Задовго перед 2 годиною пополудні безперервний ланцюжок молодих та літніх людей прямують до входу Українського Дому. Сьогодні тут громада вшановує роковини пам’яті Тараса Шевченка. Як? – Виставою “Хоч на годину на Вкраїну” у постановці театру Івана Бернацького.

	Учасники вистави на чолі зі своїм наставником Іваном Бернацьким

Повний аншлаг та схвильоване чекання початку дійства. Незвично жваве спілкування глядачів, серед яких – представники церкви, консульства, преси, громадські діячі, учні та прихильники таланту Івана Йосиповича, Народного артиста України, актора театру і кіно, громадського діяча, великого знавця, власника багатющої колекції українського народного одягу та приватного музею “Українська ноша”.
Дехто щойно усвідомлює, що вистава під цією назвою вже була у минулому році. Чи не розчаруємося від повтору? Адже, люди звикли відкривати щось “свіженьке”.
І ось вступне слово Вернарда Панчука – пароха церкви святого Юра, під опікою якої уже 10 літ діє драматургічна студія народного артиста України Івана Бернацького. Він порівняв Тараса Шевченка з біблійним Давидом, а Івана Бернацького представив таким, хто продовжує збагачувати скарби нашого мистецтва. Благословенням владики Лостина розпочалося дійство.

Вічно актуальне Шевченкове слово

Звучить в інструментальному виконанні “Реве та стогне Дніпр широкий”. Заходять в українському національному вбранні біля 20-ти учасників вистави. Дві групи шевченківських героїв розташовуються обабіч сцени. На сцені – герой Бернацького, – Тарас Шевченко у чорному вбранні, в руці тримає чорний плащ. У потрібний момент на плечах з’являється солдатська шинель – символ майже десятирічного заслання Тараса Шевченка у званні солдата в Аравійські степи. До кінця вистави вона – на його плечах.
Герої одягнені у вишукані автентичні костюми, елітні, добірні, – так підкреслює їх найвищу якість власник колекції.
Майже півтори години дійства Іван Бернацький – на сцені.
Його Шевченко, навіть коли мовчить, а в цей час вступають у дійство інші герої, – залишається головною дійовою особою. Він відкликається на виступи інших героїв: чи слово кине, чи засміється, відреагує порухом рук, чи виразом обличчя. Професіоналізм актора досягнув вершини у цьогорічній виставі.
Заслуга Івана Бернацького як постановника та актора ще й в тому, що сюжет став свіжим, новим. Глядачі – шанувальники музично-драматичного театру – приємно вражені: як можуть злободенно, по-новому зазвучати хрестоматійні шевченкові слова! Насамперед, зовсім по-іншому зазвучала поема “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні, і не в Україні моє дружнє посланіє”. Це звернення і до нас усіх, хто живе і працює по цей бік океану.
Чим зумовлене нове звучання? Політична ситуація в Україні та ставлення до неї певних кіл українців у царські часи і сьогоденні, коли влада в Україні опинилася у руках антиукраїнських сил, зблизилися, як ніколи. Україна в черговий раз перетворюється в руїну, верховодять табачники, азарови, германи (як ті “німці” за часів Шевченка), коли опозиція придушена, а народ мовчить.

Володимир Курило – Залізняк	Сцена з вистави

“Німець каже: “Ви моголи!”. Народ покірно відповідає: “Моголи, моголи!” Німець каже: “Ви слов’яни!” Народ погоджується:
“Слов’яни, слов’яни!”. Шевченко з гіркотою:
“Славних прадідів великих Правнуки погані!” А які гіркі паралелі викликають слова: “…То й побачите, що ось Ваші славні Брути: раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші пани...”
“Нове трактування вистави,– каже Іван Бернацький,– підказав новий час. В такому бурхливому та ненормальному світі епіграфом до неї виписуються слова: “Та неоднаково мені, коли Вкраїну злії люде” Відгомоном учасники вистави (шевченківські герої) повторюють слова про те, що свідомим людям не байдужа доля України, – це і є наш, акторський виклик людям байдужим. Це і заклик, щоб не повторився знову Валуєвський та Ємський укази”
З пристрастю звучать слова Шевченка: “Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні …”
(кожну фразу повторює хор, переживаючи слова автора)
“Та не однаково мені
Як Україну злії люде
Присплять лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...”
(і знову кожну фразу повторює хор)
І на закінчення – тричі могутній, пронизливий голос актора:
“Ох, не однаково мені!”, “Ох, не однаково мені!”, “Ох, не однаково мені!”
Боляче і соромно, що минуло півтора століття, а ми змушені повторювати те ж саме. Але й мовчати, соромлячись, не можна. Мусимо усвідомити і підтримати звернення та заклики героя Бернацького, які звучали або тихим піано, або сильним форте:
“Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!”...
“Любітеся, брати мої,
Украйну любіте,
І за неї, безталанну,
Господа моліте.”
У цьогорічній виставі ще більш промовистими були паузи. Слова, промовлені Шевченком давним-давно з іншого приводу, звертали увагу на сьогоднішню аналогічну ситуацію.

