Загибель Олекси Довбуша, славнозвісного легендарного ватага карпатських опришків, "справедливого" шляхетного розбійника, народного месника і захисника, уосібника відвічної архетипної свободи Карпат, їх пасіонарності та нескореності, екзистенційної самотності та української самостійності із символічною реінкарнацією особистісної незалежності у державну Українську (24 серпня по 265 роках), попри цю єдину, конче задокументовану подію його буремного і звитяжного життя та трагічної Долі, залишається викличною психологічною таїною, повною суперечностей, обтяженою замовною класово-визвольною геополітичною радянською історіографією, протилежністю соціально-історичного і "романтичного" підходів (а також питанням досовіцького/ совіцького "першородства" документальної Довбушіани - Ю. Целевич / В. Грабовецький) до розуміння його постаті і особистості та необхідністю використання мітично- архетипних амбівалентних координат через магічну мінливість і вічність позачасового і позапросторового гуцульського Карпатського Першосвіту - особливого архетипного єднання Людини і Природи, де опришки були майже такими ж відвічними істотами, як Чугайстер, Арідник, лісна (нявка), літавиця, щезник.
Обставини наглої смерті найвідважнішого, найдосвідченішого й найвдалішого провідника опришків, фундатора стратегії і тактики "партизанського" спротиву на теренах Карпат (яку два століття по тому перебрала УПА) у дивовижній боротьбі з наймогутнішою на той час польською мілітарною машиною (2500-чисельним військом самого коронного гетьмана Йосипа Потоцького (хай навіть попри гіперболізацію) та "спецзагоном" смоляків -"волоської роти" полковника Пшелуського), не рахуючи австро-угорських гірських стрільців та румунів, на протязі 8 років; Мольфара, що відчував, розумів та передбачав усі порухи душі і настрої своїх побратимів, селян, газд, місцевих посадовців, союзників та ворогів, нагадують за своєю фатальною випадковістю загибель короля Річарда I Левове Серце, що переміг своїх братів і батька у жорстокій боротьбі за корону, пройшов півсвіту у Третьому Хрестовому поході, але помер від навмання пущеної арбалетником імовірно отруєної стріли зі стіни при облозі замку Шалю-Шаброль, що влучила йому у плече ("Мураха згубила Лева").
Безглузда смерть. В щілину. Із єлею
Свячена куля - зостаюсь в боргу,
Кервавий, гейби вцілили оленя
На першому, пречистому снігу.
Свячена куля срібна, відлита на ведмедя, 23 серпня 1745 року крізь щілину у тисових майже впритул у могутнє плече Довбуша не розрізняла майбутню історичну та романтичну версію, як В. Грабовецький, прихильник першої, як 122 народні варіанти "Ой по-під гай зелененький ходить Довбуш молоденький" (що має не коломийковий, а шістнадцятискладовий розмір, характерний для історичних пісень, з майже Шекспірівською авторською загадкою) як метикуватий газда Штефан Дзвінчук, для якого обидві були правдиві (за намовою підступного Я. Колендовського і з мрією про привілей княжни Т. Яблоновської), так саме, як Дзвінка, що була Марією, та Леопольд фон Захер-Мазох, для яких не існувало цієї трагічної історії поза гуцульською мітичною "романтикою", попри те, що останній, маючи батька, поліцай-президента Галичини, цісарсько-королівського придворного радника, міг у разі бажання і потреби переглянути відповідні архівні документи, проте залишався довічним психологічно-літературним та психіатричним заручником своїх "Венер у хутрі" (найперше видіння - дитячий спомин української жінки - годувальниця Гандзя "з обличчям Рафаелівської Мадонни" з пізнішою проекцією на Дзвінку у опришківській розвідці "Гайдамак" - демонічної краси, пристрасті і чуттєвої самоцінності Літавицю, що прагнула повного приборкання і панування над чоловіками шляхом їх навіяного самопідкорення фаталізмові невідворотної жорстокої жіночої сексуальної магії (таку владу жінки (тимчасову?) над архетипним гуцулом на мітичному тлі Карпат яскраво і психологічно довершено зобразила також Ольга Кобилянська у новелі "Природа").
