Кажуть, проблеми повторюються для того, аби людина зрозуміла, що минулого разу зреагувала неправильно, і вже цього разу знайшла правильний вихід. Втім, Україні наразі все ще щастить: історія повторюється, але в кривому дзеркалі.

Знову, як і колись, до ректорів приходять представники спецслужб – але цього разу ректори відмовляються підписувати пропозиції від СБУ, не читаючи, а поширюють в інтернеті повний звіт про подію, та ще й двома мовами – українською й англійською. Знову, як і колись, студенти йдуть на мітинги проти свавілля влади – однак навідріз відмовляються пускати туди партійних “штатних” активістів з прапорами. Для того, щоб країна бачила, що протестують не партії – протестує молодь, яка відстоює свою людську гідність, а не кандидатуру того чи іншого кандидата в президенти.
Отже, спочатку – про ректорів. Ректор Українського католицького університету Борис Гудзяк нещодавно заявив, що до нього підходила “людина з СБУ” зі спробою “схилити до співпраці” та ненав’язливим проханням попередити студентів, що їхня участь у політичних протестах може погано скінчитися. Окрім того, панові ректору запропонували прочитати і підписати загадковий офіційний документ від СБУ – а це вже надто нагадувало старі добрі методи роботи КГБ, коли підписання подібних документів означало мовчазну згоду на повну співпрацю. Пан Гудзяк відмовився не лише підписувати, а й читати документ, якщо йому не залишать копії. Такого співрозмовник явно не очікував, а відтак після невеличкої виховної роботи мусив відкланятися.
Ну а пан Гудзяк поширив відкритого листа з детальною розповіддю про зустріч.
Відповідно тепер країна знає: подібні документи, швидше за все, довелося підписувати багатьом представникам духовенства. І напевне не лише до УКУ телефонували, аби дізнатися, скільки студентів беруть участь в мітингах.
Варто віддати належне панові Гудзяку: аналіз наслідків, як і спроби протидії проти подібного тиску він описав доволі детально. Та навіть з усіма цими детально “розжованими” деталями лист міг би залишитися непоміченим, якби не ще один “хитрий” хід, до якого чомусь раніше жоден ректор українського вузу не додумувався: Гудзяк виклав в інтернеті свій меморандум англійською мовою. Підозрюю, саме внаслідок цього його заява не стала черговим “відкритим листом протесту”, на які в Україні вже давно не звертають уваги.
Розголос вийшов шалений – про листа згадав один із блогерів британського часопису “Економіст”, після чого “Німецька хвиля” звернулася до СБУ з проханням прокоментувати ситуацію. Маю нехорошу підозру, що тільки після цього “заворушилися” рідні українські ЗМІ. Цілком можливо, що я не права і пропустила десь в якомусь куточку інтернету якесь українське видання, котре заворушилося швидше, ніж закордонні колеги. Однак всі мої спроби знайти таке видання наразі успіхом не увінчалися… Тож мушу офіційно подякувати закордонним колегам за захист інтересів української громади і професійне виконання своїх обов’язків.
Реакція з боку української влади не забарилася.
Спочатку прокоментувало СБУ: так, мовляв, була така зустріч, але все було в рамках закону, виключно з метою нагадати керівництву вузів про згадані рамки.
Після цього заворушилися нагорі: як відомо, там тепер дбають про закордонний імідж України з особливою уважністю. Особливо на фоні обіцяного, але наразі не наданого кредиту МВФ.
“Голос президента” Ганна Герман, заступниця голови Адміністрації Президента України, особисто зателефонувала панові Гудзяку і заявила, що дії спецслужб – цілковита “самодіяльність”, “дикість” і взагалі цілковите непорозуміння.
Кажуть, після цього українській владі телефонували з-за кордону. За словами Юрія Луценка, з приводу цього інциденту президенту України телефонував не хто-небудь, а віце-президент Сполучених Штатів Америки Джо Байден. І пояснював панові Януковичу, що це неприпустимий приклад використання спецслужб у такій делікатній темі як освіта, а тим більше – освіта релігійна.
Після цього президент України офіційно попросив голову СБУ “ретельно перевірити факти”, які навів пан Гудзяк. Це попри те, що прес-служба СБУ ті “факти” вже підтвердила…
Тим часом прості смертні хором гадають, що ж то було: чи то й справді СБУ так прокололося, чи варто шукати “друге дно”? Ходять навіть страшні підозри, що це все – страшна змова опозиції з метою осоромити чинну українську владу на весь світ. Деякі українські громадяни навіть в коментарях до згаданого блогу на “Економісті” пишуть, мовляв, дарма Гудзяк наробив ґвалту, нехай би поскаржився студентам своїм тихенько і не соромив країну на весь світ. Хотілося б цьому анонімному дописувачу нагадати, що чим більше суспільство намагатиметься приховати злочини своєї влади і закривати очі на її “милі пустощі”, тим частіше потім цьому суспільству доведеться гризти колективні лікті та посипати голову попелом. Нічого не поробиш, такий вже закон природи. Хто хоче ілюстрацій – може згадати, як щосили ЗМІ намагалися втриматися від критики Віктора Ющенка в перші роки його президентства, і що з того згодом вийшло.
Втім, далеко не всі небайдужі громадяни міркують так, як коментатори на “Економісті”. Набагато більше коментарів наступного змісту:

