17 січня 1945 року на межі сіл Лючі і Космача (присілок Рушір) Косівського району Івано-Франківської області відбувся бій між НКВДистами та військами УПА, що став одним з найбільших переможних боїв українського визвольного руху середини ХХ ст. Керував сотнею УПА легендарний Микола Симчич (Кривоніс). Сотня розбила каральну дивізію генерала Дергачова, а зі сторони УПА не загинув жоден воїн. Проте ця акція коштувала сотникові 32-ох років ув'язнення. Докладно про бій і відбуття покарання у розмові з 86-річним Мирославом Симчичем.

Пане Мирославе, розкажіть будь ласка про свою діяльність у лавах ОУН-УПА.

- Я з дитинства мріяв бути козаком і готувався до цього в неприємних сутичках з польськими хлопцями, через що на деякий час був виключений зі школи, бо через мене постраждав син війта. Обидва мої прадіди були в опришках. А брат мого діда був сотником Гуцульського куреня Січових стрільців. У 1941 році я вступив до молодіжної організації ОУН, а в 1943 р. був направлений в перший курінь Української національної самооборони в село Космач. Був також у розвідці. Згодом у віддаленому присілку Космача-Завоєлах закінчив старшинську школу, отримавши звання чотового. Після цього був направлений у Буковинський курінь, але згодом повернувся до Космача для вишколу сотні.

Коли Ви були призначені сотником?

 

 

 

 

 

 

Так сотенний виглядає зараз

 

- Сотником я став уже після того бою. Боєм командував (будучи заступником сотенного) тому, що сотенний Дмитро Негрич (Мороз) був поранений у бою в Шепоті і пішов на лікування. Призначили нового сотенного з Поділля, але він у горах ніколи не вів боїв і не орієнтувався у місцевості і попросив мене керувати боєм.

Тепер, давайте, перейдемо до подій, які сталися 17 січня 1945 року, тобто бій у Рушорі. Ви були в засідці і, отже, знали про те, що приїде дивізія Дергачова?

- У Космачі перед тим три дні тривав безперервний бій наших військ з НКВДистами. Згодом їм не вистачило боєприпасів і вони передали радіограму у штаб Дивізії в Івано-Франківськ, що така то ситуація, давайте підтримку. Звідти їм передали, щоб трималися, а підтримка скоро буде. Наша розвідка перехопила обидві радіограми і командуванню не залишалося нічого як не допустити їх. Підхід до Космача в основному був з трьох боків: з Микуличина, Коломиї і Косова і з усіх цих підходів ми поставили засідку. Нашу сотню поставили на межі сіл Лючі і Космача. Приказ був короткий: "Зайняти оборону і не допустити ворога. Стояти на смерть". Проблема була в тому, що в Карпатах ламаний рельєф - то вгору, то вниз, то видно, то не видно. Треба було знайти таку місцину (в сотні було 200 чоловік), де б кожен стрілець мав поле обстрілу. Нарешті ми знайшли таку територію, замаскувалися в снігу і чекали... В нас були 22 кулемети, полковий міномет, біля півсотні автоматів, а решта кріси і десятизарядки. На шляху до Космача був дерев'яний місток. Ми його розкидали. Зранку 17 січня почули гул машин. Над'їхало 12 вантажівок - студебекерів із солдатами, а позаду легкова машина. Я зрозумів, що їде командування. Вся колона була на виду. Перша вантажівка зупинилася над самою річкою, де ми зруйнували місток. З усіх вантажівок почали збігатися командири рот до легкової. Потім стали формуватися в колону, вислали розвідку з 15 - ти солдатів. Я цей рій не став бити. Мені потрібно було, щоб не дати розділити колону, бо задні могли б піти у плечі. А коли вже всі злізли, я дав команду "Вогонь!" Як сипнули, то між горами пішла страшна луна - мабуть в пеклі гіршого не буває. Як ми стали їх молотити, а вони кидаються в одну сторону, а там б'ють у лоб, кидаються в іншу, а звідти б'ють у плечі. А ззаду я вислав два кулемети, щоб не пустити назад. Тобто ми їх "взяли в мішок". Бій тривав приблизно три години. Я думав піти в наступ і забрати трофеї, але перед кінцем битви, коли переходив на повен зріст, трошки опустив увагу і мене поранили розривною кулею у лікоть. Я не хотів, аби це побачили хлопці, бо коли ранений командир - падає бойовий дух і перев'язав рану хустинкою і ще якийсь час командував, але потім відмовили ноги і я впав. Хлопці зрозуміли, що зі мною погано. Відтягнули мене в сторону, побачили що я ранений, відтак розрізали рукав і зав'язали. Біда в тому, що не було кому забрати трофеї. Вже все було готове.