(Цей феномен, концептуальну протилежність "садизму", під назвою "мазохізм" (як епонім психологічно-сексуальної перверзії) затермінував 1886 року віденський психіатр-сексопатолог Ріхард фон Крафт-Ебінг у праці "Psychopatia sexualis", використавши у вельми етично сумнівному і контроверсійному контексті без дозволу і навіть будь-якого повідомлення другу частину прізвища письменника, власне, прізвище його матері Кароліни Шарлотти фон Мазох та діда, професора клініки і ректора Університету Лембергу (тогочасного Львова) д-ра Франца фон Мазоха (залучення першої складової - прізвища батька, певно, було ризикованим із вгадуваних причин), хоч пояснення такого вчинку "ученим дурнем" (за словами фон Захер- Мазоха) виглядало цілком природнім (особливо з розширенням концепції - мазохізм психічний, соціальний; мазохізм творчості і навіть власна типізація Захер-Мазохом галицького селянства на бунтарів і страждальців, де Довбуш є найвиразнішим героєм-бунтарем незламного типу - тут немає протиріччя з відношенням до Дзвінки - психологічні феномени завжди амбівалентні) - "фон Захер-Мазох дуже часто робить цю зовсім недосліджену наукою перверзію предметом зображення у своїх романах та новелах").
Але ні Марія-Дзвінка (попри "Аби Кути не минути, до Космача повернути"), і ні Теофілія Яблоновська з її довічним привілеєм, ні Довбушева сестра (імовірно, Юлія), ні коновка з молоком, і, зрештою, ні навіть достеменно не відомі обставини поранення ватага - просто "підстрілив" (за свідченням Дзвінчука у протоколі Станіславського суду 27 серпня 1745, записаним за наказом Й. Потоцького), "вцілив плече" (за В. Баюраком по 9 роках на судовому процесі у Станіславі), "вистрілив у груди" (за мемуарами поета Францішека Карпінського, якому Довбуш подарував життя (і своєрідний довічний психологічний "комплекс" зв'язку з опришками) через годину по народженні, попрохавши його матір Розалію назвати немовля Олексою, коли його батько-шляхтич, рятуючи себе і коштовності, утік від опришків до лісу) ... ніхто і ніщо, жодні версії і припущення не спроможні пояснити, чому і як відбулося те, що сталося 23 серпня (до того ж через особистий нагляд цієї справи наймогутнішим, найлютішим ворогом Довбуша - Потоцьким і попередні намагання навмисного очорнення та знеславлення „схизмата" і „страшного розбійника" шляхтою не можна йняти повної віри ні показам Дзвінчука, ні допиту під тортурами Василя Баюрака 20-24 квітня 1754 року, що могли бути формально належно задокументовані, проте потрібним чином фактично спрямовані для майбутньої шляхетної історії причетних великих польських родів ("Підстрелений ватажок втікав з нами до лісу, але тому що не міг далі йти, то ми оба занесли його за село в корчі, прикинули ще живого хворостом, а самі пішли в ліс" - викінчена вбивча психологічна "самохарактеристика" відносин між жахливими "зарізяками"-опришками та "нелюдського" ставлення найближчих, найвірніших, на 20 років молодших побратимів, у тому числі сестрінця Павла Орфенюка (що, очоливши загін, того ж року, поранений у бою під Довгопіллям, завдав собі смерті, щоб запобігти катуванню) до свойого вуйка і ватага (навіть за відомого жорстокого бойового кодексу опришків у такі ж жорстокі часи) - чи можна повірити цьому "історичному документові" взагалі і зокрема, після мемуарів Франціска (не Олекси - "вдячність польської пані відомо яка") Карпінського, що хлопчиком 9 років був очевидцем страти зрадницьки і підступно схопленого шляхтою у селі Ясенів Горішній Баюрака, який перед четвертуванням попросив гірську сопілку і заграв востаннє сумних верховинських мелодій?)
