Я хочу розповісти сьогодні про людину непересічну, яка уміє жити і працювати так, що нікого не залишає байдужим. Хтось його сприймає і приймає. Хтось критикує, чи лає. На це Поплавський відповідає, посміхаючись: "Кажіть, що хочете. Тільки прізвище не переплутайте". Прізвище це, однак, переплутати уже важко, оскільки за ці роки Михайло Поплавський став не просто популярним, а з допомогою телеекрану та багатолітньої потужної рекламно-інформаційної кампанії зайшов буквально у кожну домівку.

Отож, розуміючи, що додаткової реклами герой нашої розповіді не потребує, зосереджу свою увагу на тому, як усі ці роки Михайло Поплавський робить один за одним різні українські проекти. Підкреслю - саме українські за своїм духом, спрямованістю та формою. Не всі це бачать, чи хочуть бачити. Але так є.

Перш, ніж щось робити у будь-якій сфері, селянському синові Михайлу потрібно було самому стати особистістю. І він ставав нею, роблячи себе сам, крок за кроком. Народившись у селі Мечиславка Ульянівського району (тоді - Одеської, а нині - Кіровоградської області), він з дитинства всотав у себе українську народну культуру у всій її багатоманітності, народні традиції і, головне, українську ментальність, селянську психологію, яку пізніше збагатив і міською. Великий вплив на формування малого Мишка мали батьки. Перед матір'ю Меланією Григорівною, яка ще, слава Богу, досі жива й здорова, Михайло Поплавський вдячно стає на коліна на кожному своєму концерті.

Наш життєвий вибір багато в чому зумовлюють індивідуальні особливості. Михайло з юних літ відзначався комунікабельністю, кмітливістю, організаційними здібностями, був енергійним і "заводним". Йому подобалося бути серед людей, щось придумувати, організовувати, вести ровесників за собою. Отож і не дивно, що невдовзі Михайло став завклубом - спочатку у селі, потім і у районі. Там пройшов він своє перше і основне гартування професією, став помітною фігурою у районі, завоював свій перший фаховий авторитет. Вступав до вузу вже зрілою людиною, 25-літнім, відслуживши армію.

До речі, історія його вступу показова. Обравши Київський інститут культури, що носив тоді ім'я драматурга О.Корнійчука, Михайло здав іспити, але йому оголосили, що він не добрав одного балу, тому й не прийнятий. 999 із тисячі сільських дітей у такому випадку зітхнули б, та й подались би додому. Але молодий культорганізатор і тут проявив свій характер. Він прийшов на прийом до заступниці міністра культури і заявив їй: "Як це так, я є завклубом, відслужив армію, маю професійного стажу вже років з 8, а мене не беруть? Зараховують по блату якихось міських хлопчиків та дівчаток після школи, які ще й не нюхали, що таке культура і як організовувати культосвітнє життя. Я цього не залишу. Якщо не буду зарахований, піду жалітися вже вище - і на вас". Поплавський, розказуючи цю історію, завжди сміється: "Поки дійшов від Мінкультури до інституту, як уже моє прізвище значилося у списках прийнятих. Злякалися бюрократи селянського хлопця".

Розпочавши навчання, новоприйнятий першокурсник ще раз здивував своїх педагогів. Відповідаючи на анкету, яку запропонували студентам, на питання: "Ким Ви хочете бути?", він, чи то жартома, чи всерйоз, написав: "Хочу бути ректором Інституту культури". Уявіть собі обличчя викладачів та тогочасного ректора, які роздивлялися анкету цього сільського "нахаби". Проте життя підтвердило, що амбіції хлопця спираються на такі особисті якості, які врешті-решт зумовили реалізацію тієї по-юнацьки зухвалої заяви.

Поплавський долав сходи професійної кваліфікації впевнено і наполегливо. Захистив кандидатську та докторську дисертації, став зав. кафедрою, деканом і зрештою, ректором - так, як і писав у студентській своїй анкеті.

