Пригадую своє дитинство, коли на свято Петра і Павла мій старший брат їхав до сусіднього Космача на храмове свято і запитував, що купити мені в подарунок. У мене була одна – єдина відповідь: сирних коників. То був найкращий гостинець. Мова йде про вироби гуцульської сирної пластики, яку можна віднести одночасно як до традиційного гуцульського мистецтва, так і до традиційної гуцульської кухні. У народі їх називають гуцульськими кониками, тому що переважно ліплять саме коней. Дотепер ті коники нагадують моє дитинство.

	“Вершник на коні”

Гуцульські сирні коники – це щось унікальне. Ну, хоча б тому, що цей сир дуже відрізняється від інших видів сиру, а його смак перевершує голандський і російський. Він – сухий і волокнистий, іноді нагадує ґуму. Та крім смаку такий коник має ще й привабливий мистецький вигляд. Ці витвори відкидають нас в далеку, кількатисячолітню історію нашого народу. Ніби примітивне мистецтво, але в ньому скільки закладено знакових подій, скільки символізму, що відображає частину нашої древньої історії. А головне – повертає нас у дитинство.
У давнину на Гуцульщині сирні коники, а особливо сирні калачики, робили тільки пастухи в полонинах. А коли поверталися додому, дарували їх дівчатам. Навіть збереглася коломийка з тих часів:

Пішли вівці в полонинку, лиш єгнєта бліют,
Ба що ж наші вівчарики в полонині ґіют?
Ба що ж ґіют, ба що ж ґіют, ци не ватагуют?
Пороб’ї нам колачики та нам подаруют.

На початку ХХ століття сирні коники почали втрачати магічну силу і за цю справу взялися жінки, але як за промисел. Проте, вони досі не втратили мистецької ваги, адже сирна пластика – один із видів українського народного мистецтва, характерний лише для Карпат.
Згідно переказів і різних письмових джерел, нам відомі сирні іграшки (баранчики, коники, олені, птахи) ще з ХІХ ст. Подібні вироби були поширені і в гірських районах Карпат сусідніх країн, зокрема в Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії, але їх декоративне оздоблення значно відрізнялося від гуцульського.
Зараз вівчарі уже не ліплять сирних фіґурок і дівчат не пригощають. Виготовляють їх в більшості жінки в домашніх умовах. І не в кожному селі Гуцульщини. Найбільше цим промислом славляться села Косівщини: Річка, Снідавка, Брустури, Шепіт, Космач. Ліплять різних тварин: баранчиків, кіз, волів, курей, півнів, лебедів, качок. Оздоблюють їх різними прикрасами і розмальовують харчовими барвниками. Безперечно, творчої фантазії майстриням не бракує: до коня ліплять вершника, баранів ліплять із закрученими рогами тощо. А декотрі майстрині вдаються і до сюжетних скульптур: Вертеп, весілля, проводи в полонину. Та все ж таки найпоширенішими залишаються різноманітні коники (зі збруєю, осідлані, з бербеницями, з гуцулом чи гуцулкою, з лошатками). Сирну пластику поділяють на два види: харчову і мистецьку. Харчові вироби менше солять і вони прості за формою, адже їх з’їдають. А мистецькі уже мають кращий вигляд, їх сильно солять і розписують різнокольоровими орнаментами. Найпоширеніші з них “хрестики”, “косички”, “підкови”, “крапки”, “рисочки”.
Уже майже призабуті сирні калачики. Колись вони були двох типів – плетені і круглі. Насиленими на нитку їх вішали на сволок чи під образи як оберіг. Зате дотепер у деяких селах Гуцульщини, особливо Космачі, збереглася традиція виготовлення на сирних калачиків на весіллі. Вірять, що вони замикають добро подружньої пари і все життя оберігають їх від зла.

