"...Не край нас, Боже, безпам'ятністю,

і не дай забутися святій мові українській,

звичаям і традиціям нашим, а дай сили

і честі з щирою любов'ю і повагою

примножувати споконвічне і благородне,

що створили до нас предки наші..."

(з "Молитви за Україну")

Hевпинно летить час, змінюються покоління. А життя дарує нам безцінне багатство, накопичене віками - духовну спадщину звичаїв і традицій нашого народу, пронизану великою любов'ю, повагою та шаною до людини.

Традиційні обряди, щедро пересипані народними піснями, а також традиційний народний одяг - золота перлина в історії становлення та розвитку української нації, а надто українців Буковини. Жодне народне дійство в цьому регіоні, хрестини, весілля і, навіть, похорони, не обходилось без народної пісні та вишивки. Наші предки уміли гідно зустріти появу людини на світ, провести її крізь усе життя, та гідно відправити в останню дорогу. Їхнє життя було набагато складнішим як у суспільному, так і на побутовому рівні, та разом з тим, воно було цікавішим, змістовнішим, веселішим. А все тому, що жили за законами, створеними народом у глибоку сиву давнину, за законами, які свято шанувалися і передавались від покоління до покоління. І ми мусимо зберегти духовність наших предків, щоб ніколи не переривався ланцюжок поколінь, щоб сучасне завжди було добрим продовженням минулого, щоб у супроводі народних звичаїв народжувались, хрестились, вінчались і жили всі прийдешні покоління:

То ж збережімо для нащадків,

Закони мудрі наших предків.

Святі й тверді, неначе криця

Й тоді -

Не висохнуть в криниці духовности

Цілющі води,

Із джерела мого народу.

 

Отож, помандруємо сьогодні у щедрий весільний обряд, зібраний по зернині на протязі багатьох років. Я не ставлю за мету відтворити в точності буковинський весільний обряд, так як в кожному регіоні, навіть у кожному селі була своя перлинка, яка вирізняла його з-поміж інших і належала даній місцевості. Тільки хочу зосередити свою увагу на атрибутах, притаманних українському весіллю взагалі, зокрема весільному вінку, весільному деревці, весільному короваї, весільній сорочці, весільних рушниках та весільних шириньках.

В е с і л л я - ритуал створення подружнього союзу для продовження роду. Весільний обряд складається із цілого циклу церемоній, що ідуть одна за одною. Саме в весняну пору, під час пробудження землі, зароджується кохання між людьми, відчувається потяг до створення сім'ї.

Першою частиною весільного обряду був обряд с в а т а н н я. До створення сім'ї наші предки відносились з великою відповідальністю: "З ким вінчатися, з тим і кінчатися" - вважали вони. Знайомство, яке приводило молодят до шлюбу, розпочиналося заздалегідь. Дівчині, що припала до душі, парубок підкидав на подвір'я білу лілію - символ чистоти своїх намірів, символ кохання. Це дійство проводилось в пору весняного рівнодення та літнього сонцестояння, в час пробудження і запліднення землі, в час появи нового місяця. При цьому хлопець символічно звертався до зірок та місяця, викладаючи їм свої заповітні мрії щодо майбутнього сімейного життя.

