Юрій Леонідович Чернієнко – кандидат медичних наук, лікар -хiрург Київської філії Міжвідомчого наукового Центру (МНЦ) Інституту кріобіології та кріомедицини Національної академії наук (НАН), Академії медичних наук (АМН) та міністерства охорони здоров’я (МОЗ) України, член Всеукраїнської асоціації пластичних, реконструктивних та естетичних хірургів (ВАПРЕХ), член асоціації дитячих хірургів Росії, заступник директора з наукової діяльності Київської філії МНЦ.
Народився 17 жовтня 1960 р. в Києві. В 1983 р. закінчив педіатричний факультет Київського Медичного Інституту (нині Медичний університет ім. академіка О. О. Богомольця). Після двох- річної ординатури працював на кафедрі хірургії та ортопедії дитячого віку Медичного університету ім. академіка О. О. Богомольця асистентом кафедри.
В 1990 році захистив дисертацію кандидата медичних наук на тему “Функціональний мегаколон при закрепах у дітей: діагностика, лікування”. В середині 90-х працював головним лікарем та лікарем-хірургом ТОВ “Американо-Український діагностичний центр”, що був створений за його участі. У 1994 році вивчав принципи, структуру та досвід страхової медицини в Америці. Наприкінці 90-х-- початку 2000 років очолював приватне підприємство “Кругозір” з приватною медичною практикою, співпрацюючи з медичними страховими компаніями України. У 2003 році створив ТОВ “Медичний центр “КОНСІЛІУМ”, в якому був президентом та працював на посаді лікаря-проктолога. З 2007 року і по цей час працює лікарем-хірургом КФ МНЦ інституту кріобіологіі та кріомедицини НАН України, АМН України та МОЗ України.
Його освіта, стажування та діяльність винахідника дозволяють йому працювати з дорослими пацієнтами та дітьми.
Ю. Чернієнко-- автор 18 патентів та авторських свідоцтв, 65 наукових публікацій, співавтор монографії, продовжує роботу над докторською дисертацією.
Він же – автор поетичного збірника “Рими життя” (К., 2008).
Одружений. Має четверо дітей, з них двоє усиновлених, та двох онуків.

 

Кожного візиту в Україну привожу сюди, в Америку, матеріал про   когось із наших сучасників, життя та діяльність яких є запорукою   достойного майбутнього України, підтвердженням гасла  « Є ще люди в Україні!» в наш такий  непевний  час. На  цей раз -- розпоовідь про київського лікаря-хірурга, якого знаю ще  з його  студентських років. На ваш суд, шановні читачі, нарис про Юрія Чернієнка.

 

Все починалося в студентські роки

 

 

Студент, член  клубу «Еврика» 
Юрій Чернієнко   виступає в  юнацькій  бібліотеці ім. Молодої гвардії. Київ, 1978 р.

 

 

Голова Ради клубу Юрій Чернієнко (крайній зліва), автор ( поряд) та активісти в час  засідання  клубу. 1979 р. 