Поцілений у плече Довбуш, попри те, що буцімто "сказав "Паліть хату!", а потім, щоб забрали у нього зброю, говорячи: „Ще звідси можу йти" (знову ж таки, якщо вірити ненависникові і найманому вбивці Довбуша Дзвінчуку та цензурі Потоцького), всупереч усталеній думці, насправді міг бути дуже тяжко поранений (постріл майже впритул; плече - місце сходження важливих судинно-нервових пучків; колапс з наступною серцево-судинною недостатністю, знепритомненням і виснаженням центральної нервової системи, імовірний сепсис - у такому стані рух і транспортування пораненого небезпечні - загартовані, хоч ще і молоді "чорні хлопці", мали відповідний бойовий "лікарський" досвід, щоб зрозуміти, що ватаг живим вже не дістанеться катові).
Але все ж таки щось не складається із життям Довбуша як одновимірною соціально-історичною версією класової і національно-визвольної боротьби ("Передусім заслуга Довбуша полягає в тому, що він у Галичині продовжив завзяту національно-визвольну боротьбу, розпочату Богданом Хмельницьким у Великій Україні" (цікава спроба В. Грабовецького створити новітню політичну легенду про те, що Довбуш воював за Україну, хай навіть за І. Крип'якевичем "Гуцули - се чистий етнічний тип - чужі домішки дуже невеликі - рішуче належать до українського племені", - було б вартим у цьому зв'язку вивчити міграції та розподіл етнічних генетичних кодів у певних географічних осередках Карпат як функцію часу, досліджуючи мітохондріальну та Y-хромосомну геноміку, як це було з індіянцями Північної Америки)) з відповідним іміджем найвідомішого ватага опришків (насправді у діях "чорних хлопців" не було жодного чіткого ідеологічно- політичного підґрунтя - за вельми жорсткої тогочасної стратифікації і жорстокої влади, способів визиску і покари за незгоду шлях у опришки був єдиною альтернативою рабському животінню і хоч якоюсь можливістю індивідуації для непересічних чоловіків (були і жінки-бунтарі), попри переважну мотивацію - особисту помсту і жагу швидкого збагачення): чому найвірніші, спритні і міцні побратими (і сам Олекса), попри усе, суворо розрахувавшись минулої ночі з І. Мочернюком його головою і заночувавши у сестри Довбуша в Ямній, наступної на Джугрині втратили пильність, розуміючи, що Дзвінчук, певно, буде попереджений; чому досвідчені хлопці не помстилися йому за підступний фатальний постріл (опришківська помста зрештою наздогнала його тільки по 5 роках) та дивовижно дали втекти вбивці з родиною (батьком та матір'ю), що "протягом цілої ночі не спали, але ховалися по хащах і бур'янах" (де поділася Дзвінка, що не відчиняла двері?); чому не підпалили хату, як завше при покарі-розправі, і скорше втікали самі (хтось зрадив, береглися іншої засідки?); чому вони покинули Довбуша помирати під смерекою за недовгі гони від села, не лишивши йому навіть пістоля, щоб помститися кривдникові, коли шукатимуть, та захиститись від вовка чи собаки (чи, може, вночі хтось на щось "обміняв" коштовну Довбушеву зброю, найважчу - кріс та бартку він віддав побратимам біля зимарки) - питання без відповідей ростуть, як снігова лавина на Чорногорі. І чи завважили Орфенюк та Баюрак після останньої ради з Довбушем та сигітським корчмарем Давидом на Петрівку у корчмі в Ясинях, що ватаг домовився продати Давидові усі статки перед зимівлею, і що Довбуш із Дзвінкою могли зникнути ще до Покрови десь у Трансильванії (Ясиня, Сигіт Мармароський, Лунка-ла-Тиса, Чорногора - це взагалі певний Трансильванський "вектор" Довбуша)? І наскільки то насправді, що коли пораненого Довбуша схопили, він спромігся випити труту під своєю церквою Святої Параскеви, а слічна його Марічка отруїлася матриганом і кинулася зі скелі у водоспад, потім надовго переживши Олексу?
