Травень 1944 року. Європа продовжувала стогнати від війни: танки прасували землю, гармати "оперували" її тіло, літаки перетворювали міста на купи цегли, села згоряли дотла, люди в одностроях (і не лише) стріляли один в одного, мільйони цивільних їхали, втікали, бігли в різні сторони і під примусом, і добровільно. Світ сп'янів від крові, смерть людини перестала бути трагедією для бонз, залишаючись такою насправді.

Травень 1944 року. До закінчення війни в Європі залишалось менше як рік. Галичани, які "очікували" другого приходу, неоднаково реагували на це: одні втікали світ за очі, бо те, що вони бачили у двадцятих числах червня 1941 року, було найсильнішою спонукою до цього, інші зі зброєю в руках готувались до боротьби, треті ...

Травень 1944 року. У Вільхівці спокійно, але тиша лиховісна - невідомість породжує страх, а на нього реагують порізному. Отець Северин Габрусевич, парох Вільхівця, що в Бібрецькому деканаті, того травневого дня 1944го, як зазвичай, ішов до церкви на ранішню молитву. Правда, цього ранку він був внутрішньо збентежений, ішов і не помічав краси яблунь, що вбрались у білі шати, розквітлого бузку, аромат якого залишався поза увагою. Неспокій приніс дивний сон, якого він не міг зрозуміти, але відчував - не на добро він. Молився тихо і щиро, як завше за Україну, за долю дітей, за громаду села, але тягар у душі залишався...

Травень 1944 року. У нацистському концтаборі Заксенгаузен все відбувається понімецьки пунктуально, за загальновідомим розпорядженням. Здорові працюють, хворих поміщають у один із дев'яти бараків, які були спеціально для цього пристосовані. Нижче, у підвалах, розташували морги, сюди потрапляли пацієнти з дев'яти бараків, щоб потім перетворитись на крематорний попіл.

Із Заксенгаузеном того часу пов'язана доля українських націоналістів, яких запроторило сюди гестапо не так за "самовільний" Акт про відновлення Української держави 30 червня 1941 року, як за відмову його відкликати. Залякування провідної верстви ОУН (б) почалося з перших арештів уже в середині липня 1941 року. Не домігшись відмови від проголошеного Акту, гестапо звільнило провідників для роздумів і добровільного його денонсування. Безрезультатно. Повторний арешт очільників революційної ОУН відбувся 15 вересня 1941 р. Серед взятих під варту були С.Бандера, Я.Стецько, Л.Ребет, С.Ленкавський, І.Габрусевич та інші. Шантаж набирав загрозливих форм. Ганс Франк, "фюрер" Краківського генерал­губернаторства, найвищий посадовець німецького окупаційного режиму на західній Україні, не без задоволення записав у своєму щоденнику про ті події: "Розстріляно 15 бандерівців. 500 заарештовано". Але нацистським "надлюдям" важливо було не так усіх причетних до націоналістичного руху розстріляти (бо це було доступно і просто), як зламати їхню волю, показати меншовартість "слов'янського матеріалу", втоптати в моральне болото, посіяти загальний страх. Ось чому провідних діячів ОУН (б) не розстріляли, а помістили в Берліні під нагляд для "ламання волі". Коли ж це не допомогло, і Бандера та його однодумці не змінили переконань, їх кинули у згадуваний Заксенгаузен.

Ярослав Стецько, один із в'язнів концтабору, у спогадах "30 червня 1941" пише: "24 січня 1942 року о третій годині ранку перевезли мене разом з іншими друзями тюремною машиною, як звичайних злочинців, до концтабору Саксенгаузен, де нас - Івана Габрусевича, Осипа Тюшку, Романа Ільницького примістили в поодиночних камерах у так званому бункері "Целленбау" ...

Про цю акцію гестапо знав і о.Габрусевич. У травні 1944 року, коли війна вже котилась до кінця, отець мав надію на позитивні зміни в долі сина і тому особливо щиро просив у Господа опіки над ним. Незрозумілий сон покликав його швидше до ранішньої молитви, але тяжкі передчуття переслідували його, ходили назирці, мучили.

...Улітку 1936 року Німеччина приймала Олімпійські ігри. Одним із лозунгів П.Кубертена, батька відновленого олімпійського руху, був: "О спорт, ти - мир". Господарі літньої олімпіади 1936 року проводили в Берліні головні заходи ІІ Олімпіади під цим гаслом, а за 30 км на північ від столиці, в районі курортного містечка Заксенгаузен, будували і заселяли іншого типу "курорт", який протягом свого існування "умиротворив" методом специфічної "терапії" понад 250 тис. осіб. Із них 100 тисяч залишилось там назавше. Було і чимало українців. Серед них - Іван Габрусевич та Олег Ольжич (у серпні 1945 року у звільнений радянськими військами концтабір Заксенгаузен був передислокований ... "Спецлагерь ¹7" НКВД СССР. Красномовне наступництво - авт.).