“На що сподівалося нинішнє керівництво СБУ, підсовуючи Гудзякові “малчика” з сексотським листом? На те, що Гудзяк швиденько попрасує шнурівки, в позі “чєго ізволітєссс”, не читаючи, підпише цидулку і нікому про це не розкаже? А потім вийде до студентів і скаже: “Ви не ходіть на ті всілякі акції протесту, нашо вам то тре?”
Невже в такій поважній установі не вміють прораховувати бодай один крок наперед? Чи не знали, хто такий Борис Гудзяк і що таке УКУ у Львові? Напевно, вирішили навертати неофітів-стукачів у Галичині, бо в Хацапетівських університетах з литвинами, табачниками і толочками на чолі по той бік Збруча всі чемненько підписали такі цидулки ще до 1991 року і на сто років наперед.
Як би там що, а прокол вийшов просто феноменальний. Такий розголос, аж уся Європа гуде. Напрошується думка про філігранну роботу опозиції, яка хоче спаплюжити в очах цивілізованого світу нову владу. Янукович так старається виглядати демократом і європейцем, а тут на тобі! КДБ повертається! Рекрутує сексотів! СБУ за одно з ФСБ! Etc.
Але, зрештою, в те, що це – Юльчині каверзи, віриться важко: занадто тонка робота. Залишається одна версія: вони справді (вмерти зі сміху можна!) хотіли попередити Гудзяка, аби був чемним, законослухняним і не потурав провокаціям і киданню яєць в Януковича. А це означає, що там працюють натуральні д…, адже важко вчехвостити щось більш провальне для іміджу СБУ на всіх рівнях, як ця історія з листом”

У київських блогах – де трошки гірше знають, “що таке УКУ”, тим часом всерйоз замислюються: до скількох ще ректорів підходили з подібними листами? І на кого був розрахований тонкий натяк на те, що “всевидяще око” не дрімає, і все старанно контролює? Тішить, що в багатьох випадках люди доходять до висновку, що спроба залякати поверненням пильного державного контролю спрацює – але тільки для частини літніх людей. Бо як на сході країни, так і на заході неозброєним оком люди помічають, що вже зараз в країні працює досить багато чесних і талановитих людей, котрих такими речами не злякаєш. І ці люди не хочуть повертатися до минулого. Більше того, вони знають, що вчитися на своїх помилках – ніколи не пізно.

