогом становлення українства була багатовікова зневоленість України. Україна-Русь завжди видавалася ласим шматком різним зажерливим сусідам. Де ще знайдеться така гармонійно обдарована Богом та природою земля – тут і гори і степи, і ріки і море, ліси, гаї та діброви, тут найкращі у світі чорноземи, тут якої тільки звірини та риби не зловиш, яких медів-вин не скуштуєш. Ось і зазирали агресори жадібно на цю благодатну землю. А який працелюбний тут народ – добрими рабами будуть, тішили себе сподіваннями різноманітні окупанти. А дівчата які тут вродливі і ставні – справжні перлини для гаремів та утіх – так позирали хижим оком на наших красунь чужоземні сластолюбці.

2. Запроданство. Багаторічне іноземне панування над Україною – Литовського князівства, Речі Посполитої, Московського царства, Російської та Радянської імперій – породило феномен запроданства, під час якого українська еліта переорієнтовувалася на чергового завойовника і починала добровільно-примусово «перефарбовуватися» у інші національні кольори. Литовізація, полонізація, румунізація, онімечення, русифікація – усі ці форми зміни національної ідентифікації на іномовну, інокультурну ідентифікацію добре знайомі читачам із нашої трагічної історії з розповідей старших. Читачі старшого покоління із західноукраїнських земель, що були «під Польщею», пам’ятають, що існував тоді вислів: «генте рутенус, націоне полонус» (українці за походженням– поляки за національністю). Ще 1654 року вийшов Наказ московського царя Олексія Михайловича українцям: «разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах пострегите». Але одна справа, коли тебе примушують змінити мову, культуру, звичаї, одяг, загалом внутрішній та зовнішній вигляд, а інша – коли ти сам добровільно-запопадливо обрізаєш свого козацького оселедця під «горшок». І при цьому погоджуєшся, що твій чуб – це не чуб князя Святослава і славетних запорожців, а якийсь непотрібний «хохол». Обстригши на догоду поневолювачам свого «хохла», українець відрізав шматок своєї душі, національної самобутності, і насправді ставав хохлом.
Це були часи, коли нащадки козака Щерби полонізувалися і почали писатися Щербицькими, коли нащадки козака Пономаря русифікувалися і ставали Пономарьовими, коли етнічні українці соромилися свого українства і пхалися у польську чи російську еліту, виправляючи свої паспорти з новими прізвищами чи національностями. Це були часи, коли полонізований чи русифікований українець-запроданець соромився своєї матері, яка приїздила до нього у хустці і чоботях, з вузликом гостинців і зверталася до нього мовою його дитинства, яку вгодований запроданець-підпанок услід своїм інокровним панам дратівливо і зневажливо називав «хахляцькою».

3. Малоросійство. З часів оголошення України Малоросією виникло і таке історико-психологічне явище як малоросійство, коли українці відчували себе представниками не вільної великої нації, а колонії. Презирливість великороса до малороса породжувала у того відчуття своєї приниженості, другорядності. У кращому випадку «старший брат»-великорос поблажливо дозволяв їм офіційно називатися не рабами-прислужниками, а «молодшими братами».
Малоросіянин відчував себе провінціалом, і столицею своєю вважав не Київ, а головне місто Російської імперії – Петербург, згодом Москву. Навіть за радянських часів Київ сприймався українцями хоча і своєю столицею, але якоюсь неповноцінною, бо то була столиця не самостійної держави, а так званої «союзної республіки». Справжня ж столиця держави СРСР, у яку Україна входила лише як одна п’ятнадцята частина, була Москва – не тільки адміністративно, але і психологічно. Тому й за усіх часів багато хто з українців прагнув перебратися до Москви – навіть кияни. Вважалося, що запрошення на роботу до Москви – це така честь і везіння, що відмовлятися є дурістю. Тому, коли комуністичному керівникові України Володимиру Івашку Горбачов запропонував посаду у Москві, то перша тодішня владна особа України радо туди перебралася і стала хоча й другорядною владною особою – але ж у «самій Москві». То чому ж дивуватися, що такі українські артисти як Вєрка Сердючка, чи дует «Кролики» не вилазять з Росії, мотивуючи це багатомісячними гастролями, а, до прикладу, український поет Віталій Коротич чи львів’янин режисер Роман Віктюк там міцно укоренилися і, як і тисячі інших московських українців, не збираються повертатися до України.
Я не називаю саме цих чи подібним їх людей малоросами – у кожного своя доля. Але і великого виправдання тому, що вони переїхали до Москви, не бачу. Адже в Україні видатний режисер Віктюк також міг би створити театр, не менш знаменитий, ніж його теперішній московський, а редактор суперпопулярного московського журналу «Огоньок», кращий редактор світу (відзнака, яку він отримав у 80-ті «перебудовні» роки минулого століття) В.Коротич, збагачений до того ж викладанням журналістики у Бостоні, міг би принести дуже багато користі становленню української незалежної журналістики. Міг би, могли б, але...
А у той же час, при розпаді СРСР багато військових – етнічних українців, які мали спокусливі російські пропозиції, все-таки повернулися додому і прийняли присягу на вірність Україні. І це були справжні патріоти з виразною українською ідентичністю. Їм не було в українській армії дуже вже солодко, але вони з честю їй відслужили, як мій друг підполковник Володимир Наваляний, етнічний поляк і щирий український патріот. Впевнений, що історія їх ще згадає добрим словом, а я уже нині їм кланяюся.

