Hародилась я у 1920 на Україні с. Малі Сорочинці, Миргородського повіту (Полтавська обл.). В селі було десь 400 дворів, школа, церква св. Параски. І жили там переважно господарі-селяни, які любили ходити до церкви, збирались на урочисті храмові свята. Пригадую, до мого батька приїздили гості. Повне подвір'я возів з кіньми, повна хата гостей, пили, їли, веселилися.

Були господарі багаті і бідніші. Проте жили всі щасливо. Поки не прийшов 1930 рік. Це був початок, підготовка до страшного голоду. Почались колективізація, розкуркулення - приходять додому, забирають останнє.

Заможних господарів звинувачують в куркульстві. Приходять бригади, описують все, забирають хату, господарів арештовують, лишають самих дітей. А пізніше і їх викидають на сніг. І навіть родина боїться брати "куркулів" до хати.

В 1930 р. розкуркулюють і мого батька, забирають, все продають і наш дім, і то на зламання, бо був тільки побудований, то розтягнули його на будівництво колгоспу. Арештовують тата, пізніше маму. Ми залишаємось самі троє дітей, я - найстраша, 10 років. Пам'ятаю, як почали приходити до хати бригади, молодь переважно: приходять, кричать, самі відчиняють двері і вриваються до хати. Ми перелякані плачемо. Питають де заховали все, де мука, зерно. Я відповідаю, ми вже не маємо. Один з них, то був Йосип Панаско, молодий чоловік, тягне торбу з мукою. То була остання мука, що я пекла оладки для дітей ... Він несе її на подвір'я, а я не пускаю, вчепилась в неї. По сусідстві сусідка жила тітка-каліка. Побачила і кричить зі своєї хати: "Йосип, що ти робиш, лиши дитині". Він лишив. Всі сміються, я плачу і понесла ту журбу до хати. А він каже: "Сильне кошеня".

Між іншим, пізніше його дочка в розквіті років померла, а він утопився в криниці.

Маму випустили з тюрми, і вона за допомогою родини нас вночі забрала до міста. Прилаштувала вона нас до родичів: сестру в тітки, брата - в другої, а я гляділа дітей в чужих людей. Це було недовго, бо не були ми потрібні ніде. Сестра лишається в тьоті. А нас мама забирає, наймає кімнату, дала нас до школи. А сама, бідна, працювала де могла. Тато - на засланні, був засуджений на 20 років позбавлення волі.

Настав жахливий 1933 рік.

Переважно люди з сіл ішли до міста виміняти кусок хліба та щось до їдження. Селяни несли переважно сорочки, рушники, полотна, щоб зміняти на кусок хліба.

Ми в той час з мамою жили за містом в родини Луценко, розкуркулена їх родина втекла, а дочка і мати залишились. Ми спали в одній кімнаті на підлозі. Там ще було велике ліжко з дощок. Там спали господарі. Пізніше вони попухли і повмирали.

Я ходила до школи до міста. 3-тя школа звалася, то я переходила майже через усе місто. По дорозі перед базарною площею були старі крамниці, де колись торгували євреї. І там на помості в тих крамницях кожного ранку було повно трупів жінок, дітей, чоловіків, мертві, напівживі, пухлі або висохлі до краю, простягають руки, просять хліба.

Мені не раз було страшно дивитись, я боялась іти тією стороною. Бачила - приїжджали великі вози, скидали і вивозили їх за місто, де були викопані ями. Як накидали повні, то загрібали.

Один раз, то було весною, ми з мамою ішли до села. Мені була потрібна довідка до школи.

Ми ідемо може за один кілометр від міста, їде мій кузин Петро великим возом з другим чоловіком, виїжджає на дорогу. Мама привіталася, питає чого ти тут їдеш. І він відповідає - піди подивись. А Катя нехай не йде. Але я побілгла за мамою. То була велика яма, накидана повно трупів, і зверху дівчинка простягала руки, вона була ще жива. Мама перехрестилася, заплакала, і ми з трепетом пішли до села, і по дорозі ще бачили декілька мертвих. Назад вертались другою дорогою і бачили те саме. З нашої родини померла моя дядина, дядько був засуджений.

   

Ми врятувалися, жили над берегом. Мама ловила їжаків, їх варила з лободою. А в той час були відкриті склепи "Торгсин", там було все міняти за золото і серебро. Мама ходила, носила все що мала, золото все проміняла, вимінювала на крупу, муку, домішувала до лободи, лушпиння та відвійки від просяної каші.

Були випадки що матері їли своїх дітей. Моя кузина Марія оповідала мені. Що вона пішла до своєї куми в с.Почанці, та мала 3 дітей, то чоловік і двоє старших повмирали, а маленька дівчинка вже також померла, лежить під лавою. А вона сама лежить опухла, не може рухатись і каже до Марії, щоб дістала ту дитину: "Я б з'їла, бо я голодна!" Через пару годин вона теж померла.

Це маленький правдивий спомин, можливо мільйонна частина того, що відбувалося на нашій українській земля.

Сьогодні маємо вільну незалежну вимріяну державу Україну. Ми схиляємо голови перед тими, що вмирали голодною смертю і просили хліба. Вічна їм пам'ять. Нехай ніколи не повториться трагічна сторінка з життя нашого народу - Голодомор 1932-33 рр, страшні політичні арешти, від яких загинули кращі сини України, священики, лікарі, професори та студенти.

Все, що я бачила - передаю сьогодні вам. Щоб наші діти не забули про той голокост 1932-1933 рр. І щоб вони пам'ятали і сказали правду всьому світу.

Світлини Луки Костелини та Каті Міщенко-Мицик