Мати дівчини виходила з хати, піднімала квітку і кидала її в глечик з Йорданською свяченою водою. Після цього дівчина чекала другого знаку - танцюючи з нею, хлопець повинен кинути їй під ноги червону ружу. Якщо дівчина згідна з ним піти до вінця - піднімала ружу і клала собі за пояс. У відповідь дарувала парубкові власноруч вишиту хустину (шириньку), яку хлопець носив за поясом аж до весілля. (Пізніше, в день весілля, молоді станцюють на цій ширинці свій перший весільний танець). Після цього, хлопець звертався до своїх батьків з проханням заслати старостів до родичів дівчини. В старости запрошувались два поважні господарі середнього віку, один із них повинен бути родичем молодого. Разом із сватами ішов також молодий зі своїм найкращим товаришем "дружбою". Спочатку до хати заходили старости і ставали коло порога. Один із них починав бесіду: "Ми купці з далекої дороги, забрели до вашої хати, шукаючи куницю - а знайшли красну дівицю! Чи можемо її вторгувати і для нашого князя дістати?" Діставши згоду від батьків та самої нареченої, старости приступали до столу і викладали могорич. Це був буханець хліба і пляшка горілки. Хазяї виставляли на стіл закуску. Дівчина перев'язувала старостів вишитими власноруч рушниками. Якщо дівчина не погоджувалась виходити заміж - замість рушників старости отримували гарбуза. Дочекавшись позитивного результату - молодий з дружбою заходив до хати. Наступним актом весільного обряду були заручини. На Буковині церемонія заручин мала свою назву - "п и т и с л о в о".

З а р у ч и н и відбувалися в святковій урочистості. На ній були присутні всі родичі з обох сторін. На заручинах визначали дату весілля, придане, яке молоді отримають від своїх батьків. Це дійство супроводжується ритуальними піснями:

Ой дай Боже, в добрий час,

Як у людей, так і в нас,

В щасливую годину.

Звеселімо родину.

Розвеселім рід увесь,

Щоб родив у них овес,

Заспіваймо сестрички,

Щоб родила пшеничка.

З колосочка мисочка,

А з мисочки мірочка,

А з мірочки ціла копа,

Щоби була повна шопа...

Після благословення молодих вінчальний батько з боку молодої пропонує молодим взятися за кінці вишитого рушника, сам береться за його середину і веде молодих до найпочеснішого місця в хаті - покуття. Покуття - священне місце в хаті, де зберігалися найцінніші реліквії: ікони, Біблія, фотографії померлих членів родини. Покуття завжди прикрашали вишитими рушниками.

Після заручин обидві сторони починали готуватися до весілля, яке в основному справляли восени - на багатство, адже осінь вважається найбагатшою порою року.

 

В останню неділю перед весіллям, молода, разом із дружками, одягалися у святкове вбрання - вишиті сорочки, горботки. Дружки прикрашали голови віночками. Головним убором молодої були "коди" (капелюшиння). До віночків та капелюшиння причіпали різнокольорові стрічки, колір кожної із них мав свою символіку: світло-кооричнева - символ землі-годувальниці, привязувалась посередині. По обидва боках від неї чіпляли жовту - символ сонця; далі - світло-зелені - символ краси і молодості; сині - символ неба і води; оранжеві - символ хліба; фіолетові - символ мудрості людини; малинові - символ душевності, щирості; рожеві - символ достатку. В такому вбранні вони запрошували на весілля спершу добрих приятелів із чужих сіл, а вже після того, посеред тижня і своїх односельців. Спочатку, за ходом Сонця, запрошували ті родини, які прожили в злагоді в першому шлюбі. Молода входила до хати зі словами: "Слава Ісусу Христу!" Після того, зробивши три поклони, вона зверталася до найстаршої в хаті особи промовляючи: "Просили тато, мама і я вас прошу прийти до нас на весілля!"

Того ж тижня молоді їхали до міста, і молодий купував шлюбні перстені та подарунок для молодої. А молодому подарунок був приготовлений молодою задовго до того для. Дівчина вишивала для майбутнього нареченого сорочку і шириньку, здебільшого не знаючи, хто буде ту сорочку носити, адже придане починали готувати з 12-річного віку. Про це співається в стародавній буковинській пісні:

Летів голуб понад хатов, та й сів на кедрину,

Кому шиєш, файна дівко, шовком сорочину?

- Кому шию, ще не знаю, але буду знати,

Хто прийдеться їй по росту -

той буде вбирати...

В залежності від того, якої статури був суджений, сорочку вшивали або вставляли по боках клинці.

