Нема отчизни? – Іншої не треба!
Ніколи не вросте у серце чужина.
Хай ще і ще нас Бог карає з неба, -
Отчизна в світі є лише одна!
“Нема отчизни?.”

Сповідальна поезія Оксани Лятуринської, жодного лукавства.

Написано щиро і зрозуміло, а на малюнку – бездонна самотність життя, що чекає попереду. Безперечно, вона бачила світ не таким, як усі інші, малюючи незнане майбутнє мешканців таборів Ді-Пі. Її ім’я, донедавна маловідоме загальній аудиторії, повертається з забуття. Вперше публікуються три малюнки художниці, віднайдені в архіві Українського Національного Музею в Чикаго. У них – болюча для багатьох українців тема втраченої батьківщини, німий монолог що, можливо, раз на пів-століття обривається на пів-слові.
Народилася Оксана Лятуринська 1 лютого 1902 року на хуторі Ліс Кременецького повіту біля містечок Катербург і Вишневець, що на Кременеччині (нині село Хоми Збаразького району). Звідси і псевдонім Роксана Вишневецька, а ще свої твори авторка підписувала як Оксана Печеніг, або просто криптонімом О.Л. У 1918-1920 роках навчалась у Кременецькій українській державній гімназії. Коли їй було 19-років– померла мати. Батько примусив дочку вийти заміж за нелюба. Невдовзі після весілля Оксана утекла з дому, виїхала до Німеччини, пізніше до Праги. Там успішно закінчила філософський факультет Карлового університету, Вищу промислово-художню школу, займалася скульптурою, брала участь у виставках, які влаштовувалися у Лондоні, Парижі, Берліні. Здобула визнання за скульптури– погруддя Тараса Шевченка, Симона Петлюри, стала автором погруддя чеського президента Томаса Масарика та оригінального за своєю формою надмогильного пам’ятника полеглим українським воїнам Армії УНР і УГА на військовому цвинтарі в чеському місті Пардубіце.

 

 На фото О.Лятуринська

На замовлення Українського Національного Об’єднання в Голландії у 1939 році за її проектом споруджено на могилі полковника Євгена Коновальця в Роттердамі пам’ятник. У Празі Оксана Лятурниська стає членом “Спілки українських митців, письменників і журналістів”, часто публікує свої твори у “Віснику” Д. Донцова. У 1938 році виходить перша поетична збірка “Гусла”, а у 1941– “Княжа емаль”. Її малярство, різьбярство, скульптура, писанкарство, поезія і літературна спадщина позначені самобутнім лятуринським почерком.
“... А світ увесь, як писанка, яскравий. З тобою йде він і за межі сну,”- скаже вона в одному з віршів, живучи самотньо в Мінеаполісі. Наростання туги за рідним нанизує на рядки: “ І кожний день затре один на лицях колір. На полотні моїм– все більше холод. Білої осени в безбарвнім колі”.
Дослідник творчості мисткині П.Лопата написав: “Ця жінка не знала у своєму житті звичайного людського щастя, хоча й була надзвичайно обдарованою особистістю – її ім’я як художниці навічно вписано в історію українського мистецтва”. Відомий літературознавець Юрій Бойко зауважив: “Оксана Лятуринська є поетка Божою милостю, і тільки жалюгідні еміграційні умови винні в тому, що вона досі не стала славною і широко знаною… скрізь”.
Молодість поетеси минула в Празі. Поруч з нею були Олександр Олесь, Олена Теліга, уродженець Херсонщини Євген Маланюк, скульпторка Галя Мазуренко та інші. Це було місто для вільної творчості, у якому Оксана прожила майже 20 років. Розповідаючи про празьку поетичну школу, історик Оксана Пеленська зауважує, що поетів празької школи поріднили почуття тривоги за батьківщину, ностальгії й звичної в умовах еміграції незахищеності. Шукали берега вони по-різному. Олена Теліга і Олег Ольжич повернулись додому і заплатили за це життям. Більшість емігрувала далі, покидаючи назавжди в Празі друзів, родинні архіви і бібліотеки. Ці втрати в пражанки Оксани Лятуринської завжди викликали біль. Друга світова війна у долю мисткині вмуровувала випробовування через перебування в таборах для переміщених осіб в німецькому Ашафенбурзі. Свідками тому є листи подяки, адресовані заокеанським братам, які через ЗУДАК пересилали допомогу в табори. Писалися машинописним текстом на жовтих листках паперу, який вкладався у обкладинку, відповідно оформлену одним із мистців. І цікаво, що саме оформлені Лятуринською, винятково виразні і промовисті.

