У долі кожної людини час від часу відбуваються події, які мають сакральне значення. Вони можуть змінити хід особистого життя, світогляд людини. На долю одних випадають чисельні випробовування, і не всім судилося їх подолати. Інших котить життєвими шляхами вітер долі, як перекотиполе.

Bивчаючи історію Старобільщини, яка налічує багато сторінок, вкотре переконуєшся, скільки ще невідомого, трагічного і величного приховано за стіною років.

Молодому поколінню з підручників відомо про голодомор, розкуркулення, сталінські репресії, сибірські табори, про страшну Другу світову війну. Зараз ми вшановуємо пам'ять невинно заморених наших земляків під час голодомору, жертв сталінських репресій, загиблих у Великій Вітчизняній війні. Пройшли роки, все далі і далі від нас віддаляється та чорна хмара лихоліть. На жаль мільйони людей вже не згадають про них, бо відійшли у вічність. Все менше й менше залишається серед нас тих, хто жив у тому жахливому вирі і вижив. Їх спогади та свідчення є невичерпним джерелом для виховання сучасної молоді.

Сьогодні мені хочеться розповісти про долю одного нашого земляка. Незвичну, цікаву, трагічну і водночас щасливу долю. Зовсім недавно на моє ім'я прийшла поштова бандероль. Факультет одержує об'єм кореспонденцій з різних куточків України та далекого зарубіжжя. Нам надсилають авторські книжки, підручники для бібліотеки. Слава Богу, про Стробільський факультет відомо вже не тільки в Україні, а й за її межами. Саме тому спочатку ця бандероль зі Сполучених Штатів Америки мене анітрохи не здивувала. В ній містилося з десяток книжок невідомого для мене автора Олекси Даріана, найбільше мене вразила збірка «Смолоскип ще не погас». З обкладинки дивилося, як мені здалося, дуже знайоме обличчя людини, яка прожила довге і непросте життя. Красивий, слов'янський, добрий, розумний, інтелігентний погляд. Усе це підказувало, що він наш, українець. «А чому тоді у нього іноземне прізвище?» - міркував я.

Картини, які прикрашали обкладинку книг, теж нагадували про щось знайоме з дитинства. Українська хата, вкрита очеретом, журавель у гнізді, колодязь, річка, білі пагорби. Боже! Та це ж куточок нашої Старобільщини! А білі пагорби - то наші крейдяні гори на правому березі річки Айдар. Ось чому з цим чоловіком і відчувався якийсь внутрішній зв'язок - ми земляки! Стало дуже цікаво, як Олекса Даріан опинився у Сполучених Штатах, яка його доля? Декілька разів перечитую надіслану поетичну збірку і відчуваю силу в його віршах, що притягує мене, якусь безмежну любов до України, до своєї Батьківщини, до Старобільщини. Наскрізною лінією через усі вірші проходить любов до Бога, жінки, родини. І у більшості випадків розумієш, що це - особисто пережите, вистраждане.

Дуже мелодійно, з любов'ю оспівує Олекса Даріан природу Стробільщини. У багатьох його віршах сум та туга за рідною стороною. Зрілість поглядів, філософське розуміння сенсу життя, часу розкривається у віршах, присвячених Богу (підкреслюється, що Господь не тільки в житті пана Олекси, а й кожної людини повинен бути наріжним каменем). Старобільчани повинні дякувати Богові, що у нас є такі земляки, як Іван Савич, Іван та Надія Світличні, Олекса Даріан і ще багато інших, які прославляються нашу землю.

Народився Олекса Даріан (українське прізвище Сидоренко) у мальовничому селі поблизу Старобільська 25 лютого 1925 році. Його пращури походять з козацької старшини. Дід був розкуркулений. Жили у невеличкій хаті, укритій очеретом. У батька була гарна бібліотека, Олекса любив співати, учився грі на скрипці, чудово малював.

Трагедія Олекси не тільки в тому, що він сам пережив голодомор, переніс важку форму малярії. Найбільша трагедія його життя, на мій погляд у тому, що він не з власної волі вимушений був покинути рідну землю. Перед війною він разом з однолітками рив окопи. Потрапив до полону, але згодом утік. Потім уже під час окупації його, 17-річного парубка, як і багатьох інших, відправили на примусові роботи до Німеччини. Згодом він опинився в Австрії, додому не повернувся, щоб не потрапити до радянських ГУТАБів. Після закінчення другої світової війни Олексі разом з рідними довелося виїхати до Бразилії. Тут довгих 10 років він тяжко працював. Після тривалих поневірянь (Німеччина, Австрія, Бразилія) потрапив до Сполучених Штатів Америки й оселився у Чикаго. В Америці він отримав середню спеціальну освіту, працював на великому атомно-електричному підприємстві.

