На Аскольдовій могилі

Поховали їх-

Тридцять мучнів-українців,

Славних молодих...

На Аскольдовій могилі

Український цвіт!-

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука?

Квітне сонце,- грає вітер

І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай!

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих.

На Аскольдовій Могилі

Поховали їх.

Павло Тичина, 1918 рік

У довіднику про це місце сказано: «Крути- село в Україні, Ніжинському районі Чернігівської області. Населення становить 1330 осіб. Орган місцевого самоврядування- Крутівська сільська рада». А в історії нашої держави ця назва набула особливого значення, завдяки тільки одній події - битві під Крутами, що стала знаком незвичайної доблесті та патріотизму молодих українців, практично дітей, котрі віддали своє життя за молоду республіку. Випадків такої хоробрості навіть у світовій історії небагато. І ця подія, яка роками замовчувалася та перекручувалася офіційними джерелами, тепер набула нового звучання - у якості прикладу поведінки сучасним хлопцям та дівчатам. Звичайно, час народжує характери або, швидше, ситуація визначає поведінку. Нам важко уявити, якими були настрої людей початку 20-го століття, коли навколо панувало сум'яття та паніка. Коли навіки щезло колишнє впорядковане життя, а запанував хаос та безправ'я. То був час, в якому залишатися порядною, шляхетною людиною було дуже непросто. Уряди змінювалися ледве не щомісяця, встановлюючи кожного разу нову ідеологію, закони та валюту. Так само швидко, як і з'являлося, все це знецінювалося та зникало у буревію війни. Постійними та зрозумілими залишалося небагато цінностей - віра у Бога, віра у Батьківщину, віра у сім'ю. Але й ця віра терпіла чимало випробовувань. Чим довше жили тоді люди, тим менше в них залишалося віри. Тому й найчистішими душею були юнаки, учні, студенти, які мали ще незамулену свідомість і не травмовану життєвим досвідом душу. Про що думали ці хлопчики, коли їх зібрали у холодну, січневу пору на залізничній станції, за 130 кілометрів від Києва? Чи передчували, що 29 січня 1981 року стане останнім днем їхнього короткого життя? Сподіваємося, що ні. Маємо надію, що вони не усвідомлювали усієї безнадійності їхнього становища, як і всієї республіки, що істинно юнацький оптимізм та віра в Україну живили їхні душі. Це була екстраординарна подія, яка вимагає згадки знову.

Отже, у 1917 році Центральна Рада оголосила Четвертий Універсал незалежності України, що призвело до війни із більшовицькою Росією. «Маніфестом до українського народу» Володимир Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України, та, що більшовики передбачали поширення революції і на терени України. 12 грудня 1917 року Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою і вже в половині грудня надходила військова й інша допомога більшовицьким силам в Україні. Під командуванням Антонова-Овсієнка 20 тисяч більшовицьких загонів прямували на схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. З кінцем грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією по здобуттю столиці здійснював Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети і артилерію. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна по залізниці Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ. Тим часом, із майже 300 000 війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще літом 1917, до січня 1918 кількість військ вірних УНР зменшилася близько до 15,000 чоловік по всій країні. Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їх стомленість війною, а передусім - на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР. Іншою загрозою для УНР, до речі, була велика кількість більшовицьких прихильників по країні, навіть у Києві. Вирішальним для долі бою під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР було і більшовицьке повстання на заводі Арсенал, яке успішно було придушено. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилась патріотично налаштована студентська молодь Києва, яку і залучено на захист столиці України. Найкраще цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»: «...Це була війна впливом... Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас. Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли»...

У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами, а вже 5 січня 1918 р. на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром з'явилося у київських газетах звернення до українського студентства. Звернення до «До українського студентства»: («Нова Рада» з 11 січня 1918 р.)

«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну

"російсько-большевицька" грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати,

і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час

Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх

вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під

прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто

нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може

призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець

пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим... Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо

нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі

будували- Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який

формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного

Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських

військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги..."

 

 

«За волю України. Полеглим синам в бороні під Крутами» (київський плакат 1918 року)

 

Всупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був бойкот та можливе виключення зі складу студентів. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету- старшину (сотника) Андрія Омельченка. Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач з середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) 1-ї Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня прийшло повідомлення від цього загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти наступаючих більшовицьких загонів, а вже 27 січня прибуло підкріплення - перша сотня новоствореного Студентського куреня. Переважна більшість студентів була без жодної військової підготовки, дві швидко сформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. На додаток, вже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.