 

В карантині скитальщини, малюнок О.Лятуринської	Перша допомога від ЗУДАКУ, малюнок О. Лятуринської	Українські діти табору “Лягарде” в Ашафенбурзі малюнок О.Лятуринської

 

“Заокеанським братам на руки др. Романа Смука у Франкфуртуі н/М. 1948 р.
Ми, науковці, письменники і мистці та мистці сцени, замешкані в Ашафенбурзі, отсим складаємо найсердечнішу подяку за Вашу пам’ять про нас.
Викинені поза межі рідних земель, не перервали ми своєї праці для загалу. Кожний з нас в міру своїх спроможностей та вміння стояв на сторожі доброго імені української науки, літератури та мистецтва. За нашу працю ми ніколи не чекали винагороди, тому нам незвичайно приємно прийняти від Вас отсей дар у формі Каре-пакету, що представляв для нас велику вартість.
Хай цей дар буде символом порозуміння та єдности розсіяних громадян по всьому світу – в одну нерозривну українську спільноту.” (з оригіналу листа з архіву музею). Підписали мисці, вчені Ашафенбурга: Дейко Марія, Мацяк Володимир, Козловська Валерія, Січинський Володимир, Животко Аркадій, Оржехівський Олександер, Лятуринська Оксана, Бажанський Михайло, Домазар Сергій, Попів Олександер, Базилевич Іван, Раюк Семен та 11 мистців сцени, серед яких Горняткевич Осип, Крижанівський Микола. Це вони творили українську літературу, видавали українські газети, журнали, створювали свої видавництва. Майже усі – належали до Мистецького Українського Руху (МУР), I-й з’їзд якого відбувся 21–22 грудня 1945 року в Ашафенбурзі. Серед засновників МУРу були відомі на той час письменники: Василь Барка, Олекса Варава, Катря Гриневичева, Юрій Клен, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Яр Славутич, Оксана Лятуринська та інші. В одному з приміщень табору Ді-Пі й відбувались поважні засідання, на яких із доповідями виступали В.Домонтович, Улас Самчук, Iван Багряний. Iдеологом Мистецького Українського Руху був Юрій Шерех (Шевельов), він же– заступник голови цієї письменницької спілки. Керівником обрали авторитетного прозаїка Уласа Самчука, котрого по дружньому називали “Генералом”. Як зазначає один iз дослідників МУРу Григорій Грабович, завдяки цій організації було видано “більше 1200 книжок і памфлетів з різних ділянок; коло 250 з них– це публікації оригінальних творів з поезії, прози та драми”. МУР мав свої видавничі серії “Мала Бібліотека МУРу” і “Золота Брама”. Незважаючи на суперечливі думки, письменники писали високохудожні твори. В 1947–1948 роки чимало їх друкувалось у літературно-мистецькому журналі “Арка”.

	Мистецьки оформлена сторінка листів-подяки, 1948 рік

Яка свобода? Таж отут нема насилля!
Чи може втратив глузд? Який азиль? –
Затискуй п’ястуки чи плач з безсилля! –
Ніхто не допоможе нівідкіль.
Женуть людей вельможі на поталу.
Йдемо за дріт і до кривих присяг,
І, щоб уникнути знущання шалу,
Ховаємо отчизни ім’я й стяг.