Від вівторка в обох родинах починалося приготування до весілля - пекли медівники, тістечка, калачі, хліб. Сусіди зносили продукти: молоко, яйця, сметану, масло і допомагали пекти солодощі. А вже в середу в хаті старшої дружки починали пекти весільний коровай.

К о р о в а й - ритуальний священний хліб, який уособлює небесне весілля з нареченою - Сонцем та нареченим - Місяцем. Перед добою християнства, на весіллі обхід молодят (тричі) кругом стола з короваєм, був найважливішою частиною весілля та символом самого одруження. Весільний коровай - символ зріднення, змішання двох родів, символ продовження життя і сили громади. Обдарування присутніх шматочками весільного коровая символізує приєднання молодят до всієї громади, у формі первинного причастя. Як і весільний калач, коровай завжди має круглу форму - форму Сонця та обручки. Обряд випікання короваю дуже архаїчний. В давнину для цієї справи запрошували сім (пізніше трьох) жінок, кожна із яких виконувала свою роль в цьому обряді. При цьому використовувалося окремо змелене на жорнах зерно від роду молодої та молодого. Для замісу брали воду із криниць двох родів, а також масло, яйця, молоко, сіль і все це змішували в одній широкій, низькій діжці. Це дійство благословлялося словами: " Зійшлися два роди до милої згоди, щоб кровно змішатись - дітьми обмінятись". На дно бляхи клали паляницю ("підошву") із разової пшеничної муки. Зверху на неї, до половини бляхи, клали петльоване пшеничне тісто, яке обкладали навколо сплетеною втроє косою. Посередині коровая клали хрест із тіста. Пізніше замість хреста коровай прикрашали фігурками "князя" і "княгині" у весільному вбранні. Далі коровай прикрашали виробами із тіста у вигляді пташок, шишок, корівок, півників, коників, дубових листочків. Підошву роздавали присутнім, а верхню частину з прикрасами молодята зберігали, як пам'ятку. Спечений коровай обперізували навкруг барвінковим вінком, клали на вишитий рушник, і він чекав у хаті старшої дружки аж до суботи.

 

Важливе місце у весільному обряді посідало весільне деревце (гільце) - праобраз райського дерева, що породило першу прарідню. Гільце встромлювали в колач, що символізувало продовження роду та плодючість. Приготування деревця символізує звиття гнізда для молодої родини. Його починали прикрашати в хаті молодої в п'ятницю ввечері. Найчастіше в якості весільного деревця вживали вербу, калину, клен, вишню, явір. Дерево прикрашали різнокольоровими стрічками, кожна із яких має свою символіку, а також китицями калини, хмелем, горіхами, колоссям. Весільне деревце, як і коровай - символ єдності двох родів і їх продовження. Саме біля весільного деревця в суботу ввечері починали шити весільний вінок молодої. Листочки зеленого барвінку нашивали червоною шовковою ниткою в три ряди на червону стрічку, під яку підкладали цупкий папір. Перших дев'ять листочків прокладала мати. Це дійство супроводжувалося ритуальними піснями:

На крутій горі зоря сходила,

Матуся вінчик дитині шила.

Сама зачала - по кругу дала,

Щоб щастя й долю від Бога мала.

Потім, по кругу вінок переходив із рук в руки дружкам та світивкам. При цьому починали співати жартівливу пісню:

Журилися сусідоньки, журилися люди,

Що на моїй голівоньці віночка не буде.

Прийшла тая неділенька, я віночок ношу

І всіх своїх сусідоньків на весілля прошу.

Прийдіть, прийдіть, сусідоньки,

буду вас приймати

Прийдіть, прийдіть, добрі люди, до моєї хати.

Брешіть, брешіть, добрі люди,

або перестаньте,

Або свої лихі зуби, на підкови дайте.

Ой далисьте на підкови, дайте ще на гаки,

Брешіть, брешіть, воріженьки, як тії собаки.