Довбуш, імовірно, помер від втрати крові на очах космацької громади, "страждальців" (за фон Захер-Мазохом), яких захищав "Бунтар" (і які зранку знайшли його з собакою на чолі із Дзвінчуком, і яким не стало мужності і рішучості нічим йому допомогти, окрім, можливо, таємничої нічної коновки з молоком), після гідних відповідей щодо сповіді і скарбів двом священикам, та Дзвінчукові, чому він напав на його хату і чи робив це з чиєїсь намови - „Чи мене хто намовляв, чи не намовляв - така мені смерть прийшла", і насамкінець, які опришки були з ним - „Один - Василь Баюрак, а другий - Павло Орфенюк", що нібито були останніми словами ватага вже за присутності Колендовського, який тоді щойно на радощах над'їхав (саме він запропонував знищити Довбуша, який, лишався невразливим та невловимим, попри усі зусилля шляхти, руками гуцулів і намовив Дзвінчука (психологічна контраверсійність останньої відповіді, тим більш за свідченням вбивці, і у порівнянні з іншими відповідями Довбуша викликає великий сумнів у правдивості слів Дзвінчука і взагалі у її вірогідності).
"Чорні хлопці", легіні-опришки - його Сім'я не понесли ватага до Чорного Лісу над Чорним Черемошем і не посікли на полонині на Чорногорі на дрібен мак, щоб не дістався катові, вони виконали його останній дивовижний наказ - зоставили одного на краю сигли під високими смереками і холодними зорями, що були його Граждою, і попрощалися найулюбленішим посвистом опришків, поспішаючи кожен назустріч своїй Смерті (дивна для побратимів поведінка Довбуша - коли він вперше зрозумів, що вже не належить собі і діє за Покликом Вищих Сил - "Тіней Забутих Предків" (непорушною іманентною логікою Юнгівської індивідуації (розвитку его-свідомості і приборкання Тіні із кінцевим містичним шлюбом, сакральним злиттям - символічним алхімічним mysterium coniunctionis) архетипного Героя незалежно від етногеографії міфу і культур (стародавніх греків, римлян, гуцулів, індіянців, індійців, масаї, інків) - архетипних міфологічних мандрів - Мономіфом Дж. Кемпбела (термін запозичено у Дж. Джойса в "Поминках за Фіннеганом"), за непереступними законами яких він був приречений перемогти у вимірі вічності по усіх випробуваннях, зраді, стражданнях і смерті, де символічне оволодіння Світом (за прозорою сексуальною імплікацією - що анулює певні протиріччя Довбушевої романтичної версії та іконографії - при згадці про його дружину і сина в Ясинях та останню зиму на Джерджі) відбувається шляхом замикання Вищих Сил і Універсального Героя на Довершеній Жінці-Провідникові (жінці-богині Світу, божистій нареченій, містичній коханці), яке уособлює повне торжество героя над життям, оскільки жінка - це саме життя, а герой, що її пізнав, - господар його і Світу?
Отже, за безжальним вироком міту про архетипного Героя він мав підсвідомо прагнути і мусив померти гордою мученицькою смертю великого ватага опришків, князя Карпат, намагання врятуватися і втеча після пострілу Дзвінчука були б ганебною зрадою обранцем Вищих Сил (Богів, Провидіння, Кліо) і змарнуванням усього вибудованого ним Шляху Життя. Довбуш був удостоєний найвищих опришківських і мітично-Геройських вічних "почестей" після гідних афористично-символічних відповідей ворогам, стікаючи кров'ю на тлі вічних Карпатських Гір („Уже я висповідався і причащався в той час, коли став на цей Шлях" (щодо сповіді); "У полонині, у Чорногорі, Бог знає, я знаю, Земля тим буде користуватися - не люди" (з приводу знаходження скарбів - за свідченням Колендовського, котрий прибув, коли вже Довбуш помирав, ватаг опришків буцімто сказав, що скарби заховані на Свидовій горі (що у Свидовці) - мета шляхтича очевидна)), четвертуванням його тіла на дванадцять чвертей і розвішуванням на палях у Кутах, Косові, Криворівні, Космачі, на Лючках, на Микуличині, на Чорнім Потоці, Зеленій, Вербіжі, Коломиї і у Биткові після виставляння у Коломийській ратуші за наказом Й. Потоцького.