 

 

Схема бою під Крутами

 

Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 р. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду- насип залізничної колії, на лівому- студентська сотня в складі вже наявного там загону почала риття окопів і спорудження земляних укріплень. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь був поділений на чотири чоти (взводи) по 28-30 чол. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

 

 

Урочисте перепоховання студентів у Києві 19 березня 1918 року

 

Наступного ранку 29 січня 1918 р., близько 9 години, розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крутів. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил наступаючого ворога та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лещенка, якою стримували наступ більшовиків. Втрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь по українських позиціях. Бій тривав більше 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл оборонців з тилу.

Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів почали закінчуватись набої і скінчилися знаряди для гармати. Наступаючі загони більшовиків почали обходити позиції оборонців з лівого флангу- настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід в напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який їх чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал, Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там. Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня понесла втрати, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Росіяни, або не хотіли, або, швидше за все, не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня- залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах. Коли близько 17 години зібралися усі українські підрозділи, виявилося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний взвод (близько 30 чоловік). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів Єгор Попов втратив рівновагу, коли дізнався, що втрати склали не менше 300 чоловік. Щоби якось їх компенсувати, він наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців з 27 студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Григорій Пипський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих. Існувало багато версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У загибелі студентів звинувачували керівництво українських збройних сил, яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога. Останні розвідки доводять, що командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацього кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події у Києві. Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну. Вже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 27 вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним. Протягом десятиліть існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих- від декількох до декількох сотень. Довгий час історія подій під Крутами залишалася поза увагою офіційної історіографії СРСР і обростала міфами і вигадками з обох сторін. Починаючи від твердження Муравйова, що він два дні відважно бився під Крутами проти відбірних військ УНР під проводом Петлюри, до збільшення кількості загиблих до 500 чоловік (або навіть до тисячі в деяких українських емігрантських колах). Насправді Муравйову знадобилося два дні, щоби відремонтувати залізницю і зорганізувати свої сили. Щодо точної кількості загиблих, то офіційного підтвердження їх кількості ще й досі немає: за свідченням учасників подій ймовірно вбито було близько 250-300 осіб з українського боку, але відомі імена тільки тих, які потрапили в полон і були поховані на Аскольдовій могилі в Києві. В радянські часи полеглі в Крутах кваліфікувалися як зрадники чи просто замовчувалися. Студентські могили з Аскольдової гори забрали і спочатку розбили на тому місці парк. Пізніше, після Другої Світової Війни тут поховали радянських воїнів, полеглих при визволенні Києва. З часу подій вперше про увічнення пам'яті студентів згадали в 1990-х рр., коли Народний Рух України встановив тут дерев'яний хрест.

 

 

 

Меморіал битви під Крутами 1918 р.(авт., Анатолій Гайдамака, 2006 р.), копія однієї з колон портику Червоного корпусу заввишки 10 метрів. Від того часу були плани звести більший, постійний монумент у самих Крутах. Тільки 2000 року архітектор Володимир Павленко серйозно почав займатися проектуванням пам'ятника. 2006 року Меморіал пам'яті героїв Крут на залізничній станції Крути нарешті відкрили за участі Президента Віктора Ющенка. Автор меморіалу, Анатолій Гайдамака, представив пам'ятник як насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону. Червона колона мала нагадувати про подібні колони Київського Університету, звідки були більшість студентів під Крутами. Біля підніжжя пагорба побудована капличка, а поруч із пам'ятником викопане озеро у формі хреста.

Пам'ятник Героям Крут був понівечений вандалами у ніч на 21 травня 2007 р., але ретельно поновлений.

У нашій громаді ця подія відзначається щорічним концертом. От і цього року, у неділю, 30 січня, зусиллями учнів «Рідної Школи» та членів організації ОДУМ, ПЛАСТ і СУМ у аудиторії школи св.Миколая було проведене урочисте вшанування пам'яті загиблих під Крутами. Концерт був розпочатий виступом директора «Рідної Школи» Люби Маркевич. Пані Маркевич говорила про те значення історичних подій для нашого сьогодення. Вона зауважила, що чимало українських дітей в Чикаго не вважають потрібним цікавитися історією України, оскільки вважають себе американцями. І тут же й сама відповіла на це: « Ви всі є українцями, бо виросли в українській родині, ходите до української церкви.» Відповідно і вивчення історії України повинно стати частиною освіти та дорослішання кожної дитини.