Для свого вінка молода зривала барвінок власноруч, до схід сонця, з родового гробу - як символ продовження роду та оберіг від розлуки. Цей вінок зберігався на протязі усього життя. По смерті людини, його зашивали в подушку, яку клали в труну під голову покійниці, одягненої у весільну сорочку.

 

В цей же час в хаті молодого також шили вінок у вигляді сердечка. Так само, до схід сонця, двоюрідна або рідна сестра молодого брала барвінок у найпоряднішої родини, що прожила в злагоді в першому шлюбі. Барвінок зривали через калач з великою диркою, який залишали господині в дар від молодого. Шиття починала мати молодого і передавала світивкам:

Ой на небі три зірниці,

А на землі - три сестриці,

Одна несе нитку шовку,

Друга несе тонку голку,

Третя несе барвіночок,

Братчикові на віночок.

Репертуар обрядових весільних пісень досить широкий і складався як з веселих жартівливих, так і сумних. Якщо хтось із молодят був сиротою, при шитті вінка співали:

Видко пташечку по літаннячку,

Що низенько літає,

Видко сироту по весіллячку,

Що вона татка (мамки) не має.

Видко сироту по весіллячку,

Та й що татка (мамки) не має -

Двір не обметений, стіл не стелений,

Родинка не спрошена.

Двір обметуть пташки,

стіл стелять свашки,

Родинку спросять дружки.

В цей же час між молодими відбувається обмін передшлюбними подарунками. Цю місію виконують свашки - родичі з боку молодої та молодого. На дно миски клали цукор (на злагоду та солодке життя), горіхи (щоб молодим велося господарство), а також мідяки - на достаток. Зверху цього свашки молодої клали вишиту сорочку, шириньку та тайстру і несли все це до двору молодого. А свашки молодого приносили молодій хустку або рушник, яким її будуть покривати, туфлі та шлюбні перстені. Це дійство супроводжувалось жартівливими піснями, в яких вихвалялися дари:

Якби мені таку хустку, як у молодої,

То забула б свого діда і шукала долі.

Я б забула свого діда, не варила б їсти,

Пилувала б молодому на коліна сісти.

В неділю рано молоді збиралися до шлюбу. Молоду вбирають в шлюбне вбрання - вишиту весільну сорочку, горботку, мунтян або цурканку (довгий до колін кептар). На ногах - в давні часи одягали жовті чоботи з чорною підошвою (жовте - признак дівчини, чорне - жінки), пізніше - туфлі, передшлюбний подарунок від молодого. Вбирання молодої провадила жінка з незганьбленою репутацією. Далі починався обряд розплетення коси - своєрідне прощання з дівотством. Косу починала розплітати мама, а далі - дружки, світивки і всі дівчата, запрошені молодою:

На терновому стільці,

Золотії тарільці,

На тарелі золотії,

Кладіть коди шовковії,

Кладіть гребінь з срібла-злота -

Та й берімси до роботи.

Будемо косу чесати,

І на річеньку пускати,

Пливи, косо, з водою,

І я піду за тобою.

Мама молодої кладе посеред хати стілець, і подає дружкам гребінь. Молода стає коло того стільця і просить в усіх присутніх благословення, кланяється і сідає. Старша дружка звертається до всіх з словами: "Чесний тату, чесна мамо, брати і сестри; чесний роде і всі присутні. Прошу вас благословіть її косу розплести. Всі відповідають; "Най Бог благословить!". Тоді мама з дружками розплітають косу, а всі присутні співають:

...Ой коси, коси, ви мої,

Довго служили ви мені,

Довго служили ви мені.

Більше служить не будете,

Під білий вельон підете,

Під білий вельон підете.

Під білий вельон, під хустку,

Більш не підеш ти за дружку

Більш не підеш ти за дружку.

Під білий вельон, під вінець.

Більш не підеш ти у танець,

Більш не підеш ти і танець.

Як молода йде за невістку - їй співають таку пісню:

Даєш мене, моя мамко, за невістку,

Дай же мені соловія - окліту,

Бо соловій буде мені служити,

Буде мене до схід сонця будити.