Важливо підкреслити, що Михайло Поплавський у підсумку сформувався саме як українська особистість - сильна, вольова, наполеглива, роботяща, хазяйновита, самосвідома, яка любить свою Батьківщину і у всі свої задуми, справи, проекти вносить український дух і зміст. Поки багато хто тільки говорить про розбудову України. Михайло Поплавський своїми проектами на практиці такій розбудові активно сприяє. Він заявляє: "Україна- це зміст мого життя. Це моя рідна держава. Як українець до восьмого коліна хочу, щоб Україна розвивалася цивілізовано, демократично і була європейською державою". Думаю, під цими словами наші читачі охоче підписалися б.

А щодо восьмого коліна, то Поплавський розкопав свій родовід і видав його окремою гарною книжечкою. В ній можна прочитати, що прізвище Поплавський, згідно існуючих джерел, в Україні відоме з середини XVII століття. В "Реєстрі Війська Запорозького 1649 року" значаться три козаки з прізвищем Поплавський. Поплавський Лук'ян- Ніжинський полк; Поплавський Григорій- Корсунський полк; Поплавський Адам- Миргородський полк. Звідси можна зробити висновок, що прізвище Поплавський вказує на приналежність його родоначальника до шляхетського, козацько-старшинського соціального стану.

Якщо зайти з іншого боку, і спробувати знайти корені самого прізвища, то "Словник гідронімів" вказує, що річка Поплавка є лівою притокою Дніпра і протікає у нинішній Запорізькій області (колишня Катеринославська губернія). Звідки пішов рід Поплавських- з Катеринославської (Запорізької нині), де протікає річка Поплавка, чи з Волинської губерній (нині Рівненська обл.), де є озеро Поплавське- це питання залишається відкритим. Але у всякому разі документально засвідчено: прапрадід Михайла Михайловича Поплавського- Василь Антонович Поплавський- вже з 1848 року проживав у слободі Мечиславці, а його брат Іван Антонович- у селі Ольховатій. За соціальним станом вони належали до однодворців і входили до 6-го однодворчого товариства Балтського повіту (однодворці- це різновид шляхетних родів в Україні, до яких належала також козацька старшина). Прапрадіди Михайла Поплавського мали суто козацькі варіанти імен: Дем'янко, Семенко, Максимко, Арсенко, Пахомко, Григорко, які є показовими для Реєстру Війська Запорізького 1649 року та козацьких джерел. Звідси Михайло Поплавський робить висновок, що його далекі предки належали до козацької верстви.

У Поплавського, як і у кожного, є свої плюси і мінуси, є прихильники і критики, а ось ворогів не видно. Чому? На це він говорить так, жартівливо застосовуючи жаргон своїх студентів: "Я нікому не роблю западло". Доброзичливість по відношенню до людей і зосередженість на праці - це також хороша українська риса і вона властива герою нашої розповіді.

До речі, перший раз у ректорське крісло М.Поплавський сів у 1993 році внаслідок відповідного наказу тодішнього міністра культури України Івана Дзюби, який сам є визначним українським патріотом, непересічним авторитетом у літературі, культурі. Уже після відставки Дзюби міністерські бюрократи, яких тривожило зростання авторитету молодого ректора, у 1995 році змістили Поплавського з посади. Проте і тут екс-ректор не здався. Він при постійній підтримці викладацького та студентського колективів, які регулярно виходили на пікетування, виграв три суди і поновився-таки на посаді. Що ж так стривожило міністерство? Чим на цей раз злякав бюрократів селянський хлопець?

