Чорне з червоним

Чорне з червоним – то наші контрасти.
Бог намагається світле створити.
Та Сатана укладає контракти
З тими, хто можуть те Світло згасити.
Чорне з червоним – тема для пісні,
Що драматично звучить в Україні.
Як для народу, то надто ми різні,
Щоб воєдино постати, а нині
Це особливо, трагічно вертає.
Неукраїнське у наступі. В ступі
Над Україною Баба літає,
Разом з Кощієм вона неприступна.
У “Ягуарі” Яга, в “Мерседесах”
Сонми кощіїв прасують країну.
Сонце криваве скривавлені леза
Висвітлить ще, як повстане Руїна.

20 липня 2010 року

 

Українські поселення

“Полковничий хутір”, “Гостра могила” -
В цих назвах живе ще козацькая сила,
В словах цих бринить ще козацькая слава,
Хоч нині і приспана нами лукаво.
Конела, Тараща, Володарка, Сміла –
Ці назви, мов праща, мов шабля до діла.
На тлі Гуляй-поля, Рогів і Пологів
Козацькая воля домчить до порогів,
На чайках до моря – Херсон, Ізмаїл –
Від моря до горя козацьких могил.
Потомки, нащадки, ці назви славетні –
Для старту площадки. Рвоніть же, як в Етні
Колись-то рвонула розпечена лава.
Помпея заснула. А слава, а слава…
* * *
Прощай, зацьковане козацтво!
Сьогодні ти – спектакль, міф.
У твердь Історії всади козацький заступ
І закопай усіх, кого цей міф кормив.
Де нині козаки? Хто оборонить Неньку?
Товчуться тут німчин, турчин і лях.
Держава, хоч своя, та поганенька
І німець сіє рапс на жашківських полях.
Він Жашківщину взяв без спротиву і бою,
Всіх закріпачив, іноземне чмо.
І це модель безкровного розбою.
Петля ринкова. Коване ярмо.
* * *
Сини Руси – русини – були русими.
Монголи влили в їх чуби смоли.
І стали їх нащадки чорновусими,
Але від зайд Вітчизну вберегли.
* * *
Вслухаюсь в епоху крізь вату
приватності.
Старію, живу як велять
старожитності.
Епосі би зняти халата халатності –
Їй лицарські лати додали би гідності.
* * *
Режиму вірнії сини
Застосували стусани
Стосовно Стуса. Стусанами
Загнали велета до ями.
Тепер посмертно Стус як туз –
Ледь зсунув набакир картуз
І звідти дивиться, як ми
Із ями сунем до сумИ.
Старцюєм в очі, прохачі.
Охочі їсти – всі харчі
Проїли. Товпились, роїлись,
впились, наїлись, отруїлись…
* * *
Туманити, мутити, баламутить,
Морочить, задурманювать, дурить –
Так просто довести народ до Смути,
А потім вже коритом впокорить.
* * *

 

 

 

Держава і людина

Давлять, чавлять, топчуть і толочуть -
А потім ще налигачем волочуть.
* * *
Гра у аграрія, у арія,
Трипільця, орія,
чиї меморії
По водах вилами…
Але на килимі
Землі квітчастої
не цілим – часткою,
Одною ниткою
будемо виткані
Вночі під зорями
двома узорами
На тлі зотлілості
При Божій милості…
* * *
Із швидкістю досвідченого равлика,
Із силою билини степової
Долає Україна те, що лає.
Мчимо, як чмо, знять гальма би з тих роликів,
По Волі скучили, премо туди поволі,
Жене прем’єрів-вічарів отара плаєм.
* * *
Не ледарі, та ледве ми чвалаємо –
Лауреати премії Вола.
Все валимо, валандаємсь, волаємо
Про допомогу. Честь нам і хвала
(чи то, пробачте, шерсть з нас і хула?).
* * *
Мене лякає світ, в якому ми живемо,
Де, мов муму, чекаємо герасима.
Він втопить не зі зла, бо разом же пливемо,
Але є ті, що нас замучать гаслами.
* * *
Всі вільні. Всі брати. Я ратую за брата.
Але зібрати можуть нас, лише,
щоби забрати.
* * *