Бо чужая матусенька не збудить,

Лише вийде на сусіди й посудить:

"Ой спить моя невісточка, ой спить,

Бо ніяка роботочка не кортить,

Як би її роботочка кортіла,

То би вона спатоньки не хтіла".

Після розплетення коси відбувається своєрідне прощання з хатою, з ріднею, з дівотством та молодістю, про що співається в пісні:

Посіяла жито, жито над водою.

- Чи не буде жаль вам, мамочко за мною?

- Жаль ми доню, жаль ми, жаль ми за тобою,

Бо я остаюся повік сиротою.

- Лишаю вам, мамко, найменшого брата,

Буде вам без мене невесела хата.

Буде вам без мене невесела хата,

Не будуть сходитися хлопці та дівчата.

Заграйте музики та й у мідні труби,

Бувайте здорові всі мої подруги.

Заграйте музики, бийте в барабани,

Бо я від'їжджаю від рідної мами.

Бувайте, бувайте, та й не забувайте,

Добрими словами мене споминайте.

 

Далі молода підходить до столу, де на вишитому рушнику стоять пишні калачі, спечені для вінчальних батьків. Зверху на калачах красується барвінковий весільний вінок молодої, зшитий минулого вечора. Молода низенько вклоняє голову над тими калачами. З протилежного боку підходять батько і мати. Вишитою ширинькою вони беруть вінок і кладуть на голову дочці. Світивки прикріплюють вінок ззаду на голову молодої, співаючи:

- Та й куди ти, моя доню, проходила,

Що так рано голівонька та й зацвила?

- Ой ходила, моя мамко, по садочку,

Та й впав мені увесь цвіт на головочку.

- Іди, іди, моя доню, далі звідси,

Та й цвіточок із голови обтрясеться.

- Та як мені, моя мамко, обтрусити,

Коли прийшла моя пора йго носити.

З вінком на голові молода тричі обходить навкруг столу, цілуючи руки своїм батькам, що стоять на покутті під образами і тримають хліб-сіль на вишитому рушнику. Потім батьки стають на порозі, тричі кладуть хліб молодій на голову, благословляючи її на шлюб. Молода виходить з хати, мати обсипає її зерном та кропить свяченою водою.

В цей час молодий також готується до шлюбу. Він одягається в вишиту сорочку - передшлюбний дар молодої. Старший дружба просить батьків, щоб благословили сина до шлюбу, а весільну дружину - в щасливу дорогу. Молодий кланяється по три рази до землі батькові, і просить благословення, потому мамі, дідові, бабі, братам, сестрам і всім присутнім. Після того весільна церемонія прямує до церкви. Музика грає маршові мелодії, свати з двору співають:

Благослови Боже в щасливу дорогу,

З княжого двору до Божого дому.

Щоби нам допоміг на рушничок стати,

Перстенці зміняти, праву руку дати.

Праву руку дати, вірно присягати,

Вірно присягати, щасливими бути.

В і н ч а н н я - кульмінаційний момент весільної церемонії, який відбувається в неділю вранці. В давнину дохристиянський обряд вінчання проводився біля криниці, або біля найстарішого дуба, який молоді обходили тричі за Сонцем. В давніх українців весілля кожен рід справляв лише одне на рік, спільне для всіх пар, що готові до одруження.

З обрядом вінчання пов'язано багато повір'їв та прикмет. Вінчання під час місячних молодої пророкує коротке подружнє життя. Перед вінчанням молода не повинна дивитися в дзеркало - бо буде нещасливою в шлюбі. У церкві не можна проходити між молодими - бо розлучаться. Яскраве горіння свічок під час вінчання - на щасливе життя в шлюбі; спокійне, без спалахів - на дружнє; рівне горіння - на довге життя; тріскуче - на сварки в сім'ї.