Малоросіянин за своєю психологічною сутністю – це тип добровільного холопа, якого не треба принижувати, бо він сам себе принижує, не треба йому вказувати його підлегле місце, бо він сам знає своє місце і не висувається звідти, керуючись принципом «як би чого не сталося».
Михайло Драгоманов називав малоросами зросійщених українців, але зросійщення, на мою думку, було не визначальним фактором. Ключовою особливістю малороса, який міг бути до речі і зовсім не зросійщеним, а повністю україномовним, був комплекс власної байдужості до українських національно-державницьких традицій та прагнень. Малоросу не боліла бездержавність України, його не гріла мрія про незалежність держави, він не запалювався від полум’яних закликів патріотів України і не співчував тим із них, які гинули за Україну.
Малороса, наприклад, дивувало – який сенс у тому, що молоді хлопці з УПА аж до середини 50-х років минулого століття все ще не виходили із лісів і не здавалися, який сенс у тому, що Василь Стус не каявся, а навпаки – уперто йшов назустріч тюрмі, а потім голодував у таборі, від чого і загинув. Чи не краще було – на думку малороса – хлопцям у 1945 році вийти із схронів, покаятися, влаштуватися на роботу, створити сім’ю і жити «як нормальні люди». Упокорений і покірний, він не розумів нескорених, а тому й не міг оцінити їх подвиг. Більш того, підсвідомо захищаючи свою підкореність як норму, він відкидав і ненавидів нескорених, вважаючи їх «ненормальними».
Коли я читаю своїм студентам у Києві лекції українською, і вони мені на семінарах відповідають українською, але на перерві чомусь спілкуються, здебільшого, російською, я бачу ті вуха малоросійства, які виглядають з їхніх зовні українізованих зачісок та душ. Нащадки малоросійського цирюльника Голохвостого, який називав себе «паліхмахтером Голофастовим» і дуже хотів здаватися «очєнь і очєнь» росіянином, представником панівної тоді в Україні еліти, живі в Україні й сьогодні – і їх чимало.
4. Зневажена меншина. Зневолені, запроданці, малороси та інші громадяни України з несформованою, чи ушкодженою національною ідентичністю, утворюють сьогодні у складі титульної нації незалежної держави Україна ту зневажену іншими та самозневажену меншину, яка розростається, мов ракова пухлина, тому, що за минулі два десятиліття політика усіх влад в нашій країні найчастіше не була проукраїнською. Коли ж вона спробувала стати проукраїнською, як при президентові Ющенку, то не була, на жаль, розумною та психологічно обґрунтованою, і її на біду оголошував та прагнув здійснити державний керівник з постійно падаючим потенціалом волі, лідерства та авторитету. Зневажена меншина є підспівувачем усіх антиукраїнців, що хворіють українофобією, часто у тяжкій формі. Від байдужості до всього українського на одному полюсі до неприхованої ненависті до українства на іншому полюсі – ось діапазон українофобії, давньої політико-психологічної хвороби, яка сьогодні в Україні владою не знищується, а, навпаки, – має повну свободу свого вияву. Сьогоднішні вітчизняні українофоби з графою у свідоцтві про народження «українець» мають у своєму розпорядженні усі мікрофони – на мітингах, круглих столах, з’їздах, популярних ток-шоу, у меріях, на засіданнях районних, міських, обласних рад, міністерств, відомств, Уряду і, нарешті, Верховної Ради.
Кого запитати, до кого звернутися, кому поскаржитися на розгул українофобії в Україні, яким чином її хоч якимось чином припинити? Ось спробував новоспечений лауреат Шевченківської премії Василь Шкляр заявити, що не отримає її, поки при владі в українській освіті «українофоб Табачник» – і що ж? Як то кажуть, не моргнувши оком, Президент Янукович Шкляра із списку лауреатів акуратно викреслив (ну не хоче чоловік отримувати премію, ну що ти йому скажеш) а крісло під Табачником і не поворухнулося. І це при тому, що в країні довгий час триває так звана «антитабачна» кампанія, і вимог, подібних до Шкляревих, набралося сотні.

