Марія Матіос народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки на Буковині. Перші вірші надрукувала у 15 років. Випускниця філологічного факультету Чернівецького університету, вона пишається тим, що була серед тих, хто добивався присвоєння навчальному закладу імені "буковинського соловейка"- поета Юрія Федьковича.
За освітою- український філолог, за покликанням- добровільний народознавець. Деякий час керувала Спілкою письменників Чернівецької області, займалась видавничою справою, була одним із засновників науково-літературного "Буковинського журналу". 1992 року дебютувала у журналі "Київ", опублікувавши новелу "Юр'яна і Довгопол".
Живе в Києві. Цікавиться психологією, етнографією, городництвом та квітникарством. Марія Матіос має некоронований титул "найбільш плідної письменниці України". Критика її називає як не "чортиком, що вискочив із табакерки", то "грант-дамою української літератури".
- 2008- переможець конкурсу "Книжка року 2008" в номінації "Красне письменство- Сучасна українська проза": "Марія Матіос. Москалиця; Мама Мариця- дружина Христофора Колумба." Видавництво "Піраміда".
- 2007- Гран-прі та перше місце конкурсу "Коронація слова 2007" за роман "Майже ніколи не навпаки"
- 2005- лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман "Солодка Даруся".
- 2004- переможець конкурсу "Книжка року" ("Солодка Даруся").
Із "Жіночого аркану"
ІЗ ДНІВ МАТЕРИНСТВА
Назарієві Губчуку
Я - теж Вітчизна,
Терен твій
і Край.
І ти відважний,
як моя Вітчизна.
Мій хлопчику,
не згадуй,
не питай,
Чому на Честь -
така дороговизна?
Чиї тут відумерли голоси?
Яких безумців відшуміли кроки?
Мій хлопчику -
завжди тяжкі часи,
Мій хлопчику -
завжди ціна висока.
Але згадай
На Петра чи Іллі,
Коли сльота умиє душу стерплу,
Що я -
долонька рідної ріллі,
Яку не віддають і пере смертю.
ІЗ ДНІВ БЛУДУ
Стрижуть траву нічийні коні -
І вмерлі чують голоси.
З вершин і пропастей безсонних
Вітри гасають безпардонні,
І недержавницькі закони
Диктують букові ліси.
Непроминальні чи фатальні,
Тут роси світять із дерев,
Як віск зі свічей поминальних
Часів кривавих - бо каральних.
І майже що звучить астрально
Тут "шляк би трафив!" чи "пся крев!".
По чорнім вишито червоним,
Немов підстрелено, немов...
Лякають стогони бездонні
Посеред півночі.
І сонні
Тут схарапуджуються коні:
Пече копита людська кров...
Але десь потім, там, над ранок,
Лиш втихомириться той світ,
Як трохи стверднуть давні рани...
Зохочу ласки - як помани:
Бо я в собі твій чую плід.
Ах, ні межі,
ні стриму,
спину -
Лиш сиві косми дримбачів.
...У верем'я чи у годину
Я хочу тут вродить дитину,
Запеленати в теплу трину* -
Й заснути в тебе на плечі.
*Трина (діал.) - січене сіно.
ІЗ ДНІВ ГОЛОДУ
Як вівці по мокрій паші
В туманній, сирій імлі,
Душі дві голодні наші
Бредуть...
Ох, же ж, Боже мій!
Трава їм гірка і прісна.
І сіль - як овечий лій.
Вже холодно й дуже пізно,
І страшно...
Ох, Боже мій...
Ні голосу.
Ні кошари -
Лиш вовчі жахкі вогні.
Як вівці крізь мокрі хмари...
Як люди...
І так, і ні.
ІЗ ДНІВ БОЛЮ
Не забирай руки з руки.
Ножі хірурги нагострили.
А я лице кефіром вмила -
І змила муку, мов роки.
Це буде дуже ніч важка.