Символічно-психологічні мітологічні образи Олекси Довбуша
Легендарний життєпис Довбуша є майже класичною ілюстрацією характеристичних рис міфологічної психологічної подорожі архетипного Універсального Героя (слабкість і хворобливість у дитинстві, прояв надлюдських можливостей за втручання Вищих Сил, боротьба у власному роді, мандри, пригоди і подвиги, юнгівська синхроністичність (значуще співпадіння недетермінованих подій у Часі та Просторі - наприклад, день мітично-символічної і реальної смерті Довбуша з його психологічною проекцією на День Незалежності України), втілення універсального анімусу жіноцтва, дисконтинуальність (розірвання неперервності) Часу та Простору, самоподолання, жертовність, зрада, смерть).
Боротьба Довбуша за своє життя і місію архетипного Героя розпочалася ще у череві матері, звідки його "випороли барткою"; він до трьох років не міг ходити й говорити, а в шість пересадив через вориння теля; коли випасав вівці на полонині, недалеко від нього вдарила блискавка, він одужав і став напрочуд сильним. Надприродну силу Довбуш заслужив у Бога, як малим пастушив і застрелив Щезуна, котрий глумився Господу; коли Ангел запитався, шо Олекса хоче за послугу, укий пастушок попросив: "Я хочу, абих такий дужий був, аби си мене не брала ні стрівба, ні сокира, ні ніж, ні вода...Хочу, аби над мене не було дужчого, буйнішого, жвавішого, аби си мене не ловили ні кулі, ні зелізо, ні вогонь. І хочу, аби я ніколи не вмирав", а Бог на то відповів: "Сус Христос був Бог, та вмер, та й ти меш вмирати, але будеш доти жити, доки сам меш хотіти... згинеш від ярої пшениці, від срібної кулі і золотого волосу, єк над ними дванадцять попів дванадцять служеб муть правити".
Після вірогідного року народження (1700) Довбуш на 38 літ випадає із часу-простору до з'яви перших хронік та судових записів, де фігурує його ім'я, як ватажка опришків.
Молодший брат Іван, борючись з Олексою імовірно за очільництво ватагою, у сварці-бійці в Печеніжинській корчмі навесні 1739 року поранив його барткою навічно, аж до пісні "...Ходить Довбуш молоденький, на ніженьку налягає, топірцем ся підпирає", після чого вони розійшлись по різних кутках Карпат кожен зі своїм загоном до можливих тактичних теренових злук у 1740-их, зокрема спільної облоги Турки у жовтні 1744.
Коронна княжна Теофілія Яблоновська написала восени 1739 року кілька відомих листів до Павла Беное, які, проте, були присвячені не почуттям ясновельможної пані, а її стурбованості подіями на Яблунівщині, де вона мала маєтки, і, зокрема, розправою Довбуша над лихварем Лошаком із спаленням його боргових книг на Свірській солеварні, власницею якої вона була.
Легендарного розголосу набула розправа Довбуша над отаманом Миколою Дідушком (тим, що "в Білий Черемош молоко виливав - тому Білий", відмовляючи ближньому) у Довгопіллі 1942 року (за іншим джерелом, у Красноїллі, 1943): Довбуш привітав його згірдним словом: „Чи ти тут, пане Діду? А я тобі прислав на знак чепелика (ножа), аби ти мені дав терх сира? А ти сказав, що мою голову даси до Станіслава!" І вдарив його барткою в груди та й каже: „Пізнаєш ти мене, Олексу? На, рубай мою голову! Ти зганяв села, щоб мене ловили і обіцяв шапку червоних, щоб мене спіймали". І вдарив його другий раз так, що той упав і сконав. Дідушка зв'язали із сином плечима докупи і так підняв їх Довбуш одною рукою обох високо вгору і каже: „Ось так-то в'яже Довбуш, пане Дідушку!"