Христина Місюк - Оксана та Іван  Бернацький - Шевченко	Іван  Бернацький - Шевченко, Юрко Михайлів- Ярема	Іван   Бернацький - Шевченко та Остап Антонюк - Ярема

Згадаймо, у початковому монолозі Бернацького після слів з поеми “І мертвим, і живим...”: “ І всі мови слов’янського люду, всі знаєте... А своєї?... “ Настає така довга пауза, що в уяві кожного зринає увесь драматизм мовного питання на нинішній день в Україні. І докір тим, кого це стосується персонально. Ох! Якби ж ця вистава та йшла, принаймні, у Києві для чисельної публіки!
Інший епізод: у вірші “ Стоїть в селі Суботові...” Остап Антонюк переповідає, що за часів Богдана, коли йшли на спільний союз з північними сусідами, мріялося, що “ Москалики добром і лихом будуть ділитися” з нами... І тут наступає тиша. Вона дорівнювала б цілій друкованій сторінці тексту про марність сподівань від 1654 року і до сьогодні. І цю тишу зриває підкреслено саркастичний сміх самого Шевченка-Бернацького. Таких моментів немало. В них – справжня майстерність актора і вияв його громадянської позиції. Звертається Шевченко до тих, хто панував і нині панує: “ Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тільки, щоби панувати”.
І докір нам усім – за слухняне терпіння теперішньої, чужої народові влади: “Ясновельможнії гетьмани! Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучче, як батьки ходили...” І далі: “ Доборолась Україна До самого краю... “ Гірше ляха свої діти Її розпинають!”
Також майстерно, з подвійним громадянським звучанням виконані Бернацьким уривки з “Гайдамаків”, вірш землякам із заслання “Згадайте, братія моя” та геніальна поліфонічна фінальна сцена “Мені однаково”.

 

 

Вистава стала ще більш динамічною. Дещо було скорочено. Проте, сюжетна лінія “Шевченко – мати – сирота Ярема – Оксана” та “Сільська молодь” залишаються найкращою зворушливо-романтичною частиною вистави.
Основна тема вистави – мрія Шевченка повернутися із заслання “ Хоч на годину на Вкраїну”, його улюблену, кохану Вкраїну. В його уяві – її милі люди, рідні, “сповнені почуттів” герої на сцені, які проживають своє життя при глибокому співчутті до них автора.

Успіх вистави поділили всі

Без будь-якого сумніву естетичний успіх вистави – це результат зусиль, праці, таланту, наполегливості, вміння працювати з аматорами, вимагаючи від них професійності, актора та режисера Івана Бернацького. Він же – автор сценарію, постановник, костюмер, візажист, сценограф, та ще й талановитий організатор. Він зумів залучити до співпраці всю громаду: від духовних пасторів в особі, перш за все, – пароха церкви святого Юра Вернарда Панчука, від спонсорів в особі нашої кредитівки “Самопоміч” та Народного дому до всіх, хто створював декорації, здійснював рекламу та готував обговорення вистави після її закінчення. Честь і хвала всім акторам без винятку за їх ентузіазм, щирість, безпосередність, старанність і відчутну закоханість у матеріал. Як глядач, я зворушена безпосередністю та майстерністю гри Христини Місюк. Знову зачарувала своєю професійною грою Людмила Грабовська, вона була щирою, переконливою в уривку “ Сова” та у листі сестри Ярини до Тараса. Виконавець ролі Яреми – ліричний Юрко Михайлів – у вірші “Не молилася за мене моя мати” розкрив найвищу майстерність декламувати. А дует Юрка Михайліва та Івана Бернацького може стати прикладом для сучасного театру. Другий виконавець ролі непокірного Яреми – талановитий, з кожним роком все більш професійний Остап Антонюк. Знову і знову зачарував своїм Залізняком досвідчений ветеран театру Володимир Курило. На фоні музичного супроводу Волинського хору його Залізняк звучав могутнім голосом волелюбних запорожців. Солістка, професійна артистка Любов Щипчик – оздоба вистави.
Сьогодні глядачі побачили нову групу акторів, які в українській сценографії своїм пластичним малюнком відтворювали народні сцени – складний задум режисера. Це Наталя Мендюк, Ірина Сидір, Ірина Рідка, Марія Хоптій, Василина Пастернак, Люба Гриненко, Василь Грицевський, Назарій Сухович, Роман Верига, Володимир Гутник, Орест Пастернак.
І незаперечний успіх належить виконувачеві музичного оформлення – Сергієві Душенковському. Музика у виставі – одна з головних дійових осіб.
У цьому році більш помітна професійна робота освітлювачів. Це своєрідна прем’єра спеціалістів зі світла Ніни Власової та Стаса Тєрентьєва. Цікавий задум постановника – нестандартна, лаконічна декорація: суцільне чорне тло та червоні стовпи у ланцюгах. Цей задум якнайкраще втілив своїми руками Анатолій Рідкий. А разом з дружиною Галиною успішно виконав всю адміністративну роботу щодо підготовки і постановки вистави.

