Наше дослідження Сабатинівського човна розпочалося в 2000-му році в ході розробки та проходження групами школярів туристсько-краєзнавчого маршруту понад Південним Бугом.

Воно було зумовлено зацікавленістю дітей вивченням історії рідного краю, бажанням підняти значимість нашої землі до того рівня, якого вона заслуговує у світовій історії. Появу цієї роботи прискорили відповідні публікації в обласній та республіканській пресі. Ознайомлення з ними засвідчило відсутність у авторів повного обсягу достовірної інформації та досить довільне її тлумачення.
За цей час із великими труднощами вдалося зібрати фрагменти мемуарів, літературні джерела і фотокопії оригінальних документів, а також провести дві краєзнавчі експедиції і записати спогади ще живих очевидців тих подій.
Маючи розбіжності в деталях, всі ці джерела інформації підтверджують основні моменти відкриття: орієнтовну дату виготовлення човна, точне місце, де його було знайдено, відсутність при ньому інших археологічних знахідок.
Учасники цього дослідження взяли на себе сміливість оцінити стан суднобудування тих часів, а також виробничу культуру племен, які в ту далеку епоху населяли Побужжя, і спростувати деякі висновки, що з’являлись у періодичній пресі.
Робота базується на фотокопіях оригінальних документів вчителя історії в селі Курячі Лози Кривоозерського району С.А. Панасюка, який першим серед місцевих краєзнавців зацікавився Сабатинівським човном. Ці матеріали нам люб’язно надала Неля Василівна Царенко – вчитель історії Луполовської загальноосвітньої школи.
Автор цієї роботи висловлює вдячність жителям села Сабатинівки: Шляховському А.О., Мудрицькій А.В., Дончак Л.М., Тавровському Г.Ф., Глухову Ф.О., Ланій М.М., Юзюк В.О., Квасицькій О., Шляховській В.Д., Дончак О.М., Чекановському Р., які поділилися своїми спогадами про події тих часів.

Несподівана знахідка на берегах Південного Бугу
Був звичайний теплий серпневий день, який нічим не відрізнявся від інших. Хлопці-пастушки з південної околиці села Володимир Глухий, Василь П’янкевич, Петро Філіпчук і Григорій Тавровський зранку вигнали худобу на Пологи – мальовничу долину на лівому березі Південного Бугу.
Купаючись на стрімнині та стрибаючи в воду з крутого берега на Мельниковій кручі, вони натрапили на незрозумілу дерев’яну річ, схожу на човен.
Цілком ймовірно, що вони були не першими, хто бачив його, оскільки тут постійно купались і дорослі, і старші хлопці. Але саме вони звернули на нього увагу.
Про незвичну знахідку 15-річний Володя Глухий розповів Симеонові Чубу – учаснику першої світової війни, улюбленцю місцевої дітвори, який у свою чергу розказав про це директору школи Івану Іовичу Цівадісу. Хлопці гадали, що вони знайшли знамениту козацьку чайку, яка затонула в бою з турками.
Човен лежав, перевернутий вверх дном перпендикулярно до берега, на глибині приблизно 2-3 метрів. Передня частина човна знаходилася в самій кручі. Більш ніж наполовину вона була засипана піском та намулом.
Очевидці згадують про приїзд учених із Одеського археологічного музею, спроба яких підняти човен закінчилась невдачею: була відірвана частина корми. Стало очевидно, що підняти «човен на поверхню зможе лише спеціально підготовлена експедиція». На той час єдиною організацією в країні, яка здійснювала експериментальні суднопідйомні та водолазні роботи, була ЕПРОП – Експедиція підводних робіт особливого призначення.
Вже в першій декаді вересня в село прибув професор Р.А.Орбелі з групою «епронівців». До її складу входили один водолаз і двоє помічників, які мали легке водолазне спорядження: водолазний костюм, шланги та компресор для подачі повітря на глибину, а також засоби зв’язку з водолазом.
Рубен Абгарович відшукав Володю Глухого, оскільки той знав, де знаходиться човен.
Була проведена оперативна розвідка, і вже наступного дня за два кілометри від села під Мельниковою кручею почалися підводні роботи.
Водолаз двічі занурювався в воду, причому перший раз знаходився там майже дві години. Коли човен був розчищений, подали трос і за допомогою трактора «Універсал» витягнули його на поверхню. Сталося це 12 вересня 1937 року.