Карпатська "столиця" Довбуша гора Стіг взимку і влітку
на кордонах трьох держав
Один із найвідоміших далеких походів Олекси Довбуша був із Закарпаття через Дністер на територію сучасної Тернопільщини, у Борщів, де він наскочив на маєток- фортецю Костянтина Злотницького (значного польського магната, який вирізнявся особливою жорстокістю у ставленні до селян, ігноруючи три виклики за це до польського суду), полковника коронного війська гетьмана Й. Потоцького, що переслідував опришківські загони. Довбуш з "чорними хлопцями" проникли до замку, маскуючись вечірньою маржиною. Злотницького довго катували перед тим, як вбити, і він обіцяв будь-який відкуп. Жодного шеляга не взяли опришки з маєтку кривавого полковника. Задокументовано історичну фразу, сказану Довбушем Злотницькому 4 травня 1744 року: "...не по гроші твої я прийшов-сми суда, а по твою душу - щоби ти людей бирше не мучив. І не проси, і не трать слів дурно - все одно вмреш у лютих муках". Маєток був спалений, "злий на людей" полковник-кат знищений. Цей далекий блискавичний "автентат" нажахав усю шляхту (і далеко від гір чатує суд, помста і кара -ніякого відкупу - гріхи треба спокутувати життям), для якої Довбуш зробився найпершим ворогом держави і метою найширших ловів.
Звісно, уявляючи наразі відрубані голови, що забиралися з собою, винищені цілі родини шляхтичів, не слід забувати про криваві звичаї того часу - досить тільки згадати, що суд робив зі спійманими опришками - їх розтягували на дибі, припікали свічками та металевими брусами, живими четвертували, відрубавши руки у ліктях, тіло розтинали на дванадцять частин, і ці закривавлені шматки людської плоті вивішували по всій Гуцульщині. Те саме зробили і з тілом Довбуша, а його голова стирчала на палі, як і голови його побратимів.
У Гражді тій даремні всі слова...
На Джерджі, де потік й були щасливі ми...
Ще одним із непересічних подвигів-пригод реальної і мітичної життєвої подорожі Героя є здобуття Богородчанського замку пана Романовського та захоплення багатих скарбниць Романовських, каштеляна Подлянського, та пана Косаківського - найвдалiший похiд загону Олекси Довбуша, що відбувся влітку 1744. Опришки розтрощили шляхетські скарбниці, порубали дерев'яні скрині з дорогоцінними речами, контуші з багатої матерії, оздоблені соболями, і золотими прикрасами, знищили коштовні речі, привезені із Гданська, забрали зброю, паризькі пістолі, шаблі тощо. В архiвних документах записано, що опришки заволодiли "самими тилерами бiльш-менш на 2 тисячi злотих". Доля цієї здобичi є загадковою - таємницю могли знати сигітський корчмар Давид, Чорногора, Свидовець, Марамуреш та Піп Іван - Чорногорський чи Мармароський.
Довбуш, здавалося, був у Карпатах водночас усюди, рейдуючи найвищими верхами і потаємними стежками, обминаючи лісові дороги і плаї, броди і переходи, нападаючи зненацька, як мара, і зникаючи в негурі, лишаючись невловимим (маючи підтримку горян і, ймовірно, також свої "очі та вуха" посеред місцевої влади - варто згадати відносини між опришками та цісарськими урядниками за "Карпатськими розбійниками" фон Захер-Мазоха, дядько якого, до речі, був камеральним урядником у Калуші) і невразливим ( його не брали ні бартка, ні ніж, ані куля (тільки та одна, зачаклована).