Дума про заробітчанство

Робоча туга в Португалії,
Єгипті, Галлії, Італії
Лиш вечорами обійма.
Вдень ніколи – запрягся й гайда!
Тут ти батрак, лиш дома – газда,
Та вороття уже нема.
В глибокий чан заробітчанства
Пірнеш – то випірнути часто
Не вдасться. Поглина цей вир.
Працюєш для сім’ї, а вдома
Втомилися чекати. Втома
Громадиться вже вище гір.
Всі гранти трудових мігрантів
Колись закінчаться. Гаранти
Валютні не такі й тверді.
Додому вирвешся в відпустку,
Застанеш не сім’ю, а пустку –
Ось пастка Долі у біді.
Від тої втоми жінка зрадить,
Доньку пройдисвіт-зайда знадить
І син відіб’ється від рук.
Набиті грішми всі кишені –
Все ж бо для них. Вони ж, скажені,
На тебе каркають, мов крук.
Тебе ж в усьому винуватять…
Як серцю витримать закляття?
Як пережити цю біду?
За гроші щастя все протратять -
Та що ж це за життя?! Прокляття!
Куди тепер й за чим піду?!
* * *
Так-сяк, тяп-ляп, абияк, на соплях
Усе тримається і дивно, що тримається.
Ми наймитами на своїх полях.
На хлопський розум все.
Тож маємо що мається.
* * *
Чи згоден я очолити себе?
Бо вже мені нікого не очолить.
Між не очолених і трохи сивочолих
Живу я незагнуздано. Цабе!..
Чи здатен я очолити себе –
Свідомість, підсвідоме, поведінку?
У затінку не розрізниш відтінку –
Чи тоне той, чи все іще гребе?
Чи здібний я очолити себе?
Умити Долю – то ще треба вміти.
І восени знайдеш фрагменти літа,
Та все ж зима попереду. The best.
* * *
Я молодий іще, хоча і з тілом, що старіє.
Всього під 60. Подумаєш, роки.
Уже не попелить, але усе ще гріє
Міф про любов – експромт у три рядки.
* * *
Губи, створені для поцілунку –
Насолоди пругкі овали –
Скільки вас від праматері Єви
Цілували!
Міріади тих поцілунків
Розчинились в пітьмі часів…
Не чекай від життя дарунків –
Ти цілуй їх (ах, жаль, не всіх!)
Збирачі любовних нектарів,
Дегустатори насолод –
Не погасить вам Душу старість,
Бо палає, мов рана, рот!
Як у гольфі, де кожен хоче
М’ячик свій загнати у лунку,
Язичок мій палко лоскоче
Губи, створені для поцілунку!
* * *
Чого так до чужої жінки липнуть?
Поклав Лукавий в неї ложку меду.
Не встиг на тебе я і разу глипнуть,
А вже схотів – і ззаду і спереду.
Ой, горе мені, грішнику –
Горітиму з горішніми.
* * *
Куди ідеш? У гай по лози?
Назад ітимеш – підповзи.
Бо світ за очі у морози
Тебе гребе не до лози.
У Крим по сіль, в Маневичі по свині
І на багаті села по гриби
Не шкутильгай – вони уже всім винні.
То чухай ласти, веселіш греби.
Тягни хребет, сусідонько, завалюй,
Підтягуйся, підрулюй, заглядай.
Кинь кості на диван, а далі – без сандалій.
Багато не прошу. Але що можеш – дай.
* * *
Вродилась ти у чепчику, фартить тобі, везуха,,
Фортунить, таланить а інколи і пре.
Та на сторожі будь і слухай у два вуха –
Чи там ніхто від заздрощів не мре?
* * *