Відгуки за “гарячими слідами”:

Довгими, бурхливими аплодисментами нагородила акторів вдячна схвильована публіка, даруючи їм захоплені вигуки та квіти.
У великій черзі стояли ті глядачі, хто відразу ж хотів привітати головного винуватця успіху – Івана Бернацького, висловити йому свої враження. Навіть дорікали: “Ви так полонили залу, що поворухнутись неможливо було, щоб не порушити тишу”, “Ми любимо Шевченка дуже, але прийшли “на вас”, “Ви змусили мене плакати”, “ Ви зробили неймовірну річ”.
Для обговорення вистави залишилося чимало бажаючих висловити свою думку за келихом доброго червоного вина. Дивувалася, скільки друзів, прихильників, шанувальників удостоївся цей митець за 10 років перебування у Нью-Йорку! Його знають всі у громаді, і він знає всіх поіменно. Багатьом він висловив щиру подяку. Насамперед, присутньому протоігумену Филипу Сандрику, який тоді, у 1993 році, був парохом Церкви Святого Юра і допоміг актору створити свій театр. “Якби не отець Сандрик, не було б ні театру, ні цієї вистави”,– сказав Іван Йосипович. А отець протоігумен, навзаєм, відзначив високу професійність вистави та запропонував товариству заспівати на честь тріумфатора “Многая Літа”.

Зправа - наліво: музичний   оформлювач - Сергій Душенковський з дружиною Любою, освітлювачі - Стас Тєрентьєв  та Ніна Власова  в час обговорення  вистави	Ігумен Вернард Панчук та владика Василь Лостен благословляють виставу

 

Отож, вистава в цілому, і, особливо, поема “І мертвим і живим...”, як складова частина вистави, може слугувати для нас щоденним додатком до “Отче наш”. Варто прослуховувати запис у пристрасному виконанні актора, що зумів донести безсмертні Шевченківські думи до кожного серця, а не лише розуму. Недарма під час обговорення вистави редактор “Нової газети” Валентин Лабунський робив акцент саме на актуальності вистави, її публіцистичності. А редактор “Національної трибуни” Степан Слуцький сказав: “Якби ті 450 осіб у Верховній Раді побачили цю виставу, то, можливо, не творили б тих “чудес”, які гублять Україну”. Великий успіх Івана Бернацького і його акторів став тріумфом, великою мистецькою перемогою. Це засвідчили інші виступаючі: і консул Богдан Мовчан, і Ірена Куровицька, і Еріка Слуцька, і Василь Лопух, і Микола Галів. Останній сказав, що Іван Бернацький сьогодні продовжує традиції українського театру, започатковані в Нью-Йорку Йосипом Гірняком, Олімпією Добровольською, Лідією Крушельницькою.
* * *
Всіх, у тому числі і автора цих рядків, турбує одне: виставу повинні побачити всі – і тут, і в Україні. Як це зробити – вирішувати театру й громаді. А тим часом, потрібно записати хоча б СD, щоб ця вистава могла потрапити в кожну українську домівку. Це легше і можливо.
Тим часом, невтомний Іван Бернацький запрошує всіх 13 березня о 2 год. пополудні в Народний Дім на його моновиставу “ Шевченко, якого ми не знаємо”. Прихильники і всі бажаючі, без винятку, можуть прийти “На Бернацького”.
Продовжуємо відзначати 197-ті роковини з дня народження нашого пророка. У Нью-Йорку продовжується мистецьке свято.

Український Народний Дім, Нью-Йорк,
6 березня, 2011 року.
Світлини  Степана  Слуцького