Човен був у відмінному стані. Зроблений він був із цілого стовбура дерева, а його довжина складала майже сім метрів. При відсутності кисню пісок із намулом законсервували його на тисячоліття.
Всередині дерево було обвуглене, отже човен виготовляли шляхом випалювання. Таким методом човнобудування на той час користувалися наші далекі предки. Човен затонув ще тоді, коли запорізьких козаків не було. Він запорізьким чайкам у прадіди годиться.
«На правому борту по всій його довжині були виявлені давні насічки і зарубки, – писав професор Орбелі, – сліди застосування тупого знаряддя. Створювалося враження, що човен не тільки ударявся об пороги чи береги, а й був об’єктом нападів».
Поки човен лежав на березі, складений із двох частин, поки сотні жителів села – від нетямущої малечі до сивовусих дідів – підходили оглянути знахідку, на колгоспних стайнях готували транспортний засіб для його перевезення: до міцної гарби додали ще одну вісь, щоб збільшити її довжину.
На цій шестиколісній гарбі, вкритій свіжою соломою і запряженій волами, його перевезли на залізничну станцію, де прямо з гарбою повантажили на залізничну платформу і відправили в Ленінград.

Тактичні характеристики Сабатинівського човна
Завдяки матеріалам уже згаданого вчителя історії С.А.Панасюка із середньої школи села Курячі Лози, які нам надала для роботи Н.В.Царенко, ми маємо фотокопію, можливо, єдиного на сьогодні в Україні документа – відповіді Ленінградського центрального військово-морського музею на його запит.
Перші висновки Рубена Абгаровича підтвердилися лабораторними дослідженнями, проведеними 1938 року, в ході яких було встановлено, що човен видовбали з суцільного дубового стовбура. Його вік, визначений за кількостю річних кілець, становив 360 років. Стан деревини та її хімічний аналіз вказували на вік човна десь у межах 3000 років.
На борту човна було виявлено 12 отворів діаметром 10-15 см. Вони могли служити для кріплення лопатоподібних весел чи зв’язок очерету, які поліпшували плавучість човна.
Того ж 1938 року реставратор Державного Ермітажу П.Н.Семинович провів консервацію човна за допомогою скипідарно-каніфольної емульсії з домішками тімолу.
У 1977 році при додатковому вивченні човна і знятті з нього точних розмірів було підраховано, що при довжині 6,8 м, ширині 0,8 м і висоті 0,97 м його маса становила 1088 кг. Він міг перевозити команду в 6-9 чоловік та приблизно 900 кг вантажу.
Товщина корпусу човна становила 8 см. днища – 10 см, бортів – відповідно 4 і 7 см зверху та біля днища, а носового і кормового транців – відповідно 30 і 10 см.
Виходячи з факту проведення консервації та перших лабораторних досліджень працівниками Ермітажу, найвірогіднішим місцем знаходження човна з 1937 по 1939 рік був Державний Ермітаж.
У липні 1941 року він, разом з іншими цінними експонатами музею, був евакуйований до міста Ульяновська. На початку 1946 року знову повернувся в Ленінград.

Професор Орбелі – один із фундаторів сучасної підводної археології
Рубен Абгарович Орбелі походив із славетної родини науковців. Його старший брат – Леон Абгарович – був академіком-фізіологом, генерал-полковником медичної служби. Середній брат Йосип Абгарович також був академіком – сходознавцем і мистецтвознавцем. Сам же Рубен Абгарович був професором історії.
Саме до нього в 1934 році звернулося Головне управління ЕПРОП з проханням написати першу в світі історію підводних робіт, які проводилися з найдавніших часів аж до наших днів. Молодий вчений, будучи поліглотом (він знав 12 мов, у тому числі грецьку і латину), мав змогу працювати з першоджерелами.
Одним із наукових досягнень Орбелі було прочитання та розшифрування відповідних робіт Леонардо да Вінчі. Професор Орбелі розшукав нові, ще не відомі науці рукописи великого вченого. Його висновки про багаторічні дослідження Леонардо да Вінчі в царині підводного світу та питання забезпечення водолаза повітрям під водою були по-справжньому новаторськими.