Він

Непастернак, хоч задніх і не пас.
Не постарів – немов пастеризований.
І зовні криза не помітна фас,
А в профіль біль лиш проситься назовні.
Минуле не зови. Козацтво низове
Колись уміло битись і гуляти.
Ти некозак і небо грозове
Гризе тебе загрозою розплати.
Ось небо розкололи блискавиці
І грім, як Божий гнів, тебе, клопа,
прошив.
Плешивий Фатум одягає рукавиці,
Бо гребує тобою. То невже ти жив?
* * *
Я свій двійник. Я виник із роздвоєнь.
І, вперше це відчувши на Різдво,
Із двох я зник, почавши цикл розтроєнь –
Розтроєний візник одразу трьох.
Тепер нас троє. Істинна троїстість
Настільки вже свідомість бідну їсть,
Що скоро збожеволію від істин,
Які в три точки посилають Вість -
Мені, Йому й Тому. На трьох портретах
Моє єдине трияйцеве Я.
Єдин, як Бог, я мчу на трьох каретах
вперед, де триєдина колія.
Я свій двійник. Завіюсь в буревії,
Як віник божевільних підмітань.
Самотність, стіл, папір та Вія вії –
Єдині ліки від роздвоєнь і метань.

Він і Я

Він
Інколи чує дзвін.
Іноді сфер небесних
Музику. Його весни –
Начебто Бога сни.
Він іще тут. Але вже
Майже вже Там… Олеже,
Княже, благослови
Щит свій прибить. На “Ви”
Наважитися піти.
Досі все йшов на “Ти”.
НА тобі, находивсь
До стіксової води.
Як тільки Я б’ю уклін,
Одразу зникає Він,
Стримуючи відразу.
Я зрозумів це не зразу,
Тепер вже не кланяюсь. Клан
Схилених має план –
В тих, хто не схильні гнутись,
Може варто й пальнути.
Паленим пахне, тхне,
Хай Сатана дихне.
Коли вже чортяка здохне,
Жоден ангел не охне.
Лише застогнемо ми
В межах своєї тюрми.
Тіло – тюрма.
Нас в ній – юрма.
* * *
Між Мною і Ним – відстань.
Слухай, відстань з питанням.
Правдою серед істин
Є, що живу востаннє.
І це моє дивне роздвоєння
Закінчиться на кладовищі –
Мене загребуть, як невоїна,
Він же злетить вище.
* * *
Вмочи в олію чорний хліб, посип це сіллю
І з голодухи на бігу, щодуху, скибку з’їж.
Згадав? Смакуй. Дитинство це підпілля,
Підпільники гасають босоніж.
Дитячий світ дорослі окупують,
Шмагають паском, писки долу гнуть.
А потім компенсацію купують,
Підманюють, щоб знову обмануть.
Дитинства тин, стежини, перелази
І недостиглі яблука в саду…
З нас виросли трудяги і пролази…
Де лаз в дитинство? Я туди піду.
* * *
Тужливий вуж самотньо гріб на погріб,
Угрівся там на сонці і затих.
Він почувався, як слизький непотріб,
Бо це не свято – повзать між святих.
Завжди він мріяв бігати, літати!
Це дратувало істинних вужів.
Не зміг він по-вужиному кохати
лиш мовчки по- вужиному тужив.
І всі вертляві молоді вужихи
Лякались тої туги невужа.
Коли він усамітнювався в житі,
Вони повзли з вужами їсти жаб.
Він відчував свою вузьку слизоту
Тюрмою, але що він міг зробить?
Жахались люди: “Тьху, яка мерзота”!
Навіщо ж вуженят тоді родить?
Вуж часто думав про трагічність Долі,
Про Фатум всіх, приречених повзти.
Він ледве не злетів від цього болю.
Хоч біль – не крила, мрієш – то злети!

