Кобза-бандура споконвіків відігравала фундаментальну роль в українському державотворенні, особливо в час, коли народ був обезглавлений, залишившись без своїх провідників та еліти.

Частина мужніх лицарів-козаків загинула, друга опинилася на засланні, а третя принишкла, пристосувавшись до поневолювачів. Саме в цей найдраматичніший час оті незрячі, але з гострозорою душею кобзарі-бандуристи, розповідаючи в своїх піснях про звитяги козаків, повстання гайдамаків, не дали впасти народу в безпам'ятство, а співаючи псальми, думи та інші твори на християнську тематику, оберігали народ від повної зневіри. Важливість цієї аксіоми підтверджує у поемі "Гайдамаки" Т.Шевченко "...Спасибі, дідусю, що ти заховав в голові столітній ту славу козачу...". Мав рацію лірник Никон, кажучи: "Ісус Христос для проповідування обрав 12 апостолів. А по вознесінню своєму зоставив для цього кульгавих і сліпих, які мали мужність брати на себе гріхи людства..." І не дивно, що Сталін знищив 300 кобзарів. Всі режими бояться духовного піднесення, тому намагаються їх вбивати, забороняти діяльність, але їхньому розумові не дано зрозуміти, що дух - це вічність. Яскравим прикладом є постать Тараса Шевченка.

На жаль, ми сьогодні дуже мало знаємо про феномен кобзарства і причиною є небажання наших науковців досліджувати його. Однією з не багатьох дослідниць кобзарства в Україні є керівник львівського хлоп'ячого ансамблю бандуристів "Гамалія" Тетяна Шаленко.

 

Бандуристи (зліва направо)
Оксана Герасименко, Тетяна Шаленко
і Віолетта Дутчак

Пані Тетяно, що таке, на Вашу думку, кобзарство? У чому полягає його феномен?Суть феномену кобзарства криється в його сакральному призначенні. Упродовж тисячоліть кожен народ творив своє мистецтво, найцінніші взірці якого поповнюють скарбницю світової культури та духовності. Одним з таких українських культурних явищ є кобзарство. Увібравши різні елементи фольклору, кобзарство відображає традиції, характер та дух нації - уособлює національну ідентичність, створює обличчя народу. Якщо тризуб, синьо-жовтий прапор та гімн є символами держави, то кобза-бандура є її серцем та душею, тією життєдайною силою та енергією, яка живить та очищає націю. Бандура виплекана століттями з глибинних пластів української свідомості та буття. В ній закладений генетичний код українського духу і якраз тому вона є єдиним національним інструментом серед багатьох народних інструментів, що побутують в Україні. Кобза-бандура своїм тихим, ніжним звуком здатна нести енергію неймовірної сили. Саме тому поет Т.Шевченко, один з пророків-мучеників, який пішов слідами Христа, ставши сумлінням і голосом народу, назвав збірку своїх творів "Кобзар". І ось уже три роки поспіль, як тільки настає березень, я не маю спокою, починаю читати "Кобзар".

Що Вас спонукало взятися за таку складну гілку дослідження?

Займаючись викладанням гри на бандурі, я зрозуміла, що суть не лише в тому, аби навчити дітей добре грати і співати. Я усвідомила, що кобзарство має глибші основи, ніж музичне явище. Воно увібрало в себе найцінніший досвід нашого народу, тому що було тісно пов'язане з народним життям і суспільно-політичними подіями. Коли я почала глибше поринати в цю тему, то зрозуміла, що цей феномен взагалі є неосмислений, особливо його роль в державотворенні. В час Руїни воно відіграло одну з найфундаментальніших ролей, зокрема, коли наша еліта була знищена, частина її пристосувалася до поневолювачів і народ залишився обезглавленим, то саме кобзарі не дали впасти народу у безпам'ятство. Вони виконували дуже важливу роль провідників нації через свої думи. Кобзар Кость Черемський колись писав: "Хоча ми не бачимо очима, але ми бачимо третім оком і бачимо те, чого інші не бачать". До сьогодні належно не осмислена та не оцінена суспільно-політична роль кобзарства в житті нашого народу. Саме кобзарі у своїх піснях впродовж кількох століть фіксували різноманітні події - як історичні, так і побутові, веселили простий люд, були придворними музикантами. Вони нібито виконували роль ЗМІ, розповсюджуючи новини від села до села, а в козацькому війську ставали розвідниками, допомагали звільняти невільників, були просвітителями, закликали народ до боротьби з гнобителями та відстоювали правду. За це їх часто знищували фізично або піддавали репресіям. Всі імперські режими боялися, ненавиділи і викорінювали кобзарство як культурне явище, яке здатне відновлювати генетичний код пам'яті української нації.

