Четвертого березня 1949 року в місті Кіцмані народився Володимир Івасюк. Він прожив лише тридцять років, музичною веселкою розмалював небо і відійшов у вічність, а нам залишив музику своєї долі і безсмертну «Червону руту». До тридцятиріччя сина батько зробив подарунок: два відрізи високоякісної матерії, привезені дядьком Іваном з Торонто і купив Володі світлий весняний плащ. Тоді ще він не знав, що син останню весну зустріне у ньому.

Дата народження Володимира Івасюка докладно відома, а дата смерті заблукала в лісах України на Львівщині біля Брюхович. Володимир так любив життя, що не міг з власної волі залишити білий світ, Україну і родину. Його жорстоко вбили. За що? За «Червону руту», за «Водограй» чи за той пісенний букет, в якому було 107 квіток-пісень, 53 інструментальні твори, музика до кількох спектаклів. Де можна брати такий дорогоцінний час, щоб так багато щодня, щогодини і щосекунди творити і спілкуватись зі світом?

Сьогодні на човнику-місяцю плаває по небу Володимир серед зірок, а небесні русалки співають йому його ж пісні. Зустрівся він з місяцем. Так як малий Тарас Шевченко розпитував про небо, допитливий Володя в дитинстві розпитував про місяць, коли чудова і ніжна мама водила його по стежках саду Воробкевича, або просто прогулювалась вулицею з сином і донечкою Галиною. Його цікавило, чому, коли ти йдеш, місяць іде за тобою, чим він дивиться, де у нього око, чому він мовчить і де його язик, і чи місяць не може впасти з неба? Мама залюбки відповідала допитливій дитині і розраджувала, що місяць міцно прив'язаний золотими променями, що зірки доглядають його, бо якби місяця не стало, то вони б осиротіли і, мабуть, погасли з горя.

Коли не стало сина-місяця, не довго світили батьківські зорі. П'ятого лютого 1995 року згаснула батькова зоря. «Монолог перед обличчям сина» - так називається повість Михайла Івасюка. Вона написана батьком не просто про сина, а про великого сина української музики і пісні, про генія, творця музичних світил і пісень українського водограю нашого земного раю. Ось, яка дивовижна мова, якою батько розповідав про сина: «Трава - зелені верети для Володьки, стежечка - річечка, що заснула, чи застигла на місці, в повітрі снують жваві непосидючі ластівки, ліниво помахують поцяткованими крильцями білі мотилі, що геть сп'яніли від чарів весняної днини...» Одягніть життя сина у батькову мову. Яка це мова! Скільки в ній сонця і тепла. Тільки травень місяць 1979 року розмалюйте чорним бузком, чорними конваліями і чорними тюльпанами. Не треба бути художником, щоб намалювати цю картину. Як дощ її не змиють сльози. Журба не має відтінків. Вона може бути ще чорнішою за чорний колір. У кожному слові краса і сльози, а між словами захований невимовний батьківський біль і серця туга. Це була пісня батьківська.

В останні роки свого життя Михайло Григорович працював над цією повістю та романом «Турнір королівських блазнів». Не всі книги видані за життя письменника і поета. Добрі люди і сьогодні їх видають і перевидають. Серед них поезії «Елегії для сина», «У царстві Вертухаїв». До 90-річчя від Дня народження Михайла Івасюка вийшла книга «Золота карета» - казки для дітей. Яке життя без казки? Те, що Михайло Григорович - видатний український письменник і поет сьогодні знає цілий світ. Ще два роки тому в десятку видатних буковинців, за результатами реалізації просвітницького проекту, потрапили видатний композитор Володимир Івасюк, письменниця Ольга Кобилянська, співак Назарій Яремчук, режисер і актор Іван Миколайчук, письменник Юрій Федькович, співачка Софія Ротару, спікер Арсеній Яценюк, відомий чеський архітектор Йозеф Главка, завідувач кафедри Інституту журналістики Київського національного університету, голова Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) Микола Тимощук та німецький поет Пауль Целан. Зрозуміло, що в проекті «Видатні буковинці» визначались особистості, які здійснили вагомий внесок в історію, культуру, науку, економіку краю та принесли славу Буковині. Якби мені колись прийшлось брати участь в такому проекті, хоч я не з Буковини, то в один рядок із композитором Володимиром Івасюком, я б поставила батька Володимира - Михайла Івасюка. Його літературні вершини безумовно сягають Евересту, але на найвищу світову вершину я б підняла батьківську любов до сина. Батько прожив своє життя із сином в унісон. Був світлом його очей. Дорогий читачу, попробуй без щему в серці прочитати батькові слова: «Вся велич, краса і поезія світу - у цій крихітній істоті, яку я несу, мов найкоштовніший скарб, у нашу хату. Це мій син. Розглядаю сина довго і жадібно, очей не можу одвести. Яке ніжне це дитинча!» В музичній казці дитинства ще у колисці гойдалася батькова колискова, яку в п'ятнадцять років поклав Володимир Івасюк на ноти. Це і став його перший музичний твір. Музика «Колискової» прозвучала, як гімн вдячності за щасливе дитинство, за турботу батьків, няньки, бабусі, дядька Дмитра з його веселими казками, всієї доброї родини древнього Кіцманя.