Юрій був одним з перших членів популярного Київського міського дискусійного студентського клубу “Еврика” (1976-1992), в якому молодь зустрічалася з цікавими відомими людьми і разом з ними вела дискусії чи обговорення найрізноманітніших тем, шукаючи шляхи до пізнання себе і світу. Більш того, був першим головою Ради цього клубу при Центральні міській бібліотеці для юнацтва ім. Молодої гвардії. Автор на той час була директором цієї бібліотеки та президентом клубу “Еврика”. Уже тоді Юрій проявляв яскраво виражені якості лідера, був високоерудованим, не за віком серйозним, вдумливим, активним, привабливим. Сьогодні Юрій Леонідович – професіонал високого класу, якому через три місяці виповниться 50 життєвих літ. Тепер він оцінює студентські роки, як роки романтизму, ідеалізму, а участь в клубі “Еврика” як важливу віху в своєму житті. Клуб, де вирувало життя, допоміг, за його словами, усвідомленню свого відношення до людей, до світу і, навпаки, відношення людей до нього самого. А поняття “еврика” (“відкриття”) супроводжує все його життя. Кожний його професійний крок – це відкриття, в тому числі і з негативним значенням, які сприймаються як уроки життя, як поступ вперед. “Кожний день, кожну годину, – каже Юрій,– слово “еврика” звучить в моїй свідомості чи підсвідомості”. Мається на увазі і його пошуки та знахідки як новатора і винахідника в своїй галузі.
Пік професіональної діяльності припав на 90- ті роки, роки історичного зламу епохи, політично-економічної системи. Кожен починав з нуля. І йому, кому медичний вуз прищеплював принципи Гіпократа, тобто гуманності, та ще і власними моральними принципами вписатися в епоху ринку було і є ой як важко. Це постійна внутрішня боротьба, боротьба протиріч, боротьба життєвих принципів з безпринципністю, яка в переважній більшості неминуча на шляху боротьби за прибуток. А прибутком і тільки ним вимірюється успіх бізнесу. Ця його виснажлива боротьба не має нічого спільного з невмінням пристосуватися. Навпаки, його досвід вартий високої оцінки, що підтверджує оптимістичну тезу “Є ще люди в Україні!”. Досвід людини, для якої за його словами, “медицина не професія, а покликання”.

 

 

Юрій  Чернієнко з автором.
Київ, травень 2010 р.

 

Нижче – про цей досвід, яким поділився зі мною Юрій Леонідович у Києві, де 21квітня 2010 р. відбулася презентація авторської книги “Еврика на все життя”.

“Служіння хворому – покликання моє,
Ось радість: щастя дарувати людям”

                                                      Юрій Чернієнко.

Перші уроки в умовах ринкових відношень. 1990- 1994 рр.

Отож, по закінченні ординатури, Юрій Леонідович працює на кафедрі Медичного університету, готує докторську, викладає на кафедрі та працює лікарем в “Охматдиті” (“Охорона матері та дитини”) – базовій університетській лікарні. Якось йому вдалося отримати відеокасети зі зйомками операцій, які проводяться в США. Для нього це був шок. Тому що операції в Україні в ті роки – це власне “допотопні” часи. Розуміє: так працювати не можна. Потрібне нове обладнання, стажування за кордоном, що в перекладі означає “потрібні гроші”.
Починає шукати. Знаходить американського бізнесмена, який готовий виписати чек на 1 млн. дол. (для Охматдиту). І тут виявляється, що виписати цей чек нікому. Нема господаря, нема з якого спитати. “Охматдит”– державна лікарня, тобто народна. А народ – це хто конкретно? Другий шок і розуміння того, що господаря в країні і безпосередньо в його галузі немає. А розвивати систему, вдосконалюватися молодому спеціалісту ой як хотілося. Але розуміє, що в тодішній державній системі цього зробити неможливо.
А тут ще одне розчарування: на кафедрі, де працював і ось- ось на підході був захист докторської дисертації, його виживають. Чому? Він же успішний викладач, якого люблять студенти, дисертант з перспективною розробкою тематики, мислячий, енергійний, заявив про себе як новатор. А саме тому й виживають. Завідуючому кафедри конкурент не потрібний...
В обставинах, які йому стали створювати (суцільні підніжки та обмови) приймає амбіційне рішення піти з кафедри добровільно....