Іван Габрусевич, професійний революціонер, пройшов тяжкий шлях борця за ідею Самостійної Соборної Незалежної України не теоретично чи віртуально, а скуштувавши "вишуканих" методів тортур з боку польської офензиви (політичної поліції), заробив не одну болячку від поліційних садистів під час тюремних ув'язнень як плату за українську справу. Після чергового ув'язнення в 1932 році й виходу із тюрми, І.Габрусевич, як провідник ОУН на ЗУЗ, був викликаний Головою ПУНу Є.Коновальцем на нелегальну зустріч до Праги. Після розмови Полковник, враховуючи стан здоров'я Габрусевича, залишає його у розпорядженні ПУНу, а з 1934 року кооптує його до членів Проводу, чим підтверджує його роль і місце в Організації. Туберкульоз кісток і залоз та наполягання товаришів змушує І.Габрусевича з 1937 року серйозно зайнятись своїм здоров'ям. На вимогу ПУН він тимчасово відходить від справ. Убивство в Роттердамі у 1938 році Є.Коновальця знову змушує Габрусевича повернутись до активної діяльності. У зв'язку з розколом ОУН (1940 рік) на два крила, він - в ОУН (б), член Проводу, а після Акту 30 червня 1941 року - в Державному правлінні. Гестапо добре знало можливості І.Габрусевича, його авторитет в ОУН (б), тому він опинився серед тих "небезпечних" членів Організації, які були ізольовані політичною поліцією райху в одному з найстрашніших концтаборів нацистської імперії - Заксенгаузені.

Середина травня 1944 року. "Лічниця" бункера "Целленбау". На лікарняному ліжку в'язень концтабору Іван Габрусевич. Оцінюючи стан здоров'я і ситуацію, повільно готуючись відходити у засвіти, розуміє, що його життєва свічка догоряє ... Він при пам'яті. Тількино болі стихають, прокручує у свідомості хроніку свого життя. Йому минає 42 рік. Він свідомий виконаного обов'язку, він не лукавив у боротьбі за ідеали націоналізму - Самостійну Соборну Незалежну Україну. За це віддає життя, проте йому прикро, що тяжкий хрест несе і сім'я. У думках просить пробачення в рідних за недостатню увагу до них - всі свої життєві сили віддав боротьбі. І це вивищує його над тими, що не змогли цього зробити. Бог і Україна понад усе. Сумління його чисте - і це заспокоює. Роздуми перериває нестерпний біль, що рве тіло, шматує кожну його клітину. З часом біль знову втихає. Згадується село Годів, де батько мав парафію. Там минули його дитячі і перші юнацькі роки, там він бачив страшну ненажерливу пащу Першої світової, відчув любов до отчого краю, до України, а поразка в боротьбі за її волю у 191819 рр. рекрутувала його у шеренги нових борців. Він виконав обов'язок. У мареві дрімоти приходять товариші, живі і мертві. Ось Степан Охримович, замордований польською поліцією у 1931 році, його добрий товариш, підтримує його із засвітів. Найчастіше з'являються йому мати з батьком. Вони моляться за нього, просять у Бога заступництва. Поруч брати Володимир і Мія, сестри Надя, Гея, Стефа і ще, ще, ще ... Серце щемить.

У ніч на 16 травня йому стало легше... Він у Вільхівці, у саду біля плебанії. Весняний ранок, цвітуть яблуні, пахне бузок, бджоли розпочинають ранкову симфонію медозбору. Батько вийшов із хати, озирнувся і рушив звичним шляхом до церкви, яка з висоти пагорба, ніби сторож, оглядала село і чекала свого господаря. Отець Северин раптово зупинився, повернув голову ...і не побачив сина. Крик розпачу: тату, тату, тату... Видіння зникло, серце зупинилось, душа полетіла до отчого дому з недоброю вістю. ...Отець Габрусевич пробудився від крику сина...

16 липня 1944 року в лічниці концтабору Заксенхаузен загинув вірний син України, незламний борець за її ідеали. На вівтар Вітчизни він поклав найдорожче - життя. Це і був апофеоз його чину.

Тарас ШАХ, м.Бібрка.