 

 

 

Дорога, якою йшов батько і син була білою і чистою. Вона вела від казки до скрипки і розійшлася на всі сторони світу звуками роялю. Взявши сина за руку, батько завів його у царство музики. Чотирирічний хлопець відвідував репетиції оркестру, в руках тримав мандоліну, але мріяв про скрипку. Флюїди чарівливої музики літали в повітрі біля хати, в якій мешкав Володя з родиною, а хата була збудована на місці, де колись зеленіла левада Михайла Воробкевича, дідуся відомого письменника і класика української музики Сидора Воробкевича. Володька (так любив називати сина батько) навчався у місцевій дитячій школі. Після закінчення школи вступає з мрією стати скрипалем до Київської музичної десятирічки ім. М. Лисенка. Не довго там навчається і через хворобу повертається до Кіцманя та навчається у середній школі та музичній школі по класу фортепіано. У рідній школі створює ансамбль «Буковина». Після закінчення школи вступає до Чернівецького медичного інституту, однак виключений з нього за участь у «політичному» інциденті. Настав час випробувати себе на ниві праці серед працівників заводу «Легмаш» і час для перших творчих перемог. У 1967 році повертається до навчання у медичному інституті, а в 1970 пише пісні «Червона рута» й «Водограй». Почувши ці пісні, небо прихилилось до землі, ніби вклонилось дев'ятнадцятирічному юнакові. Так багато важливих дат на переможному шляху простої, скромної, чуттєвої, доброї, милосердної людини, першої естрадної ластівки, яка рознесла по цілому світу славу українського композитора і поета, професійного медика та скрипаля, який ще й чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні й був чудовим живописцем. З батьківської криниці напився Володимир батьківських щедрот і зацвів цвітом вдячного сина у саду геніальності. Які мають бути горді чернівчани, що народились в такому Богом дарованому краї, де краса землі, викупана в гірських потоках, перебуває в гармонії слова, музики і пісні.

Мама Володимира померла 7 березня 2000 року. Даруйте, що так мало розповіла про берегиню родини Івасюк: високоосвічену, добру, ніжну, чуйну, милу маму, яка народила синочка і двох донечок і віддала їм ласку свого серця. Саме їй син Володимир сказав останні слова: «Я йду, мамо, до консерваторії. Затримаюся там півтори-дві години». Сина затримали на довго, назавжди, закривши перед ним двері земного раю. «Червону руту» по-звірячому вбили і повісили на гілляці. Мабуть не знали, що пісня не вмирає, а музика вічна. Сестри Галина та Оксана бережуть народне добро, бо добре розуміють, що свої музичні скарби Володимир створив для України. Галина живе у Львові, працює лікарем. Її чоловік Любомир Криса видав фотоальбом «Володимир Івасюк - вернись зі спогадів». В ньому вміщено близько 800 фотографій. Сестра Оксана працює в Чернівецькому університеті. Міцний родинний оберіг, заквітчаний червоною рутою. Запитаймо свою совість: «Чи ми все зробили для того, щоб розділити біль родини і чи зварились вже всі нелюди диявольського пекла КДБ в небесних котлах, чи ще тліють, чи, як гризуни поховалися в норах і чекають на божий суд?» Я не кажу про всіх. Я про себе. Мовчать вуста, коли треба сказати щось в захист, а коли серце хоче співати, то «Червона рута» вилітає з нього, як птах. Для українця не знати пісню «Червона рута» - це все одно, що не знати молитви «Отче наш». На всі віки, для всіх народів безсмертна пісня ця. Володимир Івасюк - Герой України (2009 рік, посмертно.)