У цьому одкровенні Лятуринської – 1946 рік. Щоби зрозуміти добу Ді-Пі, авторка створює образ Єронима – ченця, літописця, пророка, речника української еміграції. Поема “Єроним” засвідчує події поетикою душі самої авторки, яка була вищою над поглядами доби, не боялася бути прикрою для інших, коли “правдою разила очі”, називаючи речі своїми словами. Вона не розуміла старої повоєнної Європи і про це слушно зауважив її сучасник Юрій Шерех:” У поразці України, в розкритті забріханості демократій, у розладі і отвариненні еміграції – бо так бачила поетка ці речі – запанував Чорнобог, її безжальний і нелюдський Батько.” А далі – вона ніколи не сприйняла Америки. Вимушена еміграція з відчуттям відчуження. Жити було нелегко, страх за асиміляцію української молоді на чужині затаївся у строфі: “І нашими не будуть наші діти, згубивши Батьківщини образок.”
Вчитуючись у поезію Лятуринської, осмислюємо місійну силу нашого гнаного з рідної землі друкованого слова. Перепущені через власне серце десятки сотень сторінок з таборових видань дозволяють збагнути написане Уласом Самчуком, приятелем Лятуринської – “ні стола, ні стільця, ні паперу, ні словника, довідника, ні бібліотеки, ні архіву, ні редактора, ні видавця, ані навіть коректора. Повне, кругле, абсолютне “ні”. А їм будь-що вкрай хотілося стверджувати “так”.
На початку 50-их Оксана Лятуринська поселяється в Міннеаполісі (США). Тут українська поетеса та мисткиня зазнала чималих матеріальних труднощів, жила дуже скромно, замикаючись частково у власному світі. Часами дописувала до літературних збірників і газет, у яких продовжували працювати таборові друзі.
Вона вірила і в те, що є спадкоємицею давньої символіки. У “Великодньому передзвоні” – книжці “писанок і поезій” О.Лятуринської (1986 р. Торонто), авторка зауважувала: “Писанка– наш предківський скарб, мов жива, конче мусить промовляти, як із давен-давна, до кожного з нас про весну, про онову, про перемогу добра і світла”. Тому на кожній із витворів писанкарки– сюжет-символ, що повертає нас до таємниці народження всього живого: “ Час і писанку писати, і в зірки, і в знак хрещатий...”. Слід поганських предків, печаль принижених, безхмарність дівочих надій, незахищеність перед вітрами еміграції, лукава іронія досвідченої жінки– усе те знаходить у творах поетеси втілення в образах і картинах, в писанковій молитві.

“За веснами приходять весни
в далекий вирій, в край чудесний,
нечутно в дивне небуття.
І журавлями, чорнопері,
летять, летять мої химери:
він відійшов без вороття.

Померла поетеса 13 червня 1970 року у м. Міннеаполісі, похована на українському цвинтарі в Бавнд-Бруку. 1983 року посмертно вийшли “Зібрані твори” мисткині. Колюче терня у віно і терниста дорога маломовної, непоказної, вельми інтелігентної і дивовижної жінки – за таким сценарієм можна б було відзняти фільм, в основі якого лежала б правдива історія життя Оксани Лятуринської. Залишились її книжки – “Материнка” (1946),поетичні збірки “Княжа емаль” (1941, 1955), “Веселка” (1956), дитячі вірші “Бедрик” (1956)... Вони зберігаються в бібліотеці Українського Національного Музею і, разом з віднайденими малюнками, експонуватимуться на виставці “З таборів Ді-Пі до Америки”, відкриття якої відбудеться у музеї в листопаді 2011 року. Згідно зі статистичними даними, які наводить ЦПУЕН (Центральне Представництво Українських Емігрантів у Німеччині), серед всього загалу українців в окупаційних зонах Європи перебувало 345 діячів в галузі мистецтва та 56 письменників. Більшість із українських мистців обрали місцем свого подальшого проживання Сполучені Штати Америки.