Хтось живий залишився?

- Дехто залишився. Я про це дізнався аж на суді в 1968 році. Після бою ми писали рапорт в наш штаб, то написали, що вбили 200 чоловік. Так я орієнтувався, але виявилося, що це неправда, бо той звіт по дорозі перехопили НКВДисти і він чекав мене аж до 1968 р., де мені його й показали. Тоді я дізнався і виявилося, що то був полк каральної Дивізії, яка вивозила кримських татар, чеченців та інгушів, а після того їх направили сюди для знищення підпілля. Командував дивізією уродженець Москви Микола Дергачов. І там на суді підрахували кількість жертв: 176 убитих на місці, 50 важко ранених, які померли в Коломиї та Івано-Франківську у шпиталях. Усіх нарахували 405 чоловік. За них я відсидів 32,5 років.

І генерала вбили?

- Звичайно. З автомобіля, у якому їхав генерал, ми зробили решето. Найбільше мені було шкода начальниці санчастини, яка їхала разом з генералом. Вона була українкою.

Хто хоронив радянських воїнів?

- Мені говорили люди, що три дні возили трупів на санях, запряжених кіньми. Возили на Коломию, а де їх похоронили - не знаю. Генерала поховали в центрі Коломиї, зробили могилу і написали, що загинув у бою з бандитами. Думали, що люди стануть плакати, що «бандити» вбили такого хорошого чоловіка, а люди говорили, що знайшов те, що шукав. Відтак вночі забрали той пам'ятник і по сьогоднішній день ніхто не знає куди. У слідстві за Дергачова навіть не згадували.

А як Вас викрили і спіймали?

- У грудні 1948 року, коли ми залягли у підпілля, перевіряли зимові криївки. Поки перестав падати сніг і не прикривав наші сліди, ми вирішили зачекати у перевіреній хаті. Але раптом її оточили більшовики. Ми чинили опір півдня. Потім запалили хату і я вирішив, що краще згоріти, але зомлів від диму. Коли я прийшов до тями, то уже був міцно зв'язаний.

А далі Вас уже судили...

- Я відсидів 32 роки 6 місяців і три дні. Мене судили 4 рази. Перший раз в1949 р. в Івано-Франківську. Дали 15 років і 5 років позбавлення людських прав. Другий раз судили на Колимі за табірне повстання. Ми піднялися і побили всіх провокаторів, яких підсилало керівництво табору. Нас тоді загнали в особливий барак і закрили, а через якийсь час вивели на роботу разом з тими, кого ми не добили. І ми вирішили добити їх тут на роботі. Поламали їм ребра, а на смерть не вбили, тому що був виданий указ Міністерства внутрішніх справ голова за голову». За це мені дали ще 10 літ, а відтак настала Хрущовська відлига і постановою Верховної ради СРСР перекваліфіковували всі справи. І в результаті цієї комісії десь приблизно 95 % в'язнів було звільнено. Я попав у те число, що частину зняли, а решту лишили. Тобто залишили мені 15 років. Відтак звільнився, пробув три роки на волі, одружився, а потім приїхали з КДБ і заарештували мене по «новооткрившимся матеріалам». Київський Верховний суд прийняв постанову «Відмінити рішення президії Верховної ради СРСР з 1956 р. і відправити відбувати строк повністю». Дали мені ще 15 років. А те, що відсидів до другої судимості, пропало. Коли мені залишилося до кінця строку ще 3 дні, до табору приїхав з Києва оперуповноважений по Україні полковник Гончар та й каже: «Симчич, ти що натворив?» Я кажу: «Свят-свят - ви що?» - «Ти наробив шуму на весь світ! Написав заяву, переслав у західнонімецький журнал «Шпігель» і її опублікували, а з того журналу, де є тільки українці, переписали і вийшло так, що твоя заява розповсюджена в усьому світі». Я кажу: «Заяву написав, але не в «Шпігель», а на адресу Брежнєва і відіслав туди. Навіть маю квитанцію». - «Ти її кимось передав іншим», - говорить мені. Але я заперечив і сказав, що таке неможливо, адже сиджу за сімома парканами. «Була твоя дружина у тебе на побаченні - ти нею передав». Я знову заперечив, бо коли приходять на побачення жінки, то є наглядачі жінки і заглядають всюди. Хотіли, аби я написав, що це фальшивка, але я відмовився. Тоді запропонували, аби це зробила дружина, але я запропонував іти і говорити з нею. Дружина, звичайно, нічого не написала.