Пошуки

Що робити? Починає з нуля. Міг виїхати на працю по контракту за кордон, але не наважився на цілий рік залишити сім’ю. Деякий час працював сімейним лікарем. Проявляє зацікавлення страховою медициною. Якраз нова молода держава Україна шукала нову модель медицини. У всьому світі існує три види медичного обслуговування: державне, приватне, страхове. На той час йому здавалося, що страхове – найліпше: я– лікар, займаюся лише своєю практикою, а організаційно-фінансовими питаннями – страхова компанія. Ніби розумний розподіл обов’язків: кесарю – кесарове.... Отож, треба вивчити цю практику за кордоном. Задумано? Зроблено. Знайшов зацікавленого американського бізнесмена, який влаштував поїздку в США для вивчення досвіду. Тут, у Нью-Йорку, а це був 1994 рік, ідея страхової медицини йому сподобалася. Навіть незважаючи на почуті нарікання на неї пересічних американців з числа пацієнтів. Вивчає за цей час все, що можна, працюючи по 16 годин на добу. Одночасно зумів дешево закупити деяке обладнання.
По приїзді в Київ, разом з представниками американської сторони, з якими познайомився в час перебування тут, створюють спільне підприємство “Американсько- український діагностичний центр”. Протягом 3,5 років Центр функціював у приміщенні інституту фізіології на вул. Богомольця у Києві. Клініка устаткована американською технікою, а Юрій Леонідович, як головний лікар клініки, навчив свій персонал у складі 20 осіб нею користуватися. Отже, діагностика здійснювалася на сучасному рівні. Реально це була перша солідна клініка з новітніми методами обстеження.
Американці задоволено потирають руки. Вони мають високопрофесійного лікаря, який буде заробляти їм гроші. До речі, партнери – американці українського походження. Це україномовні пан Роман та його дружина, пані Катерина – мешканці Маямі.

 

 

Юрій  Чернієнко  здійснює 
хірургічну операцію

 

Але з часом американська сторона стала вимагати здійснювати лише діагностику, без лікування, тому що вона найбільш проста, найменш працезатратна і, відповідно, найбільш прибуткова. Крім того, діагностична послуга не несе тієї відповідальності, яка лягає на лікаря, який лікує чи здійснює операцію та післяопераційний нагляд. Ось чому американці сказали: “Здійснюйте лише діагностику, ми ваших українців лікувати не будемо”. Тобто для них основне – це прибуток. Але куди ж направити пацієнта лікуватися? Адже поза цією клінікою в Україні майже не було тих спеціалістів, які були підготовлені лікувати деякі хвороби, виявлені новітніми діагностичними приладами, а якщо й були, то це ті, що пройшли стажування саме у Юрія Леонідовича. Вимога партнерів, зосереджених лише на прибутках, йшла у розріз з його професійними намірами і просто людською позицією: “Я лікар, для мене медицина не професія, а покликання. Я ще хочу не тільки лікувати, а й вдосконалюватися”. І він опиняється в ситуації, коли треба було, щоб догодити партнерам та мати пристійний заробіток в роки фінансової кризи 1994-1996 рр. відмовитися від лікувальних процедур. Його совість і принциповість цього не дозволяла. І американські партнери вирішують позбутися його. Як? Дуже просто, як прийнято це у нас в умовах дикого капіталізму: викликали і запропонували підписати заяву про те, що він відмовляється від клініки і претензій до них немає... Юрій Леонідович не погоджується.
Вневдовзі до нього підійшли двоє міцних хлопців і нагадали: “В тебе є сім’я, є діти, вони хочуть жити, а можуть і не жити”... Він пише заяву в прокуратуру про те, що йому загрожували такі-то. Звичайно, ніякої реакції, а він на місяць йде в підпілля, зникає. Ніхто не знає місця його перебування.
Що в результаті? Його знайшли і звільнили за статтею “за появу на роботі в нетверезому стані”. Підписали троє: президент, директор і ще одна особа. Їх юрист знав, що пропонувати.
Так він втратив все, але залишився живим.
Сьогодні, з часом, Юрій Леонідович так аналізує ту ситуацію:
“Я лікар, а не бізнесмен. Я відчуваю необхідність допомагати людям своїми знаннями, своїм вмінням. В моїх інтересах було тоді та й зараз вдосконалювати своє вміння, тобто лікувати. А мої партнери вважали, що медицина – це в першу чергу бізнес. Тому медична послуга повинна бути: максимально швидкою, мінімально працезатратною та максимально коштовною. Тобто: “Товар – гроші –- товар”. І знову по колу. Точка зору моїх партнерів суперечила моїм переконанням. Їм потрібно було нарощувати обіговий капітал будь-якими способами, включно з кримінальними, що вони й зробили по відношенню до мене – свого партнера”.
Правда, його партнерів покарала не прокуратура, а Бог. Клініка проіснували ще лиш півроку. Без того, хто був мозком та серцем клініки, вона стала втрачати пацієнтів і збанкрутувала. А один із американських партнерів – пані Катерина з Маямі захворіла невиліковною хворобою і її вже немає на світі.