Табачник сьогодні начебто став символом українофобії в Україні, але мушу сказати, що на наших просторах є такі махрові українофоби, такі скажені ненависники усього українського, у порівнянні з якими Табачник є ледь не українським лібералом. І вони не обов’язково у владних кріслах, хоча там їх також вистачає. Відкрийте Інтернет-форуми будь-якого сайту, і ви там наткнетеся на таку звіроподібну пику українофоба, на таке бризкання слиною і ненавистю до усього українського, що зрозумієте – українофобія вітчизняних високопосадових перевертнів густо здобрена гноєм масової українофобії тисяч сучасних голофастових, які живуть в Україні, мають українські паспорти і навіть частенько запис у графі національність – «українець», їдять український хліб, але гидують усім українським і гадять на цю прекрасну землю.
Самозневажена антиукраїнська меншина при усій її галасливості могла би бути миттю поставлена на місце, якби в Україні була проукраїнська влада. Але час та історія усе розставлять на свої місця. Або ж українці зуміють відстояти права титульної нації і відрубають антиукраїнському драконові його повну ненависті голову, або ж втратять Україну як національну, соборну, незалежну державу.
5. Нищення. Коли українців не вдавалося поневолити, зігнути, упокорити, перетворити на малоросів, перевертнів, зрадників – їх нищили. Формами нищення української ідентифікації були зокрема утиски мови – від розпоряджень початку 17 століття, коли царськими указами звелено було книги українського друку зібрати, і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так у Москві тоді було спалено “Учительське євангеліє” Транквіліона-Ставровецького разом з іншими авторами та “Катехизис” Лаврентія Зизанія Тустановського – і до сьогодення, коли мерськими, міністерськими та урядовими наказами скорочується поле застосування української мови. Розуміючи, що рідна мова є основою української ідентифікації, у 1667 році при укладанні Андрусівської угоди з поляками, московський цар Олексій ставив такі вимоги щодо українських книг, їхніх авторів та видавців: “Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так московини називали українські книжки) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни».
У документі “Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова”(1905 р.) росіяни свого часу визнали, що перша цензура в Росії була заведена спеціально для видань «малорусской печаті». От яка честь українцям!
Коли і мова виживала, незважаючи на три сотні указів про її заборону протягом трьох віків, нищили тоді носіїв мови – українців. Апофеоз цього нищення – Голодомор – добре відомий нашим читачам і спроби його заперечення – це продовження курсу на нищення українства.