Які пам'ятки про кобзарство дійшли до нас з часів, скажімо, козацтва?

На жаль, кобзарство як музичне явище, в історії не зафіксоване, оскільки, не було технічних засобів запису. Свідчення про нього збереглось лише в живописі та літературі, за якими можна визначити окремі типи інструментів, але які, все ж таки, не дають повної уяви, яким було кобзарське мистецтво кілька століть тому. Безперечно, внаслідок цього втрачено багато музичного матеріалу. Серйозні дослідження та фіксація кобзарства як музичного явища, розпочинаються лише в кінці ХІХ та на початку ХХ ст. Важливу роль у збереженні кобзарської спадщини відіграли такі видатні діячі нашої культури, як Микола Лисенко, Леся Українка, Микола Колесса, Гнат Хоткевич, Дмитро Ревуцький.

Що Вам відомо про традиції кобзарства?

Кобза-бандура - це єдиний інструмент, який обов'язково проходив ритуал освячення, перш ніж кобзар починав кобзарювати. Сам виконавець здійснював два ступені посвяти. Перший ритуал називався "одклінщина" і відбувався в суворій таємниці. Біля храму, або в інших таємних місцях, де не повинно бути сторонньої душі майбутній кобзар давав обітницю на вірність обраному шляху і виголошував чітко регламентовану промову. На одклінщині читали 60 молитов. Другий обряд називався "визвілка", де кобзар складав клятву, в якій містився ряд суворих присяг. Учень повинен був пізнавати світ крізь призму християнських цінностей.

Цікавим був "вітальний церемоніал кобзарів", який розпочинався словами "Позволь, Отче небесний, поклонитися усім святим і празникам" (перелік усіх релігійних свят). При вітанні з учителем учень обов'язково промовляв три рази молитву: "Молитвами святих Отців наших, Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас".

Про сакральність кобзарства свідчать і кобзарські святині - хоругва, ікона та непогасна лампадка, які зберігалися в Благовіщенському соборі м.Констянтинограда. У кобзарському середовищі засуджувалися позашлюбні стосунки, не можна було пити при людях, якщо вже годі було стриматися, то кобзар виставляв поводиря, щоб пильнував, чи хто не надійде з чужих. Також не було їм притаманне сріблолюбство. Зароблені гроші кобзарі ділили на три частини: одну давали на потреби бідним зрячим, другу жертвували на церкву, братську ікону та непогасну лампадку, а на третю наймали робітників, щоб копали громадські колодязі для подорожніх в пустинних місцях.

І ще одне важливе правило. Кобзарі не мали права хизуватися голосом. Тобто - зовнішні ефекти вони відкидали. Це мені нагадує монахів, котрі багато над собою працюють, і їх голос є справді аскетичним.

Що є спільного між кобзарством і творчістю Т.Шевченка?

Спільні риси простежуються у багатьох випадках. Знаємо, що кобзарі були самотніми і оспівували, переважно, тяжку долю нашого народу. І все це вплинуло на формування світогляду Т.Шевченка, на спосіб його життя, його морально-естетичні принципи. У важкі хвилини відчаю та самотності поета їхні образи були для нього духовними співрозмовниками, однодумцями. Тема кобзарства чітко проглядається у всій творчості як Шевченка - поета, так і художника, а також етнографа. Тому без ґрунтовного осмислення такого явища, як кобзарство, не можна до кінця зрозуміти самої назви збірки поезій Т.Шевченка "Кобзар". Уже з раннього дитинства поет слухав спів кобзарів, тому в його пам'яті добре закарбувався їхній репертуар, перелік якого зустрічається в його віршах "Перебендя", "Сліпий" тощо. Як художник, Т.Шевченко відтворив образ народного співця в малюнку олівцем "Козацький банкет" (1838) у двох ілюстраціях до поеми "Сліпий". У розмові кобзаря П.Древченка, зафіксованій Ф.Дніпровським, згадується, що поет працював над записами дум та пісень, зокрема, від кобзаря Ф.Вовка. Це підтверджується ще й тим фактом, що Т.Шевченко добре знав про звичаї кобзарів, скажімо, що сороміцькі та жартівливі пісні не годиться грати просто на вулиці, а лише у шинку чи на банкеті. Живі враження кобзарів, на думку І.Франка, мусили бути у Шевченка бути дуже сильні і неодноразово повторювані, якщо він по десятилітній розлуці з Україною (1829-1839), вступаючи на поле літератури, щороку в малюнках створює образи кобзарів. Це свідчить про те, що кобзарство відповідало духу Шевченка. Дід Слюсаренко з Черкащини згадував: "А Тарас Григорович "Палія" добре грав на бандурі".