Прийнявши інститут культури, енергійний ректор не міг змиритися з тим, як презирливо відносилася до інституту міська "просунута" молодь, а за нею і громадська думка, називаючи вуз зневажливо - "кульком". Вважалося, що у "кульок" мають йти навчатися селюки, які потім поїдуть працювати по селах, а "круті" туди й даром не хотіли. Для випускника столичної школи вступити до "кулька" у ті роки означало остаточно втратити репутацію серед своїх ровесників. Так само думали й одесити, харків'яни та інші випускники з крупних міст. Хоч куди, аби тільки не в "кульок" - таким був настрій міських абітурієнтів. Крім цього, навчальні програми були застарілими заідеологізованими реліктами ще радянської системи освіти. І Поплавський, остаточно повернувшись 20 жовтня 1995 на посаду ректора, узявся розчищати ці своєрідні "авгієві стайні".

Він обрав два стратегічні напрямки - перебудова самого інституту та підвищення його освітньої репутації у суспільстві, популяризація ВУЗу.

На першому напрямку за ці роки сталися дуже великі зрушення. Розроблялася нова концепція розвитку інституту і згідно неї здійснювалися значні зміни. Звільнивши багато викладачів невисоко рівня, ректор почав укомплектовувати персонал фахівцями сучасними, високопрофесійними, відкривати нові кафедри, напрями, спеціальності. Одним з перших кроків були комп'ютеризація, оновлення всієї матеріальної бази навчального процесу. Відкрилися кафедри документознавства та інформаційної діяльності, міжнародного туризму, сучасного класичного танцю, паблік-рілейшнз, менеджменту шоу-бізнесу та менеджменту модельного бізнесу, міжнародного туризму, естрадного співу, бандури та кобзарського співу, спортивного танцю, дикторів і ведучих телебачення, операторського мистецтва, звукорежисури, книгознавства та видавничої діяльності, міжнародної інформації, перукарського мистецтва та декоративної косметики, готельно-ресторанного бізнесу. При КНУКiМі вiдкрито перший в Україні Інститут кіно і телебачення, який готує режисерів і операторів телебачення, звукорежисерів, дикторів і ведучих телепрограм, фотохудожників-рекламістів, режисерів анімаційного кіно, тележурналістів. Навчання студентiв здiйснюється на основі найсучасніших технологій, з використанням цифрових камер, цифрових відеомонтажок, комп‘ютерної графіки, створено мультимедіацентр.

Поступово інститут із закуткового "кулька", у якому готувалися переважно сільські культосвітні працівники та бібліотекарі, перетворювався на сучасну освітню корпорацію.1977 року постановою Кабміну інститут став університетом, 1998 року в ньому було розроблено і затверджено експериментальний проект розвитку вищої школи "ВУЗ ХХІ століття". Це був перший проект університету, підтриманий на державному рівні. Отож не дивно, що 1999 року університету надали статус національного. Тепер його повна назва - Київський національний університет культури та мистецтв, скорочено - КНУКіМ. У його структурі нині низка цікавих і престижних факультетів та інститутів - режисури та хореографії, музичного мистецтва, готельно-ресторанного бізнесу, менеджменту та економіки, перекладачів, журналістики та міжнародних відносин, комп'ютерних наук, державного управління, дизайну та індустрії моди, кіно та телебачення тощо.

Поплавський прагне залучити до викладання знаменитостей. В КНУКіМі викладають народні за заслужені артисти Ада Роговцева, Раїса Недашківська, Оксана Білозір, Віталій та Світлана Білоножко, Павло Зібров, Віктор Шпортько, Богдан Бенюк, Ірина Шинкарук інші. І не тільки українські. Почесним професором КНУКіМу є світова шоу-зірка Томас Андерс, який у складі дуету Modern Talking колись тріумфально об'їхав увесь світ з концертами. Тепер він щороку приїздить до Києва, дає майстер-класи для студентів кафедри естрадного співу. Майстер-класи для студентів КНУКіМ давали також такі зірки російського шоу-бізнесу, як С.Зверєв, А.Малахов, інші. Усім їм Поплавський вручає на згадку українські сувеніри.