Він стає справжнім князем-володарем Карпатських Гір і вершить своє власне, Довбушівське справедливе правосуддя і покару, де був безжальнішим за ката за кривду невинних і беззахисних та підступну зраду (історії з Дідушком та Злотницьким) і шляхетнішим за шляхту (пригода з народженням Францішека Карпінського 8 жовтня 1741 року у Голоскові Коломийського повіту за словами самого поета: " Того дня, - пише Ф. Карпінський, - трапилась у домі моїх батьків дивна пригода. Сусід і приятель мого батька Козловський перестерігав його (батька) на кілька годин перед тим, коли я мав побачити світ, що славний на все Покуття опришок Олекса Довбуш, який у цих краях немало себе показував, мав напасти на дім моїх родичів з 12 молодцями. В тяжких болях лежала моя мати на ліжку, а батько покинув хату, побоюючись, щоб не втратив життя, забрав наскоро з собою все, що міг, і сховався в недалекому лісі, наказавши при своєму відході, щоб для того страшного гостя і його товаришів поставити на стіл хліб, сир і горілку. Через годину після мого народження прийшов у двір Довбуш зі своїми; застав у всьому домі лише мою матір на ліжку і бабу, що мене мила і на руках тримала, - більше не було нікого. Моя мати не могла говорити з болів і переляку, баба приступила до Довбуша зі мною на руках і каже: „Ось годину тому, як народилася дитина, зважай на Бога і на хвору матір, і на немовлятко і не роби ніякої шкоди, коли тебе приймають, як доброго гостя". Ці слова зворушили серце ватажка; він наказав своїм молодцям, щоб поводили себе чемно і засів з ними до їжі й до горілки, якої було досить. Бабі дав потім три злотих червоних, а мою матір просив, щоб дала дитині на згадку, що він там був, ім'я - Олекса - бо так звався Довбуш - і пішов зі своїми, не зробивши ніякої шкоди" та історія справжнього лицарського ставлення Довбуша навіть до своїх давніх ворогів - смоляків Пшелуського, що вистежували загін Довбуша роками - 25 серпня 1741 на Буковецькій полонині Довбуш заманив їх у пастку і міг перестріляти з висоти на голому місці, але не віддав наказу своїм хлопцям: " Не жалійте браття, що не дав знаку стріляти. Подивився я на тих смоляків - аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе... Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома і діти малі, журити. А другий-то, кае, служба наша проклята, шо каби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку... Та й видів я, шо то наші люде, а пішли в лєцький зліб, аби жінок своїх та дітей прогодувати. А як ми їх виб'ємо - хто тоді діти бінні прогодує? Та жаль ми серце потис й не дав-сми знаку стрілєти..." (Фраза дійсно сказана Довбушем; записана в польських судових протоколах; інший варіант - „Не губіть його (Пшелуського) в нього є жінка і діти".). За схожих обставин на Стозі, де Довбуш після зимівлі добирав собі до загону молодих, невишколених опришків, у Пшелуського не задрижав голос і не здригнулась рука (дивна логіка Довбушевих вчинків була за межами розуміння шляхти і навіть опришків).
(Була мимовільна спокуса кинути оком на можливі паралелі Олекса Довбуш - Робін Гуд (з літературною пересічною автоматичною асоціацією - "благородні" розбійники - "грабували багатих - віддавали бідним"); знову згадати Річарда I Левове Серце (та Вальтера Скотта і його "Айвенго"), який інкогніто повернувся із Третього Хрестового походу і зустрів Робіна Гуда з його веселими лісовими розбійниками у Шервуді (як цісар зустрів Довбуша у Шенбрунні); Дзвінку- Марічку та Меріон; Кірклейську Абатису, імовірну вампірку, що "перелікувала" Робіна надмірними цілунками; втечу Олекси із Дзвінкою до Трансильванії (і замку Бран?), що не відбулася, ... - але, попри все, якщо всерйоз, Довбуш - реальна історична постать, а Робін Гуд - "витвір середньовічних балад, що ніхто ще не спростував", які діяли у різних вимірах - у "Чорному Лісі" - Карпатах, у центрі Європи, на теренах трьох держав з "чорними хлопцями" у жорстокій, смертельній борні в трагічному полум'ї туску, і у Шервудському Лісі для прогулянок з "веселими хлопцями" на тлі опереткових пригод - тож чи був/є Олекса Довбуш "карпатським Робін Гудом"?)