Можна подати ще багато паралелей між кобзарством і творчістю Т. Шевченка. Одним з важливих кобзарських жанрів були думи. Поет у творчості теж часто звертається до своїх дум. Як і кобзарські думи, Т.Шевченко вірші часто закінчує моралістичними повчаннями. І ще одна подібність. У думах кобзарських та думах-роздумах Т.Шевченка є роздум-сповідь, каяття. І в кобзарів, і в Т.Шевченка зустрічаються псалми, в яких порушені теми про звитяги козаків, повстання гайдамаків, трагічні сторінки нашої історії, звертання до Бога та наслідування християнських чеснот. Можна сміливо назвати спільністю і Богообраність. Карбом богообраності в кобзарів була їхня сліпота, а у випадку Шевченка його надчуттєве, надприродно любляче серце, яке спромоглося перепустити через себе весь біль, тяжкі муки та страждання не лише свого народу, а й киргизів, казахів, чехів.

Хоча Шевченко народився кріпаком, але відкривши своє серце Господнім правдам, зумів піднестися до найвищих висот людського духу, в той же час бачимо, як люди, котрі народилися вільними, не лише шукають, але і не прагнуть правди, воліючи, хай хтось, лиш не вони.

З історії знаємо, що поширеним було утримувати придворних кобзарів...

Традиція придворних музикантів існує ще з часів Київської Русі. Придворних бандуристів утримували князі Меншиков (бандурист Кондиревський), Нестеров (бандурист Давидень), Голіцин (Бандурка), графи: Леслі, Давидов, Гендривів. У князя Потьомкіна у фаворитах був бандурист С.Уваров. В цьому переліку є також графи Роман Сангушко зі Славути, Браніцькі, Сапіги, Потоцькі, Ржевуські, котрі мали цілі капели бандуристів.

У палаці Ржевуського поет Тимко Падура започаткував спеціальну школу лірників, торбаністів і бандуристів. Бандурист-віртуоз Войташко Длугорай та кобзар Шумський зі Львова служили при дворах польських і німецьких вельмож. Співець-кобзар Андрій служив при дворі турецького воєводи С.Гаштольда, бандурист Іван - при дворі Петра І. Кобзар Григорій Любисток, улюблений музикант цариці Єлизавети, отримав чин полковника і був возведений у дворянство. Улас Самчук подає цікавий спогад торбаніста Сангушки, Франца Відорта: "... польські пани вимагали від нього виключно українського репертуару, і то не тільки в Україні, але також за кордоном - у Львові та Кракові". Таку популярність кобзарів-бандуристів при дворах тодішніх правителів уточнюють слова німецького поета Ф.Гагедорна, які він написав в 1747 р.: "...козацькі думи, яких співають, приграючи на бандурі, можуть сперечатися за першість з найулюбленішими піснями французів та італійців".

Крім дослідження кобзарства Ви також його пропагуєте серед людей?

Я завжди намагаюся розповідати дітям про історію кобзарства, залучаючи їх до суспільно-політичного життя. Також організувала конференцію, яку влаштовую до роковин Т.Шевченка. Цим я хочу повідомити людям, що Шевченко - це не якесь окремо висмикнуте феноменальне явище, а що здійснюється послідовний ланцюг певних процесів, як генетичний код народу. Він іде - і раптом вибухає то в одному культурному явищі, то в іншому. Нинішній час я визначаю як епоху спресованого часу. Своїми діями хочу довести людям, що наша сьогоднішня хвороба полягає в тому, що кожен вважає себе найгеніальнішим. Навіть політики. Вони занадто само закохуються і створюють собі ілюзію, що без них світ умре. І це є дуже помилкова думка. Я вважаю, що кожен з нас є лише кільцем ланцюга. Ось ви ідете по вулиці і бачите, якась там людина упосліджена лежить, але вона вплинула на вас, ви можете потім щось геніальне написати, але коли б ви її не помітили, то не побачили б того геніального. Але мусить бути імпульс, який провокує це відчуття, і тоді людина вже може творити. Тому, коли розвинути в дітях оте почуття і мислення, то для них стає зрозуміла мова вічності. Моя основна мета роботи в "Гамалії" - формувати новий тип людини через музичні явища. Ми часто організовуємо зустрічі з бандуристами, де обговорюємо феномен кобзарства. У нас побував і Китастий, і Фединський, і Мішалов. Проводимо наукові конференції, в яких мої діти часто бувають залучені. Якщо брати до уваги ще й педагогічний аспект, то я зрозуміла одну важливу річ: у дітей переходить певний процес накопичення інформації, а потім ця інформація починає працювати і давати імпульси творення, тому інколи, коли кажуть, що дитині ще зарано розповідати складні речі, то це неправда. Чим швидше починаєш дитині говорити про поважні речі, тим більше вона скористає і зрозуміє. Тому я не боюся цитувати дітям і Плутарха, і Шопенгауера.