КНУКіМ закінчили й немало зірок вітчизняного шоу-бізнесу, серед яких Назарій Яремчук, Ірина Білик, Ані Лорак, Наталя Могилевська, Катерина Бужинська, Віктор Павлік та багато інших.

Створена, нарешті, Академія перукарської майстерності та декоративної косметики, яка є єдиним в Україні навчальним закладом, що готує фахівців високого рівня для індустрії моди та fashion-бізнесу. Думаю, що для наших л чиказьких читачів цікаво буде знати, що Академія має ексклюзивне ліцензійне право Міжнародної корпорації Pivot Point International (Чикаго) на підготовку модельєрів-перукарів за методикою Pivot Point, яка успішно використовується у 58 країнах світу.

При КНУКіМі існує аспірантура та докторантура, тут захищаються усі, хто прагне займатися науковою роботою у сфері соціокультурної діяльності. КНУКіМ налагодив широкі міжнародні зв'язки з університетами США, Великобританії, Німеччини, Голландії, Франції, Канади, Японії, Італії, Китаю, Польщі, інших країн.

Поставивши завдання надавати інтелектуальні послуги якісно, ректор Поплавський неухильно спрямовує своє дітище цим шляхом. Ряд кафедр КНУКіМу - наприклад, кафедра зв'язків з громадськістю, нічим не поступаються аналогічним кафедрам таких потужних університетів, як КНУ ім. Т.Шевченка та "Могилянка", а, можливо, й у деяких аспектах переважають конкурентів. Може й тому зафіксовані факти добровільного переходу до КНУКіМу студентів з цих престижних вузів на спеціальність "зв'язки з громадськістю". До речі, кафедра піару КНУКіМу є найстарішою в Україні, на ній працює 5 докторів наук та професорів, є й кандидати наук, доценти, а очолює її людина з рангом першого заступника міністра, яка при чотирьох міністрах культури була першим заступником - це доктор наук, заслужений діяч науки професор Леонід Новохатько. Професор він не формальний, а справжній, бо регулярно читає студентам курс піару, хоча й займає на сьогодні серйозну державну посаду першого заступника генерального директора головного державного агентства "Укрінформ".

Ще приклад. Зайшовши якось на кафедру соціології, я був приємно здивований, що її основу тепер складають кращі фахівці Інституту соціології Академії наук України, багатьох з яких я знаю з молодості по спільній роботі. А очолює її потомственний професор Віктор Танчер, син колишнього декана філософського факультету професора Володимира Танчера, який деканствував там у мої студентські роки.

Ректор Поплавський також читає лекції, активно видає книги та підручники, серед яких "Менеджер культури", "Менеджер шоу-бізнесу", "Шоу-бізнес: теорія, історія, практика", "Антологія сучасної української естради в 2 т"., "Азбука паблік рілейшнз", "Шлях до успіху", "Формула успіху", "Ректор", "20 принципів управління", "Менеджмент, маркетинг", "Як стати популярним та багатим. Версія Михайла Поплавського" інші. По цих книгах студентство не одного КНУКіМу осягає технологію успішної діяльності у соціокультурній сфері. Активно функціонують у більшості областей України і філіали КНУКіМу, оскільки університет не може прийняти до своїх лав усіх бажаючих.

І така позитивна ситуація, такі зрушення на багатьох напрямках діяльності КНУКіМу. Отож не дивно, що КНУКіМ неодноразово перемагав на усіляких конкурсах вищих учбових закладів України, а Михайло Поплавський декілька разів виборював звання кращого ректора та кращого освітянина року. Сьогодні "білий корабель КНУКіМу", як трохи пафосно любить його іменувати ректор, продовжує удосконалюватися. Активно вводиться так звана Болонська система, яка допоможе запровадити міжнародні стандарти в поточне та підсумкове оцінювання студентської праці. проводяться конференції, щороку оновлюються учбові плани, читаються нові сучасні дисципліни. Читачам з вищевикладеного стане зрозумілим, чому конкурси на вступ до КНУКіМу зростають і чому круті "просунуті" випускники столичних шкіл нині прагнуть вступити до цього сучасного університету.