Спроба друга: ті ж самі граблі

І знову довелося починати з нуля. Не полишає основної мети – створити свою власну клініку, а на її базі свою модель максимальної допомоги хворим – дітям та дорослим. Для цього потрібно заробити стартовий капітал. Отримує ліцензію і займається приватною практикою. А з часом знову спокушується на партнерство з бізнесменами – близькими друзями. На початку 2004 року вони відкривають на Повітрофлотському проспекті спільне приватне медичне підприємство “Консіліум”. Юрій Леонідович, як найбільш досвідчений, був його президентом правління і директором. І що? А повторилася та сама ситуація. Його партнери, підкреслюю, друзі примушують його відмовитися від своєї частки акцій і піти. Чому?
Прийом досить простий. За три роки Юрій Леонідович налагодив комплексну роботу медичного центру починаючи від першого прийому пацієнта, обстеження, лікування (терапевтичного, хірургічного), закінчуючи реабілітацією, диспансерним наглядом більше ніж 3-х тисяч постійних пацієнтів. Був створений та навчений свій штат медпрацівників -18 лікарів та 23 медичні сестри. Клініка працювала як годинник. Були гарні фінансові результати. В такій бізнес-ситуації бізнесмени-партнери вирішили, що ділити здобутки на трьох невигідно. Гроші – це був конфлікт. Тоді суто “по-бандитськи”, шановного лікаря змусили письмово відмовитись від своєї частки в капіталі, та ще й зробили своїм боржником, поцупивши всі дипломи Юрія Леонідовича, вимагаючи за це викуп.
Знову без грошей, але з творчим настроєм лікар-хірург іде своїм шляхом пошуків та відкриттів.
А медичний центр “Консиліум” проіснував теж лише пів року. Хоч і досі в Інтернеті можна знайти: Лікар Чернієнко Юрій Леонідович – президент медичного центру “Консіліум”.

Чи існує чесний бізнес?

 

 

Під час  інтерв’ю. Київ, травень 2010 р.

 

На цьому місці розповіді запитую Юрія Леонідовича, чому, на його думку, і судячи з його досвіду, в успішному бізнесі забувають про мораль, дружбу, порядні відносини? Навіть, якщо це запитання викличе внутрішні протести в деяких бізнесменів, я передаю точку зору мого “битого” досвідом та озброєного знаннями психології співбесідника. Він вважає, що так само як поет чи художник не можуть не писати, бізнесмен не може не заробляти гроші. Прибуток – це його своєрідна “творчість”. Тому він не зупиняється ні перед чим. Запитую: “А чи існують чесні бізнесмени? Невже професія, породжена ринковими відносинами, антигуманна по суті?” Відповідь: “Особисто я таких не зустрічав. І, думаю, ніде в світі саме серед успішних бізнесменів немає чесних”. Приводить в приклад свого знайомого лікаря, який побував вгостях у відомого американського професора Харбера. Той запросив його на своє ранчо. Це 35 гектарів землі, де він – лікар, вирощує корів на м’ясо. Нащо йому, успішному професору, ці корови? А тому, що згідно закону, має право списати з податку 40 відсотків. “Наскільки це чесно, я не знаю”,– підсумовує Юрій Леонідович. Мені ж здається, так чи інакше обманом клієнтів, держави, або ж і партнерів займаються всі, у кого самоціль – робити гроші.