Що можете сказати про українське бандурництво у діаспорі?

Мене дуже болить, що на сьогодні не осмислений феномен бандурництва в діаспорі, скажімо, феномен детройтської капели, їхнє європейське турне. Коли я перечитала твір У.Самчука "Живі струни", то була вражена тим, що люди зробили, будучи далеко від рідної землі, працюючи, щоб вижити і, разом з тим, умудрялися на такий рівень підняти бандурництво. А головне - зберегли унікальний репертуар і багато тих сторінок кобзарства, які були знищені в нас на Україні. І це безцінні скарби. Я намагаюся зібрати абсолютно все по крихті в тих країнах. Не можна оминути багаторічну, жертовну, просвітницьку і дослідницьку діяльність В.Мішалова, який повернув в Україну безцінну нотну спадщину і є великим популяризатором харківського способу гри.

Який стан дослідження феномену кобзарства сьогодні?

На сьогоднішній день є велика проблема дослідництва кобзарства, і я хочу, аби в перспективі зайнявся цим хтось із моїх вихованців. Нам бракує науковців, які б ґрунтовно почали вивчати це унікальне явище. Глибоко досліджували кобзарство в ХІХ-поч. ХХ ст. Тоді з'явилися ґрунтовні праці Ф.Колесси, Д.Ревуцького, М.Лисенка, С.Людкевича, Л.Українки, І.Франка, Л.Курбаса. Під час роботи за мольбертом С.Васильківський та Л.Жемчужніков любили слухати гру та спів кобзарів. У творчості багатьох художників того часу знайшла відображення кобзарська тематика. Мотиви кобзарства присутні в поезії М.Рильського та літературних творах інших українських письменників і поетів. Все це є свідченням вагомості цього мистецького надбання.

Були неабиякі зацікавлення цим феноменом і у закордонних дослідників. Наприклад, польського мемуариста 16-17 ст. С.Сарницького, А.Корчинського, французького дослідника Г.Л. де Боплана, міністра освіти Франції П.Шевальє, англійського вченого Ф.С.Бартлета. І це далеко не повний перелік.

На жаль, зараз нема зацікавленості зі сторони українських науковців цим явищем. Ще й досі не відома для загалу музична спадщина корифеїв кобзарства Г.Хоткевича, В.Ємця, Г.Китастого, З.Штокала. За винятком кількох музикантів, так і не набув розповсюдження харківський спосіб гри, котрий дає набагато більші можливості у виконавстві. Поза середовищем кобзарів-бандуристів не з'явилося жодної ґрунтовної праці на дану тематику. Потребує більш вичерпного дослідження Глухівська хорова школа, в якій було відкрито класи бандури. Глухівську школу можна розглядати як перший паросток професійної бандурної освіти. Окремої уваги заслуговує і питання інструментарію. Якщо робити порівняльний аналіз суто візуального сприйняття, то, насамперед, привертає увагу більш коштовне оздоблення інструментів, що побутувало в середовищі еліти. Для прикладу, зберігся опис бандури Івана Мазепи. Вже давно заслуговує на більш широку увагу музикознавців та ґрунтовнішого вивчення музикантами-виконавцями львівської бандурної школи проф. В.Герасименка, особливо його досягнення в постановці руки та звуковидобуванні, яким притаманні легкість, пластичність руки та вишуканий звук з найрізноманітнішими відтінками.

Що Вам відомо про бандуриста Гната Хоткевича?

Гнат Хоткевич - це, взагалі, унікальна постать. Його різнобічна творчість стала аргументованою відповіддю вимогам часу та естетичним запитам тодішньої еліти. Справедливо зауважила дослідниця Л.Мандзюк: "... яскравим представником кобзарства нового типу був Гнат Хоткевич. З іменем цього майстра справедливо пов'язують нову епоху бандурного мистецтва". Він - основоположник класичної бандури, виконавець, автор харківського способу гри на бандурі. Він відомий і як критик-аналітик. Будь-яка справа не може бути без критики. Всі її сьогодні страшно бояться, але нам потрібна критика як аналітика, а не як голе критиканство. Свого часу Хоткевич писав: "Якщо про бандуру нема поважної критики, то значить - у вас нема нічого поважного, ви ще настільки недосконалі, що вас ще не критикують". Гнат Хоткевич відкрив багато цікавих сторінок, написав надзвичайно цікавий репертуар. Його інструментальні твори є дійсно перлиною, не вивчені нами, достатньо не проаналізовані, для мене - це живописні картинки у музиці. І якби не було отого політичного пласту знищення діячів культури, уявляю, - як далеко ми могли б піти...