Читачам діаспори буде приємно взнати, що викладання в КНУКіМі проводиться суто українською мовою, курси історії та культури України масово читаються на всіх факультетах, незважаючи на спеціалізацію. Зазначу, що студенти багатьох університетів та інститутів нашої країни на перервах нерідко розмовляють російською, але це вже відображення об'єктивно існуючого стану речей - міська молодь України значною мірою є російськомовною в побуті. Російську можна почути і у коридорах КНУКіМу. Проте, усі тутешні спудеї слухають лекції, пишуть контрольні та реферати, курсові та дипломні саме українською. Це принципова позиція ректора, який робить свій університет не просто головним у підготовці кадрів для соціокультурної сфери, але і саме українським за духом та спрямованістю.

Засобом популяризації свого навчального закладу ректор Поплавський обрав своєрідну піарівську шокотерапію. За порадою своєї молодої команди він вийшов на сцену і.... заспівав. Зробив це свідомо, добре розуміючи, що своїми вокальними даними та сценічним виглядом набагато поступається зіркам вітчизняної естради. Метою такого екстраординарного рішення було привернути увагу громадськості, взявши "вогонь на себе". Шквал критики, дійсно, не забарився. Тим більше його перша пісня була підкреслено іміджевою і називалася "Юний орел". Читач легко собі уявить, як сприйняли невисокого, повнуватого, майже п'ятидесятилітнього чоловіка з такою піснею. Прізвисько "Юний орел" міцно приклеїлося до Поплавського і у ЗМІ використовувалося виключно з "підколами". А він, замість того, щоб ображатися на цю іронію, назвав фірмову каву в університетському кафе "Юний орел".

Як тільки тоді не лаяли Поплавського - і безголосим називали, і нахабою, і у використанні службових повноважень звинувачували. "Страна онемела, когда на сцену вышел безголосый, никому не известный Поплавский", - писала одна з російськомовних газет. Можна собі уявити, скільки терпіння потрібно було новонаверненому співакові, щоб витримати цю лавину знущального реготу від "онімілої" країни. Однак, з часом, коли дим від словесних "залпів" потроху розвіявся, народ побачив таку картину.

Із завидною регулярністю Поплавський виносив на суд глядачів нові та нові пісні, у телеефірі один за одним з'являлися кліпи. Концерти Поплавського були технічно оснащені не гірше, ніж у будь-якої заїзжої іноземної поп-зірки. І головне - те, що дехто називав перевищенням службових повноважень, насправді було дебютом для дуже багатьох його студентів та й викладачів. Дебютом - підкреслю - на головній сцені країни. Щороку даючи пару концертів у палаці "Україна" ректор виводить на сцену своїх студентів - танцюристів, співаків, інструменталістів, до підготовки залучає студентів-режисерів, операторів, звуковиків, освітлювачів. Концертні номери тут мають студентські хорові колективи, оркестр народних інструментів, бандуристи тощо.

Ось по закінченню навчання ці студенти роз'їдуться по всій Україні. Може статися, що все своє життя надалі вони виступатимуть на невеликих сценічних площадках у клубах та будинках культури. Але в їх житті вже були виступи на головній сцені країни і цю можливість ще у студентські роки їм дав їх ректор. Уявіть собі, що за 5 років навчання в Університеті талановитий студент може виступити в палаці "Україна" до 10 разів! Про це можуть тільки мріяти не тільки початківці, але і знані майстри, яким не вистачає чи то коштів, чи то популярності, щоб організувати хоча б один свій вечір на головній сцені країни. А Поплавський надає таку можливість своїм студентам та їх викладачам абсолютно безкоштовно, беручи усі видатки на себе, а вони чималі.