Компромісний шлях, в якому багато протиріч

Після другої спроби, в якій Юрій Леонідович наступив на ті самі граблі і залишився без копійки, він вперто не полишає творчого задуму і йде своїм шляхом пошуків та відкриттів. Тобто, обирає третій шлях. Нині працює лікарем-консультантом та хірургом в приватній клініці та підробляє у державних лікарнях.
Послуги у приватній клініці платні. Фінансовими розрахунками займаються інші. Але незручності морального плану для нього все ж існують. Це коли йому доводиться говорити про ціну послуги. Йому важко сказати цих два слова “триста гривень” за консультацію. Він завжди обслужить пацієнта, який дійсно немає можливостей заплатити. Що викликає незадоволення колег.
Працюючи у приватній клініці повністю розчарувався у страховій медицині, якою був захоплений на початку 90-х. Бо вона теж зацікавлена лише прибутком, а гуманність медицини її не хвилює зовсім. Приклади: страхові компанії мають свій перелік медикаментів, який може виписати лікар хворому. Яких? А найдешевших! При пневмонії – максимум бензілпеніцилін, а при високій температурі – аспірин. І це в 21-му столітті? Наперед знаючи, що лімітовані ліки неефективні. Питаєте – що робити? Відповідь: пошлемо до іншого лікаря, або направимо в лікарню, державну. Тобто, здоров’я людини їх мало цікавить. Святе покликання медицини також. Все те саме, що і в США.
Звичайно, є виробничі компанії, страхівки яких частково покривають лікарства та послуги, а є такі, що покривають все. Але це дуже рідко.