Підвалини української ідентифікації

Отже, формування української ідентичності в умовах панування неукраїнської, а у багатьох пунктах та аспектах антиукраїнської місцевої та центральної влади, об’єктивно стає історично необхідним, життєво важливим завданням для усіх нас – батьків, педагогів, громад, суспільства. Розглянемо ж фундаментальні основи процесу національної ідентифікації.
1. Мова. Звуки рідної мови – це та перша мелодія світу, яку ми чуємо навіть до народження, сприймаючи усім своїм ще не народженим організмом вібрації маминого організму, коли вона починає з нами, ненародженими, розмовляти. А потім, уже по виході у світ Божий, чуючи її лагідний голос, її колискові пісні, голоси тата, інших рідних та близьких, ми поринаємо у океан рідної мови, який несе нас по життю і розкриває свої невичерпні глибини тим, хто хоче мову знати, розуміти, спілкуватися і творити на ній.
І до цього невичерпного джерела протягом віків припадали все нові і нові покоління маленьких українців, які у процесі соціалізації набували національної ідентичності – у тій чи іншій мірі – і ставали українцями. Багато хто з них запізніло долучався до цього процесу. Якщо дитину не виховували у сім’ї національно визначеною, то з підлітково-юнацького віку у багатьох починалися бурхливі процеси самоусвідомлення, а значить і самоідентифікації, у том у числі і національної. Прикладом може служити біографія Олени Теліги.
Народившись у Підмосков’ї, у напів­білоруській-напівукраїнській сім’ї, російськомовна з дитинства Олена Шовгенова з часом пережила процес національної самоідентифікації, ставши видатною українською поетесою (по чоловікові – Телігою), вступила до ОУН, створила у окупованому німцями Києві Спілку українських письменників і загинула від рук фашистів у Бабиному Яру. Останнім її автографом був тризуб на стіні камери і слова «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Особливо вражає те, що власне в Україні Олена Теліга прожила усього 5 років із 36-ти, відпущених їй долею і тим не менше пережила таку бурхливу національну самоідентифікацію, яку дано відчути небагатьом, навіть тим, що прожили в Україні ціле життя, але так і не виросли до української національно-мовної самоідентифікації.

Тому сьогодні усі розмови про другу державну мову в Україні є не тільки політичними провокаціями, але і цілеспрямованою диверсією проти національної ідентифікації мільйонів маленьких жителів України, які народжуючись, попадають у різномовне середовище, що, за свідченням психологів, гальмує процес розумового розвитку дитини. Білінгвізм, тобто двомовність, корисний дитині з такого віку, коли одна мова уже засвоєна нею як рідна і основна, і на цій базі вона може вчити й інші мови. В Україні живуть росіяни, болгари, румуни, євреї, поляки, і ще десятки інших національностей. Але живуть вони все-таки в Україні. Тому, простіше кажучи, спочатку українській дитині треба оволодіти українською мовою. А вже потім російською, англійською, польською, івритом, болгарською, румунською і т.д. і т.п.
Мовна політика в Україні має нагадувати мову Тараса Шевченка, а сьогодні нагадує мову Миколи Азарова. І у цьому її ущербність та величезна шкідливість. Хоча віддам належне мільйонам батьків, педагогів, патріотів, які кожен на своєму місці несуть у світ чисту, джерельну, солов’їну українську мову, передають її дітям та онукам. В українській громаді Чикаго це робиться свідомо, наполегливо, скрізь і з любов’ю. В сучасній Україні це робиться важко, фрагментарно, не скрізь і подекуди долаючи ненависть.
Достатньо сказати, що, за повідомленнями ЗМІ, новообраний мер Одеси, регіонал та етнічний росіянин О.Костусєв, зобов’язавши підлеглих вести діловодство російською, фактично заборонив державну українську мову в державній установі – мерії. Уявіть собі, він після цього спокійнісінько працює, і прокуратура не порушила проти нього справу за наругу над Конституцією України.
І таких державних високопосадовців сьогодні в Україні, особливо в південно-східних областях, Криму, та й у Центрі більше, ніж можна було б собі уявити.