Михайло Михайлович згадує, що перед першим виходом на сцену він так хвилювався, що йому дали "для хоробрості" випити коньяку. Тепер "допінг" не потрібен, він вже виходить на сцену впевнено, маючи за спиною сотні концертів по всій Україні.

Піар-проект "Співаючий ректор" спрацював. Спочатку Поплавського нещадно критикували, потім почали потроху слухати, потім у нього сформувалася своя аудиторія. Це люди, які люблять українське, серед них багато жителів та вихідців з сіл і маленьких містечок. Ось я назву вам деякі пісенні хіти Поплавського: "Здрастуй, рідне село", "Полем, полем", "Дорогі мої батьки", "Кропива", "Борщ український", "Сало", "Варенички мої", "Росте черешня в мами на городі", "Кохаймося", "Моя Україно". Скажіть, чи можуть бути такі пісні у виконавця з будь-якої країни? Ні, не можуть, бо сукупність цих назв, тем, пісень і створює українську специфіку пісенної творчості Михайла Поплавського, яка можлива тільки в українського виконавця. Але запитаю - чому ж тоді жоден український співак не зібрав у своєму репертуарі таку кількість суто вітчизняних тем, близьких серцю кожного українця? Нема таких пісень? Не пишуть таких? Так і у Поплавського їх не було. Він замовляє поетам-піснярам слова на такі суто українські теми, композиторам - музику до цих текстів. Це тільки на перший погляд назва пісні "Борщ" чи "Сало" може видатися якоюсь не пісенною, не типовою, навіть кумедною. Але треба мати певну сміливість, щоб замовити подібну пісню і з нею вийти на публіку. Коли пісень такого типу - "Кропива" чи "Варенички" - було одна-дві, над цим дехто зверхньо посміювався. Коли ж їх стало з десяток, стало зрозумілим, що Поплавський свідомо створює цикл пісень на теми, які близькі та милі українському серцю, з яких складається український побут. Підняти побут до пісні - то не так просто. Змусити слухати такі пісні - це означає влити ще краплину любові до всього українського у серце слухача. Так і народжується чергова суто українська пісня в репертуарі Поплавського. І свій останній диск, який складається із вищеназваних пісень, він так і назвав - "Українські хіти". І диск цей, напевне, матиме продовження.

Сьогодні його, як виконавця, вже практично не критикують, хоч критики у нього є. Одні махнули на це рукою, інші змирилися з фактом. А факт полягає у тому, що за ці роки Поплавський зайняв та міцно утримує своє нішу в українському пісенному та виконавському колі. І ця ніша суто українська по духу. Адже не секрет, що не один сучасний український виконавець почав співати російською, щоб розширити свою аудиторію. Так вчинили, до прикладу, Таїсія Повалій, Тіна Кароль, Микола Гнатюк і не вони одні. А Поплавський теж співає хіти різних народів, у тому числі і російські. Але слова на музику цих популярних пісень замовляє українським поетам. Ось так на його концерті можна почути українською мовою російську "Снег кружится", єврейську "Хава Нагіла", та багато інших. Ніхто більше - підкреслю - не прагне, щоб іншомовні хіти різних країн звучали для наших слухачів українською. А Поплавський робить подібне постійно, і це - продовження його української політики в освіті та культурі.

Зали на його концертах переповнені. Але Михайло Михайлович самокритично говорить: "Я не співак. Я ректор, який іноді співає". А потім, хитро примружившись, додає: "Хоча Поплавський - це золотий голос України". Голосу за ці роки у нього, правда, не додалося. Але додалося щирих шанувальників, в тому числі і тих, хто колись лаяв його за зухвалість та безголосся, а тепер крадькома витирає сльозу, слухаючи "Росте черешня в мами на городі". Після виконання цієї пісні Михайло Поплавський на сцені завжди стає на коліно перед своєю матір'ю та усіма іншими матерями. Він щороку на День Матері дає концерт у палаці "Україна", присвячений своїй та іншим матерям і названий рядком із його пісні: "Мамо, вічна і кохана...". Ніхто інший в Україні так не робить. Минулого року на цей концерт прийшов Віктор Ющенко та привів маму своєї дружини, адже свою, нагадаю, він втратив ще 2005 року.