Державна медицина не зникне ніколи

Яка ж ситуація в державних лікарнях та поліклініках? Забезпечення лікарством та платня лікарям нижче мізерних. Розказує на прикладах.
Відділення в лікарні, де він підробляє, отримує на 12 лікарів у дві зміни на тиждень 4 бинти, півлітри спирту, йод, пластир. Все. Платня? 1000-1200 гривен на місяць. Це менше 200 дол. Але лікарі живуть не так вже й зле. Одягаються добре. Деякі сім’ї мають машини. Звідкіля? А за рахунок хабарів, майже легалізованих. Приводить приклад з власного досвіду. Якось він особисто привозить з травмою свого сина у травматологічний пункт швидкої допомоги. Для негайної реакції і прийняття заходів йому самому довелося заплатити черговому лікарю спочатку 200 гривен за рентген, а потім ще 200 гривень за те, щоб той негайно взявся за операцію.
Лікарі діляться хабарами з головними лікарями, завідуючими відділенням. Але вистачає і для себе. Задля справедливості: в радянські часи теж інколи брали хабарі, але не тотально і не в таких розмірах. Тепер же навіть за посаду лікаря з мізерною оплатою теж беруть хабар. Якось подзвонив йому знайомий із медичної сфери й запитав: “В тебе немає когось, кому потрібна така-то посада лікаря? Усього-на-всього півторашка!” Тобто, сума хабаря для отримання лікарської посади – 1,5 тис. доларів. А цей лікар, в разі згоди, потім змушений компенсувати їх, в свою чергу, беручи хабарі уже з хворих.
Власний приклад щодо лікарств. Привіз дружину швидкою допомогою в чергову неврологію. За ліками тут же побіг в аптеку, сам купував, звичайно, за свої кошти. Або: не виявилося памперсів. І лікар радить: “Підійдіть в реанімацію і позичте ОДИН памперс” (!?)
В своїй клініці він готується до операції напередодні якогось свята. Лабораторія мусить негайно вислати факсом результати аналізу пацієнта. Йому телефонічно відповідають: нема паперу. – “То купіть, я поверну гроші”– “Не можу залишити робоче місце”. Тоді він сам із принципу купляє папір, передає в лабораторію....
Як нині завідуючий державною клінікою вирішує проблеми матеріального постачання? Випробуваний спосіб: до нього звертаються представники компаній, які випускають той чи інший медичний препарат і просять, щоб лікарі їх виписували, тобто займалися рекламою. Директор каже: у нас немає комп’ютера, холодильника, реактивів і т.д. Підписують нелегальну угоду на кшалт: “Ти мені комп’ютер, а я тобі – 60 виписаних рецептів пацієнтам”. Але опісля завідуючий контролює кожного лікаря скільки рецептів той виписав щоденно. Менше визначеного ним ліміту? Винен. Його не цікавить, чи підходить цей препарат хворому. Тому лікар мусить частенько переступати, власне, через мораль – професійну і людську.
І напрошується переконливий висновок: все, що пов’язане з приватним бізнесом, так оспіваним вільним ринком, як вияв свободи та ініціативи, дуже і дуже часто антигуманне. Лозунг “Прибуток понад усе!” забуває про інтереси людини. В бізнесі інтереси людини другорядні.
Між іншим, такий бартерний спосіб став в Україні суцільним методом виживання в усіх галузях. Наприклад, щоб директор дитячого садочку взяла мою внучку, треба було купити і принести, правда, для садка, не для неї, дорогий проектний апарат. Так в школах, так повсюдно. Що ж, ми, тобто суспільство, самі цього захотіли: добровільно віддали наші, народні, державні багатства ахметовим, а тепер вільно вибираємо, тягнучись з останніх сил, вилазячи із шкіри, кому дати хабарі, щоб забезпечити життя родині. Це називається “Хай живе свобода і демократія!”.
І все ж при цих тотальних злиднях, вимушених маніпуляціях та хабарництві задля виживання, за переконанням Юрія Леонідовича та більшості його колег, державна медицина була і залишиться єдиним видом обслуговування, де все ж є хоч якась відповідальність за хворого. А тому вона ніколи не відімре.
Приклад. Якось по телефону він поставив діагноз батьку свого друга, який був у критичному стані і потребував негайної госпіталізації. Він сам телефонував трьом приватним клінікам, представившись лікарем, що підтверджував названими документами, щоб взяли хворого в стаціонар. Оскільки заочний діагноз був під запитанням, бо це могла бути й інфекційна хвороба (жовтуха), всі три приватні клініки дружно відмовили. Навіть за оплату. Інфекційний їм не потрібен. У них же бізнес, а тут витрат з закриттям відділення на дезинфекцію не оберешся. А ось звичайна державна лікарня взяла. Тому що в державній системі є правило чергових лікарень, які зобов’язані приймати всіх. І пацієнт був врятований.
Або: помирає в час операції хворий на рак. “Що ж, так вийшло, така хвороба – рак “, – коментують приватники. Будете судитися з ними 5-6 років і невідомий результат. В кращому випадку повернуть гроші. А в державній лікарні за смертні випадки несе відповідальність лікар. Тут не відмахнешся.
Всіх лікарів для приватних клінік набирають з державних і вони працюють там по сумісництву. Приватні ніколи не візьмуть молодого спеціаліста. Бо, щоб стати, наприклад, хірургом, треба 100 разів прийняти участь як асистент хірурга. І це лиш для того, щоб зробити перший етап операції – розріз шкіри. Власник клініки ніколи не буде готувати хірурга таким довгим шляхом. Молодому хірургу “набити руку”, набратися досвіду можна лише в державній клініці. Тому державна медицина потрібна.

 

 

Лікуємо не тільки дітей...
З вдячним  пацієнтом

 

Крім того, державна з мізерною, але стабільною платнею дає ще соціальні гарантії: пенсію, оплату відряджень, лікарняних. І лікарі заробляють ці гарантії саме в державних, а не приватних, якими б вони крутими не були...