Священик вводив молодих до церкви. Молода розстеляла перед вівтарем вишитий рушник, на який молоді по черзі опускалися на коліна до сповіді. До вінчання молоді йшли натще серце, приймаючи причастя - кров і тіло Ісуса. Церковний обряд вінчання увібрав у себе стародавні народні ритуали, зокрема зв'язування вишитим рушником рук молодим, обмін обручками. Обхід молодих навкруг вівтаря аналогічний обходу наших пращурів в дохристиянські часи навкруг печі, криниці, дуба. Шлюбний вінець аналогічний весільному вінку. Шлюб - присяга молодих на досмертну вірність та любов. В народі говорили: "Візьми сі тую, що вірно любиш, що перед Богом і людьми шлюбиш". Кожен шлюб вважався священним, так як укладався на небі. Ритуал обсипання зерном та окроплення молодих свяченою водою був символічним заклинанням народжувати, як земля, а основа для народження - сім'я-дощ.

 

Після вінчання весільна церемонія покидає церкву і, у супроводі музики, направляється до молодої (якщо дівчина йде за невістку), або до молодого (якщо хлопець йде в зяті). На подвір'ї молодих зустрічають хлібом-сіллю на вишитому рушнику і сажають їх за святковий стіл, а усі гості, запрошені на весілля, співають:

Гой виходьте, ненько й тату,

Та й молодих зустрічати,

Та й виходіт з хлібом-сіллю,

Най си врадуєм весіллю.

Молоденьких почастуйте,

На нове життя справуйте.

Та пускайте їх в господу,

На продлення свого роду.

В цей час підходять батько і мати, наливають трохи горілки і по черзі звертаються до всіх присутніх з подякою, за те, що уважили весілля своєю присутністю. Гості частуються, весілля супроводжується жартами та піснями. Після декількох спроб дружби покривають молоду рушником або хусткою.

В цей час посланці від молодого їдуть до молодої по скриню з приданим. В домі молодої їх пригощають, а після гостин, випроваджують співами:

Годувала мати дочку, та як тую ластівочку,

Дочка мамі догоджала, але з хати все забрала.

Годувала мати бобра, думала, що дочка добра.

Дочка кладом ся клала, та й з комори все забрала.

Скриню викупляють у молодшої сестри чи брата молодої. Посланці для жарту прихвачують також старий віник, лопату і все інше, що потрапляє на очі. По дорозі вони співають:

Хвалилася дівчинонька, що має маєток,

Одну лижку, одну миску, і двоє горнєток.

Скриню з приданим, перев'язану барвінковим вінком - щоб придане було на радість, на щастя, привозять до молодого з піснями:

Відчиняй ж бо мамо хвіртку,

Веземо тобі невістку,

Із скринею, перинами,

Із золотими дарами.

У скрині в певному порядку складені нагрудні прикраси, рушники, хустки, сорочки, горботки, ткані баєрки (пояси), весільні шириньки. Мати молодого на воротях відкриває скриню а дружби проносять кожну річ через усе подвір'я, демонструючи рукоділля майбутньої невістки. Найкращою вважалася родова скриня, яка діставалася молодій у спадок. Вона діставалася найстаршій із сестер, а молодшим - готували нові, дівочі скрині. Якщо старша сестра бажала добра молодшій, що виходила заміж, вони обмінювалися скринями прямо на весіллі. Дружби перекладали придане із дівочої в родову скриню, а в дівочу насипали цукру і відправляли старшій сестрі.

Придане дівчина починала готувати у дванадцятирічному віці, адже скриню треба було наповнити до весілля власноруч. Найбідніша дівчина повинна була мати 14 сорочок: 7 буденних і 7 святкових. А ще - весільна сорочка майбутньому нареченому, сорочки в подарунок своїм та його батькам, велика кількість вишитих та тканих рушників - для усіх життєвих потреб, а також весільні шириньки. Саме з шириньок дівчина починала готувати придане. А їх повинно бути стільки, скільки буде гостей на весіллі.