Мети своєї шоу-поект "Співаючий ректор" досяг. Заговорили в суспільстві спочатку про Поплавського, а потім і про університет, оскільки на кожному концерті та у численних інтерв'ю ректор не втомлювався на всі лади рекламувати свій навчальний заклад. Зростало і сприйняття колишнього "кулька" у суспільстві, в міністерстві культури, в державних органах. Як образно, з самоіронією висловився в одному інтерв'ю Поплавський: "Можна по-різному до цього ставитися. Але я хочу сказати одне: два роки ганьби Михайла Поплавського на естраді, і ми - Національний університет культури і мистецтв". А паралельно цій рекламній кампанії, як показано у попередньому розділі статті, університет також вдосконалювався, зростав. Отак і трапилося у підсумку, що останніми роками вступний конкурс в колишній "кульок" вийшов на один рівень з конкурсами у такі гранди освіти, як Національний університет ім. Т.Шевченка, "Києво-Могилянська академія". І прагне сюди сама що не є "золота" столична і взагалі міська молодь, і вчитися тут уже не вважається чимось ганебним, як це було колись. Правда і колись не все було так погано. Адже саме "кульок", а не Гарвард, наприклад, закінчив і сам нині суперпопулярний, суперуспішний його ректор і нічого - увійшов у підсумку в українську еліту. Так що огульно гудити колишні українські вузи також не варто.

Чимало наших читачів пам'ятають, яким популярним та єдиним у своєму роді на просторах СРСР був телепроект першого московського каналу "Утренняя звезда", який збирав юні таланти звідусіль, у тому числі і з України. Коли ведучий програми Юрій Ніколаєв запросив Поплавського у журі цього конкурсу, Михайло Михайлович прийшов до керівництва українського першого національного каналу і запитав: "А чому діти з України мають їхати в Москву і співати там російських пісень? Давайте зробимо такий же проект і у нас". На що керівництво йому відповіло: "Михайле Михайловичу, хочеш робити - роби, у нас грошей на це нема".

І пішов Поплавський з простягнутою рукою по банках просити на святу справу. І випросив, і дали йому кредити, довіряючи імені та авторитету. І ось тепер український телепроект "Крок до зірок" стабільно з року в рік збирає дітей України, дає їм можливість позмагатися. Поплавський принципово не вимагає грошей з батьків юних конкурсантів (як це часто-густо робиться на інших конкурсах), усі витрати бере на себе. Умова у нього одна, але залізна: діти повинні співати українською. Спочатку був шалений спротив російськомовних батьків з Криму, Донбасу, Харківщини, Одеси тощо. Казали, що в їх краях нема текстовиків-українців, що їх діти співатимуть з російським акцентом, що ці пісні ніхто не слухатиме тощо Та Поплавський стояв на своєму непохитно. І що? Пройшов уже не один конкурс. Співають тепер українською без найменшого акценту і кримські і луганські і всі інші російськомовні у побуті діти. І текстовики знайшлися в їх краях, і слухають українські пісні у виконанні своїх зірочок в переважно російськомовних містах Півдня та Сходу України. Захочеш виграти, прославитися, отримати контракт, у перспективі вступити у кращий мистецький ВУЗ Україні - тобто в КНУКіМ - так не забувай, що ти живеш в Україні і береш участь в українському конкурсі.

Підкреслю - не будь наполегливості Поплавського - нічого цього на сьогодні не було б. Бо поговорити про розбудову України та турботу про дітей у нас охочих багато, а щось конкретно зробити - так починаються виправдання. А Поплавський не розмовляє - він робить. Сміючись, каже: "Розмовний жанр не для мене. Я сільський хлопець, люблю щось робити".