Свиня – полярно

1.
Свиня не дивиться у небо.
Хряк лише хрустко хрякає і все.
Їм це не тре, бо небо є потреба,
А їх лише нужда пасе.
2.
Якщо свиня не нявкає – вона не котеня.
Тиняється в дворі і рилом землю риє.
Свиня придумана людину відтінять.
Та інколи вона її не відтіня, а криє
Своїм свинячим хрюкаючим матом.
Бо дехто й хряка може довести.
Якщо уже людина в світі – атом,
То як свині у щасті розцвісти?
Як їй розквітнуть? На базарі ціни
На сало провокують убивать.
Свиня ж тонка, відверта, емоційна,
Дружити хоче, мріє побувать
Не тільки у хліві та скотобійні,
А й в аргентинських преріях, в гаях…
Ідальго нерозвинені та бідні
Вмирають у селянських коліях.
Колій з ножем – це той свинячий фатум,
Який приходить і безжально б’є.
Свиня вищить. А що ще може атом?
Що вище від бажання жити є?
* * *
Олух, позбавлений слуху,
Невіглас – я є Божий глас.
Як нутрія, внутрішнє вухо
Радаром обстежує вас.
Пентюх та інколи погань,
Жлоб вузьколобий, селюк,
З погреба стрибну до Бога –
Люк є у Небо. Салют!
* * *
Коти свій камінь догори,
Коти, скотино.
Сізіфським полум’ям гори,
Твори, тварюко, в ямі гри –
Зірвись картинно.
Твій камінь вниз, а ти за ним
Сторч головою.
З усіх боків лиш стусани,
Удари, струс… Нема вини
Тут за тобою.
Сізіфська доля – як маля
Уперто лізти,
Щоб через гору кругаля
Дать до вершини, звідкіля
Вже важко злізти.
Та тільки камінь свій Сізіф
не може втримать.
Мать-перемать! Якби й він з’їв
Свій страх і гнів – то на тузів
Не зможе гримать.
Оті тузи в колоді карт
Розпишуть ролі –
Хто ад’ютант, хто Бонапарт,
Артисту – тиск, скотині – фарт,
Сізіфу – волю.
Сізіф не раб. Лиш Доля, мля,
У нього рабська.
При свою брилу не в поля,
А в гору, де крута земля,
Хоч кров вже очі застеля…
Сізіфи – раса.
* * *
Життя – в смітті кутя.
То є не таємниця.
По Біблії затям –
Блаженні духом ниці.
У полі горілиць
Впади, дивись на небо,
Слідкуй політ синиць –
Лиш Неба тобі треба.
Літай, якщо злетиш,
В думках злітай до Бога.
Сказав один латиш –
Дорога в дюни довга.
* * *

Пропонуючи класику свій рукопис

“И, в гроб сходя, благословил”…
О.Пушкін
1.
Тут непогані – гляньте – є цитати.
Колись від них ще будуть кейф ловить…
Як “нІколи”? Куди Ви? А читати?
А, “в гроб сходя”, благословить?
2.
Не сходьте в гроб, але благословіте.
Сигнали із майбутнього ловіте,
Що це поет, якого іще взнають
І визнають, хоч пізно вже спізнають.
Благенький він, хоч Блага не благає,
Та Благодаті все-таки чекає,
Очікує – після чік-чіку, правда,
Коли йому вкоротять віку радо.
Ви – класики, а він черговий в класі.,
Де точать рими, ножики і ляси,
Де вітер вольності і творчості гуляє…
Не сходьте в гроб. Він вас благословляє.
* * *

Здоровані

1.
Ви декоровані – в званнях і при посадах,
У нагородах, мов у реп’яхах.
Здоровані – що спереду, що ззаду –
А щодо творчості – пробачте – діло швах.
2.
Здоровані – в званні, в нірвані слави,
У бляшанках відзнак та орденів.
Не ликом шиті, лайкові, лукаві,
Вщент декоровані – куди до вас мені.
В меню щоденнім вашім – тусовиська,
Прийоми, церемонії, столи.
Перед Всевишнім звіт вже досить близько,
А ви фуршетите. Творити ж бо коли?
Все! З понеділка, з першого – почати
Нове життя клянетеся собі!
Дай Боже вам від суєти відчалить
Й почути голос Бога у юрбі.
Вирішуйте питання, заробляйте,
Кар’єріть, багатійте – поготів
Готівкою усе, що хочте, майте –
Якщо це те, що кожен з вас хотів.
Але ж ви знаєте – є щось святе і вище,
вершинне, віще, вічністю сповите.
В якому грунті ваші корневища?
Як плодоносите і чим плоди налиті?
На Божий суд прийдемо без регалій
(хтось приповзе й туди вже на рогах).
Пропечемося в пеклі на мангалі,
Чи відпочинем в райських берегах?
* * *
Безжалісний, жорсткий, бездушний,
безсердечний –
А зовні гречний.
* * *
Дрімає у кадрі той, хто вже навіки заснув.
На плівці старій збереглося його існування.
Десь Там, сподіваюсь, побачить він
Вічну Весну,
А тут зимував переважно і льодом вкривались бажання…
* * *