Вірші почав писати вже у зрілому віці - у 55 років. Видав 4 поетичні збірки: «Сто віршів» (Львів, 1994 р.), «Джерела пам'яті» (Київ, 2002 р.), «Житейське море» (Київ, 2003р.), «Смолоскип ще не погас» (Львів, 2007 р.). Його вірші публікуються в альманасі українських письменників «Опілля» в Чикаго. Пан Олекса володіє німецькою, бразильською, англійською, російською та рідною українськими мовами. Чудово малює, готує до видання альбом своїх робіт, яких вже більше 100.

Понад шість десятиліть живе Олекса на чужині, болить його серце від туги, досі сумує за ставком, за батьківською хатою з глини, вкритою очеретом, за вербами.

Ось він згадує про свій ставок:

Схиляються верби

зеленим гіллям

Над ставом, зарослим кугою,

І жаби щовечора квакали там,

В воді, в куширу з осокою.

Багато мороки і праці було,

Коли той ставок закладали,

Моє там дитинство

й юнацтво пройшло,

І згадки по нім не згасали.....

Ліризмом, любов'ю до матерів, до рідної землі сповнені рядки вірша «Верба» (1965 р.):

Про ту вербі співала мати

Частенько пісню жалібну..

І думкою лечу я в хату,

Мою далеку і рідну....

У ній я в світ народився

І все дитинство там прожив,

В війну в чужині опинився -

За океан Господь привів.

Мабуть, що хати вже немає

І недаремна та журба...

А хто тепер докладно знає,

Чи ще стоїть верба?

Швидко плине час, роки беруть своє. Олексі Даріану скоро виповниться 85. Він уже не має сил приїхати на свою Батьківщину, хоча і весь час мріє про неї:

У мріях я, душею, нині

Лечу в один сосновий ліс,

Який на сході України

По пустирю пісків поріс,

В дитинстві в нім бував

щороку

(Збирали з батьком маслюки).

За лісом тим, з одного боку

Був сад й розсадник, до ріки....

(«У мріях», 1996 р.)

Дуже цікавий вірш про «Сузір'я Оріон», «...котре сяє на південному сході вечорами і його було видно в Старобільську, з бугра, де я жив до війни» (1992 р.). Прочитавши цей вірш, може, хтось із старобільчан і прийде в липні на крейдяну гору, щоб помріяти, дивлячись на сузір'я оріону.

Про початок війни автор правдиво розповідає у вірші, назва якого дуже чітко розкриває його зміст («Правдива історія про події на сході України в серпні 1941-го року на околицях м. Старобільська»(2005р.)).

Читаючи вірш «Про зозульку»(1986р.), згадую я і про свою матусю, дитинство якої пройшло на Білокуракинщині. Коли ж ми жили у великому, індустріальному Маріуполі, вона, уже в літах, часто навесні казала мені: «Якби ти знав, синку, як хочеться почути зозулю в гаю....»

Весною, вдома у маю,

Надворі добре бути,

Бо там, в зеленому гаю

Зозульку часом чути.

Десь у вербі, в густих гіллях

Зозулька закувала,

Вона мене в далекий шлях

Тим роком проводжала.

І я в країнах де б не жив

Зозульку ту згадаю,

І наче б чую її спів,

Що в вербах все лунає.....

У віршах «Далекі роки», «Подорож у мріях», «Я люблю» та багатьох інших поет оспівує нашу рідну Старобільщину, частку великої славної України. Через поезію пан Даріан несе любов до рідної землі, до матері, до Бога. Дякувати Богу, що Олексі вдалося зберегти таку любов до рідної землі, зберегти рідну мову на далекій чужині. І, дай Божу, йому і всій його родині здоров'я та наснаги!

P.S.Коля ця стаття була готова до друку, на моє ім'я надійшов лист із Чикаго від дружини Олекси - Надії Рутковської. Лист великий, на чотири сторінки. В ньому пані Надія розповідає про свою долю, долю її сім'ї, про любов до України. Багато її роздумів для нас сьогодні актуальні, бо вони стосуються вічних проблем. Тому не можу втриматися, щоб не навести хоча б одну цитату з її листа: «...Крім спеціальності, у житті треба мати ще щось більше. Це любов до ближнього, толерантність, слід дітей виховувати вдома, в церкві, в школі, серед студентської молоді. Буде сильна сім'я, будемо тішитися успіхами брата, сестри, а не заздрити, тоді буде сильна сім'я. Сильна сім'я - сильна держава, тоді й сусіди нас будуть поважати. Ніхто нам нічого не подарує: ні газу, ні свободи. Слід виховувати молодь свідомою, патріотичною, з любов'ю до Бога, до ближнього, до рідної Матінки Землі»...

М.Вихватенко,

Директор-декан Старобільського факультету ЛНУ імені Тараса Шевченка,
кандидат історичних наук, доцент.

"Вісник Старобільщини"