Ще один проект Поплавського щотижня на першому національному телеканалі можуть побачити глядачі.. Це проект "Наша пісня". Звернувши увагу декілька років тому на переповнення українського музичного ефіру інакомовними продуктами, Поплавський запропонував зробити суто українську телепрограму. В ній українські виконавці співають українських пісень. Все дуже просто. Але до цього такої системної телепрограми, яка раз у 7 днів видає порцію українських пісень у виконанні популярних вітчизняних зірок не було. Співати - багато хто співає. Але організувати все це, "приробити ноги" до ідеї було нікому. Поплавський став генеральним продюсером цієї програми і справа пішла.

Пояснюює Поплавський свою позицію так: "Я дуже хочу, щоб і через багато років наші онуки слухали і співали пісні українською мовою. Ми мали створити прийнятні умови в українському інформаційному просторі саме для наших вітчизняних талантів". Тому головна вимога Поплавського у "Нашої пісні" - виконання пісень лише українською мовою. Не секрет, що українські естрадні виконавці, навіть популярні та знамениті, сьогодні мусять платити, щоб з'явитися в якійсь телепрограмі. А проект Поплавського дає змогу кожному талановитому артисту (знову ж таки безкоштовно для нього) вийти на головну сцену нашої країни, з'явитися в ефірі Першого національного телеканалу. Ця можливість забезпечує популяризацію українських виконавців й української пісні, а також дає путівку в життя тим, хто лише розпочинає свою професійну кар'єру.

Півсотні суто українських телевипусків "Нашої пісні" на рік - це вагомий внесок Михайла Поплавського (який особисто організовує та фінансує кожен випуск програми) в українізацію нашого музичного телеефіру, переповненого іншомовними (переважно англійсько- та російськомовними) піснями.

Якби я взявся перелічувати усі звання та нагороди, які Михайло Поплавський отримав за свою діяльність та проекти, то не вистачило б і сторінки. Він отримав багато нагород у сфері освіти та шоу-бізнесу. Визнавався "Людиною року", має "Орден за заслуги" І ступеню та звання "Народного артиста України" від Президента Ющенка. Про деякі з нагород було сказано вище. У своєму слові при нагородженні М.Поплавського Президент України в особі ректора відзначив величезний вклад всього студентського та професорсько-викладацького колективу університету в розвиток української освіти та культури. А також зазначив що університет іде вірним шляхом розвитку національного мистецького навчального закладу, який є безперечним лідером освіти в Україні. Нагородив Ющенко і проект "Крок до зірок" та всіх, хто до нього причетний - у першу чергу, звичайно, її організатора та очільника Михайла Поплавського

Сьогодні ректор Київського Національного Університету Культури і Мистецтв, доктор педагогічних наук, професор, заслужений діяч мистецтв України, народний артист України орденоносець Михайло Поплавський живе і працює так напружено, нібито він тільки розпочинає і ще нічого не добився у житті.. До пізнього вечора він на роботі, його приймальня переповнена людьми, серед яких немало і студентів. Напевне, жоден ректор так широко не веде прийом студентів, як ректор КНУКіМу. Він не "відфутболює" їх до деканів чи кураторів, а сам вислуховує і приймає рішення тут же, невідкладно. Тому й популярний серед них. І одна з рис цієї популярності - маса анекдотів, які студенти складають про Поплавського. Ці анекдоти ректор збирає, охоче цитує, і сам перший над ними сміється.
З улюбленим своїм д евізом - "Жити, любити, перемагати!" Михайло Поплавський продовжує успішно здійснювати власні українські проекти. Побажаємо йому й його команді успіхів на цьому шляху та вип'ємо - як ось цей козак, який наприкінці цьогорічного концерту на День Матері вийшов до Поплавського із зали і прямо на сцені проголосив тост: "За Україну і наших матерів"! Тост підтримую!