Пам’яті Миколи Вінграновського

Помер Микола Вінграновський.
Помер великий гранослов.
В житейській прозі недоносків
Він був Поезії послом.
Згадай далекі шістдесяті –
Микола, Ліна, юний Драч –
Що було в злеті, то – в осадку
І над труною тихий плач.
Часів змінилися картини,
Роки неслися стрімко, вскач.
Чвалають мимо побратими
І сумно суне сивий Драч.
Прощай, Миколо і епохо!
Високий. Срібний погляд згас.
Позароста легенда мохом,
Коли панує мелюзга,
Дрібноти нота…
* * *
Одні дзеленькають, а інші бемкають -
І одиниці лиш дзвенять
Сріблясто, кришталево. Звуки берегом
Понад водою віршем гомонять.
* * *
Повчає лірника глуха дрібнота,
Яка не чує срібні ноти.
* * *
Що день, то викидень,
Що ніч, то самопоміч –
Немає ні кохання, ні віршів.
Піти і випити?
Але і в цьому неміч.
Не можете – про це і напишіть.
* * *
Бетховен втратив слух,
а Вознесенський – голос,
Гомер – той зору взагалі не мав.
Але ж – творили. Заздрість у сто голок
Терзає тих, у кого горе без ума.
* * *
Поет не обманює, навіть якщо він і бреше,
Коли в решеті носить воду святу для заспраглих.
Якщо він чимдуж і щосили
за Музою креше,
То встигнути хоче для вас за собою насправді.
* * *
Народжене із полум’я не пріє –
Вогнем говорить, якщо горить.
Душа живе та попелом хворіє,
Життя із Смертю пробує мирить.
* * *
Висловитись.
Вивільнитись в слові.
Вислизнути вниз із німоти.
На долівці у Недолі злої
Покуняти – й на коня! Пусти
Стремено моє, Недоле квола!
На Пегасі я ще не погас.
Он чекає мене Доля гола –
Окрім Волі не дає багатств.
* * *
Сплативши мито наймитування,
Нарешті – вільний, хоча б частково.
Настала фаза форматування,
Де Лірник – образ мій і основа.
* * *
Фальшивих лірників, що удають каліцтво,
Немає майже – стрінуть, то поб’ють.
Я кандидат у Лірники – під слідством
Отця Небесного ще до сих пір стою.
* * *
Вступить у лірництво непросто –
Не досить ліри та ідей.
Правдивий Лірник Бога просить,
А потім клякає* в людей.
Отримать визвілку* у діда,
Який на струнах пальці стер,
Трудніш, ніж ніжність баби звідать –
Тож легше у його сестер.
Чим я не Лірник? Я каліка,
Причому ще з дитячих літ.
Сумний, летючий, мов шуліка,
Ступати вмію слід у слід.
Молитву знаю, лірну мову,
Умію грати і просить
Людей: “Подайте мі любові,
Бо нічим серце оросить”.
Сліпий з глухим, кривий з кульгавим –
Спільнота лірна мирно п’є.
Напившись, сплять, чи ловлять гави,
Або ж сварЯться за своє.
Є серед лірників пронози –
Вони принизливі старці,
Та непронизливі їх сльози –
Ганьблять все братство ці людці.
Мандруй, співай, та братство вільне
Якщо не будеш поважать –
Горба наб’ють і торбу вирвуть
І можуть ліру поламать.
То може в мандрах здиблеш Долю,
Олюднишся, олюдниш світ?
Співай про Душу, Небо, Волю,
Ну, а під вечір – “Заповіт”.
*клякати – просити милостиню
*визвілка – дозвіл на старцювання
* * *
Схилившись до ліри, опору у ній відчуваю.