Знання стародавніх мов дали вченому змогу зіставити розповідь Платона про Атлантиду, хроніки і систему літочислення стародавніх єгиптян та асірійців з останніми європейськими та американськими досягненнями у галузі археології і дійти несподіваного висновку: Атлантида загинула більш як одинадцять тисячоліть до нашої ери.
Сучасні дані палеоґеології з великою долею достовірності свідчать: саме тоді сталася катастрофа планетарного масштабу. Той час припадає на четвертичне обледеніння і початок глобального потепління.
Орбелі організував і провів експедиції в Коктебельській бухті біля Феодосії і в Таманській затоці в пошуках місця знаходження південного форпосту Київської Русі – Тмутаракані.
Орбелі обгрунтував необхідність переходу від окремих, епізодичних пошуків до складання єдиної гідроархеолоґічної карти країни та нанесення її на «німу карту вод», а також необхідність того, щоб роботу водолаза виконував спеціально підготовлений фахівець-історик.
На жаль, передчасна смерть професора Орбелі 1943 року – після тривалої голодної зими в блокадному Ленінграді – не дозволила йому закінчити цю багаторічну роботу.

Історична епоха Сабатинівського човна
Сабатинівський човен належить до тих археологічних знахідок, дату виготовлення яких встановлено орієнтовно. Як видно з офіційної відповіді Центрального військово-морського музею на запит пана Панасюка, згідно з лабораторними дослідженнями його вік становить більш як 3000 років.
Провівши консультацію з професіоналами-криміналістами районного відділу внутрішніх справ, ми дійшли висновку, що похибка становить приблизно 500 років. Тобто, найвірогіднішою датою виготовлення човна слід вважати ХІV-ХІІ століття до н.е.
Для території Східної Європи, в тому числі й для України, цей відрізок часу припадає на середину бронзового віку, час життя і діяльності племен катакомбної культури, культури «шнурової» кераміки і зрубної культури степу та лісостепу.
На перший погляд, ця дата може викликати сумнів, адже човен оброблено кам’яними знаряддями. Втім, як свідчать археологічні дані, техніка виготовлення кам’яного знаряддя праці досягла найбільш високого рівня розвитку саме на той час. «Бронза давала природне знаряддя та зброю, але не могла повністю витіснити кам’яне знаряддя: це було під силу лише залізу, а добувати залізо тоді ще не вміли». – писав Ф.Енгельс.
Так, для катакомбних племен характерні поліровані кам’яні сокири з просвердленим отвором для руків’я. Багато з них орнаментовані. Навіть пізніше, вже в кінці бронзового віку (ІХ-VІІ ст. до н.е.) у могилах воїнів серед цільнозалізної зброї постійно зустрічаються кам”яні сокири та булави. Тут доречно згадати висновки єгиптологів про масове використання кам’яних знарядь праці при будівництві піраміди Хеопса (XXVII ст. до н.е.).
Цікаво також розглянути наш човен у контексті розвитку судноплавства тих часів. Останні досягнення археології та історії заперечують твердження Біблії про те, що першими мореплавцями були фінікійці. Задовго до них і шумери, і ассірійці вже здійснювали вздовж берегів свої далекі плавання.
Єгиптяни з давніх часів плавали по Нілу. В похованнях, вік яких становить приблизно 5000 років до н.е., знаходять кораблики з обпаленої глини – для, згідно з віруваннями єгиптян, останньої подорожі в країну мертвих. Вони мали вигляд видовбаного дерев’яного стовбура.
У вересні 1991 року за 13 км від Нілу в Абідосі американські та єгипетські археологи виявили 12 великих дерев’яних човнів, що відносяться до періоду правління фараонів першої династії. Вік цих човнів – приблизно 5000 років. Вони, як вважає керівник експедиції Д.О.Коннор, одні з найдавніших у світі.
Дещо молодша за віком знахідка, подібна до нашого човна, була знайдена в XIX ст. на південному березі Ладожського озера при будівництві обвідного каналу.
На вазах віком 2900 років до н.е. з’являються перші зображення вітрильників. На них же можна бачити й веслові судна. Припускають, що парусне судноплавство виникло приблизно 3500 років до н.е. На друге тисячоліття до н.е. припадає розквіт мінойського мореплавства. На той час критяни плавали по всьому Середземному морю, можливо, вони знали шляхи і до Чорного моря.