Наступним взяв слово ведучий концерту, наставник «пластунів» Андрій Дурбак. Він запропонував усім присутнім піднятися і заспівати гімн України.

 

 

 

Перед цим були винесені скаутами з ПЛАСТу прапори.

 

 

Виконання гімну України

 

Після виконання «Ще не вмерла Україна» до слова був запрошений Генеральний Консул України у Чикаго Костянтин Кудрик, який коротко розповів про те, яке значення мала битва під Крутами для формування самостійності України.

 

 

Виступає Генеральний консул України в Чикаго Костянтин Кудрик

 

Наступним до слова був запрошений голова УККА Відділ Іллінойс пан Олесь Стрільчук, котрий стисло виклав події 1918 року та підкреслив історичне значення протистояння українських патріотів більшовицькій навалі.

 

Доповідь робить Голова УККА Відділ Іллінойс
др. Олесь Стрільчук

 

Після цього пан Дурбак розповів про те, хто такі герої і кого саме можна так назвати.

 

 

Ведучий концерту Андрій Дурбак

 

Він пояснив те, як важливо не тільки пам'ятати національних героїв, але й вшановувати їх. Для ілюстрації доповіді були продемонстровані слайди із зображеннями сучасних та минулих героїв. Доповідь пана Андрія була дуже цікава і змістовна. Він розпочав із недавніх подій - землетрусу у Гаїті, де чимало рятувальників, ризикуючи власним життям, допомагали людям вибратися із завалів. Ведучий продовжив розповідь у ретроспективі: згадав самовіддану працю пожежників, поліцейських та інших рятувальників у Нью-Йорку, коли були знищені вежі-близнюки у 2001 році. Після цього розповідь торкнулася подій Другої Світової війни. Мова йшла про американських

героїв, звитяги яких вшановувалися пам'ятниками. Пан Андрій розповів цікавий факт. Виявляється, у знаменитій скульптурі, вилитій за фотографією Джо Розенталя «Підняття прапора на Іво Джима», увіковічений солдат лемківськогопоходження Михайло Странк.

 

 

 

На прикладі вшанування американських героїв пан Дурбак виклав основну думку - українські герої так само гідні того, щоб їх пам'ятали. З цього моменту він почав розповідати про історію зведення монументу під Крутами. Після розповіді пана Дурбака у залі запанував особливий настрій, який вилився у виконання повстанської пісні «Ой, видно село»

Згодом був показаний короткометражний фільм, чи швидше відео-монтаж, підготовлений Юліаном Гайдою. Ця відео-робота «Мандрівка в минуле» була зроблена цікаво і креативно. Фотографії людей, які боролися за незалежність України, змінювалися одна за одною. Особливого настрою створював звукоряд з пісень Тартак, гурту «Гуляйвода» та «Плач Єремії». Принишклі після переглянутої короткометражки юні глядачі вишикувалися під сценою, щоб заспівати козацької «Ой, у лузі червона калина..». Під керівництвом концертмейстера Оксани Чуйко та диригента Віри Лесик хор «Рідної Школи» також виконали «Марш молодих козаків». Концерт урочисто закінчився спільним виконанням хору та глядачів «Боже великий, єдиний».

На завершення репортажу хочеться висловити кілька думок. Звичайно, сучасним дітям важко усвідомити те, наскільки хоробрими та чистими душею були їхні ровесники майже сто років тому. Їм, що живуть так далеко від України, яка є Батьківщиною їхніх батьків, непросто зрозуміти чому так важливо пам'ятати такі події, як битва під Крутами. Однак, знання історичних фактів має стати виховним прикладом для формування юних душ. Тому хочеться висловити подяку тим, хто не байдужий і продовжує займатися дуже важливою для української громади справою - вшановувати важливі події історії нашої Батьківщини.

 

 

Учасники свята: (зліва направо) Голова УККА Відділ Іллінойс Олесь Стрільчук, заступник голови Павло Бандрівський з доньками Марусею і Зоряною, Генеральний консул України Костянтин Кудрик