2. Історія. Другою підвалиною формування української ідентичності є знання власної історії. Кожна нація її має, і сусідні нації при цьому не претендують на чуже. В України і тут ситуація відмінна. Історія Київської Руси-України, що починалася на київських землях, і продовжувалася віками, є історією української держави. Саме до Києва прийшли Кий, Щек і Хорив та їхня сестра Либідь, саме київськими князями були Рюрик, княгиня Ольга, князь Ярослав Мудрий. Саме київський князь Володимир хрестив Русь і не де-небудь, а у Дніпрі на київському Подолі, провівши народ Хрещатиком. Але усе це не завадило нашим північним сусідам привласнити цю історію і зробити її своєю. І усі вищеперечислені (та й інші) київські князі стали в російській історіографії російськими князями. Хрещення, яке відбулося у київських водах, оголошено Хрещенням росіян, і т.д. і т.п.
Важко собі уявити щось аналогічне в Європі і світі. Наприклад, англійці не додумалися оголосити паризьких чи копенгагенських королів лондонськими, а іспанці – своєю італійську, чи німецьку церкву. А ось Україна зіткнулася саме з таким підходом, причому його реалізовували не тільки російські правителі в указах, а й видатні російські історики на кшталт Карамзіна чи Соловйова.
Проторосіяни, пішовши з Києва до Москви і заснувавши там Московське князівство, що переросло згодом у Росію, «забрали з собою» усю київську історію. Якщо історії Росії (як вона пишеться у Москві) віддати увесь київський період, оголошений російським, то Україні нічого не залишається. Абсолютно нічого. Адже нема другого Рюрика, других князів Володимира чи Ярослава, нема іншої княгині Ольги, нема іншого Хрещення. Якщо усе це оголошено російським, це означає лише одне – що в України на її історичних землях, у її історичній столиці Києві нема власної середньовічної історії. Є її історія до Київської Руси і після неї, а от увесь період Київської Руси, виявляється, є історією не нашої, а сусідньої держави.
Коли нормально влаштований український мозок пробує таку логіку «переварити» і осмислити, то він починає відчувати дивне роздвоєння – або він, вибачте, ідіот і чогось не розуміє, або ж це стосується когось іншого, хто таку логіку українцям прагне нав’язати як природну.
Завдання української влади полягає у тому, щоб створити українській науці умови для дослідження та письмової фіксації власної історії, а також її пропаганди у світі. Адже багато країн Європи услід за російськими істориками вважають період Київської Руси частиною російської, а не української історії, що не є істиною.
Немало болючих питань історії України пов’язане з іншими епохами та постатями, що викликає у суспільстві та політикумі гострі суперечки. Німецький політолог та історик Александр Рар з приводу гострих дискусій щодо Другої світової війни, постаті Сталіна тощо сказав: «суперечки щодо таких питань в Україні важливі для ідентичності нації. В Німеччині такі суперечки пішли в минуле, це вже відсунута епоха».
В Україні є надто впливові сили, які роблять усе, щоб відсунута європейськими країнами епоха суперечок щодо національної історії в Україні не відсувалася, а навпаки – підсовувалася громадянам країни що називається «під ніс» – для розколу нації. Коментуючи зокрема дискусію щодо оспіваних В.Шклярем холодноярців, один із інтернет-форумчан написав: «Міліція у відповідь на вшанування повстанців Холодного Яру(Чорного Ворона) почала робити героїв із 90 етнічних росіян, міліціонерів-окупантів, які займались продрозверсткою і були знищені повстанцями Феодосія Щуся».
І подібних історично гострих «шпильок» нині в Україні вставляється у суспільну свідомість чимало. Історія має націю консолідувати. А у нас все робиться, щоб історією націю розсварити, і влада цьому не хоче завадити.

3. Віра. Людині без віри не можна. Тому русичі-українці споконвіку вірили – спочатку по-язичницькому, потім уже у рамках християнства. І досі прихильники рідновіри наполягають, що потрібно повернутися до вірувань предків і відкинути християнську релігію, але хід історії назад не повернути. Християнство як світова релігія і давньоруське язичництво – це суперники настільки різних «вагових категорій», що говорити про масове повернення до рідновіри не доводиться, хоча ентузіасти цього є.
Віра в історії України відігравала величезну роль, особливо у козацтві, у національно-визвольних рухах. Пам’ятаємо своєрідний тест при вступі до Запорізького козацтва: «У Бога віруєш? Ану перехрестись. Проходь».
Але і тут Україна не вільна мати свою єдину соборну церкву. Московський патріархат міцно осідлав половину українського православ’я, Московський патріарх Кирило став настільки частим гостем в Україні, що його прагнення посилити свій вплив в Україні видне неозброєним оком. Підкреслю при цьому, що серед священників УПЦ МП є немало патріотів України і прихильників справжньої церковної незалежності, але не вони визначають політику своєї церкви.
Президент Янукович фактично не визнає ні Патріарха Філарета, ні глав УГКЦ – Кардинала Любомира, а тепер Блаженнішого Святослава, ні главу УАПЦ. Тільки очільники Московського патріархату – Патріарх Кирило та Митрополит Володимир – ось з ким спілкується глава української держави. На інших йдуть утиски тієї чи іншої міри жорсткості.
Атеїзм в Україні перестав бути державною політикою. Але ніякого сприяння розвитку і утвердженню української незалежної помісної православної церкви нема. Отож, багато що залежить від бажання віруючих українців ходити саме до української церкви, незалежно від конфесії, і тим її підтримати.