 

 

На цьому місці відбувся бій з Дивізією Дергачова

 

Мене знову заарештували і судили за Статтею 5610 «За пропаганду антирадянської системи» і дали ще 10 років, але хтось дав знати на Захід і радіо «Голос Америки» і «Німецька хвиля» підняли шум і тоді перекваліфікували мені статтю з 5410 на 59316. По ній судили всіх сектантів і мене туди пришвартували. Ця стаття йшла від трьох місяців до 3 років. Дали мені ні 6 місяців, ні 3 роки, а 2,5 роки, але особливо строгого карцерного режиму. І ці 2,5 роки мені важче впалися ніж попередні 30, але якось вижив і тут. Я думаю, що це не моя сила, а Божа воля, бо я читав історію усіх інших народів і революцій і знаю, що не було такої революції, щоб усі загинули. Бог їх лишає для того, щоб передали ідеї і свої муки майбутнім поколінням. Часто лягаю спати і думаю: "Це я чи не я? Це правда, що я живий? Невже це я, але рано встаю і розумію що це я". Мене не хотіли випустити з тюрми живим. Одного разу медсестра заявила: «Симчич! Тебе хочуть знищити, але ми не дамо». - «А що ви зможете зробити?» - питаю. «Ти частіше приходь до нас, а ми напишемо тобі другу групу і ти не будеш працювати...»

Хто передав Вашу заяву?

- Разом зі мною сидів журналіст Валерій Марченко. А як передав - це є таємниця, яку не маю права розказувати, бо навіть при нашій незалежності ще сидять люди.

Чи можете розказати, як проводився допит і які тортури застосовували проти Вас?

- КДБісти катували людей до тих пір, поки вони не здалися і не підписали потрібного документа. Хто був сильний духом, то не признавався і нічого не підписував, але не кожен витримував тортури. 70 відсотків тих, що були засуджені за національно - визвольну боротьбу, були невинними. Пам'ятаю, ми спіймали одного НКВДиста. Але не стали його тортурувати. Він думав, що попав і тут уже бандерівці з'їдять його живцем. Стали з ним по-людськи говорити і він зрозумів, що це зовсім не те, чого сподівався. Він прийшов нашпигований, що це бандити, людоїди і т. д. Але побачив, що ми нормальні люди і почав нам розповідати про всі наміри. Сказав, що гарних, розумних і здорових дівчат намагаються знищувати, тому така дівчина вийде заміж, народить і знову виховає такого самого, з якими вони ведуть боротьбу. Також було поставлено завдання арештувати невинних, але свідомих людей, котрі у майбутньому можуть стати на шлях боротьби. Ну і, звісно, тих, що вже задіяні у боротьбі.