Сичать вже крапельниці-кобри.
Та на руці твоя рука.
І майже добре...
Майже добре.
В палаті передсмертних прощ
Ти, знаю, все мені пробачиш.
...І скімлить лиш у шибку дощ,
Немовби нас востаннє бачить.
*****
Моє ім'я з п'яти фатальних літер
До губ Твоїх прикотить пізній вітер
І припечатає, а може, припече.
І ти почуєш - в самоті чи в тузі, -
Як безпардонно вписуються в друзі,
Як не відважно в жилах кров тече.
Твоє ім'я з шести забутих літер
До губ моїх притулить пізній вітер,
Мов обіпре на втрачене плече.
Я не заплачу.
Просто губи стисну.
І вся, немов над урвищем зависну,
Бо так відважно в жилах кров тече.
А наші імена з Великих Літер
Котитиме по людях лютий вітер,
Як дві кульбабки-кулі мовчазні.
З кульбабки нагло вродиться розлука,
А куля запечатає ту муку.
...Оце і вся відвага у мені...
А наші імена - з Великих Літер.
ІЗ ДНІВ ПЛОТІ
Я добра прокинусь.
Рада.
Цвіркун просюрчить - і втече.
Бо дихає ніч на ладан,
А я - тобі на плече.
І соками винограду
Розбуджена плоть стече...
Бо дихає ніч на ладан.
...А я - тобі на плече...
ІЗ ДНІВ ЗАБАВИ
Неповергнута примадонно,
Явна квітко,
таємна зірко...
О, Маріє!
Маріє - donno!
Donno,
doamno,
femea -
жінко.
Золотіє твоя корона,
Житня пташечко-перепілко,
Бо святе твоє, donno, лоно -
Найлюбіша Маріє-жінко.
Ти у попіл колись зотлієш
У солодких устах захланних,
Ти - незмінна й о г о пасіє, -
Кров з молоками, біла пані.
А непотріб збере помиї
Чи зіпнеться тебе публічити,
Щоб почути, чи ти відкриєш,
Хто твоїм був героєм вічним.
Не силкуйтеся!
Він - незлічений
Ні у спеку, ні серед студені...
Ми любились - і далі будемо,
Доне... doamnule... чоловіче...
ІЗ ДНІВ СПОГАДІВ
Ти боїшся цього слова, як чорт ладану.
Але хто його знає, як чорт боїться?
А я не люблю.
Я тебе просто згадую -
Чую: чад мій із мене вивітрюється.
Вчаділому жити на цім світі недобре.
Та, певно, й на т о м у вгорілому тяжко.
І виповзає із мене любов - мов кобра.
За це можна би ставити навіть пляшку.
Та нікому.
А самій пити не хочеться.
Бо я не л ю б л ю.
Я вигадую, сива.
...І чую, як крізь сорочку просочується
Крапелька молока для незачатого сина.
із "Жіночого аркану"
ІЗ ДНІВ ПОЛЮВАННЯ
Час, коли гори і вівці плідні
Пахнуть молоками зрання...
Час, коли ми - боязкі і рідні -
Виходимо на полювання.
Темрява.
Шепоти.
Дотикання.
Лиш порох пашить із крісів...
Час, коли стогнуть вітри і кані*.
...І стогне луна у лісі...
*Каня (діал.) - шуліка.
ІЗ ДНІВ СВЯТА
Боже, в цей вечір великий світ
Тремтить, як тонка павутина.
Поклади руку на мій живіт -
Там б"ється моя дитина.
Погладь і скажи їй, що ти робив
Сьогодні в цім світі впертім.
Вона ж мені скаже, що ти любив
Мене понад все.
Й безсмертно.
Вона там мізинцем малим пошкребе,
Шукаючи райську браму.
Вона тобі скаже, що я тебе
До смерті люблю.
Як мама.
ІЗ ФІЛОСОФСЬКИХ ДНІВ
Боже, яка чудна
Раптом зів'яла жінка.