Особливо на помилках Помаранчевої революції. Як відомо, п’ять років країна намагалася довести владі (і конкретно главі держави), що на Майдан виходили не для того, щоб допомогти одному з кандидатів стати президентом, а щоб показати іншому кандидатові, що відверто знущатися з себе народ не дозволить. Захищали не політиків – захищали свою гідність і право на вільний вибір. Захищали не минуле – до якого, що не роби, а таки країна ставиться по-різному – захищали майбутнє. Захищали своє право на звичайне людське життя.
Однак влада – а тепер опозиція – цього не зрозуміла ніяк. Малі й великі лідери чіплялися за розбіжності, і вперто сварилися між собою, наполягаючи, що їхнє бачення – найправильніше.
Втім, це не тільки українська національна особливість. Днями історик Ярослав Грицак, втішаючи поінформованих українських оптимістів, нагадав, що період катастрофічного збільшення кількості гетьманів на одиницю площі переживала не тільки Україна. Ще не так давно подібні баталії проходили в нас під боком – в Польщі. Там два головних ідеологи опозиції теж воювали кожен за своє бачення світу, а відмінності ідеології були настільки суттєвими, що, здавалося б, “вижити повинен тільки один”. Сама лишень думка про те, що в країні діють і розвиваються ідеологічно протилежні колеги, доводила до сказу кожного з вождів опозиції. В результаті комуністична влада розбивала вщент виступи протестів, а опозиція ледве давала раду з війною на два фронти – і проти влади, і проти своїх колег. Знайома картина, чи не так?
Тим не менш, в один прекрасний момент на польську опозицію впало прозріння.

“Польська опозиція опанувала мистецтво бунтувати проти власних обмежень заради вищих цінностей. Вона здійснила великий переворот до елементарної правди, що внутрішні поділи у суспільстві не є принциповими. Особливо, коли заходить мова про людську гідність. Гідність є тою цінністю, котра об’єднує всіх. Кожна людина потребує чогось, що виходить за межі щоденного досвіду миски.
…Майдан 2004 року… був революцією повсталої людської гідності. Тому у цьому бунті було місце на різні політичні крила – від націоналістів до комуністів – і він говорив обома, українською і російською, мовами. Помаранчева еліта однак це дуже швидко забула. Вона звела Україну до візії вузької, націонал-демократичної – а тепер мусить за це розплачуватися.”

Ярослав Грицак,
Nil Desperandum, Zaxid.net

Цікаво, що до цієї думки українські студенти додумалися майже незалежно від пана Грицака. Як то кажуть, біда допомогла – в Києві в райвідділку міліції загинув 20-річний студент, правоохоронці намагалися тиснути на студентів, щоб ті заявили, що студент сідав в міліцейську машину вже ледве живим. Справа набула розголосу, студенти утворили громадську організацію, розпочали підготовку до масових протестів проти беззаконня по всій країні та проти спроб влади обмежити право громадян на акції протесту. Скористатися такою нагодою спробувало ВО “Свобода” – партійці були дуже розчаровані тим, що організатори протесту заявили: хочете прийти – будь-ласка, але – без партійних прапорів. Мовляв, як то так, ми ж пишаємося своїми прапорами, то чому ми повинні ходити на мітинги без них. Цікаво, коли українські політики нарешті зрозуміють, що подібні мітинги робляться не для того, щоб кожен міг попишатися своїми прапорами, а щоб людина могла у своїй державі почувати себе захищеною?
До акції на момент написання матеріалу приєдналося понад 10 міст України. Організатори врахували політичні особливості – попросили представників і прихильників різних політичних течій не тільки приходити без партійної символіки, а й триматися від своїх ідеологічних противників подалі – аби перешкодити спробам провокацій.
Цілком можливо, що на цій акції справа не зупиниться – останнім часом новин про свавілля влади катастрофічно побільшало, доходить до того, що людям забороняють захищати міські парки.
Однак на цьому тривожному фоні є привід для оптимізму: в таких умовах молода зміна для українських політиків підростає досить швидко, і, крім того, вміє враховувати помилки своїх попередників. А це просто не може не тішити.