4. Культура. Освоєння українцями – передовсім молодими – багатств вітчизняної культури є третьою підвалиною формування національної ідентичності. Культурна політика влади на протязі усіх років Незалежності є насправді антикультурною.
Дозволяючи приватизувати за безцінь загальнодержавні та комунальні ресурси, влада усіх попередніх режимів довела культуру до повного зубожіння. Демагогічно заявляючи, що у скарбниці нема коштів, вона одночасно породила доволі значну групу мільярдерів, мультимільйонерів і просто дуже багатих людей, не беручи при цьому з них податків, адекватні їх прибуткам. Ці податки могли б скласти основу фінансування культури. Та дарма. Що ж у підсумку? Фактично вмерло українське кіно. Ледь животіють видавництва, їх виселяють, не підтримується саме українське книговидання, бо російськомовними книгами країна завалена. Видати книгу українською мовою сьогодні – це фактично, за невеликим винятком, справа безнадійна. А якщо такі видаються, то це або автори рівня Ліни Костенко, або ж близькі до влади проекти.
Міняється і клімат в українській культурі. Її діячі для досягнення хоча б якогось розголосу влаштовують скандальні акції, або ще якісь незвичайні піар-трюки, як це зробила, приміром, І.Карпа. На щастя, ціла група поетів, письменників, режисерів, акторів, художників робить відчайдушні зусилля для того, щоб розвинути чи бодай підтримати належний рівень вітчизняної культури, але належної підтримки з боку влади не має.

Ледь скніє фінансово Український Фонд культури. На святкуванні його 20-ліття Голова Фонду Герой України Борис Олійник сказав: «... останніми часами навіть у подвижників опускаються руки, і постає питання: задля кого ж ми трудимось? Якщо задля держави, то чи є вона у нас? В нинішньому стані – це скоріше територія, поділена між кланами і чимало з владоможців просто обслуговують їх. То чи до культури тим, що сидять на валізах, і за першої ж тривоги зникнуть за бугром, де їм уже готовий і стіл, і дім?».
У таких умовах багато що залежить від активності діячів культури та бажання українців все-таки вітчизняну культуру освоювати та розвивати. Побувавши позавчора тут, у Чикаго, на концерті ансамблю «Громовиця», побачивши величезний ентузіазм та палаючі очі молодих американських українців, я згадав, як при мені керівник всесвітньо відомого танцювального ансамблю ім. П.Вірського, Герой України Мирослав Вантух просив керівника Києва О.Попова допомогти капелі. Попов обіцяв, але хіба це не питання Міністерства культури та Кабміну – допомагати суперколективу, справжньому діамантові української культури, артисти якого, навіть заслужені, значною мірою живуть без квартирного забезпечення, з невеликими зарплатами.
Тому актуальним бачиться заклик Бориса Олійника: «Час уже ставати до бою за нашу і вашу свободу об’єднаними силами всіх творчих спілок, гуртів та осередків. Вважаю за вкрай необхідне якнайскоріше провести спільний форум усіх згаданих об’єднань, аби створити постійно діючий координаційний центр захисту духовних цінностей нації».
Багато про що ще хотілося б сказати, але розмір газетної статті не безмірний. Закінчити мені хочеться такими ось словами, можливо для когось і несподіваними: коли українська громада цілої України буде такою ж патріотичною, україномовною, схильною до вітчизняної культури та історії, щиро віруючою, як українська громада Чикаго та багатьох закордонних міст і країн, тоді справа української ідентичності кожного молодого українця та українки буде вирішуватися однозначно – бути українцем!

Чикаго, 3 травня 2011 року.