Cільський голова Космача милується виробами майстрині	Майстриня з однією зі своїх учениць

Колись сирну пластику використовували дівчата під час ворожіння. Вони дарували хлопцям калачики у формі серця, які були перев’язані червоною ниткою. Леґінь повинен був взяти ту дівчину до танцю або й навіть одружитися з нею.
На Гуцульщині, на різних фестивалях чи біля церкви на храмовому святі, часто бачимо жінок, котрі продають коників. І їх швидко розкуповують. Везуть як екзотичний гостинець близьким людям. Здебільшого це коники прості, для їжі. Рідше можна зустріти такі вироби мистецького характеру. Однією з найвправніших майстринь сирної пластики на Гуцульщині є Марія Петрів із села Брустури, що на Косівщині – учениця знаменитої майстрині Марії Матійчук. Марія Петрів народилася в селі Ясіня Закарпатської області, але прожила там тільки рік і родина перебралася в село Брустури, де живе дотепер. Там і вийшла заміж у 1988 році. Тоді й усе почалося. Нанашка (хресна мама) чоловіка Василя Марія Матійчук була найкращою майстринею з виготовлення сирних коників. Марія Петрів, бувало, вечорами любила вишивати. Нанашка запропонувала приходити і вишивати в її домівку, аби не було скучно, бо мешкала одна. Пані Марія вишивала, а при нагоді дивилася, як нанашка виготовляє коники. Та ще й гостей було немало: журналісти, художники, туристи і школярі. Отак і сама захопилася цією справою. Нанашка це побачила і запропонувала спробувати зліпити коника.

 

В.Ющенкові сподобалися вироби Марії Петрів	Марія Петрів зі своїми виробами

 

– І я зліпила першого коника, – пригадує Марія Петрів. Нанашка мене похвалила. Потім ще й навчила упряж до коней ліпити. І так уже 20 років займаюся цією справою. Згодом я стала придумувати свої скульптурки: гуцула з гуцулкою, калачики, вершників, які везуть бербениці з бринзою та інше. Позаминулого року нанашка померла, але передала мені своє мистецтво. Пригадую, як вона постійно мені говорила: “Роби, бо в тебе дуже гарно виходить, і руки в тебе здібні”.
Час від часу Марія Петрів їздила з нанашкою по фестивалях і виставках. Тепер уже їздить сама або зі своїми учнями, яких має немало. Навіть є один хлопець, котрий охоче навчається сирній пластиці. Часто приїжджають журналісти і туристи.
Раніше коники виготовляли переважно з овечого молока, а тепер, коли овець мало, сировиною служить коров’яче свіже молоко. Можна зібрати сметану, а може бути і зі сметаною. На 15 літрів молока додають одну столову ложку природного ґляґу (шлунок теляти або ягняти). Воно загустає і робиться сир. Важливо, аби сир добре прокис, бо як недокисне – не буде ліпитися, а як перекисне, то буде бринза з нього. Тоді вирід ліпиться в гарячій воді, так як з пластиліну – і так, щоб руки не обпекти, і щоб сир не охолодився. Тоді виріб ставиться у солену воду (соровицю), де він має закріпитися. Якщо роблять на сувенір, то солі дають більше, а якщо для їжі, то менше. Якщо сирний коник добре закріплений сіллю, то може зберігатися понад 20 років. Хіба що трошки потемніє, але не зіпсується.
Пані Марія використовує магазинні харчові барвники, а буває, що й сама їх виготовляє. Червоний – з буряка, зелений – з трави, жовтий – з кульбаби. А наводить барвник маленькою буковою трісочкою.
Вироби Марії Петрів часто прикрашають виставки і ярмарки по всій Україні. А своєю неповторністю приваблюють численних відвідувачів. Там же проводить майстер – класи із сирної пластики і охочих є доволі багато. Пані Марія належить до Спілки художників України. У 2009 р. Віктор Ющенко присвоїв майстрині звання Заслуженого художника України.
А ще майстриня виготовляє сирні косички до пива, котрі складають конкуренцію тим, що продають у магазині. Коптить їх на букових і грабових дровах.