Олекса Довбуш, як і належить архетипному Універсальному Герою з усіма його подвигами-пригодами, є повним уособленням розмаїтого, багатовимірного, універсального анімусу жіноцтва та відбиттям реального спектру жіночих бажань - "високий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, усміхнений, дзвінкоголосий...;"як сказав Слава Йсусу, то у бабки в Жаб'ю задзвонили миски у полици, а дітвора поховалася на піч..."; зупиняв хмари та перевертав скелі; від його погляду зомлівали звірі і люди; мав багато коханок і ватагу дітей, найлюбленішою була Дзвінка, Штефанова жінка, "напрочуд вродлива й струнка гуцулка з карими, як у сарни і літавиці, очима й чорним, як Чорна Тиса і Чорний Черемош довгим волоссям" (попри всі документи, романтичні та неромантичні покоління і таких же істориків); роздавав усім бідним золоті; мав безліч скарбів по усіх Карпатах - і через 100 років була "золота лихоманка"; візитував у Відні на запрошення цісаря (звичайний собі зсув Часу у міфах).
Саме цей легендарний символізм і міфологізація перетворили малого пастушка кіз Олексу Довбущука на великого ватага опришків Олексу Довбуша - карпатського архетипного універсального героя, до творення міфу якого за його внутрішнім кодом, як космацьким узором, були синхроністично причетні (у Юнгівському сенсі) безліч осіб та обставин, починаючи від самого Олекси, Дзвінки, Ф. Карпінського, Л. фон Захер-Мазоха і навіть Й. Потоцького, і не закінчуючи цісарем Францeм-Йосипом і усіма гуцулами та гуцулками.
Після такої, імовірно, свідомої (та навіяної підсвідомої) "задокументованої" міфологізації Олекса Довбуш постає справжнім князем "власного" мінливого гірського анклаву на кордонах трьох держав у центрі Європи із столицею Гора Стіг та довічною "передбайронічною" фігурою своєрідного карпатського (і навіть європейського) суворого романтизму: ні до нього, ні по ньому у опришківському русі не було постаті, рівної йому психологічно - "опришкувати" - ще не "довбушувати".
Вже Фотія... А мій вогонь згасає
І нутрощі пече, і Погляд проникає
Крізь мене і роки,
І всюдибіч вовки,
Їх пазури та ікла
Шматують темряву, і шкрябають у вікна
Напитися вогню, допоки не погас,
Із ватр моїх, й крізь їх шалений сказ
Вирує чорне полонинське світло,
Й скипа холодна кров...,
Немов...
Вже їхнє свято...
Із раннім падолистом горілиць...
...Він лежав горілиць під високою смерекою на краю сигли на тисячолітньому ліжнику з жовтим космацьким узором, і глиця падала і падала крізь ранкову імлу йому на обличчя, заплутувалась у волоссі і лоскотала очі, а серце стугоніло, просотуючи кров'ю ту Землю, Що Була - його вічні Карпати...
Обриваються гони, днів лишилося мало,
Виноградовим гроном осінь серце зірвала.
В'януть ружі червоні, кров'ю цвіт опадає.
Як холонуть долоні, вороття вже немає.
І як чорні лелеки, ненароджені діти,
Наші мрії далекі сумно линуть над світом...
Гони наші недовгі, як кленове багаття,
Як дараба до Тиси - жиймо, сестри і браття.
Поцілуймось востаннє, плечі стиснем до болю,
Сестри мої кохані, браття мої суворі.
Доле наша людськая, невблаганная Доле,
Доле моя жадана, вже об скелі б'ють керма...
лист до редактора
версія для друку