Підстрелена дичина,
Посічена голубінка.
Боже, які меди
Знали ці білі кості!
Майські колись сади -
Майже в чернечім постризі.
Плеса очей - що ніч:
Холодно, та не бійно,
Вже не підпалюють пліч
Гарячі колись обійми.
Натовп довкіл стояв.
Кожен там був апостолом.
...Боже!
Ця жінка - я?!
...Ні третіх півнів, ні шостих...
Із "Саду Нетерпіння"
Прости мені оцю відвагу -
не мати смутку ув очах.
Я жінка.
І для мене благо
Отак от жити - на мечах.
Іти по лезах, як по травах,
Сивіти в чорняві ночей,
І відвертать від тебе замах
Чужих очей, чужих очей.
А потім плакать, мов дитина,
Чолом уткнувшись у щоку,
Шептать нехитре і невинне:
"Нащо тобі мене таку..."
І знову думати до рана,
І попеліти від жалю,
Бо ти - моя найглибша рана.
Та - що люблю...
* * *
...Обніме, наче молода бісиця,
В солодкім і глухім малиннику.
І ти перейдеш огненну ріку
Задля обіймів цеї чугайстриці,
Мольфарки,
Злодійки,
Бісиці із бісиць,
Змії,
Голубки -
Жінки золотої.
І запах кіс між сонця і ялиць
Сп'янить, як запах весняної хвої.
І ти затрубиш - олень молодий,
Гукнеш, голодний,
Цю бісицю в трави,
Під небеса,
До чистої води,
Де лиш обійми
й поцілунки правлять.
* * *
Тайне нашестя,
Солодке дання -
Крові спасенна втома.
Несамовито цвітеш.
Навмання.
...Перший жіночий промах.
Ох, же ж відомий і пізнаний крій...
Та не наб"ють оскоми
Сльози,
Прокльони,
Благання:
"Ти мій?!"
...Другий жіночий промах.
Рветься на вітрі прозора фата -
Серця огненний омах.
...Тільки до зойку закусиш уста
...Де він, останній промах?!
ПОТІМ
...Потім це тіло стало піском,
Зернятком яблука,
Запахом хвої...
Потім ми тихо сміялись двоє -
Мов шелестіли вологим ліском.
Потім крізь нас пробігали зайці,
Неполохливі, та хитрі лисиці.
Потім я думала:
Це тільки сниться -
Буковий ліс і сльоза не щоці.
Потім цей ліс огорнувся в туман.
І тумани не розсіялись досі.
...спалює душу безсмертний дурман...
Ну, а все решта...
То досвід...
Лиш досвід...
* * *
Я в цім саду бувала у раю.
Я тут сміялась,
Плакала і мліла.
Я душу кабалила тут свою
І визволяла з тюрем грішне тіло.
Я в нім любила змія і орла.
Там рвала гать душа моя крилата.
Я в цім саду солодкою була...
І всякою...
І всякою...
Й багато...
Я в цім саду - як свічечка - згорю.
Я високосний жаль у нім посію.
Пожну сльозу.
І запалю зорю.
І тихо вмру.
І раз не пожалію.
* * *
По ягоди!
На ткані мороги.
До очамрілих в солодощах зрубів,
Де друзі кинуті і ближні вороги -
Лиш афини і малинові губи.
І замш смерек.
І тінь половиків*.
І спека жил у потайному тілі.
І голос предків - наче з надр віків -
На наші душі, попелом осілі.
У нас - по торбі хліба і проблем,
Й далеко не розсудливих сюжетів.
Та ми сьогодні вибрались в Едем.
Дивись!
Я гарна у рожевім платті?
В зеленому -
Із листя і трави?
Воно так весело над нами палахтіло.
...А яструб знов сльозу мою ловив,
Як афину, -
На сонці майже білу.
*Половик (діал.) - яструб.