Гуляння продовжується до самої ночі. Після того гості частують молодих, скидаючи їм гроші та подарунки на зародження нового життя. В обмін кожен гість отримує від молодої шириньку і шматочок весільного коровая. Після того починають розбирати молоду і споряджати їй кирпу. Це дійство проводить весільна мати, заплітаючи над тім'ям волосся в вузол. Молоду садять на подушку в коліна молодому, що сидить на стільці посеред хати і завивають її хусткою:

Сидить наша Марусенька,

Як та файна чічка,

Вчора була дівчинонька -

Ниньки - молодичка.

Або:

А по стрісі, по високій, та й горобці скачуть,

А по нашій Марусенці усі хлопці плачуть.

Що ця матка наробила - кривий пиріг

заліпила,

А з пирога вараницю, а з Марусі молодицю.

Після того, гості веселяться, танцюють і розходяться по домівках, дякуючи батькам, а молодим бажають всього найкращого.

В понеділок вранці відправляється богослужіння в церкві за здоров'я молодих, а парастас за душі померлих. Службу Божу замовляють батьки молодого, запрошуючи найближчу родину та гостей до церкви. Після відправи всі йдуть до дому молодого, а молодята - до батьків молодої. Мама молодої кладе до тайстри колач, а батько пляшку горілки, і направляються до сватів на поправини. Приходять музики і знову починається гуляння, але вже танцюють самі старші люди, які не мали можливості веселитися в неділю. Танцюючи, приспівують жартівливі пісні:

Не несласи бабі курка - баба воркотала,

Щоби на ню Мати Божа яструба зіслала.

Злетів яструб із гори, злапав курку в лаби,

Баба за ним летить, кричить,

віддай курку драбе!

Ой мушу я тобі бабо на те уповісти,

Що я злапав в свої лаби, то вже мушу ззісти.

Ой летіла зозуленька та три рази кукла,

Котра мого мужа любить, та щоб вона пукла.

Тече вода з під города, не хоче кінь пити,

Вчепилося чудо-диво, щоб його любити.

Похилився дуб на дуба, явір на калину,

Вихвалявся один дурень, що я за ним гину.

Та не думай, гордий хлопче, що про тебе дбаю,

Я такими як ти мудрий, плоти підпираю.

Сад вишневий, сад вишневий, а у саду яма,

Полюбила миленького та й нагнала мама.

Коло млина цвіт калини, коло млина кладка,

Я з нелюбом говорила, а за любим гадка.

Коло млина яворина, коло млина дуби,

Нема того коло мене, що ня щиро люби.

Зародила калинонька червоні ягідки,

Полюбилам миленького дідько знає звідки.

Цвіте терен, цвіте терен, бо коріння має.

Хто в любові не знається той горя не знає.

Бо калина біло цвіте, а червоно родить

А великеє кохання до біди доводить.

Я в своєї мамунечки одиначка жила,

Сліпу гуску за мотузку до води водила.

На городі при межи, трава си колише,

Я такого хлопця люблю, що файненько пише.

На городі при межи, трава си хитає,

Я такого хлопця люблю, що файно співає.

А я свого миленького пізнаю здалека,

Бо він стрункий та високий, як в лісі смерека.

 

Від редакції: Автор статті є власницею великої колекції традиційного народного одягу кінця ХІХ та ХХ століття, вишитого нитками і бісером. У вас є унікальна можливість зробити весілля своєї доньки чи сина в традиційному народному стилі в народних костюмах, вишитих бісером. Їх можна позичити в майстрині традиційного народного мистецтва Настасії Марусик - Жмендак. Також ви можете замовити нагрудні прикраси із бісеру (гердани, силянки, чоловічі сорочки), які автор виготовить для вас за індивідуальним проектом.

 

Тел: 7738759016

На фото - Фрагменти колекції Буковинського традиційного народного вбрання кінця
ХІХ ХХ ст. (Експонати виставки в Українському національному музеї - січень 2007).