Щодо допиту в НКВД, то спочатку брали різними обіцянками: «Ти нам роби це, кажи те, а ми тобі дамо що ти хочеш: гроші, посаду або якийсь маєток». Якщо людина на всі ті обіцянки не піддавалася, тоді вони катували до тих пір, поки людина не здалася. Скажу Вам з того, що сам пережив. Я попав у НКВД до Івано-Франківська. Вони спочатку не стали мене бити. Дали окремий кабінет, де були три стрільці, на яких сиділи три автоматники, щоб я не втік або щось не зробив зі собою. Спочатку почали мене вербувати. Прийшов начальник контррозвідки майор Корманчук і сказав, що, мовляв, ми тебе знаємо, ти добрий солдат, переходи до нас, поки ще не пізно. Ти бачиш, що нині чи завтра підпілля буде розбито, нічого ви з цього не будете мати. Вибирай собі з - поміж полка роту найкращих солдат і допоможи нам добити українське підпілля, а відтак ми тебе направимо у Московську військову академію. Закінчиш її і будеш великою людиною. Спочатку вони зі мною по-людськи говорили і я з ними теж, але згоди не давав. Але нарешті вже мені то набридло і я кажу: "Слухайте, панове, невже Ви думаєте, що український повстанець може піти на таку підлість як КДБіст? Ніколи!!!". Тоді начальник стукнув обома кулаками об стіл і промовив: "Связать єво і дать єму запорожскіх канчуков!!!"

А що це значить?

- Це нагайка для фізичного биття людини. І накинулися на мене кільканадцять чоловік, зв'язали в погибель і почали катувати. Катували до тих пір, поки я не втратив свідомість. Вони катують грамотно і не допускають смерті, бо їм цього не треба. Їм треба витягнути інформацію. А коли б'ють, тоді підвищується температура і коли підходить до 42 - х градусів, перестають бити. Після втрати свідомості мене непритомного кинули у карцер на бетонну підлогу, де я пролежав 7 діб. Як я відрахував? Кожний день наглядачка, яка годує, приносила 300 грам чорного хліба і 14 грам цукру. Коли я вже прийшов до пам'яті, то порахував, що лежить сім пайок і по цьому зорієнтувався. І не думайте, що на цьому кінчається. Через кілька днів, коли я став дужчий, два КДБісти взяли мене за руки, вивели нагору і повторили те ж саме. Тоді почали бити шомполом по гомілці. А то дуже болюче місце. І так вони по гомілці стук: "Будєш гаваріть?" А то страшно болить. І так стук, стук. У перший день, коли б'ють, то ще чуєш біль, а вже наступного разу ноги сині і спухлі, і вже не чуєш болю, а тільки удар у серце. Але я мовчав. Вони думали, що два рази не сказав, то на третій зломлюся. І так мене били три місяці.

Розумію, що на першому слідстві Ви не йшла мова про бій у Рушорі. А чи питали Вас за нього?

- Аякже, але я нічого не сказав. Але тоді ще наше населення морально трималося дуже високо і годі було знайти свідка. Аж у 1968 році знайшли свідка, а він потягнув за собою ще 17 чоловік. Як бачите, я ще перед Вами живий, а всі христопродавці уже померли. Одного з них розірвали гранатою. Таких свідків один раз використовували і намагалися знищувати, аби не признався, що брехав.

А хто Вас продав?

- Колишній учасник бою Геник Василь з Нижнього Березова. Справа у тому, що до 1968 року НКВД не знало, хто знищив Дивізію Дергачова, бо всі учасники, які прийшли з повинною чи були спіймані, боялися признатися.

Коли вийшли на волю остаточно?

- 30 квітня 1985 року. Як тільки прибув додому, десь через 40 хвилин прийшов старший лейтенант і забрав на оформлення домашнього арешту. З 6 - ї години вечора і до 6 - ї ранку не можна нікуди виходити, навіть на коридор, а зранку дорога на завод, а з заводу додому і більше нікуди. І ще рік я мав такий арешт. Поїхати жити в рідне село не мав можливості, тому що видали документ із записом «Западная Україна, Прібалтіка і Гродненская область в'єзд воспрещьон. За нарушеніє - под суд». Я за це розписався. І до 1996 р. мешкали у Запоріжжі. А в 1996 році голова м. Коломиї дав мені однокімнатну квартиру, а односельці побудували власними силами нову хату.

Розмовляв Юрій Атаманюк

 

Довідка. Мирослав Симчич народився 5 січня 1924 року в селі Вижній Березів Косівського району Івано-Франківської області. Батько двох синів та 5 - х онуків. Дружині пана Мирослава рекомендували відректися чоловіка і почати життя заново, але вона відмовилася і чекала на нього 17 з половиною років. У 2008 році у Коломиї встановили прижиттєвий пам'ятник сотенному Мирославу Симчичу. Минулого року зняли про нього документальний фільм.