Наявність зв’язків із Малою Азією, Єгиптом, Етейським світом, Кавказом, Центральною Європою та Прибалтикою підтверджується великою кількістю археологічних знахідок, наявністю металургійних центрів, можливо навіть політичних та культурних центрів, що вказує на динамічне життя населення нашого краю, його широкі торговельні зв’язки, обізнаність у справах близьких і далеких сусідів.
Цілком можливо, що місцеві племена брали активну участь у політичному житті євразійського регіону в описаний період, який багато вчених називають першим великим переселенням народів. Саме тоді експансія ахейських племен привела до багаторічної Троянської війни (ХІІІ ст. до н.е.). а поява «народів моря» – до занепаду крито-мікенської цивілізації, постійного тиску на Єгипет, Сірію і Фінікію.
Проходять зміни археологічних культур і в Північному Причорномор’ї, а в лісостеповій зоні України утверджується зрубна культура, з якою вчені пов”язують кімерійців.
Реконструкцію судна «народів моря», зображеного на одному з єгипетських барельєфів XII ст. до н.е.. – зображенні знаменитої битви флоту фараона Рамзеса III при Пелузіумі, яка поклала кінець грабіжницьким набігам цих племен на Єгипет, провів зі своїми колегами науковець із Одеси Ігор Мельник.
При довжині 11 метрів і ширині 1,7 метра (порівняйте з розмірами Сабатинівського човна) цей човен також видовбаний з одного стовбура дерева, а борти його нарощені дошками. Такі човни могли плавати у відкритому морі і, згідно з нашими підрахунками, виготовлялись у ті самі часи, що й Сабатинівський човен.
У світовій історії і в історії нашої держави Сабатинівський човен займає особливе місце. На сьогодні – це найбільш стародавнє із суден, які були підняті з підводних глибин. І сталося це саме в нашому степовому краю, а не в інших регіонах з давніми традиціями судноплавства.
Розміри човна наводять на думку, що його використовували для риболовлі лише в останню чергу. Він підтверджує наявність у річкових системах Східної Європи широких транспортних зв’язків, за допомогою яких здійснювався інтенсивний обмін товарами місцевих племен з навколишнім світом.
Але головний наш висновок – це те, що народи степової та лісостепової України не стояли осторонь від процесів розвитку цивілізацій Європи та Малої Азії, а брали в них безпосередню участь. Можливо, в окремі моменти вони навіть домінували, як то сталося пізніше з кімерійцями та скіфами.
На сторінках періодичної преси зустрічаються твердження про велику кількість речей, знайдених під час підйому човна. У місцевих жителів, очевидців тих подій, немає чіткої згадки про такі предмети. В ході подальшого розпитування виявилось, що ті з них, хто згадував про знайдені скарби, читали про це в газетах.
Дехто з очевидців міг асоціювати з човном результати археологічних розкопок, які відбулися через рік на Тодоровій кручі (метрів за 40 від місця підйому човна), під час яких було знайдено значну кількість виробів із кераміки.
Враховуючи положення човна при підніманні (перевернутий вверх дном та розташований перпендикулярно до берега), швидкість течії ріки, а також швидкість опускання зануреного човна та його вантажу, можна впевнено сказати, що вантажу в ньому на той момент не було.
Зрозуміло, що важкі предмети (наприклад, бронза) відразу ж упали б на дно, а човен був би віднесений течією на десятки, а може й сотні метрів. Його положення при підніманні вказує на те, що він неодноразово перевертався по дну ріки.
Слід враховувати і такий факт, що самі власники човна, або їх вороги, які, можливо, напали на човен, могли спокійно підняти весь вантаж. Здатність людей тих часів піднімати затоплені вантажі добре відома. Люди, яких годує ріка, не можуть не вміти плавати та пірнати.
Не слід забувати й того, що ріка, як динамічна система, постійно змінює свої береги і своє русло. За останні 20 років Тодорова круча обвалилась на 3-5 метрів, а Мельникова круча майже зникла.
В наші часи Південний Буг біля села Сабатинівки наступає на лівий, північний берег. Тому, навіть не знаючи кліматичної ситуації І тисячоліття до н.е., ми можемо цілком впевнено вважати, що русло ріки в той період не співпадало з її нинішнім руслом.

Сергій Головко www.yatran.com