Допоки ці струни бринять,
не боюся труни.
Як море осіннє, я тільки під ранок вщухаю.
Своє відштормив? То прощальну сльозу
не зрони.
Не зранку. Не зараз. Пізніше
розплакатись зможеш.
Життя не корида. В його коридорах
ридай.
Чи серце одне хоча співом своїм
розтривожиш?
Хіба що дівоче, жіноче, любов’ю
зігрітий радар.
* * *
Попсовані попсовими смаками,
Мої мелодії не завжди вже й сумні.
Бо Лірник ритми міряє ногами –
Вони ж старі, як лірницькі пісні.
А хочеш десь заграти веселіше –
Кліше мішає. Лірник є мішень –
Його вистежують всі ті, хто попідліші –
Він попід лісом, стежкою, лишень
Не впасти б в пастку, бо пасти ще довго
Телячу паству. Лячно, як згадать,
Що ремені лупили з шкіри Бога –
Він також Лірник. Божа благодать
З тих пір на цих каліках перехожих,
Що, мов птахи, лиш піснею живуть.
Під старість слабшають, стають
на привид схожі,
Але з останніх сил струну і серце рвуть.
* * *
Спізвучне тремтіння із Тінню
Можливе – як станеш тремтінням.
* * *
Поштивий, гідний, чесний, превелебний –
Та тільки Богові складає вірш хвалебний.
* * *
Абориген, тубілець, автохрон –
І хрін я виїду з своєї України.
Тут народився, знадобивсь, добром
Мене не виштовхнуть – хіба що списом
в спину.
* * *
Я чесний часник на городі твоїм, Україно.
До чорного хліба пасую, цибулю
пекучу пасу.
Гірких огірків я не їм, бо від них
зеленітиме слина,
В картоплю не втовплюсь, а чарку
собі піднесу.
Ніхто не наллє, отож сам собі я наливаю –
За всіх, хто не встиг і навіки, не встигши,
 застиг!
Я не зловживаю, я просто живу і вживаю,
Допоки мене не вживуть, як наживку.
Щасти вам. Часник.
* * *
Ми присутні у світі не тільки тому,
що підсудні,
Що Він судить нас, грішних,
у сутінках Долі знаходить.
Очі нами ображених нас супроводять,
як судді –
Через них Його вирок до нашого серця
доходить.
Ми присутні не скрізь, не завжди,
а дискретно, локально.
Ті, що люблять, тим стверджують
наше буття і присутність.
Наші долі кроїть він по тим незбагненним
 лекалам,
Що з багна і багаття добув Йому агнець,
 по суті.
Ми присутні гостріше, коли вже навіки
 відсутні
І у пам’яті люблячих нас лежимо непом’яті.
Лише люблячий нас із Пітьми й
Забуття так відсудить,
Що не зможе поглинути нас ця роз’їжджена
 глина проклята…
* * *

Минаємо

1.
Розлогий, плавний, еластичний, плинний
Потік життя. Та жаль лише – невпинний.
2.
Проходить, мчить, спливає, коливає
Сум’яття, біганина, метушня,
Що ми звемо життям. Трава триває.
Ми ж нетривкі і бродим, як вишняк.
3.
А ми минаєм мимоволі –
Не вгамувать, не зупинить
Потік із радощів і болю,
Що нам несе останню мить.
4.
Знущання, збиткування, глум, наруга –
Те, що ми смертні. І напруга
Життя у серці з кожним роком слабне…
Яке ж воно привабливе і звабне!
Це розумієш ти тоді,
Коли по горло у біді й
Передсмерті.
Мре, завмирає передсердя.
Вторить йому передчуття,
що скоро вже – Післяжиття.